Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Спадкування за законом




Якщо померлий не залишав заповіту або залишений заповіт не набував дії (спадкоємець помирав раніше, ніж спадкодавець), то настає спадкування за законом.

 

Спадкування за закономвиникло раніше, ніж спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлен­ня. У процесі свого історичного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: за ius civile, за преторським правом (bonorum possessio) і за правом Юстиніана.

Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщи­ни за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за законом визначалося положеннями Законів XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблиць і даль­шим розвитком цивільного права (ius civile) були закладені осно­ви спадкування за законом.

Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної влас­ності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимага­ли нових підходів, нових принципів спадкування за законом. І такі принципи були вироблені преторською практикою центум-вірального суду.

Весь попередній розвиток римського спадкового права дав змогу імператорові Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провес­ти кардинальну реформу спадкування за законом. В основу спад­кування за законом у новелах Юстиніана покладено когнатичне (кровне) споріднення та індивідуальна приватна власність.

Якщо за цивільним правом розрізняли три класи спадкоєм­ців, а за преторськими едиктами — чотири, то Юстиніан усіх по­тенціальних спадкоємців поділив на п'ять класів. Перший клас спадкоємців за законом становили усі низхідні родичі померлого, зокрема сини, дочки, внуки, правнуки. При цьому спадкоємці ближчого ступеня усували від спадкування спадкоємців дальшо­го ступеня. Тому за життя дітей спадкодавця їх діти (внуки спад­кодавця) до спадкування зазвичай не закликалися. Внуки могли закликатися до спадкування лише в тому разі, коли немає в жи­вих їхнього батька — сина спадкодавця. У цьому разі внуки мало право дістати ту частку, яку одержав би їхній батько, якщо б пе­режив спадкодавця. Така участь у спадкуванні називається спад­куванням за правом представнииріва, тобто внуки у даному ви­падку ніби представляють собою свого померлого батька.

До другого класу спадкоємців за законом належали висхідні родичі — батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати й сест­ри та їхні діти.

Третій клас спадкоємців за законом — це неповнорідні бра­ти й сестри, а також їхні діти.

До четвертого класу спадкоємців входили усі інші родичі без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували від спадкування родичів більш віддаленого ступеня.

До п'ятого класу спадкоємців за законом належали чоловік або жінка, які пережили одне одного.



Чоловік, який пережив дружину, або жінка, яка пережила чо­ловіка, закликалися до спадкування, якщо нікого з вищеназваних родичів у спадкодавця не виявилося або ніхто з них не прийняв спадщини. Практично подружжя, яке пережило одне одного, ду­же рідко могло бути спадкоємцем. Щоправда, «бідна вдова» мог­ла одержати 1/4 частину майна- померлого заможного чоловіка. Однак обов'язкова частка такої вдови залежала від кількості ді­тей. Якщо вона мала трьох і більше дітей, то одержувала рівну частку з дітьми.

Отже, за правом Юстиніана, суворо додержувалися принци­пу: не допускалося одночасне закликання до спадкування спад­коємців різних класів. Ніхто із спадкоємців інших класів, якщо є спадкоємці першого класу, не міг бути закликаний до спадку­вання. Коло спадкоємців у праві Юстиніана було практично обмежене.

На закінчення слід зазначити, що впорядкування системи спадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровного споріднення без усяких обмежень для жінок є безперечною і ве­ликою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближу­ють її з сучасними системами.

Разом тим система спадкування за законом не була позбав­лена і деяких недоліків. Найбільший з них — це закликання до спадкування незліченної кількості родичів. У цьому Юстиніан зробив навіть крок назад порівняно з преторським едиктом, який обмежував закликання когнатів до шостого ступеня. Така незлі ченність рідні часто призводила до того, що для окремих осіб смерть спадкодавця та відкриття спадщини було приємною не­сподіванкою. На виправдання Юстиніана треба зазначити, що питання про обмеження спадкування побічних родичів виникло значно пізніше, і цей недолік римської спадкової системи повто­рили й деякі наступні кодифікації.



 

 

5. Необхідне спадкування (обов'язкова частка)

Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання — чи може ця свобода бути безмеж­ною? Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. То­му з найдавніших часів поступово і з великою обережністю зако­нодавчим порядком встановлюються обмеження свободи запові­тів на користь близьких до спадкодавця осіб.

Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування.Римське право розрізня­ло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спад­кодавець не повинен обминати у заповіті своїх спадкоємців. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи ніяких причин. Позбавлення спад­щини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недодержання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності за­повіту і відкриття спадкування за законом. У разі недодержання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав, приєдну­валися до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не лише сприйняв, а й розширив фор­мальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадко­ємці (ius heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом прето­ра, усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбав­лені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було додержуватися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого ро­дича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в громадській свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування.

Центумвіральний суд встановив матеріальне необхідне спадкування і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншими особами, а саме: низхідні й висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати й сестри спадкодавця. Необхідні спадкоємці — насамперед повнорідні та єдинокровні брати й сестри — мали одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була ство­рена обов'язкова частка спадщини — принципово важливий еле­мент сучасного спадкового права.

Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядку­вав систему спадкування, внісши кілька змін. Зокрема, у новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А як­що законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.

Слід зазначити, що обидва види необхідного спадкування — формальний та матеріальний — і в пізнішому законодавстві дія­ли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не ство­рювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у новелі 115 зро­бив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він встановив, що висхідні і низхідні родичі спадко­давця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спад­коємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоч би мінімальну частку.

Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спадкодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких при­чин є досить великою: для низхідних — 14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних — 8 (переважно ті самі).

Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в новелі 15 Юстиніана, воно, як суто фор мальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступ­них народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкуван­ня, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим са­мим згладжувало гострі кути свободи заповіту, була сприйнята і знайшла своє місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.006 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал