Міжнародне право прав людини 1 страница

11.1. Міжнародна правосуб'єктність фізичних осіб

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб уже по- рушувалася при розгляді видів міжнародної правосуб'єктності (див. розділ 5). Ця проблема набуває особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві.

Під фізичними особами прийнято розуміти:

— громадян даної держави;

— іноземців;

— осіб без громадянства;

— осіб, що мають подвійне громадянство;

— біженців;

— змушених переселенців тощо.

Всі вони у своїй сукупності складають населення, що мешкає на території певної держави і підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населен­ням розуміють сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживають на її тери­торії. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. Через те, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, пере­бувають під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, яка встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдик­ції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову.

Внаслідок законодавчої юрисдикції держава встановлює юри­дичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до ка­тегорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виняткову компетенцію даної держави.

Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, за­лежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, іцо регламентація правового становища І населення внутрішнім законодавством держави не виключає мож­

ливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, еко­номічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, урегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадян­ських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами.

У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання ін­дивідам прямого доступу в міжнародні судові органи в якості сторін у процесі, як один з основних доказів можливості прямого регулювання міжнародним правом становища індивідів.

У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлюються різні думки. Найчастіше акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, які передбачають прямий доступ індивідів у міжнародні су­дові органи, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як зазначалося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єктність індивідів має в цих випадках похідний, обмежений характер і не повинна проти­ставлятися державному суверенітетові.

Водночас існує думка, відповідно до якої такого роду угоди ви­значають лише взаємні права та обов'язки їхніх учасників стосовно прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктивно не можуть перетворити індивідів на суб'єкти міжна­родного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не можуть брати участі у міждержавних відносинах.

Міжнародне право відіграє важливу роль у регулюванні прав і свобод індивіда. В одних випадках норми міжнародного права вста- новлюють стандарта правового статусу індивідів, в інших — є безпо­середньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кожній конкретній державі /

залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнарод­ного і внутрішньодержавного права.

Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що держави: ₍

— внаслідок звичаєвих правових норм міжнародного права вза­ємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванні правового статусу осіб, що складають їх населення;

— взаємно погодилися визнавати право патримоніальної (вітчиз­няної) держави, в установлених випадках сприяти своїм гро­мадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів

на іноземній території, у здійсненні їхніх прав, передбачених | для іноземців;

— на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм про ви­значення статусу осіб, що належать до категорій їхніх грома­дян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного ¹ громадянства);

— регулюють на рівні норм загального міжнародного права пра­вове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.д.);

— у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодав­ством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх прав.

Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб.

Ця проблема набуває особливої значущості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загаль­новизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не як дар держави чи її посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений внаслідок свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, ста­ті, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, а й базис сучасної цивілізації.

11.2. Покоління прав людини

Основні права й свободи забезпечують різні сфери життя людини: особисту, політичну, соціальну, економічну, культурну. Відповідно до цього вони й структуруються по групах і найменуваннях. Однак варто мати на увазі, що ці права відносяться не тільки до різних сфер життє­діяльності, але вони розрізняються й у хронологічному порядку — за часом свого виникнення. Саме ця обставина тісніше всього пов'язана з появою термінологічного поняття «покоління прав людини».

До першого покоління прав людини відносяться ті традиційні ліберальні цінності, які конституювалися й були сформульовані в процесі здійснення буржуазних революцій, а потім знайшли свою конкретизацію й легалізацію в соціальній і законодавчій практиці демократичних держав. До їхнього числа, насамперед, відносяться: право на свободу думки, совісті й релігії, право кожного громадя­нина на участь у веденні державних справ, право на рівність перед законом, право на життя, свободу й безпеку особистості, право на свободу від довільного арешту, затримки або вигнання, право на гласний і з дотриманням всіх вимог справедливості розгляд справи незалежним і безстороннім судом і ряд інших. Варто вказати, що зазначені права реалізують так звану негативну свободу індивіда й тому ставлять за обов'язок державі втримуватися від втручання у сфери, регульовані цими правами.

На формування другого покоління прав людини вплинули проце­си боротьби народів за поліпшення свого економічного становища, за підвищення культурного статусу (за так звані позитивні права), які розгорнулися наприкінці XIX — початку XX ст., коли новий лібе­ралізм, оцінивши несприятливу ситуацію, пов'язану з різкою поля­ризацією буржуазного суспільства, висунув ідею його інноваційного відновлення. Його основною метою було зм'якшення протистояння багатих і бідних у суспільстві за допомогою здійснення соціальних реформ. Для реалізації зазначених прав об'єктивно необхідною стала організаційна, координуюча й інша форми діяльності держави по їхньому забезпеченню. Як приклад такої діяльності можна навести прийняття Веймарської Конституції 1919 року, що закріплювала можливість добувати собі утримання працею (це право не могло бути забезпеченим в післявоєнній Німеччині), право на соціальне страху­вання у випадку старості, хвороби й т.д. Стаття 151 цієї Конституції закріплювала, що «лад господарського життя повинен відповідати початкам справедливості й цілям забезпечення для всіх існування, що є гідним для людини». Досить широкий набір прав другого по­коління був закріплений у Конституції Союзу PCP 1936 року, хоча деякі права (наприклад, право на освіту) як програмний принцип були заявлені ще в Конституції РРФСР 1918 року.

Слід зазначити, що в період соціальних перетворень у Радянсько­му Союзі разом ішло досить серйозне реформування економічних відносин у буржуазних державах. Теорія «муніципального соціаліз­му», що робила основний акцент на поліпшенні життя конкретної людини, страх перед соціальною революцією привів правлячі кола цих держав до усвідомлення необхідності прийняття радикальних економічних реформ. Це знайшло свій прояв насамперед у форму­ванні системи соціального захисту людини, що набула особливого значення в XX столітті у зв'язку зі зростанням домагань найманих робітників на поліпшення економічних умов існування, виявленням істотного розриву між їхнім економічним благополуччям і зро­станням національних багатств розвинених капіталістичних країн. Більше того, на ці процеси й на світову суспільну свідомість, на ідею формування прав другого покоління, робила вплив соціальна захищеність громадянина в СРСР, хоча на практиці вона виявилася мінімальною.

Нормативне вираження та закріплення соціальних, економічних і культурних прав: права на працю й вільний вибір роботи, на соці­альне забезпечення, на відпочинок і дозвілля, на захист материнства й дитинства, на освіту, на участь у культурному житті суспільства йін. — у Загальній декларації прав людини 1948 року й особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 року, з'явилося величезним кроком уперед у розвитку прав людини, у розширенні каталогу цих прав, збагаченні їхнього пра­вового змісту.

Необхідно відзначити, що права першого покоління по своїй природі відрізняються від прав другого покоління. Це пов'язане на­самперед з позицією держави стосовно цих прав. Згадаємо, що права першого покоління в буржуазній політичній і правовій думці ква­ліфікувалися як негативні, тобто право на захист від якого-небудь втручання, у тому числі й державного, у здійснення громадянських прав (прав члена громадянського суспільства) і політичних прав (прав учасника політичного життя). Мова тут, таким чином, іде насамперед про захист індивідуальної свободи, обмеження якої неминуче негативно впливає й звужує сферу громадського життя й культури. У прав другого покоління була інша природа. Для здійснення соціальних прав державі недостатньо втримуватися від втручання в цю сферу, тобто не діяти. Отут потрібна її активна діяльність по розробці й реалізації соціальних програм, веденню всебічної практичної роботи, що дозволила б гарантувати проголо­шені соціальні, економічні, й культурні права.

Відносно цього слід зазначити, що ряд сучасних буржуазних держав не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні й культурні права 1966 року, мотивуючи свою позицію тим, що зазначені в Пакті права не є суб'єктивними, оскільки не можуть бути захищені в суді. Хоча такого роду міркування не по­збавлені підстав, проте приєднання до Пакту створює міжнародні зобов'язання для держави вдосконалювати своє внутрішнє законо­давство й організувати відповідно до нього свою діяльність.

Дійсно, на порозі XXI століття держава не може не прагнути до того, щоб стати соціальною (див. статтю 1 Конституції України). Це закономірність розвитку сучасних держав, що знайшла закріплення й у ряді конституцій зарубіжних держав (ФРН, Франції, Іспанії, Італії, Португалії, Туреччини).

Процес формування третього покоління прав людини почав­ся після Другої світової війни. Правомірним буде відзначити, що природа прав третього покоління складає предмет дискусій. Так, наприклад, Р. А. Мюллерсон вважає, що третє покоління прав людини можна назвати правами людини й правами народів: право на мир, на здорове навколишнє природне середовище або на соці­альний і економічний розвиток належать кожній людині окремо, але й кожному народу й навіть, можна сказати, людству в цілому. Безсумнівно, можливість користування указаними правами на­лежить конкретній людині. Однак варто підтримати позицію, що бачить особливість цих прав у тому, що вони насамперед є колек­тивними правами й можуть здійснюватися не тільки й не стільки окремою людиною, скільки колективом, спільнотою, асоціацією. Із цього погляду право на здорове навколишнє природне середовище є правом, властивим індивідові, а право народів на розвиток або їхнє право на самовизначення є колективним правом, здійснення якого залежить не від окремої людини, а від спільноти. Звичайно ж, окремий індивід бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов'язана не з його особовим статусом, аз його положенням як члена якої-небудь спільності.

Між індивідуальними й колективними правами існує взаємо­залежність, в основі якої повинен лежати принцип, відповідно до якого здійснення колективних прав не повинне зачіпати права й сво­боди індивіда. Ця взаємозалежність особливо яскраво проявляється при розгляді колективного права народів і прав людини. Справа в тому, що індивідуальні й колективні права нерозривно пов'язані, хоча й є різними по своїй природі. Право індивіда є його природним правом, що властиве йому від народження. Це право виступає од­нією з головних цінностей людського буття, і як таке воно повинне виступати моральним і правовим мірилом всіх процесів, що відбу­ваються в суспільстві, тому що порушення природних прав людини не тільки дегуманізує нормальний, сталий розвиток суспільства, але й деформує соціальні зв'язки, що формуються й реалізуються в ньому. От чому настільки високе значення в національному й між­народному публічному праві надається формуванню й практичному втіленню в життя принципу «людський вимір», що був вироблений міжнародним співтовариством в останній чверті XX століття й, по суті, є й сьогодні універсальним орієнтиром у тих складних супе­речливих процесах, які відбуваються у світі.

Поряд із правами людини (індивідуальними правами) існують колективні права (право народу, право націй, право спільності, асоціації). Вони, на відміну від перших, не є природними правами, оскільки формулюються й кристалізуються в міру становлення інтересів тієї або іншої спільності або колективу. Тому їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав осіб, що входять у ту або іншу спільність або колектив. Адже це якісно інші властивості, зумовлені цілями й інтересами колективного утворення, внутріш­ньо зумовленими його властивостями, що часом не враховують інтереси конкретного індивіда. Але якими б не були різноманітні ці права, їхня правомірність повинна незмінно проходити перевірку «людським виміром», тобто через призму прав індивіда. При цьо­му, колективні права ніколи не повинні ігнорувати права людини, суперечити їм або придушувати їх (винятком є надзвичайні ситуації, що становлять загрозу життю народу, нації). Якщо ж колективні права ведуть до обмеження прав окремої людини, отже, цілі, що поєднують таку спільність, є антигуманними й протиправними. Це не слід трактувати як затвердження примата егоїстичного інте­ресу індивіда над інтересами спільності. Адже ціннісний потенціал набору універсальних прав людини, виробленого тисячолітнім до­свідом цивілізації, полягає в тому, що в них закладений моральний заряд тих природних і неодмінних достоїнств, які необхідні як для нормальної життєдіяльності конкретної людини, так і людства в цілому. Тому колективні права не можуть ранжируватися вище індивідуальних прав, а повинні перебувати з ними в гармонії й вза­ємодії, перевірятися ними на «якість».

11.3. Основні міжнародно-правові акти про права людини

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято нази­вати міжнародними стандартами. Цей термін охоплює різні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського Заключно­го акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.

До основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини належать:

— Загальна декларація прав людини 1948 року;

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (підписаний Україною 20.03.1968 р.; ратифі­кований Україною 19.10.1973 р.; набув чинності для України 03.01.1976 р.);

— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 р., 19.10.1973 р., 23.03.1976 р.);

— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права 1966 року (набув чинності 23.03.1976 р.; Україна приєдналася 25.12.1990 р.);

— Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949р.; ратифі- кована Україною 22.07.1954р.; набула чинності для України 15.02.1955р.);

— Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дис­кримінації 1966 року (підписана Україною 07.03.1966 р.; ратифікована Україною 21.01.1969 р.; набула чинності для України 07.04.1969 р.);

— Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 09.12.1995 р.; рати­фікована Україною 17.07.1996 р.);

— Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 р.; ратифі­кована Україною 15.10.1975р.; набула чинності для України 18.07.1976 р.);

— Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відно­шенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 р.; ратифікована Україною 24.12.1980 р.; набула чинності для України 03.09.1981р.);

— Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 р.; ратифікована Україною 28.02.1991 р.; набула чинності для України 27.09.1991 р.) і ін.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках за­гальноєвропейського процесу, розрядки міжнародної напруженості, — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року пред­ставників держав — учасниць НБСЄ, Документа Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року, Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.

Всеосяжні зусилля у сфері захисту прав і свобод людини беруть початок зі Статуту ООН, де як одну з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що містить Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, від­криті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих між­народних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.

11.4. Класифікація міжнародних актів про права людини

Міжнародні акти про права людини можна класифікувати за різними ознаками. Вважається, що наведена нижче класифікація, заснована на просторовій, суб'єктно-об'єктній і предметній основах, є найбільш зручною як з теоретичної, так і з практичної позицій.

I. Міжнародні документи універсального характеру:

— Міжнародний білль про права людини;

— документи, що закріплюють права людини в рішеннях між­народних конференцій;

— міжнародні акти, що закріплюють право на самовизначення і права народів;

— акти, спрямовані на попередження дискримінації;

— акти, що закріплюють принципи правосуддя;

— акти, що регулюють права осіб, які зазнали затримання або тюремного ув'язнення;

— акти, що регулюють права жінок;

— акти, що регулюють права дітей;

— акти, що закріплюють економічні та соціальні права;

— акти, що закріплюють права на користування досягненнями культури, інформацією, свободу асоціацій;

— акти, що регламентують захист прав людини в збройних кон­фліктах;

— акти, що встановлюють міжнародні військові злочини і зло­чини проти людства;

— акти, що регулюють заборони рабства, підневільного стану, примусової праці.

II. Документи регіонального характеру:

— документи Ради Європи;

— документи Організації з безпеки і співробітництва в Європі;

— Документи Співдружності Незалежних Держав;

— Американська конвенція про права людини;

— Африканська Хартія прав людини і народів.

11.5. Міжнародні органи із захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має пра­во після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі — комітети з прав людини) створюються згідно з положеннями відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з екс­пертів, які діють в особистій якості. До їх складу входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які мають високі моральні якості і визнану компетентність у галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами — учасницями договору (зазвичай на чотири роки) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).

До компетенції міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адмі­ністративні та інші заходи, що вживаються ними для впро­вадження в життя зобов'язань, передбачених у договорі;

2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним до­говором;

3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь із їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і які вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що де ж питання не роз­глядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет вправі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, яка протягом певного терміну має подати письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які вжиті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, мають перед Комітетом рівні умови.

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам.

Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, віднов- люють. порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами.

Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями.

Відносно частини універсальних механізмів контролю за до­триманням прав людини див. розділ 10.6. «Спеціалізовані органи ООН з прав людини

Комітет з прав людини ООН

Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Ге­неральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року і відповідно до статті 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісім­надцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комі­тету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комі­тету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, які роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, яких можна буде вжити.

Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо гро­мадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (націо­нальні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації

Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнарод­ної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміні­стративні й інші заходи для виконання положень Конвекції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою- учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок ство­рений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дис­кримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, які мають високі моральні якості і діють в особис­тій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями, про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наді­лений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації за­гального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.

Комітет проти катувань

Комітет проти катувань заснований відповідно до статті 17 Кон­венції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які мають високі моральні якості і визнану компетенцію в галузі прав людини та виступають в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати пові­домлення осіб, які перебувають під його юрисдикцією і які ствер­джують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями стосовно вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створю­вати Узгоджувальну комісію.

Комітет з прав дитини

Комітет з прав дитини заснований відповідно до статті 43 Конвен­ції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і мають високі моральні якості і визнану компетенцію в галузі прав людини. Комітет регулярно розглядає надані доповіді держав — учасниць Конвенції про заходи для за­безпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. В основу цієї резолюції покладено рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993).

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав лю­дини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступни­ком. Він має статус «посадовоїособи ООН» інесе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяль­ність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини».