Частина перша 4 страница

Про Едмундо вчені поки що нічого не знали. Вони були певні: Професор викрав Рут для того, щоб зробити її донором. Себастьян та його друзі були запрошені на корабель як свідки.

Вельми впливові особи, які були дуже зацікавлені в дослідах Професора, відразу ж попередили його про небезпеку.

І ось тепер заспокоєний Професор за допомогою бінокля спостерігав корабель, що, на його думку, незабаром має розбитись об підводні рифи. Вітром і течією його гнало туди, де чатувала на нього неминуча загибель. Який він наївний - цей Едмундо! Син Блискавки гадав, що, спинивши корабельні двигуни, не завдасть нікому шкоди. Що ж, йому можна вибачити: маючи надмір сили, Едмундо не мав земного досвіду...

Тим часом Рут помітила, що губи Едмундо злегка затремтіли. Ворухнулась брова, розплющились очі. Делія, яка стежила за кораблем, на мить забула про нього. Де вже не забути, коли перед тобою воскресіння із мертвих!

- О містер Едмундо! - зворушено прошепотіла Делія. - Ви так міцно заснули. А в нас велика новина. На горизонті судно!.. Вас це не дивує? Але зрозумійте: сюди ніколи не заходять кораблі. Тут можна прожити все життя й не побачити жодного корабля.

Ці слова Делії, звернені до Едмундо, свідчать самі за себе: згодом вона переконалася, що Едмундо не був Професоровим роботом. Ким же він був? Цього поки що Делія не знала.

Коли Делія знов обернулась до вікна, на її обличчі з’явилось розчарування.

- Він віддаляється! - болісно простогнала вона.

Раптом Рут почула із коробочки чийсь тривожний голос:

- Едмундо! Едмундо!..

Спершу вона гадала, що то був голос Професора. Бо хто ще міг його кликати? Та ось коробочка обізвалася знову:

- Едмундо, сину мій! Якщо ти чуєш мене - відгукнися. Я жду тебе на кораблі... Едмундо, Едмундо!..

- Батько! - збуджено вигукнув хлопець. - Він на кораблі. Я мушу негайно летіти до нього. Зачиніться, нікого сюди не впускайте. Я незабаром повернусь.

Спантеличена Делія, нічого не тямлячи, підтримала Едмундо, який тут же поточився і ледве не впав. Його поклали на канапі. Позачинявши двері, знов почали пильнувати непорушне тіло.

Тим часом Едмундо у вигляді полум’яної кулі кружляв над кораблем. Тепер він добре чув голос батька.

- Едмундо! - кричав він у небо. - Я бачу тебе. Але з нами сталося лихо.

- Тату! Це я забрав енергію. Я зараз її поверну. Нехай запускають двигуни.

Полум’яна куля зникла. І відразу ж на кораблі радісно загукали, кинулись обіймати одне одного. За кормою запінилась, завирувала вода. Корабель рушив з місця і попрямував до острова.

Професор зрозумів: гостей доведеться прийняти. Але їм слід показати лише те, що не може викликати осуду. Всі тридцять Делій, чорні та білі роботи були виведені із бараків і сховані в гущавині лісу. Схованку не можна було вважати надійною, через те довелось виставити охорону. В бараки поселили мавп, на яких також провадились досліди.

Нарешті ці готування було закінчено, і Професор згадав про Рут. Делія, на його думку, не становила небезпеки - просто собі покоївка, та й годі. Але що робити з дівчинкою?..

Коли Професор наблизився до кімнати, де лежав Едмундо, двері вже були відчинені, а Рут і Делія сиділи біля непорушного тіла.

- Рут! - сказав Професор. - Ходімте зі мною. Я хочу дещо вам показати.

Рут простягнула Професорові рацію.

- З вами хоче поговорити Едмундо.

І відразу ж Професор почув такі слова:

- Делія і Рут хай лишаються біля мого тіла. Ви ж, Професоре, йдіть до свого кабінету і там чекайте гостей.

- Даруйте, містер Едмундо, - роздратовано сказав Професор. - На цьому острові я господар. І ніхто інший...

В ту ж мить біля грудей Професора з’явилась полум’яна куля. Вона наступала на нього, підштовхувала до дверей, і Професор, задкуючи, покинув кімнату.

Що було далі, Рут не бачила. Та десь, мабуть, за годину до кімнати увійшли Себастьян, Педро і Хосе Безвухий.

- Рут! - шепотів старий, не ховаючи сліз. - Бідна моя дівчинка... А я вже гадав, що ніколи тебе не побачу.

- Зовсім я не бідна, - обвивши руками шию Себастьяна, щебетала Рут. - Я тепер багата. Може, найбагатша на світі.

- А це хто? - запитав Педро, дивлячись на тіло Едмундо. - Давно помер?

- Він живий, - посміхнулась Рут. - Це наш Едмундо.

- Що?! - приголомшено вигукнув Себастьян. - Повтори. Може, мені почулося?..

- Ні, дідусю, не почулося. Це наш Едмундо. Я потім усе поясню...

IV. ПРОФЕСОР ПОКИДАЄ ОСТРІВ

Але повернемось до Професора, якого Едмундо змусив чекати гостей у кабінеті.

У Професора були вельми далекосяжні плани. В цих планах мало не головна роль відводилась Едмундо. Та Професор ще й досі не наважувався поговорити з ним відверто - як належало розмовляти монархові з першим міністром.

Зараз у Професора не було іншого виходу.

Або Едмундо приєднається до його планів - і тоді вони стануть володарями світу. Або Едмундо перекинеться на бік ворогів Професора (а це вже по суті сталося!) - і тоді загине вся його справа...

Професор підійшов до вікна. З палуби корабля спускали на воду шлюпки. Непрохані гості з’являться на острові десь, мабуть, хвилин через сорок. Отже, ці хвилини він мусить використати на те, щоб зробити Едмундо своїм прибічником.

Професор набрав незалежного вигляду. Це йому важко вдавалося: Едмундо був десь поруч. Він зараз не плавав полум’яною кулею - він жив розгорнутим полем, якого людське око не здатне бачити.

- Містер Едмундо! - сказав Професор у мікрофон рації, яка лежала на його долоні. - Я кілька разів намагався заговорити з вами про те, що, на мій погляд, мусить бути для вас вельми цікавим. Ви вже дещо знаєте про життя земного суспільства. Скажіть, будь ласка, як ви до нього ставитесь?

- Я ще не маю права на серйозний висновок, - відповів Едмундо. - Можу лише сказати, воно мені здається чудом природи.

- Чудом? - здивувався Професор. - Оце драглисте місиво із білкових тіл здається вам чудом? Та до нього ще треба рук докладати, щоб воно стало чудом! Звільнити, розгорнути його крила для вільного польоту - ось найвища місія для розумної істоти...

- Як ви хочете це зробити? - запитав Едмундо.

- Ви, мабуть, розумієте, що це завдання не на одне століття.

- У вас є послідовники?

- Я хочу працювати разом з вами, містер Едмундо.

- Але ж людське життя не розраховане на кілька століть.

На аскетичному обличчі Професора з’явилося щось схоже на посмішку.

- Я живу доти, доки себе пам’ятаю. Хіба ж це не так?.. Як зберігати пам’ять (або ж інформацію), сьогодні відомо навіть молокососам із кібернетичних інститутів. Далі починається мистецтво, з яким ви вже трохи ознайомлені. Вас зробила безсмертним сама природа. Моє власне безсмертя в моїх руках! Якщо я мав змогу подарувати вам тіло хлопчика, то з таким же успіхом я можу взяти його й собі. Потрібні лише розумні асистенти. А вони в мене є.

- Ви їх також зробите безсмертними?

- Ми потім з вами обговоримо, хто має право на безсмертя.

Рація на якусь хвилину замовкла. Мабуть, Едмундо напружено думав. Нарешті він запитав:

- Чого ж ви хочете від мене?

Обличчя Професора набрало урочистого вигляду. Він майже повірив, що Едмундо прийме його плани.

- Містер Едмундо! Підняти земне людство на вищий щабель не так просто. Спершу його слід підготувати. Навіть звичайна хірургічна операція вимагає підготовки. Тут також необхідна операція. Людство безнадійно хворе. Але пацієнт добровільно не ляже на операційний стіл. Він поки що не розуміє власної хвороби. Його треба покласти силою.

- І зв’язати руки, - продовжив Едмундо.

- Можливо, - погодився Професор. - Заради того, щоб врятувати хворого. Дати йому нове життя.

- Ні, Професоре! - твердо мовив Едмундо. - Я не стану зв’язувати людям руки, щоб ви перетворювали їх на білкових роботів. Людське життя мені здається чудом. Важко уявити, як воно могло виникнути з мертвих мінералів. Живі істоти із мертвого. Ось у чому полягає чудо. А ви хочете його вбити...

- Ніякого чуда немає, - заперечив Професор. - Чудо створимо ми з вами. А поки що є ухилення від норми. Інакше не можна назвати білкові форми життя. Ракова пухлина в здоровому тілі природи.

- Гаразд. Ви розраховуєте на вічність. Мене ви також вважаєте безсмертним. Отже, в нашому розпорядженні досить часу, щоб не поспішати з висновками.

- Я мушу поспішати! - розчаровано вигукнув Професор. - Вічність народжується цієї хвилини. Принаймні для мене і моєї справи.

- Вічність ніколи не народжувалась і ніколи не помре. А те, що надто поспішає, до вічності не належить... Приймайте гостей, Професоре! Вони вже йдуть.

Гадаючи, що все необхідне зроблено, Едмундо полетів до батька...

В ту ж мить Себастьян побачив, як ворухнулися губи у незнайомого хлопчика, чиє тіло лежало на канапі.

- Він повернувся, - тихо прошепотіла Рут, яка знов стала звичайною дитиною.

Їй хотілося гратися, пустувати, ніби вона знов опинилася на горищі Себастьяна. Таке перетворення легко зрозуміти: з’явилися ті, хто відповідальність за події перейняв на себе.

Едмундо розплющив очі. Якийсь час він лежав непорушно, вдивляючись в обличчя Педро та Хосе. Себастьяна він начебто не помічав.

- Я десь його бачив, - промовив Педро, потираючи лоба шкарубкою долонею. - А може, й ні. Ти часом не продавав “кока-колу” на портовому плаці?..

Хосе Безвухий, якого більше цікавила Делія, ніж Едмундо, недбало кинув:

- Е-е, приятелю! Тобі доведеться перебрати всі професії вуличних шибеників - від продавця газет до чистильника.

Себастьян подумав: мабуть, Хосе каже правду, бо Едмундо схожий на кожного із них. Не було в ньому чогось такого, що робить людину неповторною. Як не силкувався старий, а серце його не визнавало в цьому хлопчині того, кого він носив у своїй пам’яті. Коли Едмундо жив у кисеті, уява малювала його так, як хотів того Себастьян. І тоді Едмундо поставав перед ним в образі сина, який загинув на барикадах.

- Вас я бачив, - сказав Едмундо, звертаючись до Хосе. І так само звернувся до Педро: - І вас бачив. Ви часто обідали у Мірти. А вас...

То було звернення до Себастьяна. Так, Едмундо його ніколи не бачив. І не міг бачити. Адже Народжений Блискавкою бачив лише те, що помічало око Себастьяна. Мозок старого був посередником поміж Едмундо і зовнішнім світом.

- Розумію, - похмуро мовив Себастьян. - Мені не до вподоби цей маскарад. Коли ти жив у кисеті...

- Ні! В кисет я більше не повернусь.

А Рут мало не плакала. Вона уявляла зустріч Едмундо з батьком зовсім інакше. Їм належало хоч обнятися, як годилося в таких випадках.

Але цього не сталося. Вони зустрілися, мов чужі.

Підійшла Делія. Хосе кахикнув, завовтузився в кріслі. Педро це помітив і, підморгнувши, крадькома стусонув приятеля в бік.

Делія була чимось дуже заклопотана.

- Не збагну, що тут відбувається, - сказала вона. - Проте я знаю: Професор не виявить гостинності. В бараках лишилися тільки мавпи. А гостей, мабуть, цікавить інша діяльність Професора. Міс! Може, хоч ви поясните вашим друзям, куди вони потрапили?

- Так! - спохватилась Рут. - Ми з Едмундо підемо.

- Підемо разом, - сказав Хосе і відразу ж піднявся.

Рушили по бетонній дорозі туди, де містились бараки. Ніхто їх не спиняв. Едмундо й Себастьян ішли поруч, але трималися сторожко, ніби вивчаючи одне одного. Хосе тримався Делії, але та вихоплювалась наперед, наче боялася, що вони спізняться.

До бараків підійшли саме тоді, коли Професор показував гостям своїх мавп. Показати справді було що, вчені висловлювали щире захоплення. Ніхто не побачив у дослідах нічого забороненого.

Тоді до гурту наблизилась Делія. Незважаючи на грізний погляд Професора, вона сказала:

- Панове! Я довго прожила на цьому острові. Я знаю всі його страшні таємниці. Професор показує вам тільки те, що він робив з мавпами. А те, що тут робили з людьми, він приховує. Прошу йти за мною.

Високий, сухорлявий вчений, перевівши погляд із Делії на Професора, суворо запитав:

- Значить, ви показали не все?..

- Колего! - намагаючись скорчити глузливу посмішку, сказав Професор. - Кому ви більще вірите - мені чи покоївці? Ніяких дослідів на людях не було. Покоївка просто хвора. Її давно вже переслідують галюцинації.

Але вчений не повірив Професорові. Всі рушили туди, куди кликала Делія.

В розрахунки Професора зовсім не входило будь-яке насильство над гостями. Принаймні воно було неможливе на острові, за яким сьогодні стежили у всьому світі. Це й визначило поведінку Професора. Зрозумівши, що він ніяк не може перешкодити Делії, Професор прийняв інше рішення. Він звернувся до вченого, який очолював місію:

- Даруйте, колего. Мені справді не все хотілося вам показувати. Досліди поки що далекі від завершення. Саме це й вимушувало мене вберігати їх від передчасного розголошення. Та якщо ви так наполягаєте... Дозвольте мені на кілька хвилин повернутись до кабінету. Там є матеріали, без яких ми не зможемо обговорювати мою роботу. - Потім звернувся до одного із асистентів: - Ведіть шановних гостей до бухти Спокою. Там зачекаєте. Я повернусь машиною.

У словах Професора було стільки гідності й статечності, що гості йому повірили. Справді ж бо, який вчений стане показувати незавершену роботу? А покоївка могла й помилитись.

Бухта Спокою містилася в зовнішніх водах океану, які омивали зелену підкову коралового острова. Гості милувались мінливою грою південного сонця у шумовинні прибою, виловлювали в бухті морських їжаків. Професор чомусь не поспішав. А десь через годину Делія сказала:

- Його вже немає на острові.

Спершу їй ніхто не повірив. Навіщо йому лишати гостей у ролі господарів? Хіба в цьому разі для них менше відкриється таємниць?

Та, повернувшись до палацу, гості довідались: підводний човен Професора покинув острів. Тепер для Делії не було жодних перешкод - вона показала вченим табір білкових роботів, а перелякані асистенти покірно відвели їх на корабель.

Правда своєю разючістю перевершила чутки, які ширилися в наукових колах. І все ж нелегко було вченим приховувати захоплення, викликане роботою Професора.

- Злочинний геній, - сказав про нього вчений, який очолював місію. - Саме така людина здатна вчинити найбільше зло.

В одному з африканських портів, де дизель-електрохід набирав пальне, Себастьян зустрів сина свого давнього приятеля. Син також був капітаном, як і його покійний батько. Капітан погодився забрати їх на батьківщину.

Хосе умовляв Делію вирушити разом з ним. Делія посилалась на свою тугу за рідними схилами, що були завіяні вугільним пилом, ніби чорним снігом. Мабуть, там іще залишилась якась рідня. Жінка з прихованою посмішкою дивилася на грубий рубець, із якого стирчало те, що колись було вухом. Посмішка була тепла, ніжна. І коли до умовлянь Хосе долучили свої голоси Педро та Себастьян, Делія погодилась. Ні, їй не обіцяли розкішних палаців. Їй обіцяли дружбу. А для Делії цього було досить.

V. ЖИТТЯ ЛЮДСЬКЕ

Едмундо з насолодою обмацував крокви, ізолятори електричної мережі, фанерні стіни великого ящика, який був їхнім житлом. Усе це він бачив колись очима Себастьяна. Але то було інше бачення - майже таке, як на екрані. Едмундо на той час не мав органів дотику, не відчував речей у їхній твердості, пружності. Промінь приносив лише зорове зображення. Органи дотику давали змогу відчути грубувату речовинність предметів. І саме це - а не щось інше - створювало враження живої реальності.

Справді ж бо: якщо позбавити нас органів дотику - чутливих нервів, закладених у нашу шкіру, - ми обминатимемо перешкоди, мов ріка обминає скелі, але вони залишаться для нас невідчутні. Ми й самі не будемо знати, чому природа змушує нас просуватися вперед зигзагами й петлями - як не знає цього пір’їна, котру жене вітер.

Саме так жив Едмундо тоді, коли бачив світ очима Себастьяна. Тепер він брав предмети, зважував їх у долонях, пробував стиснути, зігнути. А Рут сиділа в кутку горища й стежила за кожним його рухом. Життя на острові проклало відчутну межу між учора і сьогодні. З’явилися “до” й “після” - як це буває в дорослих. І хоч Рут лишалася дитиною, але вона вже починала жити спогадами.

- Едмундо! - шепотіла дівчинка. - Я завжди мріяла, що ти прийдеш на це горище. До оцих коліщат. І ми разом будемо гратися.

Але тепер їй не хочеться гратися. Грався лише Едмундо. Принаймні так їй здавалося.

Рут дивилася на його обличчя - і воно дедалі ставало їй ріднішим. Поволі забувалося, що це обличчя виліплене руками Професора. Десь до неї вже приходило розуміння: руки, волосся, обличчя - лише видимі ознаки того “Я”, котре лишається для нас невидимим. І не руки, не обличчя заслуговують нашої любові - заслуговує любові невидиме “Я”. Важливо, щоб його було за що любити.

Едмундо, обмацуючи коліщата, якими колись бавилася Рут, розмовляв уголос. Чи вона розуміла його? Зараз він цього не знав. Весь поринув у роздуми про велику несхожість двох світів - речовинного й променевого.

- Знаєш, Рут, Сонце творить із самого себе. Так, як люди народжують. Руки йому не потрібні. А у вас без рук нічого зробити не можна. Скільки я б не силкувався створити оці коліщата самим тільки променем, що народжується у моєму мозку, - нічого не вийде. Потрібні руки. Їх треба було виліпити із земних мінералів...

Рут намагалася збагнути все, що він казав, але це їй давалося важко. Вона просто дослухалася до його голосу, вірила, що Едмундо знає значно більше, ніж сам Професор. Їй було затишно від його слів, які по-справжньому розумів лише дідусь Себастьян.

Коли Себастьян повертався на горище, починалися жарти й веселощі. Він хотів навчити Едмундо жити простими радощами, які дарує людині її земне існування. Бути носієм електронної пам’яті - хай навіть пам’яті цілого Всесвіту! - це ще далеко не все. Треба ж бути щасливим! А яке ж то щастя, коли Едмундо навіть для Рут не знаходить слів, котрим належить прикрасити людське життя? Його розум пригнічує надмір інформації. І ніякого досвіду у спілкуванні з людьми. Це дуже велика вада.

Едмундо все ще не міг звикнути до нового життя. Невже він справді став людиною?..

Треба було заробляти на їжу, на одяг. Звісно, все це приходило від Сонця, але приходило через людські руки.

Мірта влаштувала Себастьяна двірником. Старий нездужав, роботу перейняв на себе Едмундо. Його не раз лаяли за невміння. Та хлопець так старався оволодіти своїм нехитрим ремеслом, що гніватись на нього було грішно.

Рут спершу плакала, дивлячись, як її полум’яний лицар вигрібає із двору смердюче сміття. Але Хосе її заспокоїв: нехай Едмундо спершу навчиться стояти на землі. Це ж його перші кроки...

Рут ходила в школу. Те, чого там навчали, здавалося Едмундо таким неприродним, як і гроші. Особливо його дивувала наука про всевладну істоту, яку величали богом.

Через те вони ніколи й не говорили про школу.

А Себастьяна все більше непокоїла надмірна серйозність Едмундо.

Старий намагався прищепити хлопцеві почуття гумору. Але й сам Себастьян мав його небагато. Лишалося розвивати в синові бачення прекрасного.

Минуло років зо два. Якось вони виїхали на літо в гірське селище. Після того, як Себастьян повернув додому її викрадену небогу, Мірта на нього мало не молилася. Вона охоче відпускала Рут. Хатинка, недбало складена із сірого каміння, тулилася до прямовисної скелі. Відразу ж за порогом шелестів виноградник. А внизу, в широкому межигір’ї, розбиваючись об уламіки скель, пінилась, вирувала гірська річка. Рут удосвіта будила Едмундо. По крутих крем’янистих стежках вони підіймалися високо в гори. Село ще дрімало в росяному мороці, а тут уже панувало червоно-мідяне сонце.

Мабуть, добре знав Себастьян, як розбудити в Едмундо почуття земної краси. Бо що є прекраснішого, ніж зустріч Сонця в горах?..

Рут, яка дивиться в Сонце, мов у свічадо. Сонце, яке оглядає Рут з батьківською ніжністю, ніби питаючи: ти вмієш бути щасливою, людська дитино? Роса на цупких, приземистих квітах. Кожна росинка повторює цілий світ у його космічній величі...

Едмундо зараз нічого не знає. Бо ні логіка, ні тисячолітня інформація, закладена природою у його “Я”, не допоможуть зрозуміти, чому його рука так несміливо шукає руку дівчинки.

Стрепенулась, але руки не вирвала. Тепер він був для неї не полум’яний лицар, що здатний жити лише в мріях. Він був такий, як інші хлопчики, попри всю незвичайність його походження.

- Мені боляче, - сказала Рут з лагідною посмішкою.

Едмундо звільнив її руку. Було прикро, що він усе ще не навчився користуватися пальцями.

- Рут, пробач...

- Та ні! Я пожартувала.

Її сміх, веселі іскорки в зіницях, гра світла й тіней на обличчі, густі зуби, що були рожеві від ранкового сонця, - все це п’янило Едмундо, вимагало якоїсь дії чи, може, незвичайних слів. Не знаючи, що саме його підштовхує, Едмундо підняв важкий камінь і кинув униз. Перестрибуючи через низькорослі чагарники, камінь зник з їхніх очей. Цей вчинок був таким хлоп’ячим, що Рут знову засміялась.

- Ти схожий на Роберто. Це він любить жбурляти каміння. Та ще дарувати дівчатам мишей в акуратних пакуночках. Розгорнеш пакуночок - а мишка стриб, стриб... Ух! Аж зараз моторошно.

- Хто такий Роберто? - ревниво запитав Едмундо.

- Ніхто. Просто хлопчик із сусіднього двору.

Внизу, на ледь помітній стежині, з’явилася людська постать. То був літній селянин, що вів за собою нав’юченого ослика. Мабуть, подорожній не сподівався зустріти будь-кого. Він зупинився, вдивляючись у підлітків, що маячіли на тлі ранкового неба. Хотів було повернути назад, але махнув рукою й пішов далі. Ослик неохоче плентався за ним. Стежка в’юнилася поміж скелями так, що селянинові мимоволі доводилось пройти дуже близько від юних незнайомців.

На безлюдних гірських стежках перехожі не розминаються без розмов. Довгі ті розмови чи короткі - це залежить від обставин.

- Чиї ви будете? - запитав селянин, спроквола шаркаючи шкіряними постолами об каміння.

Едмундо здивувало це запитання - адже ж воно було звернене до людей! А чиєю може бути людина, якщо вона вільна? Проте він промовчав.

- Ми тут відпочиваємо, - відповіла Рут.

- Нікого не бачили?

- Нікого.

Селянин підняв голову, пильно оглянув сивувате пасмо гір. Стежачи за його поглядом, Едмундо помітив те, що прикувало увагу подорожнього. По той бік провалля на виступі скелі стояло троє бородатих людей. На їхніх грудях висіли автомати.

- Хто ті люди? - з незвичною суворістю в голосі запитав Едмундо.

- Багато знатимеш - рано постарієш, - не повертаючи голови, відказав селянин і зашарпав ледачого ослика.

Едмундо заступив йому дорогу.

- Мені треба знати, хто ті люди, - тоном, який не дозволяв заперечень, промовив Едмундо.

- Геть з дороги! - погрозливо процідив крізь зуби селянин.

До Едмундо підбігла Рут.

- Едмундо! Навіщо тобі?

Її здивувала, навіть налякала несподівана задерикуватість Едмундо. Вона не розуміла, що це була тільки наївна прямолінійність, яка походила від незнання звичайних правил спілкування з людьми.

- А може, то повстанці, які втекли із Чорної фортеці, - сказав Едмундо.

Зачувши ці слова, селянин відскочив убік, ніби його вжалила змія. Миттю в його руках з’явився автомат. Мабуть, селянин вихопив його із в’юка.

- Руки вгору! - скомандував він. Едмундо не лише не виконав команди, а крок за кроком наближався до селянина.

- Едмундо! - мало не плакала Рут. - Облиш його. Він стрілятиме.

Ніби не чуючи його слів, Едмундо вперто прямував на селянина.

- Мені треба знати, де перебувають повстанці. Ви теж, мабуть, повстанець.

І тут подорожній випустив чергу з автомата. Відстань до Едмундо не перевищувала трьох кроків. Промахнутись він ніяк не міг. Але Едмундо навіть не похитнувся. Очі селянина вирячились від жаху, руки тремтіли, рот конвульсивно скривився. Він іще раз натиснув на курок. Автомат заторохтів, застрибав у його руках. Але людська постать стояла, мов тінь, якій байдуже до куль, що летять крізь неї.

- Згинь, нечиста сило! - ледве чутно пробурмотів селянин, опускаючи автомат.

Едмундо підійшов до нього майже впритул і лагідно промовив:

- Сідайте. Нам треба побалакати.

З цими словами Едмундо спокійно сів на камінь. А селянин все ще тремтів від містичного жаху.

- Або ви сам Христос, або ж сатана, - мовив він, встромляючи непотрібного автомата в мотуззя, яким було перев’язано в’юк.

Тим часом підійшла Рут. Вона лише зараз пригадала, що тіло Едмундо не боялося куль. Дівчинка була бліда від пережитого хвилювання.

- Сеньйоре! Едмундо не хотів заподіяти вам лиха. Це він зруйнував Чорну фортецю.

- Слухай, дитино, - суворо блимнув селянин з-під насуплених брів. - Бреши, та знай міру. Чорну фортецю зруйнувала десниця Всевишнього. Я вже бачу, що ви не вороги. Але хто ж ви? Чого вам треба? Може, ви й справді посланці небесної сили. Бач, одяг наскрізь продірявлений. Значить, я не промахнувся. А він навіть не почухався.

- Цього ви не зрозумієте, - серйозно сказав Едмундо. - Для мене що муха, що куля - однаково.

І хоч це була правда, але Едмундо пошкодував, що в нього вихопились оці слова.

- Бачу, - хитнув головою селянин. - Але навіщо тобі повстанці?

- Я просто вивчаю цей світ. Хочу зрозуміти в ньому добро і зло. Чорну фортецю справді зруйнував я. Тепер її відбудовують. І знову там повно в’язнів. Отже, виходить, нічого корисного я не вчинив. Через те мене й цікавлять повстанці. Можливо, їм відомо, що саме треба зробити...

Це також було те, чого він не мав права казати. Але Едмундо зрозумів це значно пізніше.

Не встиг він закінчити фрази, як селянин упав на коліна.

- Месія! Великий месія... Ти зрештою прийшов. Помилуй нас, грішників.

Рут вхопила Едмундо за руку.

- Ходімо! Він зовсім тебе не розуміє. Ходімо, Едмундо.

Так, Рут казала правду. Треба шукати якихось інших засобів для спілкування з повстанцями. Та раніше, мабуть, треба було вивчити світ, у якому вони жили.

Едмундо й Рут вже були далеко, а селянин все ще стояв на колінах і молився.

Зустріч у горах вони переживали як прикру помилку. Ця пригода іще раз їм підказала, що Рут - не просто дівчинка, а Едмундо - не просто хлопець. Чорна фортеця відбудовувалась. Отже, те, що поклало початок їхній дружбі, вимагало великої боротьби. Бо виявилось: навіть усі блискавиці неба безсилі перед злом, яке чинять на землі лихі істоти в людській подобі. Проти цього зла здатні боротися тільки люди.

Як добре, що Едмундо став людиною!

VI. ПЕЧЕРА ХОСЕ

З появою Делії харчевня набрала іншого вигляду. Мірта спершу покрикувала на мовчазну англійку, але Делія вміла так глянути на сварливу господиню, що та відразу ж змовкала. Звісно, Мірта не стала ні щедрішою, ні охайнішою. Але руки Делії зробили те, чого не здатні були зробити хазяйські песети. Зникло багатолітнє павутиння на вікнах, стіни аж світилися від яскравої фарби, на підлозі не було жодної смітинки.

Хосе та Педро приходили в харчевню добре виголені, у пристойному одязі. Навіть жебраки знаходили для себе охайне вбрання. З’явилося чимало нових відвідувачів. Прибутки Мірти почали зростати. І хоч вона майже ненавиділа Делію за отой владний погляд, але добра слава харчевні поволі примирила її з новою служницею.

Було відомо, що Делія і Хосе жили разом. Але де саме містилася їхня квартира - ніхто не знав.

Якось Рут умовила Делію показати своє житло. Хоч яким незатишним було горище Себастьяна, але волога печера Хосе вжахнула дівчинку. А Едмундо задумливо стояв біля забрудненого струмка, оглядаючи печерне містечко, де жили ті, в кого відбирали сонце. Вони казали про їжу, про гроші, про кімнати. В їхній свідомості це не мало відношення до сонячної енергії. Проте Едмундо все зводив до єдиного знаменника - Світло! Це був не символ, не поетичний образ, а прихована від людського ока механіка творення того світу, який народився із мінералів. Світло народжує рослину, живе в ній високою енергією, яка призначена для корисної дії. Енергію цю використовує людина - або у вигляді рослинних плодів, або у вигляді тваринного м’яса. Та якщо ця енергія дістається тим, хто нічого корисного не створює, то це, власне, і є служба Пітьмі...

Ота Пітьма жила серед людей, владарювала в суспільстві, яке, можливо, було найвищим чудом природи. Продираючись через тенета Пітьми, люди все ж таки виконували своє призначення: будували міста й кораблі, вирощували пшеницю та виноград, стерегли овець на гірських пасовиськах. Але саме ті, хто це робив, жили так, як Делія і Хосе.

Це був злочин проти Природи взагалі. Злочин проти Світла.

А Хосе та його друзі дивилися на ці явища земними очима.

- Отак ми й живемо, - ніяково посміхнувся Хосе, посадивши Едмундо на грубому ослоні, що стояв під стіною печери. - Я вже звик. А Делії мені жалко. Це так не схоже на палац Професора!

Делія поклала руку на його шорстке, їжакувате волосся.

- О-о, Хосе! - зітхнула вона. - Не нагадуй про той палац. Тут зовсім непогано. Тільки ота вода.

Вони б могли й не бідувати, якби Делія одержала гроші, зароблені на острові. Але банк вимагав посвідчення про те, що термін угоди з Професором закінчився. Звісно, у Делії такого документа не було...

Рут кинула погляд туди, куди показувала Делія. Простирадло, за яким ховалася горбата стіна печери, було мокре. З нього на підлогу капотіла вода. Під ліжком стояла калюжа, яка ніколи не висихала.