Епікуреїзм

Чого тільки не розповідали про Епікура (342 – 271 рр. до н. е.), засновника одного з найцікавіших напрямків у філософії – епікуреїзму, або епікурейства. Його звинувачували у розбещеності, і у схильності до обжерливості та різних насолод, і навіть у тому, що він, нібито, намагається привласнити вчення Демокріта про атоми. Одним словом, Епікур ще за життя набув досить сумнівної слави. Ще більш сумнівну славу людей, які будь що прагнуть задовольнити свої примхи, отримали його послідовники-епікурейці. Тим не менше, як пише про Епікура відомий історик давньогрецької філософії, Діоген Лаертський, його вчення стало одним з найпопулярніших в античному світі. А багато думок, які він висловив, продовжують жити у філософії аж до нашого часу.

Епікур почав філософствувати вже у 14 років. Його погляди на будову світу сформувались переважно на основі вчень Демокріта та Анаксагора. Як і вони, Епікур вважав, що «ніщо не виникає з неіснуючого і не зникає в неіснуюче», адже тоді все просто давно загинуло б. Тому в основі світу, вважав Епікур, знаходиться величезна кількість атомів, а між ними – така ж безмежна за обсягом порожнеча. Все складається з атомів і визначається їх рухом і взаємодією. Але якщо, на думку Демокріта, в світі все суворо визначено через рух атомів, то Епікур вважав, що завдяки хаотичності їх руху, поряд з необхідністю існує і випадковість, тобто – свобода вибору дій, котрою може скористатися людина.

Душу людини Епікур називав другим тілом, яке складається з трьох елементів: вітру, тепла і тонких атомів, котрі і з’єднують її з фізичним тілом. Саме душа людини дозволяє їй відчувати себе і навколишній світ. Поки жива душа, казав Епікур, людина відчуває і почуває, але якщо «друге тіло» розпадається (а це відбувається під час смерті фізичного тіла), то відмирають всі почуття та здібності.

У філософії Епікура вчення про душу займає найважливіше місце, оскільки саме з поняттям душі пов’язує він мету і поведінку людини за життя. Метою життя Епікур вважав досягнення так званого спокою душі (атараксії). Цього душевного стану можна досягти при дотриманні двох умов: по-перше, звільнитись від страху, і, по-друге, задовольнити всі необхідні потреби.

За Епікуром, є два основних типи страху – страх смерті і страх перед богами. Але смерті, казав Епікур, немає потреби боятись, оскільки душа людини смертна. Значить, після смерті людину не очікують ані біль, ані страждання – ніщо. Поки ми існуємо – смерті для нас немає, тому смерті немає ні для живих, ні для мертвих.

Що ж до богів, то погляди Епікура в цій області також досить незвичайні. Він не стверджував, що богів немає, навпаки, він вважав, що вони є – безсмертні та блаженні. Вони також складаються з атомів, але на відміну від земних істот володіють здібністю вічно поновлювати свій атомний склад, не допускаючи процесу розпаду. Але це означає, казав Епікур, що боги живуть в особливих областях – міжсвітах – блаженних островах, яких не досягають пануючи в звичайних світах руйнівні стихії. Тому богам немає справи до того, що відбувається в людському світі, – втручання в нього зруйнувало б їх самих. Таким чином боятися богів тут, на землі, також нерозумно. Боги не можуть бути ворогами людини – їм просто немає до неї справи, вважав Епікур.

Але, позбавившись від страху, людина опиняється перед другою проблемою – проблемою задоволення бажань, що у неї виникають. Перш за все Епікур ставив насолоду – через це поняття виникає плутанина в розумінні його вчення, а заодно і всі плітки про його обжерливість, гультяйство, ледарство та ін. Насправді, як пише Діоген Лаертський, Епікур був надзвичайно благочестивим та сором’язливим, ніколи не ухилявся від труднощів та бід. Позначенням розкошів та задоволень став вираз «сади Епікура» – насправді ж у нього був один невеличкий сад, який він придбав за дуже помірну ціну. Що ж до «обжерливості» Епікура, то ті люди, які знали його близько стверджували, що пив він, як правило, воду, а їв звичайний хліб. Справа в тому, що під розкошами Епікур розумів перш за все усунення будь-якої болі та страждання – душевного та фізичного. «Жодна насолода, – казав він, – сама по собі не є зло, просто засоби досягнення певних насолод доставляють куди більше клопоту, ніж насолод». Проблема насолоди для Епікура полягала в умінні розумно відділити бажання, які необхідно виконувати, від бажань, які виконувати не потрібно і навіть шкідливо.

Епікур виділив три типи бажань. Перший тип: бажання природні і необхідні, тобто ті, які позбавляють від страждання (наприклад бажання води під час спраги). Другий тип: бажання природні і не необхідні, тобто ті, котрі лише урізноманітнюють насолоди, але не знімають страждання (наприклад розкішний бенкет). Нарешті, третій тип: бажання неприродні, котрі не тільки не усувають біль, але і є плодом гультяйства (наприклад бажання пам’ятника після смерті). Епікур вважав, що необхідно виконувати лише бажання першого типу, і тоді можна досягти спокою душі.

Своє уявлення про природність Епікур переносив і на сферу взаємодії між людьми, на сферу закону та справедливості. Він ввів поняття природного права як договору про користь, мета якого не робити і не терпіти шкоди. Відповідно і справедливість, за Епікуром, є дотримання цього договору. Епікур запропонував навіть свого роду критерій справедливості того чи іншого закону – справедливим є тільки те, користь від чого підтверджується потребою людського спілкування.