Культура України на початку ХХ сторіччя

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях: 1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія); 2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури (" європеїзація", " космополітизм", " модернізм"). Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 р.).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В. Винниченко – діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б. Летант – поет, прозаїк, видавець творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В. Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою " Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В. Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі " Сонця руїни" описані події 1663‑ 1687 рр., даються портрети Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Самойловича.

Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і найкращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

На початку століття в Україні, як і у всій Європі, запанував новий художній стиль модерн (від франц. новітній, сучасний), останній з великих художніх стилів європейського мистецтва. На дмку провідників цього стилю, мистецтво передусім має бути красивим. Джерело краси вони знаходили в природі. Вільні, невимушені, асиметричні обриси природних форм, насамперед рослинних, відтворювали архітектори, скульптори, живописці, графіки, дизайнери. Головним виразним заособом у мистецтві модерні була лінія – плавна, співуча, звивиста, що часто підпорядковувала собі всю композиційну будову твору.

Особливого поширення модерн набув у архітектурі. Вулиці багатьох українських міст зберігають забудову початку XX ст. з характерними ознаками модерну – використанням у декоративному оздобленні будинків вишуканих орнаментів з рослинними мотивами, зображень фантастичних тварин, людей, масок, часто – вільним, асиметричним розташуванням предметів.

Одним із найцікавіших, найоригінальніших витворів стилю модерн, справжньою окрасою столиці України є так званий будинок з химерами архітектора Владислава Городецького. Від цієї споруди важко відвести очі. Вона має чітку й раціональну конструкцію і прикрашена великою кількістю скульптур – зображеннями реальних і фантастичних істот (тварин, птахів, молюсків, риб, русалок, химер). Їх автор – київський скульптор італійського походження Еліо Саля.

Живопис і графіка стилю мадерн представлені творчістю таких яскравих митців, як Михайло Жук, Олекса Новаківський, Абрам Маневич, Георгій Нарбут та ін.

Перші десятиріччя XX ст. увійшли в історію світового мистецтва появою принципово нового художнього явища, що дістало назву авангарду (авангардизму). Авангард (від франц. передовий загін) – поняття, що охоплює усі найновіші явища в мистецтві. У мистецтві авангардом прийнято вважати перші течії модернізму, які виникли упродовж трьох перших десятиріч. Йому властиві розрив із традиційним досвідом творчості, постійний пошук нових художніх форм як самоцінного явища. Він зачепив усі види художньої творчості, життя таким напрямам, як експресіонізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм, концептуалізм та ін.

Відмітною ознакою модернізму стало виникнення та поширення нового творчого методу – абстракціонізму (від лат. віддалений). Основна ознака абстракціонізму – принципова відмова від зображення реальних предметів і явищ. Одним із перших абстракціоністів був всесвітньовідомий художник Казимир Малевич (1878‑ 1935). Митець був основоположником принципово нового мистецького напряму – супрематизму (від лат. найвищий). Для цього напряму характерне поєднання найпростіших геометричних фігур різних кольорів і розмірів, що складають урівноважені ритмічні композиції, сповнені внутрішнього руху. Найвідоміший твір К. Малевича «Чорний квадрат», однак символом цього напряму і програмний твором митця вважають картину «Білий квадрат», в якій поєдналися універсальні, на погляд художника, колір і форма.

Одним із провідних мистецьких напрямів образотворчого мистецтва минулого століття, що захопив і Україну, був експресіонізм (від франц. вираження, виразність) – напрям в мистецтві й літературі XX ст., для якого характерні яскравість, гротескність художніх образів. Художники-експресіоністи намагалися втілити в явищах зовнішнього світу внутрішні душевні поривання. Їхнім творам притаманні спристрасність, напруженість, загострена емоційність. Яскраве емоційне враження справляють твори українських експресіоністів Василя Седляра (ілюстрації до «Кобзаря»), Олександра Довгаля («Розподіл пайка»), Мойсея Фрадкіна («Похорон»), Марії Котляревської («Оплакування»), Леопольда Левицького («В'язниця»).

Чи не найпоширенішою течією першої чверті XX ст. був кубізм (від франц. куб). На перший погляд, це мистецтво абстрактне та геометричне. Проте насправді воно по-новому відображує реальні об’єкти, які нібито «розплющені» на площині полотна так, що різні грані того самого предмета можна спостерігати під різним кутом зору.

Основоположниками кубізму в живопису були французькі художники Пабло Пікассо та Жорж Брак, у скульптурі – українець Олександр Архипенко (1887‑ 1964). Творчість цього митця має всесвітнє значення. Він створив понад тисячу скульптур, чимало з яких виходять за стилістичні межі кубізму. Широковідомі твори видатного скульптора ‑ «Мати й дитина», «Карусель П’єро», «Білий торс», «Мадонна», портеру ти Т. Шевченка, І. Франка та ін. Творам майстра притаманні бездоганне відчуття форми, виразність силуетів, вишуканість і гармонія.

Кубізмом у 10‑ 20-х роках XX ст. захоплювалося багато українських митців: Олександра Екстер («Місто»), Олександр Богомазов («Портрет дружини»), Володимир Бурлюк («Портрет батька»), Лазар Лисицький («Композиція»), Казимир Малевич («Авіатор»), Іван Кавалерідзе (пам’ятники Артему і Артемівську і Словяногорську) та ін.

Близьким до кубізму був футуризм (від лат ‑ майбутнє) – один із провідних напрямів авангарду, започаткований італійським поетом Філіппо Марінетті. Послідовники цього напряму вбачали своє завдання у звільненні від тягаря минулого й уславленні сучасності. Футуристи були у захваті від техніки, нових засобів пересування та зв’язку й прагнули передати ілюзію руху та швидкості. Для досягнення ефекту вони використовували кутасті форми та різкі контури, поєднували зображення одного предмета в різних положеннях. В Україні цей напрям знайшов розвиток у творчості Олександри Екстер («Київ, Фундуклеївська уночі»), Олександра Богомазова («Київ, Львівська вулиця», «Потяг»), Вадима Меллера («Композиція»), Давида Бурлюка («Час») та ін. У поглядах на завдання мистецтва й творчі методи кубісти й футуристи мали багато спільного. Тому вони швидко обєдналися, утворивши єдиний напрям – кубофутуризм.

В образотворчому мистецтві та архітектурі України 10-х – початку 30‑ х рр. XX ст. вагоме місце посідав конструктивізм (від лат. побудова). Його прихильники – під гаслом «конструювання навколишнього середовища» намагалися досягти підкресленої простоти, зверталися до імітації форм і методів сучасного технологічного процесу. Яскравим представником українського конструктивізму був Василь Єрмилов (1894‑ 1967) – талановитий майстер композиції. Його сміливі новаторські твори «Арлекін», «Портрет художника О. Почтенного», «Гітара», «Композиція з літерами» приваблюють довершеною гармонійністю побудови.

Поряд із новітніми течіями розвивалося традиційне реалістичне мистецтво і традиційні жанри: історичний, побутовий портрет, пейзаж, натюрморт. На початку століття розквітає творчість видатного українського живописця Олександра Мурашка (1875‑ 1919). У своїх творах митець прагув якнайбільшої колористичної виразності, розширення можливостей використання кольору як основного зображального засобу. Серед творів митця – «На вулицях Парижа», «Дівчина в червоному капелюсі» «Карусель», «Неділя», «Продавщиця квітів», «Селянська родина», «У човні» та ін. О. Мурашко був одним із засновників Української академії мистецтв.

На початок століття припадає розквіт творчості видатного західноукраїнського художника Івана Труша (1869‑ 1941). Найзначніше місце в його доробку посідає пейзажний жанр. Найвідоміші пейзажі – «Луки і поля», «Самотня сосна», «Сосни», «Захід сонця в лісі». Але понад усе майстра приваблювала природа Карпат, життя та звичаї їх мешканців. Цій тематиці присвячено полотна «Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембіта», «Пралі», «Сільський господар».

Основоположником українського батального жанру вважають видатного живописця Миколу Самокиша (1860‑ 1944). Він писав картини на теми визвольної війни українського народу XVII ст., громадянської війни. Широковідомі його твори «В'їзд Богдана Хмельницького у Київ», «Бій під Жовтими водами», «У розвідці», «Бій Богуна з Чернецьким» та ін.

Вагомий внесок в українське образотворче мистецтво здійснили художники Іван Їжакевич, Фотій Красицький, Федір Кричевський, Олена Кульчицька, Анатолій Петрицький.

На початку XX ст. значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 р. І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Л. Українки, О. Олеся, В. Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 р. Л. Курбас став організатором " Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М. Заньковецька на пропозицію переїхати до Росії для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були зняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український постановник і оператор Д. Сахненко був творцем фільмів " Наталка Полтавка", " Запорозька Січ", " Богдан Хмельницький", в яких знімалися видатні українські актори – М. Садовський, М. Заньковецька, Л. Лінницька.

Культура України розвивалася в умовах русифікації. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Після повалення царату в Україні розпочався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активної участі Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкрито український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський; восени 1918 р. стала функціонувати Українська державна академія мистецтв.