Філософія Арістотеля

«Платон мені друг, але істина дорожча» – так казав про свого вчителя, Платона, інший видатний філософ – Арістотель (384/3 – 322 рр. до н. е.). І у нього були на те свої причини.

У 17 років юний Арістотель, почувши про славну Академію Платона, покидає дім свого батька, Нікомаха, придворного лікаря македонського царя Амінти ІІ, діда Олександра Македонського. Вступивши до Академії, Арістотель скоро проявляє себе не тільки як один з найбільш обдарованих її учнів, але і як єдиний академік, до насмілився сперечатись з Платоном.

Двадцять років провів Арістотель у Академії, а потім повернувся до Македонії, де став вихователем юного Олександра. Коли Олександр Македонський виріс і став царем, який побажав завоювати не тільки всю Грецію, але і весь світ, Арістотель не розділив його намірів і повернувся до Афін. Тут він організував свою філософську школу в Лікеї (або Ліцеї).

У Арістотеля був своєрідний спосіб вчити та вести філософські бесіди, весь час проходжуючись, тому він та його учні були названі перипатетиками (від грец. «перипатео» – «проходжуватись»).

Арістотель не погоджувався з Платоном в основному питанні філософії – що лежить в основі світу, що рухає ним, речами та людьми? Платонівську теорію про Ідеї Арістотель зрозумів як уявлення про те, що певна самостійна сила рухає і світом, і всіма речами в ньому. Але такий світ не можна пізнати, вважав філософ, адже не можна навіть припустити, що станеться з якоюсь річчю в наступний момент, якщо вона керується силою, що діє за одними лише їй відомими законами. Арістотель вирішив, що пізнання світу необхідно починати з пізнання конкретних речей, а не із захмарних Ідей. Іншими словами, у пізнанні необхідно йди від окремого до загального, а не від загального – до окремого, як у Платона.

«Всі люди від природи прагнуть до знання» – з цих слів починається відома праця Арістотеля «Метафізика», де він побудував свого роду «сходи пізнання». Їх сходинками стали ієрархічно розташовані види пізнання. Перша сходинка – чуттєве сприйняття – найпростіший тип пізнання, властивий всім живим істотам, які здатні бачити, чути, торкатися предметів, мають нюх і смак. Друга сходинка – уявлення – виникає на основі чуттєвого сприйняття. При зіткненні з чимось, побачивши щось, ми отримуємо про це певне уявлення. Третя сходинка – досвід на основі пам’яті – властивий в основному тільки людині. Арістотель наводить приклад з лікуванням. Якщо Сократ, пише він, прийшов до лікаря і той, пам’ятаючи, що при такій самій хворобі певні ліки допомогли іншому хворому, дав Сократові цей засіб, то це справа досвіду. Якщо ж лікар точно знає, що при такій хворобі певний засіб допомагає всім хворим, то цей лікар має більш досконале знання – мистецтво – це і є четверта сходинка пізнання. Досвід, каже Арістотель, є знання про одиничне, тоді як мистецтво є знання про загальне. Але є і п’ята, найвища сходинка – наука – знання про першоначала та першопричини.

До речі, історія появи назви «Метафізика» не зовсім звичайна. Це слово вигадав не Арістотель, а його послідовник Андронік Родоський, який видав першу збірку творів відомого філософа. Після тому Арістотелевої «Фізики» йшов том, в якому були зібрані трактати, присвячені проблемам сущого, буття, першоначал та першопричин – їх Андронік і назвав «Метафізикою» (тобто після фізики). Надалі цим терміном почали позначати ті розділи філософії, які присвячені проблемам онтології, тобто проблемам буття та першопричин світу.

Арістотель вважав, що в основі світу лежить першоматерія, яку він однак не сприймав як щось конкретне – це свого роду можливість, потенція існування речей у світі. Самі ж конкретні речі утворюються лише коли першоматерія отримує форму – так виникає реальне, або актуальне, буття. Буття речей є матерія плюс форма – такою є формула Арістотеля. Перш за все, вважав він, ми маємо справу з кожною конкретною річчю, тому для нас важливо в ній те, що відрізняє її від всіх інших речей в світі, – це первинна сутність речі. Але багато речей мають і загальні ознаки, за якими їх можна об’єднати у роди та види – їх він називав другорядною сутністю речі.

Арістотель вважав, що все в світі рухається, причому рухається не просто так, а до певної мети. Такий рух філософ назвав ентелехією, або розвитком. У всякого руху має бути причина, отже має існувати і першопричина, яка колись вперше спонукала матерію до утворення форми. Арістотель, слідуючи власній логіці, прийшов до неминучості припущення про першоначало, або першодвигун. Так з’явилось у філософії поняття «вічного двигуна», Космічного розуму, частиною якого є особистий розум людини.

Всі інші причини руху Арістотель розділив на чотири види: матеріальна, формальна, активна та фінальна. Скажімо, якщо столяр майструє стілець, то матеріальною причиною стільця є дерево, формальною – форма стільця, активною – сам майстер, а фінальною – те, для чого призначений цей стілець.

Що ж до людини, то їй, вважав Арістотель, необхідно в житті перш за все почуття міри. Наприклад, занадто багатим бути недобре, але і занадто бідним – теж. Арістотель розрізняв і «рівні» душ: нижчу – вегетативну, рослинну, що відповідає за функції живлення, зросту, розмноження у будь-яких живих істот; середню – чуттєву, тваринну, у якої до вище наведених функцій додаються відчуття і здатність бажання (прагнення до приємного і уникання неприємного); вища – розумна душа, яка притаманна людині, додає розсудливість і мислення. Розумна душа людини після її смерті з’єднується з Космічним розумом.

Арістотель виступив у грецькій філософії як великий класифікатор та систематизатор, проповідник розумового, логічного пізнання. Він став засновником системи матеріалізму.