Семіотика – королева інтерпретації

Поява семіотики перепрограмувала і літературознавство, і театрознавство, і кінокритику, і аналіз комунікативного дискурсу взагалі. Радикально вплинула С. і нга точні науки – медицину, архітектуру, фізику, біологію тощо. В основі С. – 2 концепції:

– логічна теорія знака Ч. Пірса (прагматизм);

– лінгвоцентрична теорія знакових систем Ф. до Соссюра (семіологія).

Семіотика вийшла за межі наукового методу, стала філософією, інтелектуальним культом, універсальною стратегією дослідження сенсів і аналізу знаків. Знак і текст стали трактуватися розширено, постулюється симетричність і навіть еквівалентність знаку і тексту (текст як означник певної ситуації, події тощо).

Знак і думка, знак і всесвіт, знак і людина, яка не може мислити без посередництва знаків. І взагалі слова, які використані людиною як знаки, власне, і є сама людина (за Гайдеггером).

Процес функціонування знаків називають – семіозис (фізіосеміозис, фітосеміозис, зоосеміозис, антропосеміозис тощо), тобто практично весь універсум «заселений знаками і навіть складається зі знаків» (Леві-Строс. Структурна антропологія. – К. 2000. – С. 25)

Мова й мовлення, за Ф. де Соссюром, відповідають парі «статика й динаміка» або «соціальне й індивідуальне». Мова й мовлення – різні концепти. Він обґрунтував концепцію нетотожності плану змісту і плану вираження змісту.

Концепт – ідея «речі», ментальна репрезентація реальних властивостей об’єкта, мовне вираження психічного образу явища, яке залежить від змісту культури і детермінує систему споріднених знаків (зима – холод, мороз, лід, завірюха, заметіль, опалення тощо)

Наївна свідомість часто порушує принцип системної конгруентності (сумісності, відповідності), бо постійно намагається інтерпретувати знаки іншої системи, іншого коду за допомогою значень власної системи. Згадаймо, за що Ю. Лотман критикував модель Р. Якобсона? За підміну поняття «мова» поняттям «код», тоді як мова – це код + історія його елементів. «Хохол» і «кацап» – елементи іншої системи, ніж етнографічна й географічна, а інтерпретують їх, як правило, саме в рамках цих систем.

Неможливо бути взагалі грамотним або неграмотним, культурним або некультурним, бо це можна визначати тільки з точки зору певного культурного коду, певної семіотичної системи, тобто системи умовностей. Якщо людина занадто емоційна за офіційних обставин, кладе ноги на стіл, то це не обов'язково значить, що перед нами невихована свиня, -- можливо, перед нами американець? Якщо ми бачимо свастику, солярний знак, на ризі схимника перших віків християнства або на мавзолеї Ель-Регистан у Самарканді, то це не значить, що вже в давнину існували прихильники ідеї фашизму.

Символи самі по собі, без певного семіотичного середовища, де їх використовують за певними законами, нічого не означають, а точніше збивають з пантелику при створенні картини світу в уяві людини. Тому й говорять, що символи правлять світо м. Згадаймо Великого й Жахливого Гудвіна (Чарівник смарагдового міста), або крихітку Цахеса, або ж Каїна-ХYІІІ, або ж голого короля з казки Андерсена... Ці образи говорять, що в силу обставин влада може опинитися в руках людини, яка за своїми якостями не здатна керувати іншими. А йому довіряють, його бояться. Будь-який сучасний політик на політичній арені з’являється й виступає не як біологічний індивід, приречений за природою на фізичне зникнення, а як символ, як імідж, створений за певними технологіями з урахуванням багатовікового досвіду «іміджмейкерства». Тільки дитина з неупередженим поглядом здатна побачити, що «король голий», а голова крихітки Цахеса стирчить в нічному горщику. А печерна свідомість, над якою панують чотири основних рефлекси, не може не вірити, не боятися, не сподіватися! Сприйняття наївною свідомістю символа як реальності називають семіотичним ідеалізмом.

Треба вчитися інтроспекції, тобто вмінню спостерігати з дистанції, зі сторони за власною реакцією на думки і почуття. Тільки сторонній спостерігач бачить на один рівень семіотичної системи глибше, ніж масова людина. Гумбольдт говорив, що «кожна нація має своє уявлення про єство», а оскільки нація – це передусім маси, то аби позбутися наївної свідомості, слід вийти за національні уявлення про сутність світу й людини в ньо му. Тому той же Гумбольдт і говорить, що «Мова описує довкіл людини коло, вийти з якого можна тільки тоді, коли входить вона в інше таке ж коло». Отже, самоізоляція людини в межах суто національного веде її до замкнутого кола, із якого неможливо вийти. Культурне й мовне коло, що включає людину й спільноту, до якої вона себе відносить, є посередником між ними й оточуючим (ворожим або навпаки) середовищем. Консерватизм всередині кола сприяє їх виживанню. Звідси феномен діаспори як явища. Отже, питання про кордони є питанням семіотичним, бо в природі інформації немає державних кордонів і будь-яка спроба їх встановити веде, з одного боку, до спротиву асиміляції (не існує народів, які складаються тільки з однієї нації), а з іншого – до посилення масифікації, спроби звести різні світогляди до одного знаменника.

Усе довкіл нас – це текст, навіть земна людина є системою знаків, тобто текстом, що написаний мовою біохімії. Ми постійно «читаємо» оточуючий нас світ і одне одного. У всесвіті немає нічого, чого б не було в мові, яка більше всесвіту завдяки тому, що включає в себе чуттєві та інтелектуальні реакції людини на оточуюче середовище. Текст – це не тільки вербальні знаки, а комплекси будь-яких елементів, здатних передавати інформацію. (Мода – татуювання, пірсинг; їжа – хот-дог; одяг – гламур або антигламур, імплантати, поведінка, ритуали тощо). Усі ці системи є означниками, тобто означають певні статуси, ролі, ситуації, стосунки (архітектура, наприклад, може означати рівень технологічного розвитку суспільства).

Тексти тіла, «зовнішність» – також комунікативні засоби BL. Ці знаки й коди належать до таких груп, як фізичний контакт (від інтимного доторку до насильства) проксеміка (визначення особистого простору, дистанції між суб’єктами тощо), погляд, зовнішній вигляд (тип вбрання, колір нігтів, губної помади), кінесис (жести), вокалістика (інтонація, тональність голосу) Наприклад, хода, міміка, жести, хіромантія, й т. д.). Наука досліджує (комп’ютерна діагностика, іридодіагностика), але... Релігія й окультизм (хіромантія, астрологія і т.п.), мистецтво – більш вдаліше це роблять і значно закодованіше („Матриця», загрузка програм)

80% інформації сприймається людиною (точніше її підсвідомістю) за допомогою невербальних сигналів. Обличчя передає близько 250 тис. відтінків емоцій, тоді як свідомо людина здатна розрізняти кілька сотень, якщо не десятків, коли цього не вимагає її професія. Наприклад, актори вчаться за допомогою м'язів обличчя створювати гарних і поганих героїв, а режисери оцінюють їхню здатність до перевтілення. «Читають» оличчя й картярні шулери, аферисти, психологи, психоаналітики...

Висновок: здійснювати якусь діяльність (слухати музику, робити татуювання, вдихати аромати квітів тощо) – це значить інтерпретувати певні знакові системи. Людина свідомо або несвідомо стає інтерпретатором знакових систем. Невербальні – осмислює все ж таки вербально.

Здавна існує дві принципові течії стосовно ставлення до слова, словесного знаку й знаку взагалі. Вони простежуються не лише в наукових теоріях, а й пересічних поглядах на мову та комунікацію.

Розглянемо 2 терміни : план вираження знака й план змісту знака.

При вербальній комунікації перший план це – звучання, при невербальній – це зовнішня оболонка (візуальний образ, архітектура, жест, вчинок, подія, піктограма тощо), а другий план – це значення.

Таким чином, семіотика або семіологія (Ч.Пірс і Ф. Соссюр)є наука про значущі форми або про засоби вираження значення.

Т. зв. наївна (пересічна, масифікована, печерна) свідомість не розрізняє ці два плани – вираження й зміст, тобто звучання й значення. І це нормально, адже інакше комунікація не могла б відбуватися, вербальна й невербальна мови стали б не придатними для побутового, повсякденного вжитку *. (* тому й мови релігійних обрядів повинні бути «мертвими», адже призначені для усвідомлення різниці між планами вираження й змісту, аби наблизити людську свідомість до здатності сприймати більш адекватно реальну картину світу). Інакше зруйнувався б автоматизм багатьох комунікативних процесів, які забезпечують процеси людської життєдіяльності. До того ж, свідоме вживання слів, з розумінням їх можливої неадекватності змісту, вимагає свідомого авторства, що далеко не кожному під силу – вимагає, крім певних природних здатностей, певних теоретичних знань та практичних навичок.

Якщо пояснювати це звичайній, не підготовленій відповідним чином людині, то вона відчує загрозу своїм комунікативним здатностям і почне чинити спротив (аж до відвертої агресії), бо відвертий аналіз комунікативної поведінки людини втручається в цю поведінки, як скальпель хірурга втручається в організм хворого. Але ж скальпель може взяти в руки й не дуже вправний хірург! Тому й існує головна заповідь для редактора: «Не зробити з хворого каліку».

Семіотичний аналіз неминуче стикається з 2-ма сторонами знака, який, за визначенням Ф. де Соссюра, має сутність дволикого Януса, а також із їх взаємозв’язками. Як вони взаємодіють? Яким чином звучання (коливання повітря) впливає на людей? Де знаходиться «значення», у середині звучання або (якщо це друкований текст) зовнішньої оболонки, тобто типографської фарби? Це – питання питань не лише мовознавства.

Те, що побутова свідомість не розрізняє означених вище планів вираження й змісту знака, розуміли ще античні філософи. Вікно – це вікно, стеля – це стеля... І сьогоднішня наука стверджує, що пересічна людина ототожнює предмет зі словом (або іншим знаком), яке його означає. Віра в прикмети також базується на тому, що асоціативний зв’язок предметів чи явищ сприймається за реальний. Скажімо, який зв’язок між чорною кішкою (план вираження) і нещастям (план змісту)?

Наука не вбачає тут прямого зв’язку, вважає подібні прикмети результатом засміченості свідомості, сприйняття їх на віру. Насправді належний аналіз, звертання до асоціацій та аналогій можуть виявити і природній зв'язок між планом вираження і планом змісту. * (* Баратынский: «Предрассудок, он осколок древней правды).

Люди живуть в міфологізованому світі, де знак і предмет сприймаються як єдина сутність, що дає людям змогу функціонувати в соціумі. Отже, знаки – це міфологічні одиниці (міфологеми), що забезпечують організацію людської діяльності й до того ж є засобами економії енергії, адже її не треба витрачати на аналіз, чому той чи інший знаковий комплекс відсилає до того чи іншого предмета.. «Міф не хромає, а плигає», тобто робить висновки без роздумів. Це водночас і велика його перевага, і не менш великий недолік. Бо саме тут і криється можливість маніпулювати свідомістю людини, яку внаслідок такого автоматизму можуть примусити зробити швидкий висновок, якого вона ніколи б не зробила, аби задумалась, задалась певними запитання (герменевтичні коди, голос Логосу).

Підштовхування до швидких висновків постійно використовується в пропаганді, рекламі, мережевому маркетингу тощо. Оскільки слово (знак) нерозривно пов’язане в наївній свідомості з предметом, то можна реципієнту підсовувати слова замість реальних предметів і дій. Яскравим прикладом є передвиборча агітація, політичний дискурс. У мові це закарбовано в таких висловах, як «обіцянка як цяцянка, обіцянками годувати й т. п. (Ніколо Маккіавелі)Здійснюється містифікація, коли наївних громадян обманюють за допомогою слів, за якими немає предметів, які вони означають. Тому давно вже девальвовані такі значення, як «добро», «правда», добробут», «світле майбутнє», «патріотизм», «нація» тощо.

Слова зв’язані з предметами або за природною необхідністю (слово притаманне, за Лосєвим), або за встановленням, домовленістю (слово дане).

Це – крайні точки зору, а крайності, як відомо, сходяться. Істина – десь посередині. Аби довести, що звучання й значення не є нерозривно зв’язаними, можна застосувати метод «доведення до абсурду», коли принципів розвитку певних дій чи процесів дотримуються точно й ретельно. Якщо припустити, що слова й предмети з’єднані за природою, неминучий т. зв. «парадокс істинних стаканів», адже слова можуть бути істинними й неістинними, відтак і ті предмети (наприклад, стакани), які вони іменують. Виходить, що можуть існувати істинні або неістинні стакани? А це нісенітниця, бо категорія істинності не може бути застосована до стаканів. Але й наука може помилятися.

Втім, як бути с декораціями?

Адже можна, скажімо, створити голограмний стакан чи сплести його з ниток або чогось іншого,

що руйнується від вологи.

Крім того, хіба не може бути помилковим або неповним витлумачення значень слів, які означають ті чи інші предмети?

Можливо, є такі значення, які й справді пов’язані з предметами нерозривно? Наприклад, «сонце», «зустріч» «глина», «кіборг»...

Однак саме в подібних нісенітницях, як говорилося вище, криється найбільш небезпечна зброя, яку використовують у рекламі, пропаганді, будь-якій ідеології, різного роду маніпулятивних технологіях. Наївна свідомість, ототожнюючи звучання й значення, помиляється в умотивованості знака, тобто наскільки він умотивований тим предметом, який означає. З одного боку, це нормально, бо забезпечує функціональну діяльність людини в соціумі, агресивному середовищі, яке не дає часу на аналітичні роздуми під час боротьби «за місцем під сонцем», а з іншого – саме тут маніпулятори й підкладають свиню такій свідомості, тобто підсовують знак (слово) замість предмета, якого споживач інформації потребує. Особливо це проявляється в політичному дискурсі, у ставленні влади до населення (5 млн. робочих місць, свобода слова, страхування, кредитні програми тощо).

Існує ще безліч ниточок неправди, за які смикають наївну свідомість, аби танцювала під чужу дудку. Але основна – нетотожність звучання й значення, слова й предмета, який воно означає.

Втім, у мові присутні підказки для наївної свідомості. Наприклад, «називай хоч горшком, тільки в піч не став». Однак переважна більшість людей не звертає на них уваги. Крім того, вони переконані, що мовні правила встановлені кимсь, а насправді мовознавство є наукою про те, «як правильно говорити й писати». І це лише одна з найбільших помилок людства стосовно гуманітарних знань.

Як зазначалося раніше, існує дві моделі сприйняття й обробки інформації «фізична» (більш репродуктивна) й гуманітарна (більш творча).

А ще гуманітарна модель передбачає існування об’єкта й суб’єкта в одній особі. Існує також два типи інформації, за Ю. Лоцманом, одна приходить ззовні й слугує каталізатором, збуджувачем інформації, яка приходить зсередини. Варто згадати й О.Потебню з його розуміння авторства. Тож не випадково картини світу в свідомості людей різняться. Внаслідок цього в людини виникає спокуса нав’язати своє бачення світу іншим, адже вона переконана, що саме її точка зору правильна. На побутовому рівні це призводить до різного роду суперечок, скандалів, непорозумінь. Як правило, спокуса така знаходь реалізацію й у людях, які в силу різних обставин та причин отримують владу над іншими.

З одного боку, окрема людино одиниця не може претендувати на те, щоб усі жили за придуманими нею законами, а з іншого... Відома ситуація «я – начальник, ти – дурень», зустрічається й у масштабах значно більших, ніж окреме підприємство чи навіть місто. Історичний процес рясніє різними проявами волюнтаризму, тобто спробами певних людей і груп нав’язати свою волю великому загалу, іноді цілим народам. Ідея «арійства», «комунізма», «демократії» тощо. Однак рано чи пізно це призводило до краху подібних спроб.

Неможливо нав’язати й правила вживання не те, що мови взагалі, а навіть літературної норми. Однак спроби це зробити робили й робляться. До чого це призводить або може призвести? Достатньо згадати хоча б про ідею перевести українську з кирилиці на латиницю. Як в економіці, так і в сфері мови існують об’єктивні закони, що не залежать від волевиявлення окремої людини чи групи, тому існують не тільки економічні, а й ідеологічні та політичні кризи. Саме ці закони й досліджує мовознавство, а точніше антропоцентрична лінгвістика, яка вивчає не «правила з підручників», а інтуїцію певних користувачів, що не виключає однак спроб свідомого впливу на мову й норми комунікативної поведінки (нормотетика).

Отже, жодна з означених теорій н дає вичерпної відповіді на питання про співвідношення звучання і значення, плана змісту і плана визначення знака. Сучасна семіотика в якості основного принципу висуває тезу про не вмотивованість знака, його арбітрарність. Згадаємо вислів Лесі Українки «Я пані це не сказаному слову, а сказаному слову я слуга.». Якщо вдуматися в значення слова арбітр, тобто суддя (спортивний або господарчий), то можемо сказати, що невживане ще слово має саме ці функції. Тобто визначення, дотримання певних правил / законів чи то гри, чи то економічної, чи то якоїсь іншої діяльності. При цьому вмотивованість цієї діяльності знаходиться десь на другому плані, коли слово / знак ще не вживане. Коли ж слово / знак уже вжите, тобто вмотивованість його проявлена, арбітрарність відступає не другий план. Якщо згадати фройдизм і провести аналогію між ритуалом судочинства, то можна сказати, що слово іде в дорадчу кімнату для винесення вироку. Про це ж говорить і Євангеліє: від слів своїх осудишся, від слів своїх виправдаєшся.

Отже, коли слово вжите – не менш принциповим є тезис про вмотивованість знака.

Згадані вище принципи є фундаментальними законами також лінгвістики і теорії комунікації, поєднання яких - діалектичне, адже знак як посередник між світом і людиною не може не зазнавати впливу з обох сторін водночас. Довільність змісту знака, вживання його в переносному значенні відбувається в кінцевому пункті семіозису, тобто знакотворчості, коли вживається щось замість чогось (лат. Aqliquis pro aliquo). Вмотивованість - це консервативна нормована сторона знака, яка зумовлює відносну стабільність картини світу в мові і комунікативних системах загалом.

Довільність знака і не абсолютна і не відносна. Наука стверджує, що для виконання функції означення немає різниці, яка ознака об’єкта взята в якості основи для семіозису (хрестоматійний приклад: рос. Земляника, укр. Суниця, нім. Erdbeer, від erde-земля, англ. strawberry – від «straw»-солома), але те, що взята саме ця сторона, стає нормою. Вирішення цього протиріччя можливе з уведенням параметра часу і позиції комунікаторів. До вживання знака відправник має можливість вибору, а після вживання – знак стає фактом для інтерпретації отримувачем. Зауважимо, що проблема співвідношення мовного знака і його значення продовжує породжувати безліч суперечок та дискусій.

У біології існує Загальна теорія систем, у якій визначаються відкриті системи (здійснюють імпорт і експорт окремих елементів та структурних зв’язків) й закриті системи, закриті умовно, бо відсутність будь-якого обміну з позасистемним середовищем виключала б саму можливість комунікації. Мова й інші системи комунікації є умовно закритими, бо, по-перше, функціонують за власними внутрішніми законами, а, по-друге, ніколи не імпортують елементи й форми інших систем.

Виникає запитання, а як же запозичення іноземних слів або звуконаслідування тваринам? У першому випадку, запозичені слова інтерпретуються засобами мови, яка запозичує. Наприклад у слові вестерн відсутній англійський звук «W», бо українське «в» – це зовсім інша фонема, ніж у слові western. А щодо звуконаслідування, то тільки невіглас може думати, що кішка вимовляє саме й тільки «няв», а собака – «гав». «Англомовні» собаки “вимовляють» bow-wow.

Елементи культури, як і будь-які інші знаки, також не запозичуються в семіотичному аспекті. А от в аспекті суто матеріальному їх можна імпортувати й експортувати, але виникає проблема перекладу (інші традиції кулінарної, етикетної, побутової тощо семіотики). Наприклад джинси, які у висхідній культурі вважалися повсякденним одягом, стали в країнах соціалізму символом свободи. І сьогодні в торгових закладах, які запозичують символи західних суспільств споживання, вони мають інше комунікативне наповнення. З одного боку, вони являють собою сукупність кіосків (універмаг «Київ»), тоді як на Заході цього не існує. До того ж, ціни у великих супермаркетах на заході набагато нижче, ніж в невеличких магазинах і тим більш кіосках (завдяки більшому товарообігу). У нас, як і в інших країнах пострадянського простору, навпаки, тобто в міні-шопах і кіосках дешевше. Крім того, тяга до іноземних назв призводить до всякого роду казусів..

План вираження й план змісту, здавалось би, схожих знаків рухаються відносно одне одного в різних семіотичних системах по-різному. І нарешті, не лише зв’язок означника й означеного в знаку, або знака з предметом, не є вічним. Сам знак може стати означником, що вказує на новий означник. Якщо є вибір хоча з двох знаків, то факт вибору набуває соціально-культурної вагомості й може використовуватися для впливу на співрозмовника. Наприклад, слово «обличчя» є означником певної частини тіла. Але можна сказати й «морда» або «рожа», що буде проявом невихованості або ж бажання образити тощо. Стилістика, власне, й складається зі знаків різного (другого, третього й т.п.) рівня знаковості.

Саме таким чином Р. Барт пояснює появу міфу, який є вторинним знаком, означником якого є первинний дволикий знак (первинний знак ведмідь -- тварина, вторинний – нерозумна сила ).

Отже, можемо зробити підсумок, вказавши на основні закони (принципи) семіотики: 1. закон принципової арбітрарності знака; 2. системно-історичної обумовленості знаку; 3. закон асиметричного дуалізму; 4. закон кордону семіотичної системи; 5. закон багаторівневого семіозису.