Література для самостійного опрацювання. 1.Етнографія України / За ред

1. Етнографія України / За ред. С. Макарчука. - Л., 1994.

2. Измайлов А.Э. Народная педагогика. - М., 1991.

3. Любар О., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педа­
гогіки. -К., 1999.

4. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

5. Стельмахович М.Г. Українське родинне виховання. - К., 1996.

6. Сявавко Є.І. Українська педагогіка в її історичному розвитку. - К.,
1974.

7. Українознавство: Посібник. - К., 1994.

Контрольні запитання і завдання

1. Які народні засоби розумового розвитку?

2. Як народ оцінює знання, розум, мудрість людини?

3. Підберіть прислів'я про знання, розум, мудрість людини.

4. Які завдання, засоби, методи розумового розвитку дитини в україн­
ській етнопедагогіці?

5. Підберіть загадки-задачі для мовленнєвого розвитку дитини.

Тема 5

Прогресивні ідеї

і досвід трудового виховання

в українській етнопедагогіиі

1. Народ про працю як першооснову життя і провідний засіб
виховання.

2. Завдання трудового виховання, його основні етапи і засоби
в українській етнопедагогіці.

3. Народно-педагогічні вимоги до організації трудового виховання
дітей.

Народ про працю як першооснову життя і провідний засіб виховання

У народній філософії праця розглядається як першооснова бут­тя, внутрішня потреба людини. У загальній системі народної педагогіки праця є її серцевиною. Вона творить матеріальні і духовні цінності. Тому з давніх-давен народ вважав трудове ви­ховання важливим обов'язком, освячував працю як великого педагога.

Народ говорить: «Без труда нема плода», «Людина народжу­ється для праці, як птиця для польоту», «Праця людину годує, а лінощі марнують», «Праця всьому батько», «За спання нема коня», «Без діла слабіє сила», «Щоб людиною стати, треба працювати», «Щоб порядних дітей мати, треба вчить їх працювати».

В українській народній педагогіці традиційно прославляєть­ся трудівник і засуджується ледар, дармоїд, «трутень».

Народ прославляє працю як безцінний дар природи людини. Народна мудрість стверджує, що людина красива в праці, що праця - це постійна потреба людського організму: «Будеш тру­дитися - будеш кормитися». Правильно організована праця об­лагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумо­вий і моральний розвиток: «Хто багато робить, той багато знає», «У праці - краса людини», «Землю прикрашає сонце, а людину —

праця». З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі очищає, змінює думку, повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі втішає».

Народ завжди стояв за добросовісну, систематичну і розумну працю, за те, щоб кожен був «майстром на всі руки».

В усіх народів існує єдина думка: «Зайве ремесло голову не закрутить». Народна педагогіка - за різноманітні трудові уміння і навички.

Кожен народ, враховуючи велику виховну силу праці, чи не найбільше присвятив їй крилатих виразів: «Сталь гартується у вогні, людина - у праці» (грузини), «Де труд, там і щастя» (росі­яни), «Щоб тебе шанували, шануй працю» (узбеки), «Будеш ро­бити - буде щастити» (киргизи), «Праця - основа щастя» (литовці), «Життя без праці - рання смерть» (естонці), «Зароблене ломом - змащене медом» (туркмени), «Труд — другий батько людини» (казахи).

Саме народження дитини народна свідомість сприймає як прихід на світ нового трудівника чи трудівниці. Баба-повитуха відрізала пуповину в хлопчика на сокирі (щоб з хлопчика в майбутньому був хороший робітник), а в дівчинки — на гребені (щоб уміла добре прясти). Ще з часів Київської Русі 8-9-річних дітей батьки залучали до посильної участі в «чоловічій» або «жіночій» роботі. Н. Заглада у своїй книзі «Побут селянської дитини» пише: «Діти, як дівчата, так і хлопці, допомагають матері й батькові в хатньому господарстві. Є такі роботи, що виконують їх виключно дівчата, наприклад, миють посуд, замі­тають у хаті, хлопці цієї праці ніколи не роблять; то не хлоп'я­ча робота, кажуть люди... Більшість дівчат років з 8-ми привча­ють коноплі м'яти, прясти, нитки мотати, полоти, вони коли­шуть і тішать немовлят. Хлопці рубають дрова й лучину; взимку годують і напувають худобу; допомагають молотити (у 8-14 ро­ків). У 9 років допомагають в'язати сітки. Як їздять по дрова, то батько рубає дрова, а хлопець підносить. Як орють, то діти водять воли, щоб ішли по розорі. Як батько сіє, то хлопець отходить: намічає, поки падає зерно... Як закінчать сіяти й волочити, то хлопчик чи воли водить, чи підкидає борону. У сінокіс, як хлопцеві 12 років, то він допомагає сіно гребти, допо­магає копиці тягати. Воли придержать, як батько копицю під-копичує мотузкою. Як вітер не дає копиці класти, то його поси­лають наверх, він придержує, притоптує.

46

47

У жнива дівчата коло колиски, що висить на триногах, ті­шать немовлят... Увечері допомагають снопи зносити до полукіп­ків... Восени стережуть діти просо...».

У неземлеробських районах Карпат дитина з малих років одержувала уявлення про пастуше господарство, збирання, різ­номанітні промисли.

Мати в колискових піснях малювала дитині картини майбу­тньої праці, коли дитина «піде у ягодини». Коли діти підростали (5-6 років), вони вже мусили ходити за вівцями й козами. Улі­тку пасли корів, узимку виганяли овець і кіз із хлівів і гнали їх до оборога з сіном, годували їх, пильнували за ними, щоб не вска­кували в стежір до сіна, стежили за новонародженими ягнятами.

Діти рано пізнавали житейське правило: хто не працює, той не їсть. Ще на початку XX ст. гуцульські діти ходили без одежі літом і взимку, пізніше стали їх одягати, зокрема тих, хто ставав до роботи (5-6 років).

В основі народного виховання завжди лежав трудовий прин­цип. Першим обов'язком батьків народна педагогіка вважає підготовку дитини до праці з раннього віку. Психологічно дітей до праці готують колискові пісні, утішки і пестушки, обрядовий календарний фольклор, казки, пісні, прислів'я, приказки, що їх чує дитина змалку, розповіді старших про свою роботу.

Успіхові підготовки до праці сприяють спостереження дітей за діяльністю дорослих і наслідування цієї діяльності.

Завдання трудового виховання, його основні етапи і засоби

Народна педагогіка визначає завдання трудового виховання: під­готовка до праці, виховання любові до праці, до людей праці, виховання шанобливого ставлення до хліба, землі, виховання прагнення жити плодами своєї праці, шани праці інших, форму­вання трудової моралі, виховання трудової ініціативи, наполег­ливості, трудової творчості, бережливості та ощадливості.

До праці закликають обрядові пісні: «Ори, синку, цюю нив­ку. Та посієм пшениченьку». Ідеєю праці пройнята ціла низка народних казок, прислів'їв: «Роботящі руки гори вернуть», «Бджо­ла мала, а й та працює», «Лежачого хліба ніде нема», «Без діла жити - тільки небо коптити».

У народній педагогіці праця - головний критерій оцінки гід­ності людини:

«Не дивися, парубочку, на рясні спідниці, А дивися, чи помиті у хаті полиці». «Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить».

Праця - життєва потреба кожної нормальної людини. Чес­ною може бути тільки людина праці: «Той може правду говорить, хто змалку завжди в труді горить». Народ кличе цінувати, берег­ти результати праці: «Зароблена копійка краща за крадений карбованець». «Не вчись, котку, красти, а вчися робити, черевич­ки шити», - співає мати над колискою дитини.

Дбаючи про всебічну трудову підготовку, селянська сім'я вва­жала своїм обов'язком навчити сина орати, сіяти, косити, моло­тити, виготовляти знаряддя праці, домашні речі, ремонтувати садибу, а дочку - доїти корову, доглядати свійських тьарин, пек­ти хліб, готувати їжу, прати і лагодити білизну та інший одяг, шити, вишивати, прясти, плести, виконувати ряд сільськогоспо­дарських робіт. Не залишилася поза увагою народу професійна підготовка: «У ремісника золота рука». Поширеним в Україні була профподготовка з участю народних умільців, майстрів, реміс­ників. В Україні плекались професійні династії (бондарі, ковалі, теслі, шевці, гончари та ін.).

Наш народ говорив про тягар підневільної праці, її безрадіс­ність, безперспективність: «Бідному в житті тільки робота і ско­рбота», «Хто робить, голий ходить», «Не літа зсушили тіло, а від праці помарніло», «Заробив у пана плату - з чотирьох дощок хату».

Народ боровся за творчу, вільну, радісну працю.

Народна система трудового виховання струнка й багатогран­на. Українська етнопедагогіка однаково високо цінить працю -як фізичну, так і розумову.

В українських трудових родинах працювали усі без винятку, крім важкохворих. За розпорядком робіт стежив батько. Він щодня за вечерею підсумовував, що зроблено протягом дня, та давав завдання кожному члену сім'ї на день наступний. Зміст і характер праці в трудовій родині відповідали потребам і умо­вам соціально-економічного життя, а трудове виховання здійс­нювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків.

При цьому зберігалась наступність, зумовлена віком дітей. Здій­снюючи трудове виховання, українська етнопеадгогіка враховує вікові, статеві особливості дітей.

Трудове виховання у народній педагогіці умовно ділиться на.

три етапи:

• вступний (ігровий) - 2-7 років;

• допоміжний (визначальний) - 7-15 років;

• основний (завершальний) - 15-20 років.

На першому етапі дитина набуває певної самостійності (у їжі, роздяганні, вмиванні), засвоює правила користування предмета­ми, елементарні норми поведінки. Дитина залучається до праці психологічно, засвоюючи слова «праця», «працювати», «робити». Допомагають у цьому колискові пісні, пестушки. У народній пе­дагогіці є цілий цикл колискових пісень про котика. Вони за­кликають його до праці - дитину колисати, дрова рубати, грядку копати, рибку ловити, піч топити, шити, молотити.

«Не вчись, коте, красти, А вчись, коте, роботу робити. Бери ціп, іди на тік Жито молотити», -

співає мати над колискою дитини.

Хто сумлінно працює, одержує нагороду й пошану від людей. Дружну, наполегливу працю славить пісня, яка широко побуту­вала в українській народній педагогіці.

Бабуся не хоче продавати бичка, бо він багато працює - годує курей, свиней, вимітає хату й сіни та ще й мудрий (пісня «Та продай, бабусю, бичка»).

На основі зазначеного вище дитина доходить висновку: якщо на світі працює все живе, то й вона мусить працювати. У бага­тьох колискових піснях мати, звертаючись до сина чи доньки, висловлює надію, що з них будуть гарні трудівники. Материнські слова вселяють у свідомість дитини надію, що вона, вирісши і навчившись працювати, буде матір і батька годувати в старості.

Праця як могутній чинник виховання є в багатьох інших ви­дах і жанрах українського фольклору: казки, загадки, легенди, міфи. Зокрема, у народних казках змальовані працьовиті, розумні, чесні, правдиві, скромні, доброзичливі люди, а ледарі - тупі; хваль­куваті, брехливі, жорстокі, з черствим і холодним серцем.

Тема працелюбності представлена широко в українських за­гадках (трудовий процес, господарський реманент, знаряддя, ре­зультати праці).

Народна педагогіка не тільки проголошувала обов'язок пра­цювати, а й втілювала його на практиці. Уже з перших кроків дитина залучалась до самообслуговування, господарсько-побуто­вих потреб, догляду за рослинами і тваринами, рукоділля.

Засобом трудового виховання в народній педагогіці виступає гра. У грі діти найчастіше відтворювали те, що спостерігали в родинному колі. Народна педагогіка послідовно обстоює потребу раннього залучення до посильної праці. Це відповідає природже­ному прагненню людини щось робити, діяти. З приводу цієї муд­рої народної традиції В.О. Сухомлинський писав: «Народна пе­дагогіка знає, що дитині посильне і що непосильне, знає, бо в ній органічно поєднується життєва мудрість з материнською і бать­ківською любов'ю. Народна педагогіка не боїться того, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту й мозолів».

Таким чином, провідними методами етнопедагогіки на пер­шому етапі трудового виховання є: показ, спостереження, повід­омлення елементарних знань про працю, зосередження уваги ди­тини на трудовій діяльності, формування позитивних емоцій, при­клад дорослих, старших членів сім'ї.

Народно-педагогічні вимоги до організації трудового виховання дітей

На другому етапі трудового виховання діти ставали активними помічниками батьків у більш широкому колі трудової діяльно­сті. Народна педагогіка націлює на те, щоб підлітки були поміч­никами не тільки в праці, а й разом з батьками готувалися і відзначали традиційні трудові свята, які славлять працю, її ре­зультати, звеличують трударя. Народна педагогіка прагне дати на цьому етапі всебічну трудову підготовку. До організації пра­ці вона висуває конкретні вимоги:

1. Подбати про вдалий початок праці («Добрий початок - поло­
вина справи»).

2. Працювати енергійно, зосереджено, не поспішаючи і не відво­
лікаючись («Хто спішить - той людей смішить», «Коли по­
чав орати, то в оспішку не грати»).

3. Бути витриманим, наполегливим, організованим, не ляка­
тися труднощів («Доки не упріти, доти не вміти», «Вовків
боятися- у ліс не ходити»).

4. Доводити справу до кінця («Кінець — справі вінець»).

На цьому етапі батьки намагалися дати дітям певну профе­сійну підготовку. Крім навичок хлібороба, вони дбали також про навчання дітей ткацтва, столярства, ковальства, кравецтва, мулярства, бондарства, гончарства, риболовства, мисливства, чин­барства, вишивання, килимарства, плетіння, художньої обробки дерева і металу, ювелірства (популярні в Україні промисли і ре­месла). Профорієнтація дітей починалася з 6-7 років.

Остаточне формування трудівника припадає на завершаль­ний етап трудового виховання. На цьому етапі розпочиналась цілком самостійна трудова діяльність, відбувалося остаточне професійне утвердження.

Народна педагогіка вважає, що найкраща спадщина, яку за­лишає людина по собі, - її справи. Народу має прекрасну тради­цію ~ називати іменами людей те добре, що вони виплекали сво­їми руками: «Степанів сад», «Василева криниця», «Терещенсь-ка», «Кулішивщина», «Лобасівщина», «Трофименків сад»).

Народ цінить і шанує хліб над усе: «Без хліба - не до обіда», «Без хліба - худа бесіда», «Коли є хліба край, то й під вербою рай», «Хліб - батько, вода - мати».

Один із найбільш поширених злаків народ назвав житом на знак пошани і на честь життя: «Як хочеш жити, то сій жито». Колядники вітають словами: «Сійся, родися, жито, пшениця!». Хліб - джерело життя, він приносить достаток і радість («Хліб на столі, то й стіл — престіл, бо як хліба тільки трошки, то й стіл

- дошка»).

Люди кажуть: «хліб насущний» (вкрай потрібний), «зароб­ляти на хліб» (мати на прожиття), «хліб у руках» (мати засоби на існування), «не з одної печі хліб їв» (багато пережив).

Дітей учили берегти хліб, з повагою ставитися до нього і до зерна як символів добробуту й трудової доблесті. Дітям постій­но нагадували, що в хліб вкладена мозолиста праця людини, зне­важати яку не можна.

Шанобливе ставлення до хліба народ утверджував на всіх

святах та урочистостях.

Радощі й печалі хлібороба завжди були пов'язані з хлібом, він турбувався про врожай, його вирощування: «Грім гримить -

52

хліб буде родить», «Кинь ячмінь в болото - вбере тебе в золото», «Посій в пору, будеш мати зерна гору», «Ранній пар родить пше­ничку, а пізній - метличку», «Як зелене жати, то нічого не мати», «На чорній землі білий хліб родиться».

Незважаючи на всі старання, люди часто залишалися без хліба, голодували. Безхліб'я породило такі вирази: «Ані печі, ані лави, і на столі нема страви», «Ні хліба, ні солі, і сам бурлак у неволі», «Не спиться - хліб сниться», «Багато маю - аж три клуні хліба: в одній - мак, друга стоїть так, а в третій миша з розуму зійшла, бо їжі не знайшла». Не одна мати-біднячка з болем віддавала свою дитину в найми до багатіїв зі словами: «Ти, синку, підріс, і сам кусень хліба мусиш заробляти». Народна педагогіка при­щеплює любов до землі, навчає любити її всією душею багатим арсеналом засобів: фольклором, прикладом дорослих, залучен­ням дітей з раннього віку до землеробської праці.

Усе найцінніше йде від землі. З нею народна педагогіка по­в'язує заповітні мрії і сподівання. У мовній скарбниці нашого народу багато крилатих виразів, в основу яких лягло слово «зе­мля»: «земле моя, всеплодющая мати», «будьте здорові, як вода, а багаті, як земля», «врости в землю», «відірватись від землі», «вто­птати в землю», «хай земля буде пухом», «не чути землі під со­бою», «сіль землі», «ніби провалилася крізь землю», «немов виріс з-під землі».

Завдяки розуму, винятковій працьовитості, ощадливості, та­ланту наш народ створив власну землеробську і хліборобську цивілізацію, найблагороднішу з усіх цивілізацій.

Наш народ-трудівник виховував дітей-трудолюбів. Нероби зустрічалися рідко, а якщо десь і зустрічалися, то вважалися неповноцінними людьми, були загальним посміховиськом, об'­єктом глузування. Ледарі, гультяї, нероби зазнавали дошкуль­ної критики в усіх жанрах фольклору: «Лінивому все ніколи», «Ледачому завжди важко», «Ховається від роботи, як собака від мух», «їсть за вола, а робить за комара», «З ледарем поведешся -горя наберешся», «Не мудруй багато, а працюй завзято», «Язик діє, та рука не вміє», «Бракороб і нероба - одна хвороба», «Леда-ще на сміття годяще»:

Вася в танці на гулянці Наче парубок як слід, А як вийде на роботу -Не то баба, не то дід.

Анекдот: «Ох і стомився ж! Цілу ніч снилося, що на косарці працював. Доведеться тепер вдень відпочивати».

Народна педагогіка дає високу оцінку в трудовому вихованні українським толокам, звичаям вшанування праці та трудівника, трудовим святам (свята першого снопа, першої борозни, урожаю, очищення джерел, квітів, хлібороба, інші календарні професійні свята).

Відмітною рисою громадського побуту в Україні були толо­ки як засіб виконання таких видів робіт, які один селянин прос­то не міг виконати; допомоги господарствам вдів, одиноким ста­рим людям та, врешті-решт, як форма взаємодопомоги.

Люди розуміли необхідність виконання робіт толокою, кожен вважав за громадський обов'язок відгукнутися на прохання гос­подаря, який потребував допомоги. До посильної участі в толо­ках залучалися і діти. За участь у толоці господар не платив. Коли робота завершувалася, господар і господиня старалися при­готувати гарний обід. Толоки були різні за змістом і призначен­ням: перевезення купленої хати, молотарки, дубового валу, буді­вельних матеріалів, зорювання й засівання поля, збирання вро­жаю, будівництво хати, косовиця зернових і лук, зимова молоть­ба хліба, будівництво доріг, мостів, церкви, ніколи тощо.

Українські толоки - це не тільки засіб виконання різноманіт­них видів робіт, це і засіб трудового виховання в педагогіці народу.

У народі застерігають: «Якщо хочеш мати в своїй сім'ї виро­дка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх потреби працювати. Виродок буде готовий». Любов до праці, вміння пра­цювати головою і руками є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. Люди праці бачили в дітях май­бутніх спадкоємців, помічників і годувальників, майбутніх справ­жніх громадян, майбутнє народу і своєї батьківщини.

Література для самостійного опрацювання

1. Етнографія України. - Л., 1994.

2. Концепція безперервної системи національного виховання. - К.,
1994.

3. Концепція виховання у національній системі освіти // Освіта Укра­
їни, 1996.

4. Кравець О. Сімейний побут і звичаї українського народу. - К., 1966.

5. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

6. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку.
-К., 1974.

7. Український дитячий фольклор. - К., 1962.

8. Українознавство: Посібник. - К., 1994.

Контрольні запитання і завдання

1. Визначте зміст і характер праці у вашій сім'ї. Які трудові традиції
вашої сім'ї?

2. Розкрийте психолого-педагогічний механізм підготовки дитини до
праці в українській народній педагогіці.

3. Чиїми іменами і чому назване те добре, що виплекане руками лю­
дей у вашій місцевості?

4. Ознайомтесь зі статтею: Загребельний П. Ми створили хліборобсь­
ку цивілізацію // Радянська освіта. - 1990. - 24 серпня.

5. Які засоби трудового виховання визначає народна педагогіка?

6. Які методи і прийоми трудового виховання наш народ вважав найе­
фективнішими?

7. Які, на вашу думку, проблеми трудового виховання сьогодні?

Тема 6

виховання етнопедагогіиі

В

1. Мораль і духовність в українській етнопедагогіці.

2. Завдання морального виховання.

3. Основні принципи морального кодексу народу.

4. Методи, засоби і прийоми морального виховання в українській ет­
нопедагогіці.

Мораль і духовність стосуються виявлення трьох головних сил людини: мислення, відчування (почуття), хотіння (бажання). Ці сили зумовлюють помисли, життєві кроки, вчинки, поведінку людини. Духовно-моральне виховання передбачає формування у людини високої духовності і моралі.

Мораль українського народу, що лягла в основу його етнопе-дагогіки, етнопедагогічного ідеалу, послідовно й безкомпромісно відстоює доброчинну поведінку людини, гуманність поглядів, бла­городність думок, чистоту помислів. Народна педагогіка не ви­знає жодних причин, які б давали підстави для відхилення від норм моралі у повсякденному житті.

Мораль і духовність в українській етнопедагогіці

Визначне місце в народній педагогіці посідає моральне вихован­ня. Це один із провідних напрямів формування особистості. Поряд із розумовим моральне виховання є важливою складовою виховної системи народу.

Народ завжди ставить поряд розум і мораль як основну окра­су людини: «Розум - найбільше багатство», «Мораль чиста -краще всякого намиста».

Як відомо, мораль - це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості; це сукупність правил, норм співжиття, поведінка людей, що визначають їх обов'язки, ставлення один до одного і

до суспільства.

В українській етнопедагогіці з поняттям «мораль» межує і поняття «духовність». У науковому обігу вживається поняття «духовно-моральне виховання».

Духовність - це сукупність психічних явищ, що характери­зують внутрішній суб'єктивний світ людини, основні риси куль­турної спрямованості особистості: її інтереси, переконання, по­гляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, людей, до себе, своїх обов'язків, це бажання, воля, естетичні й моральні почуття осо­бистості.