Західноєвропейська література 17 ст.

В історії більшості західноєвропейських літератур 17 століття є самостійною, особливою епохою, що за своїм змістом відрізняється від попередньої доби Відродження і від наступної доби Просвітництва.

Література 17 століття, доби різкого перелому суспільного устрою, значних історичних катаклізмів (Тридцятилітня війна, Англійська революція), втрачає характерну для Відродження гармонічність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривну єдність суспільного і особистого начал. З'являється усвідомлення антагонізму між особистістю та суспільством, між піднесеним життєвим ідеалом та реальною дійсністю, зображаються внутрішні протиріччя людини. Письменники 17 століття розвивають трагічні мотиви, що намітились у творах представників Пізнього Відродження.

Гострі протиріччя історичного процесу 17 століття стають джерелом художніх пошуків. Для творчості таких письменників, як Вондел у Голандії, Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін і Мольєр у Франції, Гріммельсгаузен у Німеччині, показові пошуки позаособових закономірностей, що керують людською долею. Іноді, найчастіше у творах так званих «низьких жанрів», у комедії або романі, ці пошуки переростають у зображення соціального середовища або матеріальних умов, що впливають на формування особистості. Звідси випливають особливості нового типу реалізму 18-19 століття. Новими є також спроби таких поетів, як Мільтон, знайти у суспільних зіткненнях джерело піднесеної, героїчної романтики. Історичне значення цих нових життєвих явищ осмислено поетом за допомогою біблійних образів.

Література бароко намагається широко використовувати поширені у художній культурі середньовіччя символи, емблеми та алегорії, і черпає натхнення від ідеалів лицарських романів. Це повернення до середньовічної традиції часто поєднується з актуальністю проблематики, з осмисленням життєвих колізій нового віку та їхніх відгуків у свідомості сучасників. Основні представники: Андреас Гріфіус, Йост ван ден Вондел, Педро Кальдерон (драми), Торквато Тассо, Джон Мільтон (поеми), Ганс Гріммельсгаузен, Франсіско Кеведо, Анрі Лесаж (романи), Джон Донн, Луїс Гонгора, Маріно Джамбаттіста, Георг Векерлін, Пауль Флемінг (лірика).

Класицизм як художній метод поєднує у собі орієнтацію на античну культуру та її естетичні ідеали з глибоким проникненням у душевне життя героя, що покликаний вирішувати гострі проблеми сучасності. Окремими дослідниками (Б. Б. Шалагінов) розглядається як стильове відгалуження літератури бароко. Найбільшого розквіту досяг у Франції. Основні представники: П'єр Корнель, Жан Расін, Мольєр, Марія-Мадлена де Лафайєт.

Таким чином у літературі 17 століття новаторські риси тісно переплітаються з розробкою художніх традицій, що вкорінені у глибині минулих віків.