Кольоровий образок

Негр у червоному.

У жовтій сукенці

з чорним пояском —

білява дівчина.

Пройшли Хрещатик,

вийшли на Володимирську гірку.

Голубів Дніпро — останнім денним полум'ям,

голубіли очі,

вечорішав, світлішав негр.

Тихо хлюпа лимонна хвиля,

а край берега —

у червоному негр,

поруч дівчина

в жовтій сукенці з чорним пояском,

та небо, зловлене у витишений Дніпро,

і дівчина —

в волохаті обійми ночі.

* * *

Голова невагома,

як від легкого сп'яніння,

або так,

ніби під загальним наркозом

мені зроблено

повну резекцію головного мозку.

Хороше

після цілоденних турбот,

як у холодну ванну,

йти в ліжко,

під чисті простирадла

(сьогодні в гуртожитку

поміняли білизну).

Хороше відчувати,

легкість у голові,

і знати, що тебе ніщо не турбує.

(Буде спокійний сон?

І не мучитиме безсоння?

Аж ні? Я не рахуватиму до тисячі,

заколисуючи себе

рівномірним диханням?)

І будуть гарні сновидіння,

стрункі, як тихі дощі.

Я витягатиму власне тіло,

наморене за цілий день

у біганині по чергах,

бібліотеках і далеких побаченнях.

Вийду з зазубнів

розбіганої власної душі

і гукатиму:

— Сходьтесь,

тут, окрім нас, немає нікого!

І всі частини мого тіла

опівночі почнуть повертатися,

як добрі нічні феї.

— Сходьтесь! Уже споночіло!

Я один і більше нема нікого.

Сходьтесь,

щоб до ранку виповнилась моя голова

мільйоновою волею

від моїх органів почуття,

щоб нарано, почуваючись на силі,

я знову бігав — по бібліотеках,

чергах і далеких-далеких побаченнях.

* * *

Дві дівчинки

на трамвайній зупинці

жваво обговорюють

вчорашній день.

(Дівчата завше інакші

в своєму дівочому товаристві:

їхнім видом

відбивається кожен перехожий,

як хмарка на сонці).

Їм ніби подобається

не помічати

доброго, як благостиня

заждалого трамвая,

не хочеться думати,

що це — маленька радість,

котрої ліпше не відчувати:

настільки вона маленька,

що може зникнути.

Дві дівчинки

на трамвайній зупинці

діждуться трамвая іншого,

перекидаючись словами,

зайдуть у вагон

(їхатимуть — розмовлятимуть,

розмовлятимуть — їхатимуть),

і трамвай,

це добре створіння

цивілізації нашого віку,

так слугуватиме непомітно,

щоб ці двоє

навіть не дякували

за його людську добрість.

* * *

Отак і вікувати,

пізнавши роки мсти

(це — за добро заплата).

І — Господи, прости.

Не нарікаю, Боже,

на іспити важкі:

одним стражденним дрожем

злютовано віки.

Та виболіти землю —

нам! Зберегти живе —

нам! Вивершити стелю —

нам! І Господь зове —

нас! Бо його надія —

не фарисеї, ми

(не суддукеї ж скніють

під мурами тюрми).

Нам шлях прослався вгору —

не вбік, не вниз, а — ввись.

Ми, добротою хорі,

до неба возмоглись,

Там наша Україна,

котра не знає ґрат,

а притиску, а кпини,

а помсти — й востократ.

В вселенському стражданні

один твій, Дніпре, зміст.

Держи ж свій біль на грані,

ти з ним одним зріднивсь

із клекотіння магми.

Натужний біль століть

заповідав нам Ягве.

Кричи ж, коли болить.

* * *

Верби навесні — немов човни.

Лаком і смолою трохи пахнуть,

і самі прокурені, пропарені,

мов діжки торішні.

Вербам — радість. Котики зійшли,

як зіходить ластовиння з виду,

в синім травні густо поросли

кучері, вітрами передрібнені.

Вербам — радість. Верби хилять стан,

хай пристаркуваті — — то даремно,

то даремно, бо сміється став,

молодо сміється став наш древній.

Скільки літ — на прив'язі човни,

жабуриння, кумкання, латаття.

Соловей витьохкує і тягне

на вологій волосині ніч.

Тут здасться — цілий вік — весна,

лаком і смолою пахне трохи,

а берегова драговина,

ще не завдає тобі мороки.

Вся сторожова твоя маєтність

до ставка збігає в кілька суголовків.

Тут, як кажуть, чисто все — твоє:

ти — його, воно ж — тебе пантрує.

На призволенні, між сонних див

огіркам, капусті, помідорам

це свічадо тихої води

видасться безберегим морем.