Ой розвивайся, ой та сухий дубе

- Ой розвивайся, ой та сухий дубе,

Скоро мороз буде.

Гей, убирайся ж, молодий козаче,

Завтра похід буде, - наближався до нас і виспівував якийсь юнак.

- А чого се ти, Гнате, розійшовся зі своїми дубами та на ніч дивлячись? – окликнула його Наталя. - Шо тобі, більше ото на співи дня нема?

Ми йшли вуличкою між яворів та осокорів униз до будинку сотника Черниша.

- А, то ти, Наталю! Привіт! Здрастуйте, пане! – одказав нам юнак і спинився. – А я, люди добрі, на війну зібрався, от і співаю. Мені теперечки можна, - мовив поважно і гордо.

- На яку в чорта війну, сякий-такий? – осадила його Наталка. – Ти б ліпше город свій брався садити, вражий син! А то мати бідні заслабли, а тебе, лиципора, не нагнеш! В одних вас на кутку не саджений.

«Слушно», - подумав про себе я.

- Та чого ти, Наталю, - ображено похнюпився молодик. – Так уже і тільки в нас. А онно в Івашів…

- Ти мені зуби не заговорюй, - знов суворо гримнула Наталка. – Розказуй давай, шо за війна така.

Хлопець звеселився.

- Казали… - мовив.

- Хто казав? - тут же обізвалась Наталя.

- Люди казали.

- Ну ясно.

- Так от, казали, мовбито Самойлович збирає людей на похід проти Дорошенка. А ще мова така ходить, що татари підступають до Чигирина, то треба ж боронити…

- Тобі треба? - спитала Наталка.

- Усім нам, - здивовано мовив Гнат.

- Мені не треба, - впевнено одповіла дівчина.

- Ну…- розгубився хлопець.

- Ану не спіши, хлопче, - мовив я, - ти скажи докладно, хто тобі так повів.

- Отож бо, - підтримала мене небога.

- Там, - вказав хлопець пальцем у край вулиці. – При хазяйстві пана сотника балакають.

- Зрозуміло, - кивнув я. - Треба б розпитати, – додав затим сам до себе.

- Ну добре, - мовив хлопчина. – Піду вже я тоді. Щасти вам, - махнув рукою.

- Дивись тільки, Гнате, без мого дозволу шоб ні на яку війну, дивись мені!

- Слухаюсь, Наталочко! – випрямився Гнат. – Без твого дозволу ні-ні!

Я не здивувався тому, бо вже знав, що моя Наталя – ватажок усієї хутірської молоді, і дівчат, і хлопців. Це й зрозуміло: її ж тато – отаман Безрідний, а його я знав добре.

- А чого це у вас в селенні, Наталю, - спитав я, підходячи до господи сотника, - собак не чути?

- А вони тут ночами не гавкають, - повіла Наталя, - по будах сидять, і не виженеш їх відти, хоч із гармати стріляй. Напасть ціла. Воно ще нічого, що хутір глухий, шляхів великих поруч нема, а то б ще крадії які або й розбійники в двір залізли, а ми б і не знали.

- То мо, й не дуже добре, що місцина глуха, - мовив я, - як подивитись.

Пан сотник Черниш (а для мене досі курінний Петро) ждав нас на крилечку і доброзичливо всміхався.

- Здоров і удруге, Хведько! – прорік він голосно. – Дуже приємно мені, бач, із тобою здоровкатись, неначе знову себе молодим одчуваю і стою не під хатою, а під куренем нашим…Ех, були колись часи…

- Таки були, - мовив я.

- Здрастуй, Наталю, - озвався Черниш до Наталки.

- Здрастуйте, - одповіла вона наче трохи винувато, але все ж із гідністю.

- Давай, Наталю, забудемо старе і не сваритимемось більше, - проговорив Петро доброзичливо, - ти мені тепер як рідня, справжня рідня, бо дядько твій – мій друг і брат мій, бо на Січі в ті часи браталися кріпше, ніж од спільних батьків і спільної крові. Я тобі, Наталю, й поможу скрізь, і вступлюся за тебе…

- Та я й сама за себе вступлюся, - мовила дівчина і клацнула чотками (вона як ухопила їх у мене під хатою тітки Христі, так і не випускала більше з рук).

- Я знаю, Наталю. Та воно й не дивно, раз у тебе такий рід.

Я ледь не хихикнув – знав би пан сотник, що у Наталі за рід. Та нічого.

- Ну то що, Наталю, мир? - спитав сотник.

Наталя зиркнула запитально на мене, я кивнув, тоді на сотника і сповістила стримано:

- Мир.

- Ну от і добре, - звеселився сотник, - ідімте хутчіш у хату, а то вечеря

холоне.

Ми зайшли. Господа у пана сотника Черниша була заможно обставлена, розцяцькована. У світлиці на стіні висіла пара шаблюк і мушкет, якісь дорогі килими – багато чого. Стіл ломився від наїдків і частувань. Над ним порались наймичка і сотникова жінка.

Ми поздоровкались, зайшли, сіли.

Коли вже ми з паном сотником вгріли по чарці і закусили шматком ковбаси та ще пак пом’янули товаришів молодості, мені прийшло в голову спитати за той збір добрих молодців та можливу війну.

- Оце, Петре Самойловичу, - кажу йому, - почув нині од людей…

- Од яких людей? – сіпнувся він.

«От сучий син!» - усміхнувся я про себе.

- Та так, на вулиці, - одповів.

- І що?

- Та кажуть, ніби війна близиться. З Дорошенком. Чи з татарами. Кажуть, татари на Чигирин мітять. І пан гетьман Самойлович воїнство збирає. Так чи не так? Чи, мо’, брешуть люди добрі?

- Брешуть, - запевнив мене Черниш. – Брешуть, сучі діти!

«Та вже ж», - знову всміхнувся про себе я.

- А якщо чесно, - сотник нахилився до мене, - чернігівський полковник пан Борковський, – заговорив він упівголоса, і я сіпнувся, бо згадав свій сон на покинутому полі, – пустив чутку, щоб старшини потроху совались вже з резервом. Бо Дорошенко знов лютує за Дніпром, а на Гетьманщину ж нашу тиснуть з Москви. Себто і турецький султан…

- А по суті? – припинив його я. – Дорошенко-бо цеє… відрікся.

- Хтозна, - розвів руками Черниш. - Знав би – сказав.

Наталя знов несподівано й голосно клацнула чотками.

- Я додому, мо, піду вже? - спитала вона. - А ви говоріть тоді хоч і до світу. Шо мені тут.

- Та ні, Наталю, разом підемо. І я вже піду, пане курінний. Бо час пізній. Я завтра, – всміхнувся я, - похмелитися прийду.

- Приходь, приходь, - загукав Черниш, встаючи з-за столу. - Обов’язково приходь, аякже ж. А то б ще посиділи.

- Та ні, пане курінний. Вибачайте. Я ж з дороги. Виспатись треба. Ідім, Наталю.

І ми пішли.

Черниш вивів нас на крилечко.

- Пане сотник, - мовила на подвір’ї Наталка.

- А що, доню? – спитав Черниш.

- А можете мені пообіцяти?

- Що саме?

- Шоб як сотню виводитиме на війну, то Парасчиного Гната полишити. Шо йому в таких літах умирати? А в нього ж онде і мати хвора, хоч поможе матері з годик-другий, скільки їй того життя.

- Ну не знаю, Наталю, він же джура. У сотні-бо.

- Та чи ви джури замісто нього не найдете?

- Та найду, звичайно.

- Ну так і шо?

- Добре, хай остається, - всміхнувся сотник.

Ми одійшли од його двору, і я вже на шляху спитав Наталі:

- Переймаєшся за нього?

- За кого? – здивувалась вона.

- За того хлопчину.

- Та…- вона трохи зніяковіла. – По сусідству ж живемо. Однолітки. І жалко мені його. Та й непоганий же парубок, тільки дурний, вітру в голові багато. Ну поїде він туди, під Чигирин, чи ще де загибель шукатиме – загибель і знайде.

- Ти права, - ствердно закивав я головою. - А сьогодні Наталю, часом не повний місяць? Онно ж за хмарами світить, а я не бачу, повний чи ні.

- Та ні, - крутнула дівчина головою, - молодик сьогодні.

- Ну й добре, – прорік я, - добре, що не повний.

Я влігся тої ночі спати і вовчого виття більше не чув.

Як і собачого гавкоту.

Але я бачив тії ночі сон.

Вірніше, цілу низку снів. Спочатку було щось неясне про січову молодість, скарб пана курінного Черниша, що перекинувся опівночі в дохлого собаку, замах на кошового отамана Сірка, що в ті часи тільки-тільки став кошовим, тоді я не знав, що замах учинив саме Наталчин батько.

Тоді снився Конотоп, його вали і стрілецькі вежі на тлі сірого захмареного, освітленого полуночним сяйвом неба. Снилась Соснівка і сигнальні стріли. Тоді розворот вурдалачого легіону над нашими головами. Як од їхнього мертвого смороду жахались коні. Мечі почали сікти. Довгі блискучі мечі, з яких вурдалаки синіми губами мертвяків спивали теплу кров. Злизували її з лез. Зі своїх рук.

Тисячі вогників очей.

І їхні мертві лиця.

Їхні ікла.

Я смикався в холоднім поту на лежанці, а в моє віконце через віття старої груші лився світ молодика.

- Вурдалаки, - шепотів я, - вурдалаки підлітають. Горобина ніч.

Тоді я наче прокинувся і вздрів себе на брукованому шляху серед хащі. Я чув тупіт підкованих чобіт. А місяць над головою був уповні, і зорі сяяли навдивовижу яскраво. Поступово хащі якось непомітно змінились містом, і я знав те місто - то був Чернігів.

Серед ночі вулицями сплячого Чернігова я біг, тікав від когось, стукав у шибки, двері - ніхто мені не відчиняв, я підбіг до церковки, загупав у браму. Там також довго ніхто не відчиняв. Тоді вийшов дяк – він був білий, як стіна.

І очі його були як скляні.

Неживі очі.

- Іди звідси, козаче, - мовив він мені, - я ще три ночі маю над відьмою псалтир читати у цій церкві. А я й так притомився. Іди звідси, козаче, тут одні мертвяки! - і він показав пальцем на олтар, а перед олтарем стояла труна.

Я шарпнувся од нього, окинув поглядом церкву і - о Боже, це була наша хутірська запустіла покинута церква.

На хуторі була така церква, а в Чернігові не було.

Я кинувся відти геть вулицями. Біг і біг, а тупіт усе наближався.

Але то був уже не тупіт підкованих чобіт – то був тупіт копит.

За мною гналась бричка, запряжена двома вороними.

Чорні коні, чорна, як ніч, бричка.

Щось пронизливо заверещало в чорному зоряному небі, я глянув угору – в небі промайнула тінь.

Кажан чи що то воно?

Я спіткнувся і впав на бруківку. Бричка наближалась, і я тільки тепер помітив, що стукіт копит – то омана. Диявольська бричка неслась по повітрю.

Але й цього разу я вчасно прокинувся.

Хоч і не на жарт переляканий.

Місяць так само світив у вікно, так само похитувалась стара груша.

Так само була глупа ніч.

Я важко зітхнув і перевернувся на спину.

Чогось на ніч дуже похолодало, я потер руки і подихав на них.

- Чого ж так воно холодно, наче в труні, право слово, - мовив я тихо і почув таке ж тихе, хрипле:

- Хведю…

- Що? Хто тут? – стрепенувся я.

Знову:

- Хведю...- хрипле і протяжне, наче страждаюче.

Голос долинав з-за вікна.

- Впусти…Впусти мене, Хведю.

- Хто се?

- Це я.

- Катерино?

- Впусти мене, милий.

У шибці сяяли полунічні зорі, а перед ними, закриваючи їх, Катеринине лице.

Мертвотно бліде, з трупними плямами і великими сяючими очима.

- Що то, Катерино? – спитав я налякано. - Що в тебе з зубами?

- Впу-у-у-у-сти ме-е-е-не, Хведю, - прохрипіла Катерина і зблиснула в ніч своїми довгими іклами.

Тут я і прокинувся вже по-справжньому.

VI.