Буття як основна онтологічна категорія. Буття і небуття.

Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо-орієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

Онтологія – наука про фундаментальні принципи буття, найбільш загальні сутності і категорії сущого буття. З 18 ст. розділ філософського знання, що досліджує буття, отримує назву «онтологія» (від отос – буття, суще).

Буття - це філософська категорія, яка позначає всеохоплюючу реальність, яка є об’єктивною і існує незалежно від людини, це гранично загальне поняття про існування, про суще взагалі.

Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них і саме поняття буття не є предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою. М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Аристотеля, визначав метафізику як науку про " суще у самому сущому", а філософію — як тлумачення такого " останнього сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежне, про часткове та всезагальне. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування па певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, тобто крізь призму поняття буття.

Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття. Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і цільовим орієнтиром для людини. Усі названі характеристики поняття буття дозволяють окреслити його найважливіші функції. Перш за все воно постає як чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює усі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає усьому певного кінцевого спрямування, що для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. У зв'язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття, по-друге, постає як універсальна цінність.

Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, не заподіяння шкоди будь-якому життю. У християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття. Це релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло загальнопоширеного визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такої міри відповідальності — відповідальності людини за стан буття узагалі.

Отже, по-третє, буття постає мірою відповідальності людини за стан себе і світу. Людина, отже, опинилася віч-на-віч із буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких обставин людина вже не може задовольнятися надто туманними уявленнями про буття; з'явилась необхідність визначити більш однозначно, що можна вважати підвалинами буття, таким чином людина пов’язана з ним. Таким чином, проблема буття – одна з перших проблем, які намагалася розв’язати філософія.

Буття – це найзагальніша, універсальна категорія філософії. Її універсальність означає, що у філософії все пов’язане з буттям, всі міркування філософів можна звести до проблем буття. Зміст поняття буття розкривається через те, що існує, через існуючі речі. Дискусійною проблемою у філософії є можливість відокремити (хоча б в уяві) буття від того, що існує. Відокремлення буття як особливого предмету думки здійснили давньогрецькі філософи елеати і Платон (V-IV ст. до н.е.). Традиційним поглядом на цю проблему є те, що буття визнається атрибутом, тобто суттєвою якістю сущого (того, що існує). Цей погляд бере початок у філософії давньогрецього мислителя Аристотеля (IV ст. до н.е.). Але існують і інші точки зору. Філософи XVIII ст. Д.Юм і І.Кант зауважували, що буття як властивість нічого не додає до предмета, слово бути є лише зв’язкою у реченні. У філософії ХХ ст. буття як окрему реальність стверджує філософія екзистенціалізму, точку зору Юма і Канта підтримує філософія неопозитивізму.

Філософською проблемою є співвідношення буття і небуття. Здоровий глузд говорить нам, що небуття є. Але у філософії існує традиція заперечення небуття, яка іде від давньогрецього філософа Парменіда (V ст. до н.е.). Ми постійно говоримо про речі, яких немає. Але, не зважаючи на те, що ми маємо на увазі, коли говоримо, що чогось немає, ми висловлюємо суперечливі твердження. Якщо ми називаємо предмет, якого дійсно немає, то що тоді ми називаємо? Втім, більшість філософів стверджують необхідність і самостійне значення поняття небуття або ніщо у філософії. До них належить німецький філософ ХІХ ст. Гегель, для якого все існуюче є суперечливим і динамічним поєднанням буття і небуття. Все постійно переходить від буття до небуття і навпаки, не досягаючи остаточно ні того, ні іншого.