Література. Література повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови

Література повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й у складі Російської імперії, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму.

Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література. У XVII ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого Письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним із найбільш цінних вважається уже згадуване нами «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовку тексту зробили ченці Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого Письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову.

Поряд з перекладною літературою зявляються оригінальні твори. У XVII ст. відбувається розквіт українського епосу – створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ’ю.

У XVII‑ XVIII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими – учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов’язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом із тим, багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович ‑ «Роксоланія», «Звитяжство богів», Мелетій Смотрицький – «Лямент у світла вбогих…», Касіян Сакович – «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович – книга олюбовних пісень «Роксоланки, або Руські панни» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. Водночас у цих творах нерідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI – початку XVIII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв’язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI – першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку.

Українська література другої половини XVII‑ XVIII ст. вписується в універсальний європейський стиль епохи бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, своєї черги, поділялася на три форми: містерія – таїнство, спокутування людських гріхів Ісусом Христом; міракл – події життя святих; мораліте – драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

У шкільній драмі розроблялися не тільки релігійні, а й світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх виченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький – драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський – «Воскресіння мертвих».

У кінці XVII‑ XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатиристично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.

Переважна частина літературних творів другої половини XVII‑ XVIII ст. анонімна, зберелась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє імя. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали – Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Грабянка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич та ін.

Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIII ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Сковорода (1722‑ 1794). Його багатогранна творчість – це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVIII ст., вмражав передові погляди тогочасного суспільства.

Г. Сковорода був талановитим художником слова ‑ байкарем і поетом. За п’ять років він написав 30 байок («Харківські байки»), в основу яких покладені оригільні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами.

У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVII‑ XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Окрім збірки байок йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана українською мовою. Своєю поетичною творчістю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Найкращі його поезії, що увібрали в себе досягнення народної лірики, ще за життя поета стали народними піснями.

Г. Сковорода був також філософом. Його хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати зиску і слави.

Вільна творча праця і просвітництво розвивають у людині добрі начала, закладені природою ‑ так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода остаточно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї, філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють у душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід із суперечності людського буття один ‑ зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важкодоступне непотрібним, а потрібне ‑ легкодоступним ‑ стверджує філософ.

Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень української культури XVIII ст. У ній відбито протест проти тиранії, несправедливості й насильства над людською особистістю, знайшли подальший розвиток ідеї гуманізму та Просвтіництва. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.

Українська література XVII‑ XVIII ст. достатньо відбила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичне завдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутність українського національного духу, української ментальності від найдавніших державницьких устремлінь до найменших проявів світової культури.