Конституція України – важливе джерело адміністративного права

Незважаючи на те, що конституційні норми відобража­ють політику держави, конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її місце і роль у системі на­ціонального права України, її юридичну силу та особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридич­них властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права, оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час — специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна галузь національного права і всієї правової системи України.

Особливою юридичною властивістю Конституції Украї­ни є її правовий захист, метою якого є виключення мож­ливості порушення та дотримання норм Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими, фі­зичними і юридичними особами.

Суб'єктами правового захисту Конституції є:

- сама Конституція, в якій передбачено жорстку проце­дуру змін відносно неї. Прикладом такої процедури є роз­діл ХНІ " Внесення змін до Конституції України";

- глава держави — Президент України, який згідно з ч. 2 ст. 102 Конституції є гарантом додержання Конституції;

- Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч. 1 ст. 85 Конституції);

- Кабінет Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції забезпечує виконання Конституції і Законів України;

- центральні і місцеві органи виконавчої влади;

- правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адво­катура;

- Конституційний Суд України як єдиний орган консти­туційної юрисдикції, до повноважень якого належить вирі­шення питання про відповідність Конституції, законів та ін­ших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, пра­вових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим та офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 150 Конституції).

Викладене дає змогу визначити загальне поняття консти­туції. Це можна зробити, визначивши місце і роль цього нор­мативно-правового акта в загальній системі національного права держави.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, по­сідає самостійне й особливе місце у правових системах су­часних демократичних держав. Від усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими рисами:

- особливим суб'єктом, який розробляє Основний За­кон або від імені якого він приймається (народ, парламент, установчі збори);

- всеосяжним об'єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

- особливими юридичними властивостями: верховен­ством у системі права, вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в конституцію змін і допов­нень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило — парламент. Установ­чий характер Конституції виявляється у тому, що народ, як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим йо­го проявом, як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті засади державного і суспільного устрою, які визначає народ [8].

Що стосується всеохоплюючого об'єкта конституційного регулювання, то він виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у специфіці тих політико-право­вих суспільних відносин, які він регулює і закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених ви­ще, виявляються також у ролі Основного Закону як ядра всі­єї правової системи, а також в особливостях прийняття кон­ституції, її перегляді та внесенні в її текст відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його іме­ні, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспіль­ства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення.

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб організації матеріалу, який у ній міститься.

Преамбула, її положення у концентрованому вигляді вті­люють основні політико-правові ідеї " батьків конституції". Значення преамбули важливе для подальшого тлумачення усіх положень конституції і прийняття на її основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, гла­ви і статті.

Заключні та перехідні положення стосуються: про дію законодавства, яке було прийняте до вступу в силу но­вого Основного закону; про час здійснення влади до створен­ня передбачаючих її організацію інститутів; про тимчасове виключення застосування колишніх конституційних норм; про строки прийняття законів, видання яких передбачає Конституція.

Значення цього розділу полягає в тому, що його норми регулюють порядок реалізації нової Конституції, забезпечую­чи в той же час продовження нормального функціонування державного механізму і правової системи в перехідний період.

Відповідно до ст. 160 Конституція України набула чинності в день її прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 р. на 5-й сесії. Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної ради України.

Конституція України складається з преамбули, 15 роз­ділів, 161 статті, та 14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина.

Розділ III. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи вико­навчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосудця.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення[3].

Конституція України — це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто " державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Кон­ституція — це Основний закон не лише держави, а й сус­пільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звер­нута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризуєть­ся властивостями останнього і приймається державою в осо­бі її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народно­го суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром ви­ступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє пого­дженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві вза­ємопов'язані властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у розвитку законодавчих праць у кра­їні, втіленням досягнень теорії і практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу. Відтак використання конституційних настанов у по­точному законодавстві має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її дії будуть неповними і ма­лоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну силу Кон­ституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її статті набирають чинності після її затвер­дження згідно з існуючим порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду ста­тей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з іншими нормами, які закріплені в звичайних за­конах. Не випадково, що в самій Конституції перелічено за­кони, без яких дія її статей була б утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Консти­туція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтвер­джують це положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд України, Гене­ральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів, які " не замкнуті" на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція сти­мулює подальший розвиток і оновлення законодавства, при­ведення його у відповідність з Конституцією України[4].

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь на питання про обсяг конституції і " кон­ституційну мову". Як свідчить практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше, корот­кою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізо­ваних країн, повинна виступати юридичним виразом об­меження державної влади. Саме Конституція визначає ме­жі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний ха­рактер. Нормативний, свого роду загально-правовий харак­тер Конституції ставить її в один ряд з іншими нормативни­ми актами, особливо із законами, але не можна забувати про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин, регулювання яких у поточно­му законодавстві не спиралося б на Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається, таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України закріплює в узагальненому ви­гляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі. Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулю­ючих відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспіль­ство. В Конституції у ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення конкретизується у галузевому законодавстві.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції наділяти певні суб'єкти (органи, орга­нізації, посадові особи) конкретними правами та обов'язками.

Властивістю Конституції України є особливий поря­док її прийняття, доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ра­ди України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Вер­ховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І " Загальні засади", розділу III " Вибори. Рефе­рендум" і розділу XIII " Внесення змін до Конституції Украї­ни", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конститу­ційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І " Загальні засади", розділу III " Вибори. Референдум" і розділу XIII " Внесення змін до Конституції України" подається до Вер­ховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома трети­нами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призна­чає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод люди­ни і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію не­залежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повнова­жень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Кон­ституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності вис­новку Конституційного Суду України щодо відповідності за­конопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції[5].