Міжнародне значення об'єднання українських земель в одній державі

І тут сталася історичної ваги подія, яку можна коментувати по-різному, але її значущості для утворення соборної України применшити не вдасться нікому. Йдеться про об'єднання українських земель у єдиній державі.
Для розуміння ситуації слід повернутися до 23 серпня 1939 року, коли Молотов і Ріббентроп підписали в Москві пакт про ненапад на 10 років і таємний протокол. По суті це була угода про поділ Європи у східній її частині та про мовчазну згоду радянських лідерів на війну Німеччини з Польщею. Тоді навряд чи хто думав, що війна цим політичним актом — нападом на Польщу — перетвориться на світову.
А втім вона, ця світова війна, розпочалася. Становище Радянського Союзу в цей час було дуже хистке. Не було ніяких гарантій, що Німеччина, попри пакт про ненапад, віроломно не порушить його й не нападе на СРСР. Такі думки, виявляється, у гітлерівського керівництва були. їх підтвердив у листі німецький посол в СРСР Шуленбург", який напередодні нападу на СРСР писав: «Не виключено, що Німеччина тоді (після початку війни) запропонує західним державам сепаратний мир на умовах надання їй можливості просування на схід».
Тому СРСР вжив заходів щодо захисту своїх кордонів, одночасно використавши карт-бланш, одержаний від Німеччини на зайняття прибалтійських територій і західних земель України й Білорусі 17 вересня 1939 року польському послові в Москві була вручена нота, в якій пояснювалися мотиви, за якими СРСР визнавав за собою право взяти під свій захист населення Західної України й Західної Білорусі. Провідним серед цих мотивів називався насамперед розпад польської держави. Майже не зустрічаючи опору, червоні війська 17 вересня ввійшли в Рівне, Дубно, Тернопіль, Коломию, 18 й 19 — в Сарни, Луцьк, Станіслав, а 20 — у Львів.
Потрібно було такий стрімкий марш оформити законним шляхом, а тому вдалися до волевияву народу. 28-29 жовтня 1939 року Народні Збори у Львові вирішили просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до Радянського Союзу, включивши її до складу УРСР. Це клопотання було задоволене.
Захід зустрів звістку про приєднання Західної України до материнської землі вороже. Проти цієї акції виступали офіційні представники урядових кіл, підприємці, фінансисти. Несамовитий галас був піднятий у засобах масової інформації. Великобританія, Франція, США. навіть Ватикан — усі виступали проти цієї в дійсності справедливої акції, коли після довгих віків нарізного існування народ нарешті об'єднався в єдиній державі. Але таке об'єднання не було санкціоноване Заходом — і він розпочав широку кампанію цькування. Однак справа вже була зроблена.
Хоча радянсько-фінська війна і не входить до теми нашої розповіді, необхідно згадати про те, що через неї Радянський Союз у грудні 1939 року виключили з Ліги націй. Проте ніщо вже не могло зупинити Сталіна, який також вирішив скористатися ситуацією, щоб повернути колись втрачене.
На порядку денному постала Бессарабія, віроломно загарбана Румунією в 1918 році. Радянський уряд уже мав досвід проведення широких акцій такого рівня. 26 червня 1940 року в ноті до румунського уряду він висунув вимогу: вирішити питання про повернення СРСР Бессарабії й Північної Буковини. Румунія відповіла, але якось двозначно. Тоді прямо запитали посла Румунії в Радянському Союзі. Той на пряме запитання дав ствердну відповідь і прийняв усі умови, запропоновані Радянським Союзом.
Сценарій приєднання Західної України багато в чому повторився й тепер. Червоні війська перейшли кордон Румунії й 1 липня 1940 року вийшли на новий кордон СРСР. Внаслідок цього частина Бессарабії приєдналася до Молдови, яка з 1924 року входила до складу УРСР на правах автономії. Фіксуючи цю подію, Верховна Рада СРСР затвердила закон про створення Молдавської РСР і приєднання північної частини Буковини й кількох повітів Бессарабії до України. Нові області — Чернівецька й Ізмаїльська (до 1954 р.) з'явилися на карті УРСР.
Подальші події показали, що крок на приєднання Бессарабії до України був дуже своєчасним. За кілька місяців, у жовтні 1940 року, до Румунії були введені німецькі війська. Фашистські керівники пообіцяли Румунії за допомогу в боротьбі з Радянським Союзом повернути Бессарабію й Північну Буковину. Вони обіцяли й більше. Антонеску пізніше згадував, що Гітлер дозволяв Румунії на випадок війни окупувати українську територію аж до Дніпра.
І на приєднання Бессарабії Захід відгукнувся зливою протестів і пророцтв. Але чи то вже звикли до нових реалій і способів поділу донедавна суверенних територій, чи тому, що Бессарабія колись дійсно стала об'єктом румунської агресії з порушенням елементарних норм міжнародного права, але такої кампанії, як під час приєднання Західної України, на цей раз не було. І тон усіх документів був далеко спокійнішим, ніж рік тому.
До дипломатичної боротьби довкола приєднання західноукраїнських земель під час війни ми ще повернемося, а тепер хочеться завершити сюжет возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, хоча при цьому й порушується хронологія. Йдеться про Закарпаття — останню українську землю, яку окупувала спочатку Чехословаччина, а після Мюнхена — Угорщина (про це вже йшлося). Ще в ході війни почалася робота щодо повернення Закарпаття Україні. У листопаді 1944 року в Мукачеві відбувся І з'їзд Народних Комітетів Закарпаття, який одноголосно вирішив питання про вихід Закарпатської України зі складу Чехо-Словаччини й возз'єднання з Україною.
Дізнавшись про перебіг подій, уряд Чехословаччини не лише не виступав проти такого вирішення цієї проблеми, а й сам запропонував СРСР почати переговори про передачу Закарпаття Україні. Переговори в Москві завершилися 29 червня 1945 року підписанням радянсько-чехословацького договору про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження його до складу України.

Так завершився історичний процес збирання всіх українських земель у межах однієї держави. Це чи не вперше після епохи Київської Русі етнічні українські землі нарешті об'єдналися. Значення цієї події важко переоцінити. Актом об'єднання відкрилася перспектива самостійного державного творення. Проте до цього треба було пройти через горнило страшних випробувань, серед них і через криваву війну

1. Відновлення радянської влади в західних областях України

Після успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції і визволення Закарпаття склалися умови для відновлення радянської влади в Галичині і встановлення її в Закарпатті.

Відразу після вступу радянських військ в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політичну, та інші сфери із східних областей були направлені працівники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів.

Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні працівники місцевого походження займали лише 1 832(12, 1%).

Першим заходом нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад.

Здійснювалася націоналізація промисловості, реквізовувались цінності у банках, удержавлювався житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, інколи, інші навчальні заклади, було оголошено державною власністю залізничний транспорт та всю сферу його обслуговування, ліси, надра тощо.

Великі маєтки були конфісковані, а їх землі передавалися безземельним і малоземельним селянам, власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, спостерігались упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на «східняків» і «западенців».3. Колективізація, індустріалізація та культурна революція

Після визволення західних земель під німецько-фашистських загарбників на порядок денний постали питання відбудови і подальшого розвитку краю. Розвиток регіону був визначений як пріоритетний. У 1944 р. на його відбудову було виділено 10 млрд. крб.

З метою координації проведення радянізації західних областей були створені спеціальні посади заступника Голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було утворено спеціальний відділу справах західних областей.

Вже на кінець 1945 р. було відбудовано 1 700 промислових підприємств і 500 промислових артілей.

Процес відбудови і подальшого розвитку промисловості західноукраїнського регіону проходив набагато складніше, ніж на сході України. Це було зумовлено цілим рядом причин:

– одночасністю здійснення процесів відбудови індустріалізації, колективізації і культурної революції, та їх форсованими темпами;

– слабкістю економічного потенціалу регіону (лише 4% населення регіону було зайнято в промисловості);

– майже повною відсутністю спеціалістів інженерно-управлінської ланки;

– неоднозначним сприйняттям населенням соціальних перетворень, що проводилися владою, пасивним і активним спротивом радянізації,

Найболючішим для краю був процес колективізації, якому населення чинило найбільший опір Колективізація на західноукраїнських територіях мала декілька цілей:

– встановити тотальний контроль держави над селянством;

– уніфікувати розвиток сільського господарства західноукраїнських земель з центральними і східними регіонами УРСР;

– зламати приватно-власницьку психологію місцевого населення;

– позбавити підтримки збройний рух опору радянській владі.

Колективізація проводилась притаманними для радянської системи методами, що були відпрацьовані під час колективізації 30-х років: примус, шантаж, залякування, провокації, висилки до Сибіру.

Спочатку удар було завдано по заможним господарствам (вони становили 4, 8% загальної кількості господарств і володіли 13, 7% земель), їм було збільшено на 50% норми обов'язкових поставок сільгосппродукції, скорочувались нормативні строки здачі, скасовувались будь-які пільги. Всіх, хто чинив опір або ж навіть не виконував завдання, висилали до Сибіру.

В результаті проведення вищезазначених заходів кількість колгоспів в регіоні зросла з 145 у 1945 р. до 7 200 у 1950 р., до них входило 93% селянських господарств. На базі великих маєтків створювалися радгоспи.

Для прискорення колективізації впроваджувалася широка мережа машино-тракторних станцій (МТС). З метою посилення керівної ролі партії в перетвореннях на селі при МТС створювали спеціальні політвідділи.

Таким чином, на кінець четвертої п’ятирічки процес колективізації був в основному завершений.

Були здійснені значні перетворення і в промисловості, які докорінно змінили і модернізували економічний потенціал регіону. Індустріалізація краю передбачала:

– включення західноукраїнських земель до єдиного загальносоюзного промислового комплексу;

– модернізацію існуючої промисловості;

– освоєння місцевих природних ресурсів;

– зміну соціальної структури населення

За період індустріалізації в Західній Україні було збудовано 2, 5 тис. великих і середніх промислових підприємств.

Порівняно з індустріалізацією 30-х років цей процес у Західній Україні мав свої особливості:

– значно вищі темпи промислового розвитку: у 1940 р. підприємства західних областей становили 4.7% загальної кількості підприємств республіки, а в 1949 р. – вже 12, 6%;

– відбулись якісні зміни у традиційних галузях виробництва лісовій і нафтодобувній. їхня продукція стала перероблюватися на місці, а не вивозитись за межі краю у вигляді сировини;

– були створені нові для західних областей галузі індустрії – металообробна, машинобудівна, приладобудівна, електролампова, інструментальна, хімічна, реконструйовані і розширені деревообробна, харчова, нафтодобувна, гірнича;

– визнання пріоритетності розвитку краю спричинило спрямування сюди найсучаснішого устаткування і обладнання, що вивозилось із Німеччини за репараціями;

– індустріалізація успадкувала і традиційні вади радянської системи промисловості: диспропорцію у розвитку важкої і легкої промисловості на користь першої, домінування кількісних показників над якісними, незавершеність технологічного циклу у межах певного регіону.

На кінець 50-х років розвиток промисловості Західної України досягнув рівня східних областей України.

Важливим заходом радянізації була «культурна революція». Так, створювалася нова система освіти, яка охоплювала б усіх громадян. Справжнім здобутком стала ліквідація неписьменності серед населення. У західні області було направлено на постійну роботу понад 50 тис. учителів, доставлено тисячі підручників і наукових посібників. Створювалась мережа професійно-технічної освіти.

Проте давалася взнаки й надмірна ідеологізація освіти, покликана виховувати населення у комуністичному дусі і витіснити у нього національну самосвідомість. У вищих навчальних закладах лекції читались головним чином російською мовою.

Позитивне значення для розвитку краю мало забезпечення населення безкоштовним медичним обслуговуванням. З цією метою на західноукраїнські землі було направлено сотні медичних працівників витої та середньої кваліфікації.

Процес радянізації Західної України в основному був завершений наприкінці 50-х років.

Фашистський Окупаційний Режим На Території України

Під ногою фашистського окупанта українські землі перебували від червня 1941 р. до повного їх вигнання – жовтня 1944 року.Вже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для визволення від більшовизму чи дарування незалежності. Фашизм мав одну мету – нищення народу і перетворення його на рабів.Україна була розділена на кілька окремих частин:

1. Дистрикт " Галичина" (Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька обл.), який було приєднано до Краківського генералгубернаторства і значився як територію рейху.

2. Рейхскомісаріат " Україна" у складі 12 областей (Правобережжя, Полтавської і Запорізької), який очолив лютий ворог українства Ерік Кох.

3. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

4. Закарпаття фюрер подарував Угорщині як окрему адміністративну одиницю " Підкарпатська територія".

5. Південні землі між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворили " Трансністрію", яку разом із Північною Буковиною і Бесарабією передали Румунії.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

1. Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини.

2. Фізичне знищення українського населення, депортація та вивезення на роботу до Німеччини з метою створення " життєвого простору" для арійської раси.

3. Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

Для реалізації цієї мети окупанти здійснили наступне:

− усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які спиралися на поліцію безпеки і гестапо. Українцям була заборонена будь-яка політична діяльність. Тільки в генералгубернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) в Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем, його діяльність поширювалась в основному на громадську опіку і просвітницьку роботу;

− найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, перетворювали колгоспи і радгоспи на " общинні господарства", запроваджували в них кріпосний режим;

− під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор підняті в ранг державної політики. За час окупації з України було вивезено 9, 2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення було використано 1418 тис. вагонів;

− здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні лише початкові школи. Відбувалось повальне пограбування пам'яток історії та культури, національних реліквій;

− вершиною жорстокості окупантів був наказ про " знищення населення більшовицької імперії", в т. ч. України. Планове знищення населення було частиною державної політики третього рейху. Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищено в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв; у Бабиному Яру під Києвом – понад 100 тис. євреїв.

Не менш жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіславі та інших містах.

Фашисти вщент спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Під час окупації населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік, із них на фронтах загинуло близько 6 млн., 5 млн. постраждало під час окупації, понад 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини.Слід зауважити, що частина українського населення, скривджена сталінським режимом, пішла на співпрацю з окупантами (за підрахунками О. Субтельного, до 220 тис.). Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону окупантів – міських та волосних управах, староствах. З них формувалась " допоміжна українська поліція", яка займалася громадським порядком.Нерідко поліцейські-українці приєднувались до руху Опору, як це було на Волині 1943 року, коли біля 5 тис. " шуцманів" перейшли на бік УПА.Деяким українським структурам вдавалося використовувати співробітництво з німецькою адміністрацією в інтересах українства. Зокрема, УЦК домігся визволення з концтаборів військовополонених – уродженців Західної України, врятував від голодної смерті 25 тис. дітей Підкарпаття восени 1941 року

Визволення України від німецько-фашистських загарбників

Початок визволення України

Восени 1942 року на Волзі в районі Сталінграда розпочалася одна з найбільших битв Другої світової війни. У результаті наступу радянської армії 19-23 листопада в оточенні опинилося 330-тис. німецьке угруповання. 2 лютого 1943 року фашистські війська капітулювали. Перемога під Сталінградом відкрила можливість для наступу радянських військ в Україні. 18 грудня 1942 року фашистів вибили із с. Півнівка Міловського району (Луганщина). Того ж дня від нацистів звільнено ще декілька населених пунктів України. Першим районним центром, звільненим від окупантів, було м. Мілове. 1 066 солдатів і офіцерів загинули за визволення першого міста на українській землі.

Улітку 1943 року (5 липня - 23 серпня) радянським військам удалося завдати поразки гітлерівським арміям на Курській дузі. Загальний наступ під Курськом дав можливість визволити місто Харків (23 серпня 1943 року). Уперше за всю історію Другої світової війни Москва салютувала визволителям українського міста. Почався загальний наступ, який мав на меті повністю звільнити Україну від німецько-фашистських загарбників. Першим етапом цього плану стала підготовка до визволення Лівобережної України.

Протягом серпня - вересня 1943 року від німців звільнено Лівобережжя з його промисловим серцем — Донбасом. Операції на території Лівобережної України відбувалися в досить важких умовах. Відступаючи, нацисти в безсилій люті теж застосували тактику «випаленої землі» — знищували все, передусім промислові об'єкти й матеріальні цінності, які не можна було вивезти до Німеччини. У жовтні 1943 року радянські війська остаточно ліквідували німецькі плацдарми в районі Мелітополя та Запоріжжя й самі почали закріплюватися на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука. На черзі була операція з визволення столиці України.

Марія Боровиченко (1925-1943)

Народилася в селищі Мишоловка, що перебувало в межах Києва. До початку війни встигла закінчити восьмирічну школу та курси медичних сестер. У Червоній армії з 1941 р. У липні 1943 р. в бою під м. Обоянь Курської області підірвала гранатою танк ворога, який намагався знищити поранених. Загинула, рятуючи життя пораненого офіцера. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно посмертно.

Визволення Києва від німецько-фашистських загарбників

«Східним валом» назвали фашисти укріплення на правому березі Дніпра. Тут їм удалося сконцентрувати значні військові сили, зокрема есесівські танкові дивізії «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін. Командування вермахту розраховувало на те, що Дніпро як багатоводна річка з високим правим берегом стане надійним оборонним рубежем. «Радше Сонце впаде в Дніпро, ніж росіяни здолають Східний вал», — хвалькувато заявляв Гітлер.

Протягом жовтня 1943 року війська І Українського фронту під командуванням М. Ватутіна вели запеклі бої за розширення плацдарму на правому березі Дніпра в районі Букрина. Незважаючи на це, спроба розвернути наступ на Київ успіху не мала. На цьому напрямку ворог зосередив велику кількість військ, організував глибоку ешелоновану оборону й чинив запеклий опір. У ході Дніпровської наступальної операції виявилася слабка матеріально-технічна підготовка військ, не вистачало переправних засобів, незадовільно забезпечувалося прикриття наступальних частин. Учасник подій В. Астаф'єв (відомий радянський письменник) згадував у своїх щоденниках: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять - шість днів усе це спливає. Уявляєте?»

Ураховуючи ситуацію, яка склалася в районі Києва, ставка Верховного головнокомандування та керівництво І Українського фронту прийняли рішення про перевезення наступальних сил на новий плацдарм у район Лютежа. Такого маневру фашисти не очікували. Після запеклих боїв 6 листопада 1943 року столиця України була повністю звільнена від німецько-фашистських загарбників. Перемога над ворогом мала широкий міжнародний резонанс. Після визволення Києва Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, але й моральне значення... Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина». Гітлерівське командування за будь-яку ціну намагалося відбити Київ. Для цього на Київському напрямку були зосереджені значні танкові північніше Києва. Жовтень 1943р. та моторизовані сили. 13 листопада почався німецький контрнаступ. Важкі бої тривали до 25 листопада. Гітлерівцям удалося захопити Житомир та Коростень. Командування І Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви. Наприкінці грудня фашистів відкинуто від Києва, була звільнена територія, захоплена німцями напередодні. За Київську наступальну операцію 2 438 воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Десятки тисяч воїнів одержали високі державні нагороди. 65-ом військовим частинам та 15-ом з'єднанням на честь визволення Києва надано назву «Київські».

У результаті успішних бойових дій радянські війська оволоділи на правому березі Дніпра територію площею близько 500 кв. км.

Київська наступальна операція завершила корінний перелом у ході Другої світової війни й мала надзвичайний вплив на весь наступний характер воєнних дій.

Микола Ватутін (1901-1944)

Генерал армії, Герой Радянського Союзу (посмертно). У 1920 р. вступив до Червоної армії. 1922 р. закінчив 14-ту піхотну школу в Полтаві, 1926 р. — Київську вищу об'єднану військову школу. Навчався у Військовій академії ім. Фрунзе, Академії Генштабу. Служив заступником начальника та начальником штабу Київського військового округу. Під час Великої Вітчизняної війни командував військами Воронезького, Південно-Західного та І Українського фронтів. Брав участь у Сталінградській битві та битві на Курській дузі. Його війська визволяли Бєлгород, Харків, Київ, форсували Дніпро. Загинув під час бойових дій. Похований у Києві, де йому встановлено пам'ятник.

Остаточне визволення території України від німецько-фашистських загарбників

На вирішальному етапі битви за Україну радянські війська, зосереджені на теренах України, мали значну перевагу над ворогом. Так, у складі І, II, III та IV Українських фронтів налічувалося понад 2, 3 млн. осіб, 28, 8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків. Українські фронти, відповідно, очолювали відомі полководці (М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін).

Їм протистояло німецьке угруповання армій «Південь» (командувачі Е. Манштейн і В. Модель), яка налічувала 1, 8 млн. солдатів і офіцерів, 16, 8 тис. гармат і мінометів, 2, 2 тис. танків і штурмових гармат, 1 460 літаків.

За 1944 рік на теренах України радянські війська здійснили 35 військових операцій, значна частина яких стала виявом найвищих зразків військового мистецтва.

24 січня 1944 року війська І та II Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі. Незважаючи на опір ворога, війська обох Українських фронтів 28 січня з'єдналися в районі м. Звенигородки. У «котлі» опинилися 10 гітлерівських дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом майже 80 тис. солдатів і офіцерів.

На честь «Нового Сталінграда», як назвали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат. Бойові частини, що відзначилися в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і «Звенигородських».

Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська І Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони О. Сабурова, О. Федорова, В. Бегми та ін. 2 лютого 1944 року звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. У результаті наступу радянських військ визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.

30-31 січня 1944 року війська III та IV Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу — районів, багатих на марганцеві та залізні руди. Війська генералів Р. Малиновського та Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого).

У березні - квітні 1944 року розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережжі. Війська І Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 року здійснили Проскурівсько-Чернівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли до передгір'я Кар-пат. 5 березня - 17 квітня 1944 року війська II Українського фронту в ході Умансько-Ботошанської операції розгромили VIII німецьку армію, вийшли 26 березня 1944 року до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-сателіта фашистської Німеччини. Війська III Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв, а 10 квітня — Одесу.

8 квітня 1944 року розпочалися бої за Крим. 11 квітня визволено Керч, 13 квітня — Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапун-горі. Після 9-го-динного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 року Севастополь звільнено від загарбників.

12 травня 1944 року Крим повністю визволили від фашистів. 17-та німецька армія втратила десятки тисяч осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку.

Улітку 1944 року розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників. 13-14 липня розгорнулися бої з угрупованням гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — 8 дивізій чисельністю до 60 тис. осіб. У боях знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. узято в полон. Серед розбитих сил вермахту була й дивізія СС «Галичина». Вона втратила більше половини свого складу. З оточення вирвалося тільки 3 тис. осіб, решта (3, 7 тис.) потрапила в полон, загинула або перейшла в УПА. У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня - 29 серпня 1944 року) була знищена група армій «Північна Україна». Війська II та III Українських фронтів унаслідок Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня 1944 року) розбили групу армій «Південна Україна».

У жовтні 1944 року в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України: 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а наступного дня — решта населених пунктів Закарпатської України.

Битва за Дніпро

Би́ тва за Дніпро́ — військова кампанія СРСР проти країн Осі у 1943 році в ході Другої світової війни на річці Дніпро. У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1 400 км. Битва була однією з наймасштабніших і найкривавіших воєнних операцій світової історії. Оцінки кількості загиблих різняться між 1, 7 та 2, 7 млн.^[3]

За чотиримісячну кампанію Червоної армії проти Вермахту вся Лівобережна Україна була відвойована у німецьких сил, радянські війська захопили декілька плацдармів на правому березі Дніпра та повернули собі Київ.

Поразка Вермахту була повною, бо попри те, що він ще контролював більшу частину правобережної території, обидві сторони розуміли, що подальше визволення лише справа часу. Радянські війська подолали Дніпро, найважчий природний рубіж оборони, а німецькій стороні бракувало сил ліквідувати відвойовані радянські плацдарми на правобережжі. Після перемоги Радянського Союзу у цій битві, поразка Німеччини у другій світовій здавалась неминучою, що значно посилило позиції Сталіна у переговорах із союзниками на Тегеранській конференції, яка збіглася із закінченням битви.

Прелюдія

Після поразки в Курській битві, німецькі війська залишили будь-яку надію перехоплення ініціативи. Німецькі втрати були значні, досвідчені кадри було загублено. Тому, незважаючи на ще значні сили, Вермахт міг вже тільки реагувати на радянські дії.

Гітлер розумів, що його війська не зможуть стримувати радянський наступ, принаймні якщо союзники утримаються від значних суперечок. З метою виграшу часу він наказав будівництво міцної лінії фортифікації для вповільнення наступу Червоної армії приділяючи особливу увагу природним рубежам, з яких найважливішими були великі ріки. Особливого значення німецьке командування надавало лінії захисту на р. Дніпро, яку воно вважало основою так званого «східного валу». Гітлер вимагав утримання позицій на Дніпрі будь-якою ціною.

З радянської сторони, Сталін вимагав подальшого відвойовування окупованих територій із самого початку року. Українські промислові регіони вважались найважливішими завдяки великому населенню та запасам вугілля та металевих руд, що надавали важливих ресурсів для радянської держави. Тому основна лінія атаки була зосереджена на південному напрямку фронту.

Битва

У середині серпня 1943 року Ставка Верховного Головнокомандування дала наказ військам Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів розгромити німецькі війська наЛівобережній Україні і в Донбасі, навальним наступом вийти до Дніпра, з ходу захопити плацдарми на його західному березі, створити умови для розгортання дальших операцій з метою відвоювання Білорусі таПравобережної України у німецьких армій.

З 26 по 29 серпня в Чернігівсько-Прип'ятській операції війська Центрального фронту зламали німецьку оборону в районі міста Севська, форсували ріку Десну на широкому фронті і, переслідуючи противника, в кінці вересня вийшли до рр. Сожу і Дніпра і захопили плацдарми на півночі і на півдні від гирла ріки Прип'яті. Війська Західного фронту 25 вересня визволили Смоленськ, а війська Брянського фронту 30 вереснявийшли до рр. Проні і Сожу на фронті Пєтуховка — Вєтка. З 25 серпня до 29 вересня війська Воронезького і Степового фронтів, розгромивши ворога на Лівобережній Україні, з ходу форсували Дніпро, захопили плацдарми в районах Великого Букрина, Дереївки, Домоткані і ліквідували плацдарми ворога в районах Дарниці (на схід від Києва) і Кременчука. Війська Південно-Західного фронту, завершивши разом з Південним фронтом визволення Донбасу, в період з 22 по 27 вересня своїм правим крилом вийшли до Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям і захопили плацдарми на півночі від Запоріжжя. Війська Південного фронту 22 вересня вийшли на річку Молочну. На цьому завершився 1-й етап битви за Дніпро. Радянські війська вийшли до Дніпра на фронті 700 км від гирла річки Сожу до Запоріжжя і захопили на його правому березі понад 20 плацдармів.

На 2-му етапі Битви за Дніпро радянські війська розгорнули рішучі бої за розширення плацдармів і прорив оборони ворога на правому березі Дніпра. В середині жовтня війська 3-го Українського (колишнього Південно-Західного) фронту (командувач — генерал армії Р. Я. Малиновський) визволили місто Запоріжжя.

25 жовтня війська 4-го Українського (колишнього Південного) фронту (командувач — генерал армії Ф. І. Толбухін) прорвали оборону ворога на річці Молочній і до початку листопада вийшли до Дніпра в його нижній течії, ізолювавши кримське угруповання ворога. В жовтні війська 1-го Українського (колишнього Воронезького) фронту (командувач — генерал армії М. Ф. Ватутін) вели бої за розширення букринського плацдарму і створили плацдарм в районі Лютежа на півночі від Києва; війська 2-го Українського (колишнього Степового) фронту (командувач — генерал армії І. С. Конєв) захопили великий плацдарм на Криворізькому напрямі.

1 — 3 листопада почалась Київська наступальна операція. Війська 1-го Українського фронту раптовим ударом з Лютізького плацдарму зламали оборону ворога і після запеклих боїв 6 листопадазвільнили столицю УРСР — Київ. До 15 листопада плацдарм в районі Києва був розширений до 400 км по фронту і до 150 км углиб.

10 листопада почалась Рєчицько-Гомельська операція 1-го Білоруського (колишнього Центрального) фронту (командувач — генерал армії К. К. Рокоссовський), в ході якої були визволені міста Рєчиця іГомель.

Війська 2-го Укр. фронту в листопаді і грудні продовжували бойові дії за розширення плацдармів на південому заході від Кременчука і 14 грудня оволоділи м. Черкасами. Битва за Дніпро завершилась Житомирсько-Бердичівською операцією 1-го Українського фронту, який до кінця грудня визволив Житомир і вів бої за Бердичів та Білу Церкву.

Наслідки

В Битві за Дніпро була успішно здійснена взаємодія регулярних військ з червоними партизанами, що діяли на території України та Білорусі. Внаслідок Битви за Дніпро радянські сили відвоювали значну частину України у німців, ліквідували оборону противника на великій ділянці вздовж Дніпра, форсували його і захопили стратегічні плацдарми на правому березі, роз'єднали болотистим Поліссям німецькі групи армії «Центр» і «Південь». Вермахт втратив понад 60 дивізій.

Понад 2 тисяч учасників Битви за Дніпро присвоєно звання Героя Радянського Союзу, серед них Боєнко Дмитро Петрович, Самбуров Іван Михайлович, Шелест Денис Андрійович; десятки тисяч були нагороджені орденами та медалями СРСР.