Загальні особливості української філософії та основні етапи її розвитку

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

1.Прегляд класичної моделі світорозуміння у філософії ХІХ-ХХ ст..

2.Основні напрямки некласичної філософії ХІХ-ХХ століть.

3.Метод психоаналізу для лікування неврозів (З. Фройд).

4. Особливості та основні етапи розвитку української філософської думки.

Філософія кінця ХІХ – початку ХХ століття в основному відійшла від принципів класичної філософії. Класичній європейській філософії, вершиною якої вважається німецька класична філософія, були властиві віра в розум, у прогресивний розвиток суспільства, в можливість здійснення розумної суспільної організації, пізнавальний та історичний оптимізм. Проте вже з середини ХІХ століття відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Філософія XX ст. (некласична) формувалася насамперед як антитеза класичній, як певне нове філософське мислення. Для сучасної філософії характерні такі суттєві риси.

1. Сучасна філософія характеризується наявністю різноманітних шкіл. Найбільш відомими є такі: герменевтика, екзистенціалізм, неопозитивізм, неофрейдизм, неотомізм, персоналізм, прагматизм, структуралізм, феноменологія, філософська антропологія, марксизм та ін.

2.Сучасна філософія переходить, як правило, на позиції ірраціоналізму.

3.Більшість сучасних філософських систем має антропологічний характер.

4.У сучасній філософії спостерігається суперечливе ставлення до науки. Зявилися погляди, які дістали назву сцієнтизму та антисцієнтизму.

5. Подальшого розвитку набула релігійна філософія.

6. У ХХ ст.. переважна більшість філософських шкіл протистояла філософії марксизму.

7. Серед безлічі напрямів і течій сучасності виділяють такі основні: ірраціоналістично – гуманістичний, сцієнтичний, релігійний та марксистська філософія.

Значним впливом у XX ст. користуються також і релігійно-філософські системи й концепції. Серед них як найбільш впливові відзначимо неотомізм і персоналізм, що мають зв’язки як зі сцієнтистським, так і з антропологічним філософськими напрямками XX ст.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідомий, нерозумовий) — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття, життєві поривання.

На думку датського теолога і філософа Сьорена К’єркегора (1813—1855), передусім необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Засуджуючи загал як зло, як джерело хаосу, спасіння людини він вбачає в усамітненні. Культура, на думку філософа, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але стає на заваді індивідуальності, перетворює більшість людей на «дресированих мавп». Він різко протиставив спосіб існування світу й існування (екзистенцію) окремої людини. Існування окремої особи — це пристрасті, страждання, які не можна виразити в загальних поняттях.

З інших позицій піддав критиці панлогізм та ідеалізм гегелівської системи засновник волюнтаризму німецький філософ Артур Шопенгауер (1788—1860). Головною його працею є багатотомний твір «Світ як воля і уявлення.

Волюнтаризм (лат. voluntarius — залежність від волі) — філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму.

Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості. «Все, що існує в пізнанні, і самий світ тільки для суб'єкта він і існує. Світ є моїм уявленням».

Фрідріх Ніцше (1844-1900), продовжуючи цю лінію, тлумачив «світову волю», як «волю до влади». Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви «філософії життя». Життя — постійне становлення, боріння, процесс. У боротьбі завжди перемагає сильніший, це зміцнює життя. Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину» (праці «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «По той бік добра та зла, «Воля до влади»). «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення. «Воля до влади» означає самоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими. На його думку, сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло. Людина, здатна стати «по той бік добра та зла» стає надлюдиною, з нею Ніцше пов’язує відродження Європи. Деякі ідеї філософа були використані німецьким фашизмом. Фашистська інтерпретація поглядів Ніцше спотворювала його думки, перетворювала мислителя в шовініста і людиноненависника, яким він ніколи не був.

2. У ХХ ст.. наука досить швидко перетворилася на один з провідних чинників суспільного життя. Напрями філософії, які підкреслювали позитивні сторони наукового прогресу, ратували за розвиток науки, отримали назву «сцієнтизму».

Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах), як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції – ранній (класичний) позитивізм, емпіріокритицизм, нео- і постпозитивізм. Крім неопозитивізму, до сцієнтистського напрямку у філософії XX ст. належать прагматизм, аналітична філософія, структуралізм, філософія лінгвістичного аналізу й ін.

Перший – класичний позитивізм, бере свій початок від французького філософа О. Конта, який поставив перед собою завдання перебороти абстрактність і спекулятивність філософії Гегеля (про що вже йшла мова вище) на користь науки і осмислення її досягнень. Знання є науковим настільки, наскільки відповідає критеріям найбільш розвинутої форми наукового знання – ідеалам і критеріям природничих наук. І насамперед це критерій, що перевіряється у досвіді, шляхом зведення до експериментальних даних чи чуттєвих сприйнять. Саме таке знання О. Конт вважав позитивним, гідним розгляду (звідси і термін – “ позитивізм ”). Філософію ж у традиційному сенсі (наприклад, у сенсі німецької класики, як метафізику) він відкидав, тому що вона містила спекулятивні, що принципово не перевіряються, твердження типу: “світ – нескінченний”, “прогрес – неподоланий” та інше. Позитивістську філософію далі розвивали англійські філософи Д. Мілль (1806-1873) і Г. Спенсер (1870-1903).

У другій половині XIX ст. цей філософський напрямок набуває все більш суб’єктивного характеру. Позначився вплив ідеалістично орієнтованих емпіриків Д. Берклі і Д. Юма. Тим самим позитивізм вступає у другий етап своєї еволюції, що іноді називається емпіріокритицизмом. Серед його представників назвемо Р. Авенаріуса (1840-1896), Е. Маха (1838-1916), що розглядали світ як сукупність “нейтральних елементів” чи “нічиїх” відчуттів (і взагалі, будь-яка річ для них – це комплекс відчуттів).

На третьому етапі емпіріокритицизм витісняється неопозитивізмом, завдання якого – побудова ідеальної мови науки. Відзначимо для простоти лише два основні положення цієї філософії. По-перше, це концепція атомарних висловлень Л. Вітгенштейна (1889-1951), під якими він мав на увазі найбільш прості пропозиції (висловлення), що належать безпосередньо до чуттєвих даних. Такі висловлення можуть бути виражені в пропозиціях типу: “Троянда – червона”, “стрілка шкали S приладу P відхилилася на N поділок”. По-друге, це принцип верифікації, що розробляли Р. Карнап (1891-1970), М. Шлік (1882-1936) та інші представники Віденського гуртка. Спрощена форма цього принципу має такий вигляд: висловлення р вважається елементом мови науки (тобто є науково осмисленим, таким, що має пізнавальне значення), якщо його у кінцеве число логічних кроків р можна звести до атомарних висловлень.

Однак реалізувати свою мету неопозитивізму так і не вдалося. Одна з перших, найбільш гострих проблем, з якою зіткнулись неопозитивісти і яку вони так і не змогли вирішити в рамках своєї концепції, – це проблема верифікації законів науки як універсальних висловлень. Якщо застосовувати до них із усією строгістю принцип верифікації, то слід віднести їх до неверифікованих висловлень, що не мають пізнавальної значущості, що суперечить реальному стану справ у науці та практиці. Це, а також і інші обставини зрештою призвели до розпаду неопозитивізму і трансформації його в постпозитивізм, що не втратив своєї сцієнтистської орієнтації, однак відкинув принцип верифікації на користь іншої інтерпретації смислу і значення мовних виразів і зробив акцент на вивченні історії науки, а не її мови та логічної структури. Серед найбільш значущих представників постпозитивізму відзначимо таких філософів, як Т. Кун (1922-1996), С. Тулмін (1922), І. Лак атос (1922-1974), П. Фейєрабенд (1924-1994) та ін. Дещо проміжний ступінь між нео- і постпозитивізмом займає К. Поппер (1902-1994).

У наш час постпозитивізм як цілісна та самостійна школа філософії вже не існує.

Прагматизм як різновид сцієнтистської філософії, виник у кінці ХІХ ст., головним чином у США, і там же отримав найбільш широке розповсюдження. Його основні представники: Ч. Пірс (1839-1914), У. Джеймс (1842-1910) і Д. Дьюї (1859-1952) орієнтувалися на практичну значущість знання, філософії зокрема. Наприклад, “принцип прагматизму” Ч. Пірса визначав значущість знання його практичними наслідками. У. Джеймс розглядав прагматизм як метод розв’язання філософських суперечок шляхом порівняння “практичних наслідків”, що випливають з тієї чи іншої теорії (концепції). Істина ж, на думку Джеймса, є “те, що краще “працює” на нас, що найкраще підходить до кожної частини життя”.

3. У ХХ ст.. відбулося своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії. Сформувалися основні течії антропологічного напряму: екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, фрейдизм та неофрейдизм.

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналізму К’єркегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію С.К’єркегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969).

Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого.

Людина творить сама себе, отримує свою сутність вже існуючи – в цьому міститься перший принцип екзистенціалізм. Немає задано людської природи; жодна зовнішня сила, ніхто, крім даного індивіду, не може за нього перетворити його в людину. Людина несе відповідальність за все, що відбувається з нею самою та з іншими людьми.

Вихідною властивістю людини, за Сартром, є свобода. Що б не відбувалося, людина сама обирає певний варіант дії у власному житті. Людина, на його думку, абсолютно вільна. В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому вияв її свободи. Смерть він вважав суттєвим чинником життя, оцінював негативно, як припинення вибору та свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. У розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини.

Екзистенціалізм протиставляв людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Жити як всі - значить, втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визначають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним. Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність.

Усвідомлення смертності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Визнаючи «турботу» вихідною ознакою людського існування, Гайдеггер наводить таку байку: Турбота (богиня), переходячи річку, зліпила з глини істоту, якій Юпітер подарував душу. Кому ж належить ця істота — homo, названа за матеріалом ( humus — земля)? Сатурн (час) розсудив так: коли людина помре, то душа дістанеться Юпітеру, а тіло — землі, а поки вона живе (тимчасово) — вона вся належить Турботі. «Турбота» випливає з того, що світ входить, «вбудований» у моє існування, що обставини для мого існування можуть бути сприятливі і несприятливі, що близькі мені люди, як і я, смертні. Завдяки «турботі» людське буття набуває часового виміру: людина «турбується» про сучасне, проектує майбутнє, звертається до минулого досвіду.

Г. Марсель (1889 – 1973) – основоположник католицького екзистенціалізму. Основний твір: “Бути і мати” (1935). Людське життя Марсель розглядав переважно як протиріччя між тим, чим ми володіємо (речі, думки, почуття), що ми “маємо”, і тим, чим ми “є”, що становить нашу сутність. Філософія Марселя теоцентрична. Проповідь віри, терпіння, смиренності, покірності долі – такий основний зміст філософії екзистенціалізму Г. Марселя.

Інший французький філософ-екзистенціаліст, Альбер Камю, (1913 – 1960), створив свій варіант буття людини – «буття в абсурді», причиною якого постала вся ситуація самовідчуття людиною сучасної цивілізації. ”. Камю вбачав два виходи із ситуації абсурду: 1) самогубство – примирення з абсурдом; 2) утеча від абсурду. Людині немає на що сподіватися, окрім самої себе. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Камю вбачав своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя. Основні твори А. Камю: “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”, “Людина, яка бунтує”, роман-притча “Чума

4. Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зигмунд Фрейд (1856—1939).

Психоаналіз (грец. psyche —душа і analysis — розкладання) — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру — як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого. Два інстинкти визначають поведінку людини: інстинкт самозбереження та сексуальний інстинкт. Людську психіку він розглядав як динамічну систему, що складається з «Воно», «Я» і «Над-Я». «Воно» — біологічні поривання людини, націлені на задоволення, нехтуючи норми культури. «Я» мовби затиснене між крайніми полюсами — біологічним і культурним. Його функція полягає в пошуку шляхів цивілізованого задоволення біологічних потреб. Якщо «Я» не справляється зі своєю функцією, настає психічний зрив. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб виявити приховані причини цього зриву, допомогти людині усвідомити їх і в такий спосіб подолати невроз.

Фрейд розпочав нову епоху в розумінні людини, яка виходить з динамічної напруги між біологічними і соціокультурними чинниками в людині. Його концепція багато в чому визначила культуру XX ст.

Психоаналіз З.Фрейда фактично нехтує роллю соціального фактора у формуванні та розвитку свідомості людини. З критикою виступили його учні К.Юнг (1875- 1961) і А.Адлер (1870-1937), які створили власні напрямки психоаналізу. Засновник аналітичної психології швейцарський психіатр К.Юнг використовує нове поняття психоаналізу – «колективне несвідоме». Особисте несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга – результатом життя людського роду. Колективне несвідоме зафіксоване в міфології, народному епосі, релігії та проявляється у сучасних людей через сновидіння.

А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає відчуття неповноцінності, непереборне прагнення самоствердження, воля до влади, яке актуалізує творчі потенціали людини. Цю актуалізацію Адлер назвав над компенсацією - соціальною формою реакції на відчуття неповноцінності. Комплекс неповноцінності, за Адлером є джерелом неврозів.

Е.Фромм (1900-1980 рр.) — американський філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму (праці «Втеча від свободи», «Духовна суть людини», «Психоаналіз і релігія»). Фромм досліджував взаємодію між психічними і соціальними факторами, пропонував методи «соціальної терапії» для «оздоровлення» суспільства. У підсумку Е.Фромм стверджує, що суть людини — в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури. Е.Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей.

5. У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми.

На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера (1880 - 1936) «Занепад Європи», яка мала великий резонанс. Після цього твору думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.

У творі " Дослідження історії" англійського історика А.Тойнбі (1889-1975): доводилося, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Ф Згідно з А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. Тип цивілізації та релігія постають взаємопов'язаними явищами.

Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. Ф Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії

Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні концепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому грає позитивну роль у розвитку суспільства. Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття " постіндустріального суспільства", яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.

Наприкінці XX ст. найбільш відомим представником цього напряму постає американський соціолог А.Тоффлер, що розробив концепцію так званої " третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої буде виникнення технотронного, постіндустріального суспільства;

8.Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку.Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську та інші релігійні філософії.

У рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.

Під визначення релігійної філософії звичайно підпадають такі філософські школи, як персоналізм –християнський еволюціонізм – Тейяр де Шарден (1881-1955); неопротестантизм – П. Тилліх (1886-1965), Р. Бультман (1884-1976) та інші, неотомізм – Ж. Маритен (1882-1973), Е. Жильсон (1884-1978), Ю. Бохенський (1902-2005) та ін.

Центральна проблема сучасної релігійної філософії – проблема людини. Як ставиться людина до Бога? Яка місія людини в історії, у чому зміст буття людини, зміст уболівань, зла, смерті – явищ, що, незважаючи на прогрес, так широко поширені?

Неотомізм. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Томи Аквінського (1225-1274).

Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Маритен і Етьєн Жильсон, Юзеф Бохенський та інші.

Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи та постулати.

Схоластичними аксіомами були у вченні Томи Аквінського такі принципи, як принцип гармонії віри та знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – в її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Предметом філософії неотомізму є, звичайно, Бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

Персоналізм. (Е. Муньє (1905-1950), М.О. Бердяєв (1874-1948), Л.І. Шестов (1866-1938) та ін.;)Основний предмет дослідження в персоналізмі – творча суб’єктивність людини. Пояснити її можна тільки через її причетність до Бога. Людина завжди особистість, Персона. Її сутність – у її душі, що фіксує в собі космічну енергію. Душа самосвідома, має певний напрямок. Люди живуть роз’єднано і впадають у крайність егоїзму. Інша крайність – колективізм, де особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналізований підхід дозволяє відійти від названих крайностей, виявити щиру сутність людини і відродити її індивідуальність. Шлях до індивідуальності проявляється через розуміння себе як неповторної унікальної суб’єктивності. Історія і суспільство розвиваються через особистість людини.

Основні проблеми персоналізму – це питання волі та морального виховання людини. Якщо особистість прагне до Бога, чи, що те ж саме, до добра і досконалості, вона знаходиться на правильному шляху. Моральне самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання – шлях до суспільства гармонічних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Звідси важливість комунікації як “залучення” людей до перетворення світу.

Основні питання неопротестантських філософів – про пізнаванність Бога та своєрідність християнської віри. Але пізнання Бога пов’язане з пізнанням себе. Тому вчення про Бога виступає у формі вчення про людину. Вона може існувати як “справжня” – віруюча, і “несправжня” – невіруюча людина. Невіруюча людина знаходиться у “видимому світі”, її життя тривожне, перейняте страхом. Вивести зі стану страху і тривоги може тільки релігія. Вона залишає людину наодинці з Богом, прилучаючи його до вищого світу. Важливе завдання неопротестантизму – створити теологію культури, яка б з позиції релігії пояснювала всі явища життя, а саме: Бог не над світом, не поза світом і не в приватному бутті людини, а у світі як його першооснова і глибина. Вивчення культури й історії показують нам Бога як першооснову всього існуючого.

Загальні особливості української філософії та основні етапи її розвитку

В історії людської цивілізації вагоме місце посідає українська філософська думка, яка розвивалась спочатку в межах християнського віровчення. Досить згадати твори, що мали не лише релігійний характер, а й філософське звучання. Це твори Нестора " Повість временних літ", Іларіона " Слово про закон і благодать", Смолятича " Посланіє", Гуровського " Златоуст", а також визначна пам'ятка літератури " Слово о полку Ігоревім", де чітко простежуються філософські аспекти.

Помітним явищем в історії української культури є філософія Відродження (XIV—XVI ст.). Гуманістичні ідеї розвивали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін.

Вагомий внесок у розвиток філософської думки зробили представники першої української школи вищого типу — Острозькі академії. Це Герасим Смотриц-кий, Іван Вишенський, Иова Княгиницький, Христофор Філалет.

Памфіл Юркевич (1827—1874), послідовник Г. Сковороди, більш детально розробляв " філософію серця".

Філософські погляди П. Юркевича — теологічний ідеалізм. Біблія, на його думку, є єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, стверджує Юркевич, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини. Центральною фігурою в його філософській системі є індивідуальна особа, суттю її є не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і душевною діяльністю існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, " доцільний", в основі якого лежить духовна сутність.

П. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Матеріалізм не спроможний дати правильну картину світу, зрозуміти суть свідомості, руху. В праці " З науки про людський дух" виступає проти матеріалізму Л. Фейербаха і М. Чернишевського. Не задовольняє його також ідеалістична філософія, критикує діалектику Гегеля.

Тарас Шевченко (1814—1861).Філософські та суспільно-політичні погляди Т. Шевченка мають своєрідні риси, в яких відбиваються традиції культури українського народу. В центрі його світогляду стоять суспільні проблеми. Твори Т. Шевченка пронизані духом класової боротьби. Він говорив про необхідність збройної боротьби селянства з поміщиками, з кріпосним гнобленням, звертався до селянства із закликом до повстання.

Шевченко виступав поборником братського революційного єднання і дружби українського, російського і всіх пригнічених народів, борцем за дружбу слов'янських народів. Водночас Шевченко боровся, проти національного гніту панівних класів царської Росії. Царя він називав " палачом" України, гнівно звинувачував самодержавство в тому, що воно зробило Білорусію " країною тужіння і плачу".

Суспільно-політичні погляди Шевченка тісно пов'язані з його матеріалістичними переконаннями. У своїх творах Шевченко обстоював думку про те, що природа, матерія вічна і безкінечна. У природі все перебуває у процесі перемін, старе помирає, нове народжується. Людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальне життя, дійсність.

Т.Г. Шевченко високо цінував перетворювальну роль науки та техніки в суспільному житті. Він передбачав, що могутній розвиток промисловості, техніки зрештою приведе до того, що феодальний устрій скрізь загине.

Михайло Драгоманов (1841—1895). Називав себе позитивістом (послідовником О. Конта, Г. Спенсера, П. Пруд она), хоча у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично оцінював християнство. ^; Людина має пізнавати світ, відкривати його закономірності.

Суспільні погляди М. Драгоманова будувались на визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства є покращання життя людини.

Світоглядній позиції М. Драгоманова властива ідея поступу, метою якого є ідеали лібералізму та соціалізму. Соціалістичним ідеалом М. Драгоманова є добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство (" безначальство", за М. Драгомановим). Досягти цього можна шляхом федералізму. Але ідеал " бездержавності" призводить М. Драгоманова до байдужості щодо національно-політичної самостійності України. Він — проти " українського сепаратизму". За це його критикував І. Франко.

Іван Франко (1856—1916) в своїх працях стверджував, що в основі світобудови лежить ніким не створена і не знищувана, яка вічно розвивається, матерія, яку І. Франко часто називає " мати-природа". Важливішою властивістю матерії є рух, змінюваність.

І. Франко стверджував, що закони розвитку матеріального світу повністю пізнавані. Предметом пізнання є природа, тому що " поза природи немає пізнання, немає правди". Можливості людського пізнання безмежні. Пізнання починається з відчуттів, які є результатом дії зовнішніх речей на органи чуттів. Але відчуття не дають всебічного і повного знання. Це досягається лише " критичним розумом, що спирається на детальне вивчення і порівняння фактів та явищ". Пізнання для І. Франка є засіб підкорення природи. Завданням науки є розкриття законів природи, допомога людям в її підкоренні.

У поясненні суспільних явищ Франко проголошував деякі елементи матеріалістичного розуміння історії. Так, історію він розглядав як закономірний процес, в якому найважливішу роль відіграють матеріальні фактори. Він впритул підійшов до розуміння ролі матеріального виробництва в житті суспільства: "...матеріалістична економія проголосила і прекрасно мотивувала ту тезу, що суспільні й політичні заклади є зовнішнім проявом або, за образним висловом, є надбудовою виробничих відносин певного суспільства..."

1. Визначте основні напрями сучасної західної філософії.

2. Визначте періоди становлення позитивізму.

3. Назвіть основні філософські засади позитивізму.

4. Визначте суть першого та другого позитивізму.

5. Охарактеризуйте основні напрями і особливості неопозитивізму.

6. Розкрийте суть філософії життя, основних її варіантів.

7. Фрейдизм і неофрейдизм у сучасній антропології.

8. Розкрийте суть сучасного екзистенціалізму, його фундамент і різновиди. Поняття філософії людини в розумінні екзистенціалізму.

9. Як розглядається проблема людини в релігійній філософії?

10. У чому полягає розуміння буття в неотомізмі.