Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Останній лист довженка






Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов'ї,

одзьобились на нашій Україні.

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і, може,

на спокій хочеться на придеснянський,

і хочеться на мій селянський край.

Пустіть мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану,

побачити Дніпро, води востаннє

у пригірщ із криниці зачерпнуть.

Нехай гризуть дніпрові гострі кручі

моє зболіле серце. Хай гудуть

чернігівські просмолені ліси.

Пустіть мене в просмолене дитинство.

Бо кожну ніч порипують бори

і ладаном мені живиця пахне,

і дерева, як тіні предковічні,

мене до себе кличуть і зовуть.

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

хоч крихіткою ока ухопить

прогірклу землю. Звіхолили сни

мій день і ніч мою й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний

і заховать на смерть. Пустіть мене —

прозаїки, поети, патріоти.

VI. 1964

 

* * *

 

Порожні мчать автомобілі —

ні водія, ані керма,

ані душі в порожнім тілі —

ні тобі власної! — нема.

 

Дороги в'юняться лякливо,

сховавши голови в хвости,

їх затискає перспектива

і б'є пропасниця мети.

 

Куди біжиш, рабине руху?

Куди стремиш, стофарий сказ?

Куди простер захланну руку

безбожникові богомаз?

 

Немов з пожеж, з аеродромів

залізні янголи летять,

а він кошлатить сиві брови

і гне в Христа і в богомать.

VI. 1968

 

* * *

 

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

 

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

 

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Їй-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.

 

Прости мені, недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев'яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право — надриватися в ярмі.

 

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав.

Чи людська добрість — тільки добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?

 

Коли тебе, коханий, покарають —

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

6.12.1965

 

* * *

 

Жебонить жабуринням пойнята вода,

і охльостує вересень серце схміліле.

Розкошує на пагорбі зморене тіло,

а нагрівся — і досить. І в воду — гайда.

 

Замість весел — багор, закоцюрблений гак,

пліт — тобі за човна, хліба шмат — за сніданок,

а як вершу поставиш і вловиш линя,

а як любку спізнаєш і згаєш поранок,

 

то, нівроку, жируєш тоді, як прем'єр,

хай і душу намучив собі потаймиру,

хай і руки обшмугляв, до крові розтер

об багор, і об пліт, і об любку об щиру.

 

Жабуриння — і край. Жабуриння — і квит.

Жабуриння — і де його в бісовій мамі

хоч на мить відкотити калні рукави

і забуть кочегарку, і багра, і гамір.

 

Гордовито горить фіолетовий жар.

А по синьому — смерк. По вогню — фіолети.

Не забувся тобі з кондаками тропар?

А збагнув тепер — хто ти і що ти і де ти?

 

Жебонить жабуринням пойнята вода,

і охльостує вересень серце схміліле.

Хай-но топку закидаєш — буде призвілля,

хай-но шибер закриєш — і буде біда.

IX. 1965

 

* * *

 

Скільки в небі шамотіння снігопаду!

Снігопаду шамотіння скільки в небі!

В високості необлі-

таній кружляє проміж ві-

ттями єдине шамоті-

ння безбережне.

 

Скільки в небі голубого снігопаду!

Олив'яного!

Оглухлого!

Тепер

тільки сніг і сніг

і небо

геть до чортиків прочорнене.

Ні витерпу немає,

ні розради.

Снігопаду!

Шамотіння!

Безтелесих

слів!

Нічного шепотіння

зір!

Задивився в вись — і падаєш.

І не допався — падаєш.

Ледь-ледь зіп'явся — падаєш.

В небі зеленню і всте-

лено, і зимно!

II. 1965

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.