Суб'єкти міжнародного права

5.1. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права

Суб'єкт, міжнародного права — це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм між­народного права або розпоряджень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулю­ється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в між­народні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи — учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Для того щоб бути суб'єктами міжнародного права, ці особи повинні мати певні властивості, до яких належать:

— певна зовнішня відособленість;

— персоніфікація (можливість виступати в міжнародних від­носинах у вигляді єдиної особи);

— здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю;

— брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права — це такі особи, які набули властивостей суб'єкта через те, що їхня по­ведінка підлягає дії норм міжнародного права і визначена такими нормами. Іншими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єктів міжна­родного права.

Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Таку здатність мають держави з моменту їх створення; нації і народності, що бо­рються за національну незалежність — із моменту їх визнання як таких; міжнародні міжурядові організації — із моменту набрання чинності документами (статутами) про їх заснування; фізичні осо­би — при настанні ситуацій, чітко оговорених у відповідних між­народних договорах.

До поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року (до якого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна) сторони, що мають ядерну зброю, зобов'язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль за такою зброєю або вибуховими пристроями ні прямо, ні побічно, а також ніякими способами і засобами не допомагати, не заохочу­вати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим способом ядерної зброї чи інших ядерних вибухових пристроїв. Кожна з держав — учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю або вибуховими при­строями ні прямо, ні опосередковано; не робити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв.

Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їх здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопору­шення. Так, відповідно до ст. 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, дер­жава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь вій­ськовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються проходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність (право- і дієздатність) є основ­ною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права. Вона вияв­ляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права:

— право виступати на міжнародній арені від свого імені;

— право вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнарод­ного права;

— право брати участь у створенні норм міжнародного права;

— «підпадання» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права;

— визнання суб'єкта міжнародного права як такого іншими суб'єктами міжнародного права й ін.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеці­альну правосуб'єктність. Загальна і галузева правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єктам міжнародного права.

Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб ipso facto (у силу факту свого існування) виступати як суб'єкти між­народного права. Таку правосуб'єктність мають тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення.

Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єктів міжнарод­ного права бути учасниками у певній сфері міждержавних відносин. Таку правосуб'єктність мають міжнародні міжурядові організації (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань осві­ти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що стосуються освіти, науки і культури, в ін­тересах забезпечення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті.

Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учас­никами тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі між­народного права. Спеціальну правосуб'єктність мають, наприклад, фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

5.2. Види суб'єктів міжнародного права

Усі суб'єкти міжнародного права поділяються на:

— основні (первинні) суб'єкти — це держави, нації і народнос­ті, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави.

їх поява є об'єктивною реальністю, результатом природно- історичного процесу. Завдяки властивому їм державному або на­ціональному суверенітету вони визнаються носіями міжнародних прав і обов'язків.

Створені як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, визначаючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет надає цим суб'єктам незалежність від інших суб'єктів міжнародного права і визначає можливість їх самостійної участі в міжнародних відносинах;

— похідні (вторинні) суб'єкти — це міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше це були так звані «вільні міста» — Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у наш час — місто-держава Ватикан, а також державопо­дібні суб'єкти — Монако, Сан-Марино та інші).

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повно­важень) залежить від наміру і бажання їх створювачів — держав- фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

5.3. Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм через самий факт їх існування.

Держави відіграють провідну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверені­тет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при вза­ємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і неза­лежність держави та єдиної державної влади, яку вона здійснює, при вирішенні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а) територіальна цілісність, яка означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки цієї держави;

в) нероздільність державної влади, що передбачає визнання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, яка формує систему органів держави і визначає їх повноважен­ня;

г) незалежність державної влади як усередині країни — від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так на міжнародній арені — від інших держав і міжнародних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (на­приклад, вона не має повного верховенства на своїй території), то її обмежують і в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

5.4. Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;

б) населення, що на ній проживає;

в) організації публічної влади.

Територіально-організаційна структура держави може бути різ­номанітною. Розрізняють прості і складні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані ор­гани влади на місцях. Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політич­ної самостійності і тому не можуть від свого імені виступати на міжнародній арені. Вважається, що коли йдеться про унітарну державу, то питання про міжнародну правосуб'єктність її частин узагалі не виникає. Тому унітарна держава як єдине утворення є єдиним суб'єктом міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб' єктність.

Більшість з існуючих у наш час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декількох терито­ріальних одиниць, що мають певну політико-правову самостійність (деякі суверенні властивості).

До історичних форм складних держав належать:

— особиста унія — об'єднання двох або декількох держав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єктом між­народного права є не унія, а кожна з держав, що входить до її складу. Держави, що входять до складу особистої унії, ма­ють право вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії є польсько-литовська унія 1386-1669 років, англо-ганноверська унія 1714-1838 років, нідерландо- люксембурзька 1815-1890 років;

— реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними органами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом між­народного права при реальній унії є унія в цілому, а не держа­ви, що до неї входять. Прикладами реальної унії можуть бути шведсько-норвезька унія 1814-1905 р., австро-угорська з 1867 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види складних держав:

— федерація (від фр. federation — об'єднання, союз) — це со­юзна держава, яка має постійні загальносоюзні органи влади й управління, складається з державних утворень, є єдиним суб'єктом міжнародного права.

Федерація має такі ознаки:

— територія федерації складається з територій її суб'єктів;

— верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам;

— компетенція між суб'єктами федерації і самою федерацією розмежовується союзною Конституцією;

— суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законо­давчі, виконавчі і судові органи;

— вищий законодавчий (представницький) орган федерації має двопалатну структуру (є палата, що представляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представляє інтереси насе­лення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають федеративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є суб'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, наділені пев­ною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не надає їм права визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у повному значенні, оскільки вони:

— не мають суверенітету;

— не мають права сецесії — права одностороннього виходу з федерації;

— юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять до федерації, можуть мати більший або менший ступінь правосуб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації мають певну міжнародну правосуб'єктність, що припускає їх участь у міжнародних економічних, культурних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі Німеч­чини за Конституцією ФРН за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відношенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розвивається в та­ких основних напрямках: укладання міжнародних угод; відкриття представництв в інших державах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру (на­приклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів федерації зале­жить від виду федерації. Розрізняють: територіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

— державні утворення, що складають даний вид федерації, не е суверенними утвореннями;

— суб'єкти такої федерації позбавлені конституцією права пря­мого представництва в міжнародних відносинах;

— установлена заборона одностороннього виходу з союзу;

— управління збройними силами здійснюється федеральними органами.

Територіальними федераціями є США, Мексика, ФРН.

Національна федерація, на відміну від територіальної, харак­теризується такими ознаками:

— суб'єкти федерації є національно-державними утворення­ми;

— суб'єкти федерації об'єднуються за принципом добровільнос­ті;

— гарантується суверенітет великих і малих націй;

— вищі органи державної влади формуються в певній частині з представників суб'єктів федерації;

— в конституції або інших документах (наприклад, договорах про поділ компетенції між федерацією та її суб'єктами і т.д.) закріплені права суб'єктів федерації на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком політичної;

— затверджені права націй на самовизначення.

До національних федерацій можна віднести Російську Федера­цію, Індію.

На сьогодні у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності суб'єктів коливається від володіння правом укладати міжнародні договори або угоди з дуже обмеженого кола питань з аналогічними або нижчими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцей­ські зв'язки міжнародного, регіонального, субрегіонального характеру) під контролем федеральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН) до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність взагалі.

Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене таке правило: «Держави — члени федеративного союзу можуть мати правоздатність укладати міжнародні договори, якщо така право­здатність допускається федеральною конституцією й у межах, нею встановлених». І хоча це правило в такому вигляді не було прийняте Віденською конференцією з права міжнародних договорів 1968-1969 років, воно залишається єдиним достатньо авторитетним прикладом з цього питання.

Історії відомі дві федерації — Союз PCP і Соціалістична Федера­тивна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й дістала міжнародне ви­знання завдяки їх участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універсальній організації, але на практиці пере­важно мала формально-юридичний характер;

— конфедерація (лат. confoederatio — спілка, об'єднання) — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять до союзу, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфе­деративний союз держав має тимчасовий характер, створюєть­ся для вирішення певних спільних завдань, у ньому будь-яка ■ з держав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права, і новий єдиний суб'єкт міжнародного права у вигляді конфедерації не утворюється.

Зазначена характеристика дає можливість виділити такі риси конфедерації:

— конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

— суб'єкти конфедерації мають право сецесії — право безумовно­го і вільного виходу зі складу конфедерації в будь-який час;

— суверенітет у конфедерації належить державам, що входять до її складу, і тому ніякі рішення союзної влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів конфедерації;

— до предмета ведення конфедерації входить невелике коло питань (зазвичай питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної системи безпеки, єдиної армії і т.д.), за винятком яких суб'єкти конфедерації зберігають повну само­стійність;

— у конфедерацію входять не всі органи державної влади й управління держав — суб'єктів конфедерації, а тільки ті, що необхідні для вирішення завдань, які були метою створення такого союзу (міністерства оборони, міністерства закордонних справ і т.д.); причому серед таких органів ніколи немає органів судової влади;

— постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних повно­важень і приймають рішення на погоджувальній основі;

— парламент конфедерації формується представницькими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'язують свої делегації точно дотримуватися одержаних інструкцій і вка­зівок;

— суб'єктам конфедерації належить право нуліфікації— право відмови у визнанні або відмови в застосуванні актів союзної влади. Причому за таку відмову правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

— на відміну від федерації бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у конфедерації, як правило, відсутні єдина система грошового обігу, єдине союзне громадянство; військові формування конфедерації набира­ються її суб'єктами, причому нерідко зберігається їх подвійне підпорядкування органам конфедерації та її суб'єктам.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфедерація поєд­нує у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і держав­ної організації. У наш час, на думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утворення, що має ознаки конфедерації — Європейський Союз, у якому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Щоправда, після підписання 17 червня 1997 року Амстердамського договору Європейський Союз, очевидно, увійшов у стадію створення федеративної держави. Підписання державами — членами Європейського Союзу в червні 2007 року Лісабонської угоди посилили зазначену тенденцію.

В історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США — із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швей­царія — із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, та Сенегамбія, до якої із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

Із нетривалості існування конфедерацій випливає, що такі союзи мають дуже нестійкий характер. На практиці вони функціонують як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їх федерації або до утворення унітарної держави. У своєму розвитку етап конфедерації мали США, Нідерланди, Швейцарія, яка і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча практично вже давно стала федерацією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала створити конфедерацію як перехідну стадію до об'єднання двох корейських держав.

5.5. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, має об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самови­значення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений як загальновизнана норма міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що іс­нують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліет- нічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більш як 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики, здійснення права народів на самови­значення, у тому числі й у тих випадках, коли це відбувалося під наглядом ООН, поняття «народ» охоплює плем'я, групу племен, народність, етцічну націю, релігійну спільність, мовну спільність. Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічності народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення.

Нація — це історична спільність людей, які мешкають на певній території і мають єдиний політичний, економічний, соціально- культурний уклад життя і спільність мови. Таке спільне функціону­вання протягом тривалого історичного часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств. \

Політико-юридичною основою міжнародної правосуб'єктності націй є національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, які ще не набули власної державності і не реалізували право на само­визначення у формі створення суверенної держави або у гоормі доб­ровільного входження до складу якоїсь держави. \

У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у до­сягненні своєї незалежності, що завдяки праву на самовизначення вони за своєю вільно вираженою волею встановлюють свій полі­тичний статус. У Декларації про принципи міжнародного пра^а 1970 року ці положення знайшли своє розширене тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визна­чати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин є, головним чином, питан­ня утворення суверенної держави. Відповідно основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу само­визначення. Серед них найважливішими є права:

— вступати у відносини з державами і міжнародними організа­ціями;

— направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їх участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

— брати участь у створенні міжнародно-правових норм і само­стійно реалізовувати чинні норми;

— застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, кори­стуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що бо­рються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестин­ської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну правосуб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, з цього кола проблем підтримує зв'язки і співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, та багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту. В наш час інтереси народу Палестини представляє Палестинська національна адміністрація.

Для того щоб нація могла бути визнаною суб'єктом міжнарод­ного права, вона повинна:

— знати і визначати територію, на якій вона передбачає органі­зувати свою державу;

— мати військові формування;

— мати політичний центр або організацію, визнану як таку, що має тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпо­рядковуватися зазначені військові формування;

— бути визнана певним чином міжнародними структурами.

Розрізняють права, які вже має нація (вони випливають із націо­нального суверенітету), і права, за здобуття яких вона бореться (випливають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені як держава.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне ви­зволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої на­ції охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі вжити примусових заходів проти порушників її суверенітету.

5.6. Правосуб'єктність міжнародних організацій

Не всі міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права. До таких відносять тільки міжнародні міжурядові організації (ММУО), що створюються первинними суб'єктами міжнародного права.

ММУО — стабільна форма міжнародних відносин між її члена­ми — суверенними державами, що має узгоджені учасниками цілі, компетенцію діяльності і свої органи, а також специфічні інституції (статут, процедуру, членство, порядок роботи і прийняття рішень і т.д.). Значення міжнародних організацій цієї категорії визнача­ється насамперед офіційною участю в них держав і урядів, а також важливістю завдань, що покликані вирішувати ММУО.

Міжнародні неурядові (громадські) організації (МНУО), загальна кількість яких перевищила 4 тисячі (до них належать, наприклад, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація споріднених і об'єднаних міст, Міжнародний союз місцевих влад, Amnesty International та ін.), засновуються, як правило, юридич­ними і фізичними особами (групами осіб) і є організаціями між­народної громадськості, суспільними об'єднаннями «з іноземним елементом». Статути таких організацій не є міжнародними до­говорами. Але вони мають спеціальну правосуб'єктність через те, що їм надається консультативний міжнародно-правовий статус при міжнародних міжурядових організаціях. Так, наприклад, Між­парламентський союз має статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР).

Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «За­ходи щодо консультацій із неурядовим організаціями», прийнятій в 1968 році на 44-й сесії ЕКОСОР. Прийняттю резолюції сприяло положення, закріплене в ст. 71 Статуту ООН, відповідно до якого «ЕКОСОР уповноважений проводити належні заходи для консуль­тації з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять до його компетенції. Такі заходи можуть бути встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку потреби — із національ­ними організаціями після консультації з зацікавленими членами організації».

Проте, незважаючи на такі можливості, МНУО не вправі ство­рювати норми міжнародного права і, отже, не можуть мати всіх елементів міжнародної правосуб'єктності, яка ніколи не буде вияв­лятися в повному обсязі і ніколи не буде рівною з правосуб'єктністю не тільки держав, але й інших загальновизнаних суб'єктів міжна­родного права.

Розрізняють міжнародні організації універсального характеру (наприклад, ООН), регіональні (наприклад, Рада Європи, Європей­ський Союз) і субрегіональні (наприклад, Організація Чорномор­ського економічного співробітництва).

За напрямками діяльності можна виділити політичні, еконо­мічні, соціальні, військові, гуманітарні, наукові, спортивні, туристичні й інші міжнародні організації.

Міжнародні міжурядові організації належать до категорії вто­ринних суб'єктів міжнародного права. Вони створюються лише державами, що є не тільки їхніми фундаторами, але згодом стають членами цих організацій.

Особливостями ММУО є те, що вони завжди створюються на основі міжурядової угоди, у той час як МНУО створюються з ініціативи міжнародної громадськості. Крім того, ММУО, на відміну від держав, не мають суверенітету і своєї території. Між­народна правосуб'єктність ММУО обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов'язками, що надаються їм державами- фундаторами і фіксуються в установчих документах. Таким чином, правосуб'єктність ММУО має функціональний характер, тобто обмежена їхніми статутними цілями і завданнями. Спеціальна правоздатність ММУО полягає також і в тому, що вони не можуть бути однією зі сторін в суперечці, яка розглядається Міжнародним Судом ООН (такою стороною може бути тільки держава).

Відносно установчих документів ММУО діє Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Статут ММУО визначає цілі її створення, передбачає наявність певної організаційної струк­тури (системи органів), установлює компетенцію статутних органів і посадових осіб організації, організаційно-правові форми її діяль­ності. Наявність постійних органів ММУО забезпечує автономність її волі, що виявляється у виступі ММУО на міжнародній арені від власного імені, а не від імені держав, що її створили й беруть участь у її діяльності. Це дає можливість підтверджувати, що ММУО має свою власну волю, відмінну від волі держав-учасниць.

Міжнародну організацію, крім названих ознак, відрізняє постій­ний або регулярний характер її діяльності; використання як основ­ного методу діяльності багатосторонніх переговорів і обговорення проблем; прийняття рішень щодо спеціальної процедури шляхом голосування або консенсусом, а також вид цих рішень, що дуже часто мають рекомендаційний характер.

Україна бере активну участь у діяльності міжнародних органі­зацій, будучи учасником понад 130 ММУО.

Основними правами ММУО є такі:

— право брати участь у створенні міжнародно-правових норм;

— право органів організації користуватися певними владними повноваженнями, у тому числі право на прийняття рішень, обов'язкових для виконання;

— право користуватися привілеями й імунітетами, наданими як організації, так і її співробітникам;

— право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з державами, що не беруть участі в даній організації.

5.7. Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб

Відповідно до домінуючого в сучасній вітчизняній доктрині між­народного права погляду фізичні особи (індивіди) не єсуб'астами міжнародного публічного права. Вони перебувають під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визнача­ється їх правовий статус.

Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами між­народного приватного права. Крім того, у передбачених міжна­родним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми при захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і таким чином стають носіями певних міжнародних прав і обов'язків, набу­вають спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб'єктності. Тобто, як визначають деякі представники доктрини міжнародного права, якщо в ординарному режимі фізична особа є лише бенефіці- аром (користувачем) міжнародного права, то в зазначених умовах вони набувають деяких рис суб'єкта міжнародного публічного права.

Разом з тим, слід відмітити, що в доктрині міжнародного пуб­лічного права проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб ще не знайшла свого остаточного вирішення. Представляється, що вона має не тільки правове, але й політичне забарвлення. Тому міжнародна правосуб'єктність фізичних осіб розглядається як ам­бівалентний феномен — від її повного невизнання до появи шкіл, що безумовно визнають таку правосуб'єктність.

На користь визнання фізичної особи суб'єктом міжнародного публічного права свідчать такі факти:

— фізичні особи можуть виступати стороною в суді проти дер­жави (Вищий реституційний суд з врегулювання питань, які виникли в результаті Другої світової війни, Міжнародний Центр з врегулювання інвестиційних спорів у рамках Світо­вого банку, Європейський суд по правах людини). У рішеннях Європейського суду по правах людини вказується: «Співтова­риство закріплює новий правовий порядок у міжнародному праві, відповідно до якого переваги держав у частині їхніх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнаються не тільки держави, а й громадяни»;

— міжнародні права та обов'язки фізичної особи безпосеред­ньо формулюються в ряді міжнародно-правових документів (Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права 1966 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року, Міжнародна конвен­ція про припинення злочину апартеїду й покарання за нього 1973 року). Відповідно до Європейської конвенції по правах людини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, що гарантовані Конвенцією, може подати скаргу в Європейський суд по правах людини, якщо вона вичерпала всі можливості захисту своїх прав у своїй власній країні — учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи передано понад ЗО тисяч скарг, в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріп­лено й ст. 55 Конституції України для осіб, що перебувають на її на території.

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді інших міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 6); у Міжнародному пакті про грома­дянські й політичні права 1966 року (ст. 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (ст. 8 і далі) й ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що індивіди стають учасниками міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто, у певному смислі, суб'єктами міжнародного права. Це ж відноситься й до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як індивідів, так і МНУО обмежується лише правозастосовною сферою, у той час як функцією міжнародної правотворчості на міжнародній арені володіють тільки загальновизнані суб'єкти міжнародного права.

Супротивники визнання фізичної особи суб'єктом міжнарод­ного права висувають наступні аргументи:

— індивіди знаходяться під юрисдикцією відповідної держави й виступають суб'єктами внутрішньодержавних правових відносин, тому вони не мають самостійного міжнародного статусу, не володіють юридичною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав і обов'язків;

— суб'єкти міжнародного права виступають його творцями, їх­ньою волею створюються норми міжнародного права. Фізичні особи не можуть виступати творцями міжнародного права;

— права й свободи фізичних осіб, закріплені в міжнародно- правових документах, у першу чергу, є проявом суверенної волі держав. Більшість же міжнародних норм у сфері прав людини є абстрактними й вимагають для своєї реалізації при­йняття внутрішньодержавних актів.

Аналіз документів міжнародного права дозволяє стверджувати, що фізичні особи не є суб'єктами міжнародного публічного права в цілому, а виступають суб'єктом його окремої галузі — міжнарод­ного гуманітарного права.

Цей висновок є співзвучним думці М.О. Ушакова, який вважав, що суб'єкти міжнародного права повинні мати здатність самостійно брати участь в урегульованих міжнародним правом міжнародних відносинах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими особами, що є уповноваженими або зобов'язаними міжнародним правом.

5.8. Обмеження міжнародної правосуб'єктності

Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздат­ністю). Відійшли в минуле відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значу­щість, території, що не мають самоврядування, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці

відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсут­ністю, або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати й переважно зникли до середини XX сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобри­танією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і тривали фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет, як один із видів міжнародного пік­лування, при якому в міжнародних відносинах держава-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну дер­жаву. Васалітет виникав на основі договорів, що укладалися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерена. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати між­народні договори.

Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні більшою чи меншою мірою від метрополії — країни, що заснувала ці поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має на меті як заселен­ня (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення те­риторії зі спірним статусом, як це мало місце в Стародавньому Римі при розселенні ветеранів війни у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — ру­мунів у Бессарабію. Слід мати на увазі, що за усіх варіантів процес внутрішньої колонізації не створює в регіоні її здійснення статусу, відмінного від усієї іншої території держави.

Колонізація зовнішня у своїй основі передбачає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але й формальне залучення нових земель до юрисдикції держави- метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій — Макао (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Португалії, що перебувала під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сянган) — колишнє колоніальне володіння Вели­кобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю як особливий адміністративний район.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонах її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції незалежно від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у між­народному аспекті колоніальні держави або частіше за все взагалі не мали права виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі до колоній за своїми правовими характеристиками і території, стосовно яких здійсню­ються спільні суверенітети, насамперед кондомініуми.

Захоплення колоній з метою пограбування, економічної експлу­атації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею на початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася по­діленою між кількома імперіями. До старих колоніальних держав на цей час додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті Другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У 1960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання не­залежності колоніальним країнам і народам, у якій колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що набула не­залежності, стала в 1990 році Намібія. Сьогодні під владою США, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залиша­ються невеликі, головним чином острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами у сфері місцевого самовря­дування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному вигляді.

Залежно від ступеня самоврядності колонії поділяють на групи:

— самоврядні колонії (домініони);

— колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внут­рішньої політики;

— колонії, державне управління в яких здійснюється метропо­лією;

— протекторати;

— підмандатні території.

Домініони — це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суве­ренітетом, який ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій чи іншій формі реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

Статус домініону мали самоврядні території Британської імпе­рії — Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) — це договірні відно­сини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава перебуває під владою сильної держави-протектора. Згідно з догово­ром більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, визначені договором. Недотримання умов договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно яких метрополія здій­снювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом міжнародного права була держава-протектор, а не дер­жава, що протезується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки ховаються в ранньофеодальних ленних зобов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави- протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції 1793-1814 років вклю­чала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціо­нував у бік одностороннього абсолютного владарювання і підпоряд­кування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (за Андріанопольським миром, укладеним за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володін­нями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року поєднала поняття протекторату на африканській території з окупацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (ст. 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливого статусу певним територіям і жителям, що проживали на них.

Мандат Ліги Націй надавав право на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й Оттоманська імперія, що за­знали поразки в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формаль­но визнавалися самостійними державами, які перебувають «під керівництвом» держави-мандатарія доти, поки вони не зможуть самоврядовуватися без сторонньої допомоги і порад. До таких те­риторій належали території колишньої Османської імперії: Сирія, Палестина, Ліван, Месопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходили­ся в мандатарія в адміністративному управлінні за умови певних зобов'язань стосовно місцевого населення (наприклад, у непри- тягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). До кола таких територій належали колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді й ін.

За наявності мандата категорії «С» мандатарію через «віддале­ність від центрів цивілізації» дозволялося включити (інкорпору­вати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій були віднесені колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що перебувала раніше під її владою.

Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосуб'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що мали категорії «В» і «С» такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. З цього приводу суддя Міжнародного суду П. Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і належатиме новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (ст. 75). Така система опіки ООН поши­рювалася на території трьох категорій, що могли бути включені до неї угодами про опіку:

а) території, що перебували на той момент під мандатом;

б) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у ре­зультаті Другої світової війни;

в) території, добровільно включені до системи опіки державами, відповідальними за їх управління.

Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла бути засто­сована до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у си­стемі опіки головним завданням керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, через що система опіки не може поширюватися на держави — члени ООН, відносини між якими відповідно до Статуту ООН «повинні ґрунту­ватися на повазі принципу суверенної рівності» (ст. 78).

Спостереження за управлінням підопічними територіями покла­дено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці XX століття з 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того й ін.) 10 реалізували своє право на са­мовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що перебувала під опікою СІЛА з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитарних референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі СІЛА.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведено­го цього року плебісциту народ Палау набув статусу держави, що вільно приєдналася до США. Таким чином, своїм правом на само­визначення скористалися всі підопічні території. У наш час ці те­риторії увійшли до складу різноманітних держав, що є суб'єктами міжнародного права (наприклад, французька частина Камеруна конституювалася в 1960 році в незалежну державу Камерун, а ан­глійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року — до Республіки Камерун).

Несамоврядні території (території, що не мають самовряду­вання), відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація щодо народів, які не мають самоврядування, вклю­чена главою XI у Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до ст. 73 Статуту держави — члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих те­риторій є першорядними, і як священний обов'язок зобов'язуються максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією метою... допомага­ти їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів відповідно до специфічних обставин, властивих кожній території та її народам...»

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, які несамоврядовуються, не мають міжнародної правосуб'єктності, і на міжнародній арені їх представляє керуюча держава.

У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, СІЛА і Францією, налічувалося 72 території, що перебувала під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалеж­ними державами — суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної правосуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гаваї, Гренландія, Пуерто-Ріко) де-факто втратила режим несамоврядо- ваних з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року набула статусу заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році вона була проголо­шена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).

До несамоврядних територій відразу ж були віднесені колоні­альні володіння країн антигітлерівської коаліції, що не набували статусу підмандатної або підопічної території. З 1960 р. до 1990-х років 53 із цих територій одержали ту чи іншу форму самовряду­вання. До 1995 року збереглося 17 несамоврядних територій. Серед них Західна Сахара, яка управлялася до 1975 року Іспанією (у наш час під егідою ООН проходить процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тимор, щодо якого Португалія у квітні 1977 року проінформувала Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

Залишилися в режимі несамоврядних територій і перебувають під управлінням США Американське Самоа, Гуам і Віргінські остро­ви США; Великобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські(Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Єлени, острови Тертці і Кай- кос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) не припускає наявності над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nuiiis). Статус території, що не визначений, слід визнати за територією, що перебуває під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація триває до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається тим, що:

а) такі території вільні для загального користування й експлу­атації усіма;

б) збереженням правового захисту світового співтовариства за особами, які на них проживають. Відсутність суверенітету якої-небудь держави не є цьому перешкодою.

До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норве­гією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 9 лютого 1920 року, учасниками якого були Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, США, Франція, Швеція і Японія, за архіпе­лагом Шпіцберген був закріплений суверенітет Норвегії (до Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права у сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав — учасниць договору гарантувалася свобода ви­робничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправності.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівно­правності і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої несамоврядної території має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або несамовряд- ної території не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту, і особливо до його цілей і принципів.

5.9. Міжнародна правосуб'єктність державоподібних суб'єктів

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, бу­дучи немов міні-державами), не мають державного суверенітету, але виконують роль самостійних, хоча й певною мірою обмежених учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус державоподіб­них суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних догово­рів. їх міжнародна правосуб'єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права та обов'язки.

До квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у наш час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що перебувають під протекторатом суміжних держав, і Маль­тійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно- правовий статус, їх правоздатність визначалася відповідними між­народними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846); Версальський мирний до­говір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг(1920- 1939); мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, а її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатич­ної історії свідчать про такі характерні риси їх міжнародної правосуб'єктності:

— вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їх статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами договорі;

— реалізація міжнародних прав і обов'язків була опосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнарод­ної організації (Краків перебував «під заступництвом» трьох держав — Росії, Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений під захист Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста має забезпечуватися Радою Безпеки ООН);

— демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз, розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста до військових союзів.

Особливий статус мав Західний Берлін, який відповідно до чоти­ристоронньої угоди 1971 року між СРСР, США, Великобританією і Францією, ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. За цією угодою західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Бер­ліна, як і раніше, не є складовою частиною ФРН і не будуть управ­лятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад, право на нормотворчу діяльність. Ряд повноважень здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Зокрема, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх відносин цього утво­рення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних відносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після об'єднання Ні­меччини дію чотиристоронньої угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був проголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римо-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував Папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході за­вершення об'єднання Італії папська держава припинила своє само­стійне існування одночасно з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії Риму, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0, 44 кв. км. У само­му Римі Ватикану належать три собори (Санта-Марія Маджоре,

Сан-Джовані ін Латерно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0, 7 кв. км. У Ватикані розташована резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне населення Ва- тикану досягає 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Глава держави — Папа Римський, якому належить законодавча і судова влада. Ви­конавча влада належить уряду — Римській курії, до якої входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 три­бунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр- міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний Папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) серед кардиналів католицької церкви.

Правове положення Ватикану визначене Латеранськими уго­дами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір, що поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом, був укладений з ініціативи глави фашист­ського уряду Б. Муссоліні, який після приходу до влади потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикану договір був підписаний папським представни­ком Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений таким чином: «для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну вла­ду і суверенну юрисдикцію». У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде брати участь у «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миро­творчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан має певні суверенні права: свою територію, законодавство, громадянство (громадянами (під­даними) Ватикана є понад 700 чоловік), квазівійськові сили (рота швейцарських гвардійців) і т.ін.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті в бік зниження формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так, католицизм уже не визнається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам було дозволене розірвання шлюбу іт.д.).

Роль Ватикану в міжнародній політиці, його вплив у світі ба­зуються на величезній кількості віруючих-католиків, яких налі­чується понад 800 млн чоловік (у т.ч. 280 млн — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і близько 5 млн — в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духовенство (1, 7 млн чоловік священнослужителів, 0, 4 млн священиків), майже 2 тис. чернечих орденів, найбільшими з яких є ордени єзуїтів (26 тис.), францисканців (40 тис.), салезіанців, капуцинів, бенедик­тинців, домініканців.

Ватикан бере активну участь у міжнародних відносинах, засно­вує в інших державах постійні представництва (представництво Ватикану є і в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), бере участь у діяльності міжнародних органі­зацій, є членом ряду з них (МАГАТЕ, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виконує при них роль постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що набрала чинності 1 березня 1989 року, право представляти держа­ву Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — Папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ва­тикану як глава католицької церкви стосовно справ церкви (кон­кордати — Італійський конкордат (Латеранські угоди), Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробіт­ництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра — це держава, що може вважатися однією з найкращих європейських демократій, вона розташована на південному заході Європи між Францією та Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру датуються 805 роком.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксо­вана офіційна назва держави — Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення єпископа Урхельського (Іспанія) і графа де Фуа (Фран­ція), над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Фран­ції. У наш час від імені Іспанії правління Андорри здійснює єпископ міста Сео-де — Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, який автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що став королем Франції, Ген­ріха IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно зі ст. 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їх діяльності». До 1993 року, перебуваючи під по­двійним протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і епискому Урхельському — 460 песет, а також останньому данину в натурі — 12 головок сиру,

12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв — представників пре­зидента Франції і єпископа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її осно­ві в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично — республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складає