Герменевтичний аналіз юридичного тексту в контексті «інтерпретаційного підходу» до права Р.Дворкіна.

Герменевтика — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів.

Р. Дворкін — один із провідних представників сучасної англо-американсь- кої правової думки. Його погляди продовжують впливати на філософію права, політики, моралі, породжуючи низку гострих дискусій як серед західних, так і серед вітчизняних науковців. Та незаперечним його здобутком є уміння вивести дискусію на міждисциплінарний рівень, загострити інтерес до фундаментальних проблем права не лише в юристів, а й у філософів, соціологів, політологів. По-різному оцінюючи та пояснюючи «феномен Дворкіна», правова спільнота продовжує дискутувати з ним із найрізноманітніших проблем права, і це є цілком закономірним, адже, як вважав сам Р. Дворкін, «правова філософія — це не другорозрядна дисципліна, метою якої є звичайне розмірковування, скоріше всього, вона являє собою нерв, який використовується для міркувань про право»

Такий інтерес до поглядів Р. Дворкіна пояснюється, насамперед, тим, що у низці свої робіт, серед яких слід виділити «Серйозний погляд на права» (1978) [6], «Імперію права» (1986) [7], професор Гарвардського університету відстоює ліберальну традицію й піддає критиці теорії правового позитивізму та утилітаризму, викладає свої погляди на конкретні права та щодо найскладніших проблем права. Дворкін стверджує, що основні відмінності між юристами полягають не у відмінності формулювань, що вони висувають, не в семантиці, хоча вони й існують. «Право, що розуміється як проблема тлумачення, передбачає, що розбіжності, які існують між юристами, існують не з приводу фактів чи ідей про справедливість, а про те, що дійсно вимагає закон [7, 55]. Найбільш суттєвими є відмінності щодо меж допустимості державного примусу, його виправдання. Проблема полягає не лише в ідентифікації тексту закону, а й різних значень, які можуть йому приписуватися. Та навіть якщо юристи прийдуть до згоди і у відношенні до того, який закон переважає, і у відношенні змісту слів закону, все ж існують теоретичні розбіжності в питанні про те, що саме вимагає конкретний закон. Концепція, яку він обґрунтовує, полягає в тому, що право як система актів інтерпретації принципів справедливості, розумності й належної процедури формується в процесі тлумачення суддями минулих політичних і юридичних рішень. Суддя, як правило, не може просто «застосовувати» закон або прецедент, не конкретизуючи його зміст, і одержувати готове рішення шляхом імплікації з підходящої норми. Він повинен конкретизувати норму в контексті принципів, актуальних у даній ситуації, і дати змістовну інтерпретацію цих принципів з урахуванням попередньої практики їхнього тлумачення, що найкраще підходить до обставин справи. Від цього інтерпретуючого аспекту юридичної практики абстрагується теорія «юридичних підстав» (grounds of law), тобто умов, при наявності яких приватні припущення про право варто вважати істинними або помилковими