Микола Маркевич

(1804-1860)

Український Історик, етнограф, поет. Народився в с. Дунайці (нині Сумська область). Навчався у Петербурзі в пансіоні Головного педінституту, був знайомий з Т. Шевченком, О. Пушкіним, К. Рилєєвим.

Написав п’ятитомну “Історію Малоросії”, яка вийшла у світ у 1842— 1843 pp.

М. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, відстоював державну незалежність України. Його праця пронизана глибоким патріотизмом, а тому здобула широку популярність серед української інтелігенції. Вона сприяла утвердженню в сучасників усвідомлення належності до окремого народу зі славним героїчним минулим.

М. Маркевич багато працював і було видано цілу низку його історичних праць:

“Мазепа” (1841 p.), “Про перших гетьманів малоросійських” (1848 p.), “Про козаків” (1858 р.) та інші.

Написав низку етнографічних праць: “Збірник малоросійських пісень” (1840 p.), “Південноруські пісні” (1857 p.), “Звичаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян” (1860 р.) тощо.

За своє життя зібрав велику колекцію документів з історії України XVII-XVIII ст., яка нині зберігається в Москві.

Т. Шевченко присвятив йому вірш “М. Маркевичу” (“Бандуристе, друже сизий”). Помер М. Маркевич 1860 року.

Михайло Максимович

1804-1873

Видатний учений, історик та природознавець, етнограф, мислитель, просвітник, перший ректор Київського університету. Виступав за духовне і культурне відродження українського народу, за його національне визволення. У своїй діяльності він обмежувався просвітництвом, глибоко вірив у людський розум, розумів, що освіта потрібна народу і це головне для його пробудження, зростання самосвідомості й національної гідності.

Народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Черкаська область) у збіднілій дворянській сім’ї. Його батьки були вихідцями зі старшинських козацьких родів, які наприкінці XVIII ст. отримали дворянство.

Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, вищу освіту здобув у Московському університеті, де два роки навчався на словесному факультеті, а два наступні — на природничому.

У 1827 р. успішно захистив дисертацію і здобув науковий ступінь магістра природознавства, став працювати на кафедрі ботаніки в Московському університеті, в 1833 р. дістав звання професора. Багато працював, за період з 1823 р. по 1834 р. опублікував 100 своїх праць. Його ім’я стало відоме за кордоном, М. Максимович з дитинства захоплювався ботанікою, історією, фольклором, записував народні пісні, цікавився побутом і звичаями українського народу. Тому, мешкаючи у Москві майже 15 років, весь час прагнув повернутися в Україну.

У 1834 р. пощастило перевестися до Києва, де його затвердили завідувачем кафедри російської словесності й деканом історико-філологічного факультету Київського університету, який тільки що відкрився. У вересні того самого року його призначили першим ректором Київського університету.

Багато працював над організацією процесу навчання, але у 1835 р. склав свої повноваження ректора і став працювати на викладацькій роботі, займаючись науковою діяльністю.

У Києві з ініціативи М. Максимовича створилася Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, у роботі якої активну участь брали М. Костомаров, Т. Шевченко. Завдяки діяльності комісії 1852 р. засновано Київський центральний архів, що став головною базою для вивчення вітчизняної історії. Велику роботу проводив у напрямку збереження й дальшого розвитку народних традицій. Підготував і видав збірки: “Українські народні пісні” (1834 p.), “Збірник українських пісень” (1849 p.).

У зв’язку з погіршенням стану здоров’я в 1845 р. звільнився з Київського університету і на невелику пенсію мешкав у своєму маєтку на Черкащині.

Упродовж усього життя М. Максимович написав і опублікував 200 наукових праць. Його було обрано почесним членом Московського, Київського, Петербурзького, Одеського університетів та багатьох наукових і літературних товариств.

Життя М. Максимовича — приклад для кожного з нас. Невтомна праця, велика любов до знань, освіти, робота на благо народу вчить нас, як потрібно жити. Лише освічений народ здатний піднятися на високий рівень самосвідомості, збагнути своє коріння, любити свою землю так, як любив її М. Максимович.

І за умов сьогодення своєю спадщиною він вчить нас працьовитості, пристрасті в досягненні мети.

Розвиток літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури

Нова українська література як відображення тенденцій суспільного розвитку

Іван Котляревський

(1769- 1838)

Зачинатель нової української літератури і мови, автор “Енеїди” — безсмертного твору, який було видано 1898 р. в Петербурзі. Він першим написав літературний твір народною мовою, продемонструвавши всьому світові багатство, мелодійність, виразність, красу української мови, її здатність чітко і виразно висловлювати свої думки не тільки в розмові, а й на письмі. Для полтавського театру І. Котляревський написав дві п’єси: “Наталка-Полтавка” (видано у 1838 році) та “Москаль-чарівник” (видано у 1841 році).

Твори І. Котляревського характеризують його як передову людину свого часу. Одночасно він брав активну участь у громадському житті України. Його хвилювали різні злободенні питання з життя України та його народу. Прогресивні тенденції творчості І. Котляревського були підхоплені й продовжені його наступниками.

Григорій Квітка-Основ’яненко

(1778-1843)

“Батько нової української прози”. Виходець з знатної козацької старшинської родини, зробив великий внесок у розвиток нової української літератури. Своєю творчістю він переконав, що українською мовою можна писати й великі високохудожні прозові твори, романи, повісті, оповідання.

Широко відомі його сатиричні твори: “Дворянські вибори”, “Пан Халявський”, “Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці”, “Конотопська відьма” та інші.

1834 р. у Харкові Г. Квітка-Основ’яненко видав “Малоросійські оповідання”, які мали великий успіх серед освічених людей України. У своїх багатьох творах він правдиво показав життя простого народу, дав опис українського села. Т. Шевченко високо оцінив талант і творчість Г. Квітки-Основ’яненка, написавши поему “До Основ’яненка”.