Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Реформи у 1564-1566 рр. 1. Суд великого князя – вважався головною фігурою державного суду






1. Суд великого князя – вважався головною фігурою державного суду. Постійного і визначеного місця великокнязівського суду не існувало, суд чинився в тому місці держави, де в даний момент знаходився правитель. Великий князь виступав як суд першої інстанції для певного кола осіб (магнати і шляхта) і з конкретних справ (за Статутом 1529 р. до таких справ належали – політичні та службові злочини, справи про визнання шляхетської гідності, суперечки щодо великокнязівських маєтків), і як вища апеляційна інстанція для регіональних судів та третейських судів. Проте, всі бажаючі могли звертатись до суду великого князя, обминаючи місцеві суди.

2. Суд Пани-Ради – як такий, сам по собі, не виконував судової функції. Пани-Рада не могла сама, зі своєї ініціативи відправляти правосуддя, її суд відбувався лише за спеціальним дорученням глави держави, здебільшого одноразовим, для конкретного випадку. Радні пани чинили суд через переобтяженість глави держави іншими справами, а тому їх участь у центральному державному суді зводилась в основному до ролі асистентів великого князя.

3. Маршалківський суд – мав риси постійно-діючої судової установи, оскільки працював і під час перебування великого князя в Литві, і за його відсутності. Його юрисдикції підлягали справи про з’явлення до місця перебування великого князя зі зброєю, вчинення там “ґвалту”, безпорядків; справи про ухилення землевласників від військових обов’язків. Рішення виносились самостійно, сторони могли апелювати до глави держави.

4. Комісарський суд – був судовим органом спеціально уповноважених великим князем осіб. Він не був закладом постійним, не мав визначного місця перебування та постійного складу й визначеної компетенції. Призначався для кожної конкретної справи окремо. Комісари діяли колегіально. Вони розглядали земельні та цивільні справи, іноді кримінальні. Після прийняття Статуту 1566 р. до компетенції комісарських судів належали лише справи про межі між великокнязівськими і шляхетськими маєтками, про викуп великокнязівських маєтків.

На відміну від комісарських судів Литовсько-Руської держави, відповідні суди Руського Воєводства (землі Польської корони, 1434-1569 рр.) розглядали найскладніші справи: спори між станами про привілеї і права; скарги на урядовців; злочини проти держави і короля, державної влади і суду; фінансові злочини; справи, з яких осілому шляхтичеві загрожувала смертна кара, втрата честі або конфіскація майна; справи стосовно королівських маєтків, регалій і прибутків.

5. Суди воєвод, старост, намісників та за їхнім дорученням – були судами другої ланки і були започатковані ще за доби Київської Русі. У Київській Русі їхній підсудності підлягало все населення землі, крім осіб, які підлягали церковному суду. У ВКЛ до середини ХV ст. їхня судова влада поширювалася на шляхту й міщан. Чіткого розмежування компетенції центрального та регіональних судів не існувало. Верхівка (магнати, шляхта, вище духовенство) мала право вибору суду; таке право було обмежене для селян та міщан, мешканців магдебургій.

Із виникненням практики доручення служебникам суду (помічники воєвод та старост) над населенням в регіональних судах спостерігаються чисельні випадки зловживання владою. Тому влада зобов’язала воєвод та старост обрати з поміж місцевої шляхти “двох людей добрих і віри гідних” як наглядачів в регіональних судах. Відповідні заходи бажаних результатів не дали.

6. Доменіальні суди – суди землевласників феодалів у межах їхніх земельних володінь. Іншими словами, це суди, які мали право суду над населенням, яке мешкало в межах певного домену. На українських землях юридичне оформлення доменіального суду розпочалося ще в Київській Русі. Устави Володимира і Ярослава надавали православній церкві право судити осіб, які мешкали на її землях. Литовська доба поглибила цей процес привілеями 1387, 1413, 1447, 1507, 1509 та 1529 рр., які надали право доменіального суду в Литовсько-Руській державі католицькому духовенству, магнатам і шляхті.

Надання феодалам права суду над мешканцями їхніх земель було значною пільгою, що посилило роль землевласників у державі. Право повного суду панів над селянами було підтверджене Судебником Казимира 1468 р. Доменіальний суд був одноосібним, але звичйно пан судив у присутності громадських урядів. За статутом 1529 р. воєводи і старости мали висилати діцьких (наглядачів) до тих панів, які ухилялися від відправлення справедливого правосуддя.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.