На хвилях

Ти все зрозумів. А зараз,

як сонце додолу сіда,

в тумані, неначе в угарі,

змаячена, плаче вода.

Бузковий прив'ялий вечір

на голих вітах завис.

І вже недалеко до втечі,

до зради, до спліну, до сліз.

Ти все зрозумів, а зараз

зневіра на душу лягла:

недаром хвиля, недаром

обидва колише весла.

Увіруй — минуло кохання.

Його ти десь загубив.

Бо той, хто зазнав вагання,

ніколи в житті не любив.

Недаром, недаром, недаром

твій човен міжхвилля гойда,

в тумані, неначе в угарі,

змаячена, плаче вода.

* * *

В бетонованих каналах міста

стікають вогні, усмішки і розмови.

Глухо хлюпає в береги

день —

горішній,

незайманий,

многогрішний.

А ти самотою бредеш

містом. Зажди-но, товаришу! —

з гальмів автомобіль рветься.

А день гуркотить,

гуркотить над поверхами.

І — сміється.

* * *

Мовчазно,

як дивиться на себе стіл.

Сумовиті

опали сутінки.

Пройшли подвір'ям

і стали

перед твоїм вікном.

— Твій день — закінчився?

А ти — закінчив свій день?

А ти — не спечалений,

що, як плавець, — поміж

далекими берегами?

Що довга-предовга ніч

пролягає попереду

і шамотить,

шамотить хвилями,

шамотить?

* * *

Несамовито-синій вороновий

розкрилений косопис напівкільний —

душі твоєї витлілі окрушини —

з кального сонця приспадає тихо

і важко стрягне в молоду траву.

Немов кавалки згорненого болю —

з морозного травневого полудня

падуть на діл, яріший божевілля,

яріший за хмільний, за тьмяний сказ.

Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об,

дзьобами — об покорену планету,

об ластів'яче об яйце —- дзьобами

і Україну вечорову — об

Вернадського, 53! Ковчежс!

Ти збоку, збоку, збоку — — і не в крені?

Вже поточилась далеч, геть зарюмсана.

І тільки він не точиться. Ковчег.

* * *

Летять літа. Як голуби — летять.

Лиш падає на скроні біле пір'я

і квітне в небі золоте сузір'я

над частоколом молодих розп'ять.

І старієш, і вижидаєш вік,

що пробіжить і спиниться в долині,

де являться тобі в ясновидінні

віконниці дубові шальові...

Метляння рук, і подумів, і снів

заступить скрип іржавого завіса.

Ні партії, ні Бога, ані біса, —

ані нікого. Тільки рештка днів,

як капотіння вічності об стелю,

просвітять, мов рентген, твоє життя,

і, роздосадуваний, вороття

чекатимеш на призабуту землю.

VII. 1966

* * *

Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику,

ходімо вдаль.

Удвох шукатимем, чого нам хочеться,

ану ж, гайда!

Ходімо, розпачу мій підосінений,

в високу рань.

Зігрієм зором чужі простори,

незнаний край.

Ходімо, голубе, серцям довірившись,

о добра путь.

Коли проводять нас поранні пристрасті,

вони — ведуть.

Ходімо, шале мій, довір'я міриться

не по роках.

Шукаймо щастячка, зрадливий хлопчику,

де битий шлях.

* * *

Навкруг землі мої кружляли мрії,

і в серце хлюпав хвилями Дніпро.

Планета вся — один Чумацький шлях

зорить у ніч тривожними очима.

А корабель пливе в безмежжя синє,

достиглі зорі крабами вп'ялись

у чорний креп скуйовдженого неба:

його земні вигойдують вітри.

Мій краю! Ти спливаєш піді мною

мелодією пісні, що з дитинства

з грудей моїх до неба проростала,

тужавіла і пружилась, мов колос,

манила мрійно в голубі світи.

І рідний край, затиснений в півкулі

географічних карт, розправив плечі,

загравши смарагдовими садами

і шахівницею злотавих піль.

Зігнувся день, мов золота підкова,

і дужий хтось копитами ударив —

аж іскри в ніч! Земля ж, неначе мати,

всі очі видивить за ним услід.

* * *

Шаблюкою воронованою,

виплеканою вогнем,

Україна тягнулась кронами

до неба.

Ген татарські горять вогні,

голі стріли в обличчя мечуть.

На Богдановому коні —

предтеча.

Голомозого турка брат,

не потурчений і в неволі,

він гасав в шелюгах Дніпра,

в дикім полі.

Що не лях — басурман, що не

татарва стетеріла — — всяка

козака конем не мине

харцизяка.

А наїде феска яка,

а наскочить синя кіраса —

полонитимуть харпака

смертним прасом.

Вже тут, голубе, не лови

ґав: умить отакої ґави

запізнаєш, що геть твій вік

чисто збавить.

Шию витягне з плеч. Із піхв

рубцювату вийме домаху —

раз ударить і вдруге б міг,

дав маху.

І не турок, а степовик,

як буй-тур степовий невкоськаний,

вже під зашморгом ронить сміх

безголосий.