Українська минувщина.

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Українська минувщина. - К., 1994.

1. Розкрийте суть народного календаря, покажіть його філософські
основи.

2. Українська етнософія як основа народного календаря.

4. Визначте місце народного календаря в національній системі вихо
вання.

1. Суть педагогіки народознавства, народознавчі принципи і підходи у
вихованні учнівської молоді.

2. Основні напрями і зміст народознавчої роботи.

3. Форми, методи, результативність педагогіки народознавства.

Суть педагогіки народознавства, народознавчі принципи і підходи у вихованні учнівської молоді

Одним із провідних напрямів роботи національної загальноосвітньої школи сьогодні є народознавча основа навчально-виховного процесу. Вона передбачає успішне оволодіння народною культурою, духовним набутком нації, теоретичне і практичне засвоєння учнями патріотичних ідей, виховання їх як діячів історії та культури рідного народу, поборників свободи і незалежності.

Народознавство - це сукупність наук про народ, його духовність, культуру, історію, а також здобутки народного мистецтва, які відображають багатогранність його життя. Народознавство застерігає людину від моральної деградації.

Педагогіка народознавства - це напрям сучасної педагогіки, який забезпечує практичне засвоєння культурно-історичних, мистецьких надбань народу, це систематичний пошук, творче співробітництво школи, батьків, громадськості з метою успішного розв'язання проблем національного виховання; це загальні орієнтири на теоретичне і практичне засвоєння молоддю краєзнавчого, фольклорного, географічного, етнографічного та історичного матеріалу. Педагогіка народознавства об'єднує здобутки народної педагогіки, досягнення психолого-педагогічної науки, а також сучасних наук про людину, про народ.

було повністю вилучено з системи освіти. Зростала відчуженість підростаючих поколінь від народної культури, моралі, духовності. У наш час, в умовах відродження і національного реформування, народознавство виступає як важливий компонент нашого державотворення, формування нашої національної духовності, української ментальності, розвитку національної школи і національної системи виховання.

Основні напрями і зміст народознавчої роботи

Рідна мова. Визначення ролі рідної мови в житті людини, народу, нації, розуміння її як найяскравішого вияву національного буття народу, універсальної скарбниці духовних надбань. Мова як творець культури рідного народу. Рідна мова як самобутній прояв мислення, оригінальний засіб пізнання дійсності, творчості народу. Мова як явище цивілізації. Мова як великий педагог, природний вихователь кожної людини. Мова як творець духовності народу. Мова як засіб прилучення дітей до всього батьківського і материнського, моралі, культури, історії рідного народу. Рідна мова - мати всіх інших мов, джерело патріотизму і гуманності особистості.

Народна педагогіка. Це фундамент, на якому повноцінно розвивається сімейна, дошкільна, шкільна практика виховання дітей. Народна педагогіка як джерело педагогіки наукової, виток історії навчання і виховання, їх культурно-національних основ. Народна педагогіка - це порятунок від бездуховності. У народній педагогіці зосереджені рідна мова, усна народна творчість, народне мистецтво, національні традиції, звичаї, обряди, національна символіка, народні ігри, сімейно-побутова культура, материнська пісня, казки, бувальщини, розповіді про героїчне минуле, духовний світ предків, історія рідного краю, природа. Усе це вічно пульсуючі першоджерела, які живлять життєвою наснагою серце і душу кожної дитини.

Родинна етнопедагогіка. Це складова частина народної культури. Це родинні традиції, звичаї, які сприяють формуванню найглибших почуттів: любові до батька і матері, бабусі і дідуся, поваги до пам'яті померлих і всіх, хто живе. Родинна етнопедагогіка закладає основи людяності, коріння духовності, фундамент особистості. Родинна етнопедагогіка узаконює батьків

як головних вихователів, які відповідальні за виховання дітей перед власною совістю, народом, державою. Етнопедагогіка возвеличує культ сім'ї, родини, сімейних стосунків, родовід, гуманістичну спрямованість особистості.

Фольклорно-календарні традиції. Відтворення і продовження творчих традицій рідного народу, відновлення фольклорного виховання. Це виховання засобами усної народної творчості, з яких учні черпають емоційно-моральні, трудові, естетичні цінності. У фольклорі в концентрованому вигляді представлена багатюща народна педагогіка, культурно-історичний досвід народу. Учні повинні не тільки ознайомлюватися, глибоко сприймати фольклор народу, а й творити свій власний фольклор.

Сімейно-побутові звичаї, обряди. Відродження обрядів і звичаїв у сімейному житті як серцевини сімейно-побутової культури, як потужного виховного потенціалу. Це завдання батьків, педагогів, громадськості. Сімейно-побутові звичаї й обряди визначають рівень духовної культури сім'ї, від якої залежить вихованість дитини. Культура сім'ї визначається пошаною до своїх предків, один до одного, збереженням честі свого роду, родини, дотриманням заповітів предків, принципів народної моралі, краси, збереженням рідної мови, знанням історії народу, розвитком національного мистецтва.

Традиції і звичаї сім'ї повинні трансформувати національну культуру, побутову культуру, народний календар, народні символи, народні ремесла та промисли, народне ужиткове мистецтво.

Народна символіка. Пізнання філософських, політичних, ідейно-моральних скарбів символіки. Національна символіка (геральдика) концентрує в собі конкретно-історичний зміст, який відображає доленосні події, факти в житті й історії народу.

Великий виховний потенціал мають символи - обереги етнічної пам'яті (верба, калина, тополя, соняшник, картина із зображенням козака на стіні). Великий виховний потенціал має козацька символіка (булава, прапор, бунчук, товариство, побратимство).

Народна символіка виховує, сприяє розвитку творчої уяви, поглиблює живу пам'ять поколінь.

Народна художня образність. Наш народ виробив стійку традицію формувати національну свідомість, духовність засобами художнього відображення дійсності. Художнє відображення сприяє розкриттю почуттів, формуванню художньо-естетичних цінностей, ідеалів, розвитку емоційних, інтелектуальних, вольових якостей

людини, вихованню національної свідомості та самосвідомості, національного чуттєво-емоційного досвіду, зокрема поведінки та способу життя, засвоєнню національних і загальнолюдських цінностей, домінуючих у житті і творчості народу.

Українці мають багатющу спадщину народного національного мистецтва різних напрямів, стилів, жанрів, змістовності та витонченості відображення життя, природи, землі, неба, серпанків, героїчних подій, явищ історії, моральних чеснот, золотих нив пшениці.

Народні художні образи служать високій меті: глибоко і правдиво розкривати життя, його гармонійність і багатогранність, яскравість, красу, надихати на суспільно-корисні потреби, благородні мотиви, добротворення, формувати високі якості гуманіста, патріота, громадянина незалежної України, об'єднувати всіх українців в одну націю.

Емоційна культура. Вона пов'язана зі сферою почуттів людини. Почуття становлять суть і зміст душі людини. Почуття — це ворота пізнання, стимул здобуття різноманітних знань, осмислення свободи, долання труднощів. Людинознавчий, народознавчий матеріал сприяє формуванню доброти, чуйності, лагідності, ніжності; щирості, задушевності та гостинності, передачі учням у спадок емоційного, естетичного, морального багатства народної душі та її краси.

Народна мораль. Педагогіка народознавства орієнтується на гуманізм, мораль людей праці. Могутніми засобами у вихованні народної моралі виступають традиції. Моральними основами виступають совість, гідність, честь, правдивість, справедливість, скромність, працелюбність тощо. Формування моральних понять пов'язана з вихованням почуттів. Моральність - це передусім переживання, почуття людини.

Національний склад психіки. Наш народ має свою історично обумовлену психологію. Вона проявляється в діяльності, поведінці, слові, способі мислення, пізнанні дійсності, оригінальній культурі, своєрідних звичаях, традиціях. Національна психологія і характер нашого народу матеріалізуються в концентрованому вигляді у фольклорі, міфології, символіці, мистецтві, народознавчих та інших компонентах народної культури.

Пізнання національної психології сприяє всебічному вихованню, духовному збагаченню дитини.

Національна самосвідомість. Це усвідомлення кожною людиною себе як представника певної нації, носія національної культури, історії. Національно свідома людина не забуває своєї належності до певної нації. Вона глибоко знає рідну мову, культуру, усі сфери життя народу, дбає про його сучасне і майбутнє. Національна самосвідомість формується в процесі вивчення народознавчих предметів, оволодіння культурно-історичними традиціями. Національно свідома людина любить свій народ, шанує культуру інших народів, свободу і незалежність рідного народу: вона - це людина-гуманіст, людина-патріот.

Патріотизм. Якість людини, яка має конкретно-історичний, суспільно-політичний, національний характер. Формуючи національний патріотизм, педагог дбає про те, щоб учні відчували свою національну належність, виростали добрими сім'янинами, гуманними громадянами.

Дружба народів. У формуванні духовності народу основний шлях - від оволодіння духовністю рідного народу до засвоєння духовних здобутків інших народів. Людина, яка не знає власної національної культури, не може бути поборником дружби народів. Почуття дружби народів - це патріотизм, поширений на інші народи.

Науковий і народний світогляд. Він формується протягом віків, втілюється в усіх компонентах національної культури, духовного життя народу. Світосприймання і світорозуміння учні засвоюють, пізнаючи матеріальні і духовні цінності нашого народу.

Народний світогляд - це система історично обумовлених поглядів, переконань, ідеалів, яка відображена у фольклорі, міфології, національній психології і характері народу. Не можна сформувати світогляд без розуміння змісту народного життя, духовності народу, цілісної національної культури. Народний світогляд - основа наукового світогляду, вони доповнюють один одного.

Розвиток дитячої творчості. Він пов'язаний з осмисленням учнями творчого генія народу, з проникненням у зміст і характер різноманітних видів народної творчості, засвоєнням матеріалізованого творчого мислення. Засвоєння народних творчих традицій сприяє формуванню в учнів умінь, навичок реалізувати свої задуми, створювати власні проекти, конструкції. Так формується творчий потенціал особистості. З метою формування людини-творця треба відроджувати і розвивати далі національні

художні школи. Кожне місто, село перетворити в осередок традиційних народних мистецтв, ремесел, промислів, підносити їх на новий, творчий рівень.

Національна школа. Першою головною ознакою національної школи є рідна мова. Інші мови треба вивчати тоді, коли рідна мова, народний спосіб мислення пустять в душу дитини глибоке коріння. Національна школа базується на рідних культурно-освітніх традиціях. Справжнім господарем школи є народ, громадськість, а не державна бюрократія. Школа має бути національною не за вивіскою, а за принципами організації, змістом, характером навчання і виховання. Українська національна школа -це школа українознавства, вітчизнознавства.

Національна система виховання. Кожен народ повинен мати свою національну систему виховання. Вона реалізується переважно в національній системі освіти.

Зміст і характер національної системи виховання відображають економічні, політичні, географічні, етнографічні, психологічні особливості народу. Національна система виховання вимагає цілісності всіх її ланок. Провідними в національній системі виховання є народні сімейні виховні традиції. Педагогіка народознавства є тією природною ланкою, що єднає всі виховні напрямки в єдину національну систему.

Форми, метоли, результативність пелагогіки народознавства

В умовах реформування національної школи сьогодні педагогіка народознавства відіграє роль серцевини навчально-виховного процесу.

Йде пошук ефективних його форм - малі академії народних мистецтв, університети народознавства, товариства народних умільців, школи і класи кобзарського та сопілкарського мистецтва, етнографічні групи, фольклорні ансамблі, історико-краєзнавчі, етнографічні музеї і кімнати народного побуту, уроки народознавства, людинознавства і мистецтвознавства, вертепні дійства, подорожі до джерел рідного слова, години улюбленої праці та творчості, уроки емоційної культури, мандрівки в історію, майстерні народних промислів, студії писанкарства.

Організовується активна участь у реалізації народних звичаїв, обрядів та традицій. Велику роль відіграє творча робота народознавчого спрямування.

Наша національна школа дбає про розробку чіткої системи вивчення народознавства, про наповнення народознавчим змістом усієї навчально-виховної роботи. Найбільші можливості для цього відкривають рідна мова, історія України, географія, природа, уроки україно- та народознавства. Доцільна інформація з таких галузей народних знань, як народна математика, метеорологія, астрономія, ботаніка, зоологія, народна медицина, фізичне виховання, трудове навчання, народна музика, хореографія, образотворче мистецтво, краєзнавство, народний фольклор, народне мистецтво, народна поезія, народний календар.

Значний педагогічний ефект мають народні свята, фестивалі, конкурси, ігри, забави, огляди, виставки, гуртки, символи, ритуали та ін.

Народознавча робота будується на засадах обох педагогік -народної та наукової. Сьогодні актуальним є питання охоплення народознавством усіх виховних ланок: сім'я, дитсадок, школа, позашкільні заклади, професійна освіта вчительських кадрів, підвищення їх кваліфікації, підготовка до сімейного життя, педагогічний всеобуч тощо.

1. Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI ст.)». - К.,
1999.

3. Етнонаціональний розвиток України. - К., 1993.

4. Культура і побут населення України. - К., 1991.

5. Основи національного виховання. - К., 1993. - Гл. 2.

6. Семчишин М. 1000 років української культури. - К., 1993.

8. Стельмахович М. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

1. Розкрийте суть і завдання педагогіки народознавства.

2. Визначте народознавчі принципи виховання учнівської молоді.

3. Визначте зміст і напрями народознавчої роботи в школі.

4. Назвіть нові відомі вам форми і методи народознавчої роботи.

1. Історичний час творення української державності, національного
духовного відродження.

2. Народна педагогіка - вінець педагогічної теорії Костянтина
Ушинського.

3. Великий народний любомудр Григорій Сковорода.

5. Левіт народного храму України - Борис Грінченко.

6. Педагогічна народна велич П. Куліша, 0. Духновича, Ю. Федьковича.

7. Скарбниця української духовності С. Русової.

8. Народна педагогіка - життєдайне джерело творчості В. Сухомлин-
ського.

Наш час - історичний і відповідальний час творення української державності, час великої просвітницької роботи, час національно-духовного відродження.

У цьому процесі ми не можемо обійтися без правдивих сторінок книги національної історії, літератури, мистецтва, культури, а також національної педагогіки, адже сьогодні йдеться про утвердження національної духовності, національної свідомості майбутніх громадян української держави, про їхню духовну єдність, честь, віру, милосердя, совість, патріотизм, доброту, працьовитість, щиросердя і добродійство. Згадаймо безсмертний вислів М. Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани».

Першим, хто збагнув силу і велич народної педагогіки, сказав про неї своє авторитетне слово, зробив її вінцем своєї педагогічної теорії та поставив народну педагогіку на п'єдестал, був

вітчизняний педагог К.Д. Ушинський. Він переконливо показав правомірність народної педагогіки як попередниці педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення виховного досвіду трудових мас. Не випадково центральною ідеєю педагогічної концепції педагога є ідея народності виховання, ідея розвитку національної школи і формування національної самосвідомості народу. К.Д. Ушинський стверджував, що школа і виховання повинні насамперед будуватися в повній відповідності з особливостями і потребами свого народу, своєї держави, з орієнтиром на історично складену своєрідність, духовність, педагогічний геній народу. Він зазначав, що «загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії». У кожного народу своя особлива національна система виховання, і кожен народ повинен у цій системі випробовувати свої власні сили: «Виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу». Великий педагог писав, що кожен народ повинен мати свій особливий ідеал людини, вимагати від свого виховання втілення цього ідеалу в окремих особистостях. Ідеал цей у кожного народу відповідає його характеру, визначається його суспільним життям, розвивається разом з його розвитком. К.Д. Ушинський розкривав теоретичні основи майбутньої національної системи виховання, з'ясовував ті принципи, на яких повинна будуватися діяльність загальноосвітньої народної школи. Насамперед він вимагав передати справу народної освіти в руки самого народу. Народ треба вчити, але ще більше треба вчитися в нього. Адже народ створив національну мову, національну поезію, національну літературу. Виходячи із принципу народності, Ушинський зазначав, що в народній школі вивчення життя рідного народу і своєї держави повинно посідати гідне місце. Оскільки народ є джерелом усіх багатств, матеріальної і духовної культури, в школі треба вивчати вітчизняну історію, географію, економіку, рідну мову, літературу, мистецтво, національну народну творчість, поезію, пісні, музику, ужиткове мистецтво, народні ремесла і промисли, народні творчі доробки. Однією з ознак народності, національної народної школи К.Д. Ушинський називав рідну мову, яка є найкращим виразником духовної культури кожного народу, центральним предметом національної шкільної освіти: «Увесь слід свого духовного життя народ

бережно зберігає в народному слові». Рідне слово є тим духовним національним одягом, у який вдягається всяке знання, щоб стати справжньою власністю людської свідомості. Школа повинна вводити дитину у світ народної мови, думки, народного почуття і життя, народного духу, народного характеру.

Вивчення рідної мови - це основне завдання школи, якщо ця школа служить інтересам народу. Думки Ушинського про рідну мову знайшли свій вияв у широкому національному русі за народну школу з навчанням рідною національною мовою. Ідеї про національну школу, використання педагогічного генію народу зберегли і на сьогодні свою новизну й актуальність, бо вони підпорядковані благородній і гуманній меті - відродженню нашої духовності, розвитку, прогресу нашої незалежної держави.

Г. Сковорода першим в Україні відзначив творчі можливості народу у сфері педагогічної культури. Він вчив народ і вчився у народу. Уся його педагогічна теорія пройнята духом народності, народними ідеалами, побудованими на найкращих народних традиціях. Педагогічні ідеї Г. Сковороди - це джерело народної педагогіки.

Г. Сковорода ставив завдання виховувати людину-громадя-нина. У її вихованні педагог спирається на принцип природовід-повідності виховання, який випливає з ідей народної педагогіки про врахування у вихованні природних особливостей і нахилів дитини. Повз увагу Григорія Сковороди не пройшли такі перлини народної мудрості, як: «Яким у колиску - таким у могилку», «Коли корова - не надівай сідла», «Не в кожній воді мило розпуститься». Принцип природовідповідності («сродності») набув у Григорія Сковороди яскравого соціального звучання. На думку видатного філософа, кожна людина має посідати певне місце в суспільстві не за багатством чи знатністю, а за «сродностю», тобто відповідно до своїх природних нахилів, що виявляються і розв'язуються в процесі діяльності. Він вважав, що тільки спільна праця за індивідуальними здібностями, нахилами й уподобаннями розкриває перспективи особистого і загального щастя людей, створює можливості для вільного і гармонійного розвитку

кожної особистості. Як і народна педагогіка, Г.С. Сковорода розглядає працю як категорію економічну, моральну і педагогічну, як основний зміст виховання і метод впливу, як неодмінну умову справжнього людського життя. Ідучи за народними педагогічними традиціями, Г.С. Сковорода глибоко шанує людей праці, співає гімн скромному трудовому життю, трудовому вихованню, засуджуючи водночас неробство, бездіяльність, паразитизм, привласнення чужої праці, визиск людини людиною. Він не тільки і не просто повторює народний ідеал виховання працею, а й збагачує його. Він розглядає працю як «живой и неусыпный всей машины ход» і доводить, що праця тільки тоді веде до щастя, коли вона відповідає задаткам, нахилам і покликанню кожної людини.

Педагогічні погляди Сковороди пройняті справжнім гуманізмом, демократизмом, народністю. Він доводив, що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені. Г. Сковорода високо цінує ідеали народної педагогіки. Народний ідеал - це людина праці, людина благородних поривань, високих моральних та інтелектуальних якостей, людина, яка прагне пізнати себе і навколишній світ. Вона вольова, рішуча, наполеглива, безкомпромісна, справедлива, чиста у своїх почуттях і помислах, готова до жертви заради загальної справи. З великою симпатією Г. Сковорода говорить про людей глибокого внутрішнього, духовного змісту: «Нет смешнее, как умный вид с пустым потрохом», «Стучит, шумит, гремит... А что там? Кобыла мертва, голова бежит», «Летала высоко, а села недалеко», «Красна хата не углами, а пирогами».

Наслідуючи народні традиції, Г. Сковорода першорядного значення надає родинному вихованню та батькам як природним вихователям дитини. У притчі «Благородный Еродий» Г.С. Сковорода пише: «Главизна воспитания есть: 1) благо родить, 2) сохранить птенцу младое здравие, 3) научить благодарности». Тих, хто «на благо родить, на благо научил», він називає «полуотцом» і «полуматерью». Як справжній народний педагог Г. Сковорода широко використовує у своїй роботі прислів'я, приказки, пісні, хороводи, народні свята, казки, байки, народні ігри.

Народний виховний досвід, практика народного виховання підказала українському просвітителю справді плідні педагогічні ідеї. Г.С. Сковорода - це наш «перший розум», великий національний любомудр. У своїй широкій науковій, філософській,

просвітницькій і педагогічній діяльності він був авторитетним виразником і творцем волелюбного лицарського мислення. Усе життя Г. Сковорода був серед народу, прагнув вивчити його природу, його волю, мову, традиції, обряди та звичаї. Він відстоював пізнавальний, виховний, емоційно-образний потенціал української, зокрема козацької, духовності. Духовними цінностями українського Сократа були ідеї волі і свободи людини і народу, нації, держави, утвердження національного способу життя, національної народної освіти, пріоритету свого рідного, національного. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, Г.С. Сковорода вважав, що воно повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу.

У широкій програмі загальноосвітньої підготовки молоді чільне місце Г.С. Сковорода відводив рідній мові.

Він не залишав поза увагою усну народну творчість, народну музику, поезію, народну пісню. Г.С. Сковорода тримав чіткі орієнтири на народну педагогіку у розв'язанні питання виховання моральності людини (любов до батьківщини, працелюбність, гуманність, людська гідність, совість, правдивість, чесність, скромність, людяність, дружба, почуття національної належності), оцінці такого чинника виховного впливу на людину, як природа взагалі і природа самої людини.

У народному дусі возвеличив Г. Сковорода розум, працю, щастя людини, святі образи батька і матері, народного вчителя, педагогічний геній народу.

«В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», - ці слова належать Великому Кобзареві України Т.Г. Шевченку. Він утверджував ідеал духовного прогресу українського народу, боровся за розквіт і процвітання української цивілізації. Поет визнавав, що кожен народ може мати своє обличчя, свою історію, мову, культуру, творчість, свою школу і своє виховання.

В особистому і духовному становленні і розвитку Т.Г. Шевченка велику роль відіграли українська трудова родина, щедра українська природа, казки та народні розповіді старих людей та кобзарів.

Поетичним рядком Т.Г. Шевченко освячував народне милосердя, дітей, жінку-матір, людське щастя, здорові стосунки, людську красу, природу, людську долю. У Шевченкових творах є всі атрибути українського народу. Зображуючи своїх персонажів, поет підкреслює особливості їхнього національного характеру: спокій, веселий гумор, працьовитість, гідність, патріотизм, людяність, любов до дітей, подружню вірність, щиросердя, доброту, повагу до старших, совість, гостинність. Слідом за народною педагогікою Шевченко стверджував, що найщасливішою є людина праці. Народні ідеали, мораль та дух українського народу витають у першій навчальній книзі українців «Букварь южнорусскій». Книга побудована за всіма передовими вимогами до таких праць: азбука, склади, цифри, лічба, текстовий матеріал. Приказки та прислів'я, вміщені в букварі, дають уявлення про світоглядні позиції Кобзаря, про його ставлення до народної педагогіки, про осмислення ним звичаїв, обрядів, традицій рідного народу. В умовах жорстокої царської цензури маленьким українцям пропонувались такі перлини народної творчості: «Казав пан: кожух дам, та слово його тепле», «Багато панів, а на греблю й нікому», «З дужим не борись, а з багатим не судись». З живого джерела Шевченко зачерпнув вислови, що утверджують одвічне ставлення народу до правди і кривди як моральних категорій: «Брехнею увесь світ пройдеш, та назад не повернешся», «З брехні не мруть, та віри більш не ймуть», «Аби були побрязкачі, то будуть і по-слухачі». Буквар Шевченка висвітлює куточки поетичної душі працелюбного, гордого, волелюбного, співучого українського народу, наділеного природною мудрістю і лукавістю. Т.Г. Шевченко започаткував використання фольклорних творів для навчання і виховання дітей. Крім приказок і прислів'їв, Шевченко ввів у буквар думи «Про пирятинського Поповича Олексія» та «Про Марусю Богуславку». Перша дума свідчить про високу культуру тогочасного українського суспільства, в якому козаки святе письмо знали, уміли читати, пам'ятали народні колискові та історичні пісні, шанували віру своїх прадідів. Хоча Шевченко і не мав педагогічної освіти, проте його педагогічні ідеї, реалізовані в творах і громадсько-просвітницькій діяльності, сприяли розвитку народної освіти в Україні, зокрема народних недільних шкіл. Він славить світоч знань, схиляється перед людською вихованістю, інтелектом, чемністю, повагою до літніх, бо саме ці категорії були об'єктом народної педагогіки. Шевченко близько брав до серця

відсутність зв'язку офіційної освітньої науки і шкільної практики з народною педагогікою, життям народу, народними традиціями сімейного виховання. Думки, навіяні народною педагогікою, зустрічаємо практично в кожному художньому творі Кобзаря. Поважливе ставлення до фольклору, до народної педагогіки дало разючі результати - важко назвати поета, в якого б стала народною така величезна кількість творів: близько 80 народних пісень та понад 105 їх варіантів. Кожна з пісень Т.Г. Шевченка здатна формувати високі людські почуття на найкращих традиціях рідного народу.

Слідом за народною педагогікою Шевченко стверджував, що найщасливішою є людина праці, яка завоює в майбутньому щастя, оновить землю. Він співає хвалу цій людині в прийдешньому суспільстві:

Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать. Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам.

У народному дусі возвеличує Тарас Григорович матір - природну виховательку дитини, рідне слово - «божеє кадило істини».

Учитель, педагог-мислитель, письменник на своєму творчому шляху не обійшов скарбницю народної мудрості - народну педагогіку. Серед розмаїття оцінок діяльності Б. Грінченка є й яскрава оцінка його як фольклориста та етнографа. З малих років Б. Грінченко поринув у стихію народного побуту, народної творчості, звичаєвості та традиційності.

Письменник-педагог у своїх творах, зокрема творах для дітей, возвеличує народно-педагогічні ідеали гуманізму і добра, правди і краси, щиросердя і людського благородства.

Його вчительська мета - нести освіту, слово правди народові, пробуджувати його від важкого сну, виводити на шлях істини. У народно-педагогічному плані Б. Грінченко визначив дороговказ свого життя, своєрідний заповіт: не продавати душу, жити, а не

вмирати помалу, жити новим, а не старим, жити і працювати для рідного знедоленого краю. Б. Грінченко - активний збирач усної народної творчості, до якої залучав своїх учнів, випускав з ними своєрідний журнал народної мудрості «Думка». Велику шану письменник-педагог віддавав таким народним моральним перлинам, як добро, гуманність, краса, працьовитість. У народно-педагогічному ключі він говорить про працю: «Ми на роботу на світ народились», «Треба йти туди, де гуркіт праці чути», постійно отримувати задоволення від того, «що камінь єсть і твій у нашім спільнім мурі». Українізацію школи педагог пов'язує з рідною мовою, літературою, історією свого народу, народознавством, всіма скарбами народної духовності та творчості, з народною звичаєвістю, традиційністю та обрядовістю, народною педагогікою. Народною педагогічною мудрістю Б. Грінченко позначив свою «Граматику» та «Читанку». У них - скарбниця малюнків з народного побуту, прислів'їв, інформації про народні свята, рідний край та свою землю, про людей-братів, про «диво калинове», сім'ю та родичів, працю, держави та народи.

Працюючи вчителем, Б. Грінченко старанно збирав і вивчав місцеві традиції, народні пісні, щедрівки, колядки, відновлював народні звичаї. Він проповідував ідеали загальнонародного братства, гармонійний розвиток особистості через її діяльність. Народно-педагогічним акордом звучать своєрідні заповіді педагога: не жити марно, шукати вищої мети на життєвій дорозі, робити добро людям, бути вірним сином свого народу, віддавати людям всі сили своєї душі, брататися з ними, відкрито дивитися їм у вічі, вести народ в храм пишної краси, виводити його з пітьми своїм сяйвом, високо нести звання людини, нести світло в темні хати, дружити з правдою та волею брататися, не втрачати надій, не єднатись з розумами низькими, віддавати і душу, і тіло за край свій єдиний, задля своєї неньки-України.

Усе життя сіяча україністики П. Куліпіа було спрямоване на підняття культурного і освітнього рівня українців. За допомогою цих важелів можна об'єднати народ, вибороти для нього волю та кращу долю. Освітньо-педагогічний спадок П. Куліша

просякнутий духом народної педагогіки. Народно-педагогічні потенції представлені в творах «Граматика», «Чорна рада», «Записки о Южной Руси», «Спогади про Шевченка», «Досвітки» (поезія), «Хуторська поезія», «Дзвін», «Підточена кобза» таін.

«Граматика» П. Куліша утверджує пріоритети навчання і виховання рідною мовою. Велику шану давав культурний діяч мовному оточенню. І тут неабияка роль батьків. З їх допомогою дитина оволодіває не тільки мовою, а й засвоює різні життєві навички та етику народу, почуття поваги до старших, любові до батьківського краю, його звичаїв та традицій. Підміна природного мовного ґрунту дитини руйнує її як особистість. «Граматика» П. Куліша повернута до народних національних витоків. У народно-педагогічному плані привертають увагу такі розділи «Граматики», як «Прислів'я» та «Яка була доля нашого народу од найдавніших часів». їх зміст насичений народною мудрістю та правдою життя, спрямований на розвиток національної свідомості маленьких громадян. П. Куліш постійно дбав про народні духовні цінності, про зв'язок освіти з потребами народу. Його турбує відхід молоді від народного способу життя («Листи з хутора»), він засуджує освіту, відчужену від родини, від народної моралі, одвічних патріархальних цінностей. Пріоритетом освіти повинна бути народна духовність. Куліш обстоював народну школу, в якій жили б кращі освітні традиції українського народу. Навчання рідною мовою він вважав неоціненним скарбом духовного зростання юних:

Єдиний скарб у тебе - рідна мова, Заклятий для сусідського хижацтва, Вона твого життя міцна основа, Повніша над усі скарби й багатства.

Мова - це «голос» серця, найбільший скарб людського «єства».

П. Куліш слідом за народною педагогікою розглядає школу як заклад прилучення дітей до землі, хліборобства, рідної природи. Слідом за народною педагогікою П. Куліш ідеалізує людей, які «твердо на своїй рідній землі стоять», світлі душею, міцні здоров'ям, «здатні зіпсовану по всій землі жизнь оправити», вибороти собі кращу долю.

У народно-педагогічному плані П. Куліш говорить про природне виховання, про батьківський обов'язок перед дитиною, про приклад батька і матері, про сім'ю та рідну хату, які є «першою

школою і першим сідалом розуму». П. Куліш закликає батьків до того, щоб їх діти шанували чуже і своє право, не були заздрісними, немилосердними, шанували людей, батьків, природу, розуміли такі великі святині, як любов, повага, піклування, глибока душевна шана батька і матері. З особливим пафосом П. Куліш говорить про навчання дітей «релігії хатньої з самого малечку... не одними словами, а також самим ділом», про рідну хату, яка мусить бути першою школою і першою церквою чоловікові, про людське братство.

О. Духнович обстоював ідею узагальнення і пропагування української народної педагогіки. 1857 року він видав посібник «Народна педагогія». Педагог в умовах жорстокого засилля Австро-Угорської монархії в Україні виступає за народні школи і виховання, за вивчення рідної мови, пропагує народні педагогічні традиції. Для О. Духновича народність - це демократизація освіти, фактична доступність її для всіх прошарків українського населення. «Народна педагогія» Духновича сповнена віри в обдарованість, великі здібності селянських дітей. Відстоюючи ідею народності виховання, О. Духнович упорядковує перший на Закарпатті буквар рідною мовою під назвою «Книжица читальная». Він щиро прагнув прищепити молоді прості, морально здорові погляди народу на життя і призначення людини, в основі яких -праця. Він також бажав, щоб усі справи освіти народ вирішував сам. Духнович давав учителям конкретні поради щодо виховання в дітей «народолюбия». Він рекомендує проводити з дітьми народні ігри, свята, вивчати народні пісні. Завдання, зміст і методи морального виховання Духнович погоджує з народною педагогікою. На перший план він висуває вимогу виховання гуманізму, чесності, працьовитості, патріотизму, колективізму. Педагог радить привчати дітей до праці з раннього віку в умовах сім'ї, використовуючи при цьому традиційні види господарської діяльності українців (землеробство, городництво, квітникарство, бджільництво, садівництво, домоводство, різні ремесла, рукоділля). Найкорисніше з малих років прищеплювати любов до того виду діяльності, з якого діти їстимуть хліб (землеробство).

В умовах понімечення і румунізації українського народу Буковини Ю. Федькович багато зробив для народного виховання. Як людина з передовими демократичними поглядами, він відстоює доступність освіти для народу. Справді народна школа стане могутнім знаряддям політичної боротьби за возз'єднання всіх українських земель. Спираючись на народну педагогіку, Ю. Федькович розробляє сміливий план реорганізації тогочасної школи Буковини на основі принципу народності. Він розгортає бурхливу діяльність над створенням шкільних підручників. 1866 року Ю.А. Федькович завершує знаменитий «Буквар» для селянських дітей. Це перший підручник на Буковині, написаний живою народною мовою. У книзі подаються ілюстрації в дусі народної педагогіки. Зміст текстів «Букваря» близький і зрозумілий для селянських дітей. Даються розповіді про лани, волів, оранку, борону, плуг, ярмо, а також елементарні знання про діяльність, яка чекає на дітей у майбутньому. Пишучи «Буквар», автор дотримується правила, підказаного народною мудрістю: «Не все одразу дається, а потроху та помалу, то буде користі чимало». Ю. Федькович з пошаною ставився до народних традицій, які були основою його педагогічної діяльності. В оповіданнях для вправ у читанні письменник висвітлив у народному дусі чимало морально-етичних проблем. Він високо цінував народну мудрість щодо виховання поваги до старших, праці, гуманізму, послуху, правдивості, до простих людей. Він широко використовував у своєму букварі перлини народної мудрості - приповідки: «Хто влітку в холодку, той взимку в голод-ку», «Не будь квапний, не будеш утратний», «Хто високо літає, завжди сідає», «Розумна жона, як міх пшона», «Добрі діти -вінець, лихі - кінець».

На перше місце Федькович-педагог висунув виховання поваги і любові до простого народу як носія моралі праці. У казках письменника завжди перемагають герої з народу. Вони розумні, кмітливі, подільчиві, людяні, безкорисливі. У виховній роботі Ю. Федькович удається іноді до аналогії з природою: «Працюй, Дмитрику, працюй, синку! Дивися, як німа животина, ота пчілка, працює. Так роби і ти». Високо цінує Федькович роль позитивного прикладу у вихованні. В кінці своїх оповідань, звертаючись

до дітей, він робить висновки, ставить запитання, зосереджуючи увагу на позитивному прикладі. Аналіз педагогічної спадщини Юрія Федьковича переконує, що традиції народної педагогіки є життєдайним джерелом його педагогічної творчості.

Доля простелила С. Русовій довгу життєву дорогу, по якій вона пройшла і педагогом, і істориком, і письменницею, і громадським та політичним діячем. Своєрідним життєвим кредо С. Ру-сової була її глибока переконаність у тому, що національне виховання забезпечує кожній нації широку демократизацію освіти. Підвалиною у розв'язанні С. Русовою всіх педагогічних проблем була українська народна мудрість, українська етнопедаго-гіка. Українськими проблемами для неї були: рідна школа, яка відповідає духовному складу українського народу, створення українських дитячих закладів (дитсадків), національний характер як основа виховання, створення української навчальної літератури, формування національної духовності і самосвідомості підростаючого покоління.

С. Русова зазначала, що виховання буде дієвим, коли будуватиметься на національному ґрунті (рідна мова, рідна пісня, релігійні обряди). Ще минулого століття С. Русова мала чітку концепцію розвитку української національної школи, стверджуючи, що нація народжується біля дитячої колиски і що на рідному ґрунті здатна вирости національно свідома дитина. Говорячи про націоналізацію школи, Русова підкреслювала, що ми мало знаємо нашу Україну, що нам потрібна географічна свідомість; що ми мусимо свідомо носити ім'я українців і знати всі скарби української землі. Русова радила будувати нову школу з національним духом, поєднану з рідним краєм, рідним людом.

С. Русова була твердо переконана, що відродження нації починається з виховання дитини, у якому має враховуватися національний характер і задовольнятися українська душа. Для національного виховання необхідні наука дитинознавства, уміння навчати дитину, виховувати її як особистість, виховувати її розум, тіло і душу, готувати в дорогу життя, показувати шлях до мудрості своєю мудрістю. А це можливо за умови, коли школа

для дитини буде «щедрою українською хатою, в якій говорять до дитини рідною мовою». Усе своє свідоме життя Русова поклала на вівтар українського національного відродження. У комплексі різноманітних педагогічних ідей С Русової чітко звучить відлуння української народної педагогіки.

У численних творах представлена широка панорама її педагогічних думок:

• міцна та нація, яка краще за інші використовує націона
льні скарби;

• рідна мова - могутній засіб розвитку дитини, джерело націо
нального світобачення;

• відродження традицій як причетності до національних основ;

• гуманізація й індивідуалізація виховного процесу;

• у школі повинні панувати живий настрій, веселість, працьо
витість, ласка, любов до дітей, розуміння їх душі, урахування
національних особливостей і психології українських дітей;

• оточенням дітей повинні бути добро і краса;

• головне у вихованні - вироблення характеру;

• висока моральна спрямованість навчання і життя;

• збагачення дитячої уяви, збудження бажання творити добро,
красу і правду;

• давати дитині можливість виявляти себе в різних обстави
нах життя, підтримувати віру в себе;

• найкращим керманичем мусить бути рідна мати дитини -
природна вихователька;

• дошкільне виховання є міст, що перекидається між шко
лою і родиною;

• розум дитини - багаття, до якого ми маємо лише підкладати
дрова, а горітиме воно вже своїм вогнем;

• у душі дитини заховано багато невимовленого змісту, який
шукає собі найкращого виразу.