Саєнтичний та антисаєнтичний підходи

(в напрямах, течіях філософії некласичного періоду)

Антисцієнтизм (антисаєнтизм) – позиція, протилежна сцієнтизму (сайєнтизму), коли наука сприймається суто негативно, як джерело всіх нещасть людства.

Архетипи колективного несвідомого – в аналітичній психології К. Юнґа – праобрази, що є першоосновою фундаментальних структур психіки, вони виступають проектом, матрицею ставлення до дійсності

Верифікація – один з основних принципів логічного позитивізму (ширше – неопозитивізму), за яким істинність будь-якого судження визначається шляхом його емпіричної перевірки, тобто зіставлення з відповідними чуттєвими даними.

Гіпотеза (наукова) – одна з основних форм наукового знання, науково обґрунтоване (тобто таке, що відповідає рівню наукового розвитку свого часу) припущення про закономірний зв'язок та причинну зумовленість певних явищ.

Диференціація науки – поділ, розчленування, розшарування науки як цілого на якісно відмінні частини, сторони, аспекти.

Докса (у феноменології Е. Гусерля) – світ простих вірувань.

Ейдос – образ, поняття, ідея. У феноменології Гусерля це поняття рівнозначне сутності.

Екзистенція – 1) спосіб буття людини в його глибинній неповторності в протилежність буттю речі; 2) спосіб філософського осягнення неповторності людського самовираження як шлях «від себе, як емпіричної індивідуальності, до себе, як самобутньої самості».

Емпіричний рівень наукового пізнання – тип знання, який ґрунтується на безпосередньому досвіді. Емпіричний рівень – початковий, поверхневий, він починається зі спостереження та описування фактів і є ближчим до феномена (явища), ніж до сутності. Порівняно з теоретичним рівнем в емпіричному знанні значно більшою є роль чуттєвості (а не розумового начала).

Епістемологія – сфера філософського знання, що вивчає закономірності функціювання та розвитку науки.

Ерот і Танатос – у психоаналізі З. Фройда первісні природні пориви: Ерос – порив до життя, Танатос – порив до смерті.

Етика науки – специфічне відгалуження філософської теорії моралі, безпосередньо пов’язане з наукою та діяльністю вчених (наукових працівників).

Загальнонауковий рівень методології – особливий шар сучасної методології науки, який об’єднує новітні загальновживані в науці форми і засоби пізнання (на відміну від традиційних проявів загальнонауковості – філософських, логічних та математичних). До цього рівня належать, наприклад, загальнонаукові категорії (система, елемент, структура, функція, інформація, модель, імовірність тощо) та відповідні підходи до пізнання дійсності – системний, структурний, функціональний, інформаційний, модельний, імовірнісний та ін.

Ідеація – тип ідеалізації у формі творення ідей і понять, яка характерна для феноменологічного аналізу і основана на інтелектуальному спогляданні, тобто «безпосередньому осягненні сутності» в спогляданні.

Інтеграція науки – об’єднання якісно відмінних частин, сторін, аспектів науки, злиття їх у єдину цілісність.

Класична наука – своєрідна модель наукового розвитку, характерна для періоду від початку Нового часу (ХVІІ ст.) до кінця ХІХ ст. Її особливостями були однозначність, наочність та відносна простота теоретичних образів явищ світу, а також абсолютне, неухильне панування лінійно-кумулятивної моделі розвитку науки.

Конвенціоналізм – започаткована французьким математиком Анрі Пуанкаре (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) науково-філософська концепція, за якою наукові поняття та теорії є не відображенням явищ світу, а продуктом довільної домовленості вчених, їх угоди, яка диктується міркуваннями зручності для науковців (від лат. сonventio – угода).

Критичний раціоналізм – започаткована англійським філософом Карлом Поппером концепція заперечення засад неопозитивізму (логічного позитивізму); один з основних проявів постпозитивізму.

Кумулятивізм – принцип розвитку класичної науки, який передбачає зростання, зберігання наукового знання та його приріст.

Кумулятивність наукового знання – принцип методології науки, який наголошує роль поступового нагромадження наукових знань, додавання нових здобутків до того, що було одержано раніше.

Метатеорія – теорія найвищого рівня, теорія про теорію, в якій об’єктом дослідження стає сама теорія.

Методологічна функція філософії – специфічний аспект ролі філософської теорії, пов'язаний зі сферою методології. У пізнанні світу філософія є всезагальною методологією науки (на відміну від ролі спеціальних, конкретних наук).

Методологія науки – 1) вчення про методи і форми наукового пізнання; 2) сукупність (система) методів, форм, будь-яких засобів наукового пізнання.

«Млості» («Нудота») в екзистенціалізмі Ж. П. Сартра – 1) почуття абсолютної безсенсовності світу, марнотності життя, неспроможності всіх очікувань; 2) однойменна назва художнього твору Ж. П. Сартра.

Моделювання – метод наукового пізнання, суть якого полягає у вивченні властивостей досліджуваного об’єкта за допомогою спеціально створеного аналога його – моделі.

Наука – соціально важлива сфера, що поєднує пізнання світу для використання отриманих результатів у практиці, а також систему логіко-епістемологічних і соціально-організаційних утворень цієї сфери. Основні аспекти значення терміна: 1) особлива форма суспільної свідомості; 2) система нагромадженого соціально значущого знання; 3) особливий соціальний інститут для поповнення і поглиблення цього знання.

Науково-технічна революція (НТР) – особливий період у розвитку світової науки і техніки (починаючи з середини ХХ ст.), коли органічно злилися революційні перетворення у трьох основних сферах – науці, техніці та виробництві (як основі всієї соціальної практики). В результаті цього утворилася єдина система ”наука-техніка-виробництво”, всі підсистеми якої здійснюють подальший революційний вплив одна на одну.

Наукознавство – наука про науку, одна з молодих наукових дисциплін (що виникли в ХХ ст.), об’єктом дослідження якої є сама наука. Будучи комплексною дисципліною, наукознавство органічно поєднує філософію та методологію науки, її економіку та організацію, соціологію науки, логіку наукового пізнання, психологію наукової творчості, наукову організацію праці в науці, історію науки і техніки, наукометрію (вивчення кількісних параметрів науки), наукову інформатику, аналіз комунікацій у науці, наукових шкіл тощо.

Некласична наука – відмінна від класичної модель наукового розвитку починаючи з рубежа ХІХ-ХХ ст., коли з’явилися теорія відносності А.Ейнштейна, теорія елементарних часток, квантова механіка. Вельми характерними засадами некласичних теорій – на відміну від науки попередньої доби – стали принципи невизначеності (яка випливає зі складності, неоднозначності детермінації у мікросвіті) та доповнюваності (тобто припущення одночасної істинності альтернативних теорій, що пояснюють одні й ті самі явища з різних сторін). Отже, тут наявні переривання поступовості, відхід від абсолютного панування кумулятивізму у розвитку наукового знання, визнання більш складних типів детермінізму.

Неопозитивізм – одна з найвпливовіших течій світової філософії ХХ ст., найвища форма розвитку позитивізму.

«Нормальна наука» – термін некласичної науки, що означаєперіод розвитку науки в межах панівної парадигми.

Об’єктивність (як принцип наукового пізнання) – визнання того, що об’єкти вивчення та їхні властивості існують незалежно від свідомості дослідника, як об’єктивна реальність.

Парадигма (наукова) – прийнята певним науковим співтовариством модель (зразок) постановки та вирішення проблем, що забезпечує існування наукової традиції. У новітню філософію це поняття ввів американський філософ науки Т. Кун («Структура наукових революцій», 1962 р.).

Позитивізм – започаткована французьким філософом О. Контом філософська течія, що стала важливим явищем європейської культури у другій половині ХІХ ст., і це тривало аж до 70-х років ХХ ст. Справжнім завданням філософії позитивізм проголосив вивчення мови науки. Основні етапи еволюції цього вчення: 1) класичний позитивізм; 2) емпіріокритицизм, 3) неопозитивізм. Наслідком утрати панівних позицій останнього стало виникнення постпозитивізму.

Постнекласична наука – так нерідко позначають новітній період наукового розвитку, що почався з 60-70-х років ХХ ст. Найтиповішими його галузями стали кібернетика, загальна теорія систем і особливо синергетика. З цим типом теорій пов’язуються багатоваріантність розвитку надскладних систем, прогностичність (а не вірогідність) методології, імітаційність моделювання.

Постпозитивізм – строкатий та різнобарвний філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після вичерпання його потенціалу.

Принцип проліферації теорій – принцип постнекласичної науки, який означає, що одна й та сама множина даних спостереження сумісна з дуже різними і взаємно несумісними теоріями.

Проблема (в науці) – одна з основних форм наукового знання, що констатує наявну суперечність у пізнанні дійсності, суперечність між знанням та незнанням. Вже формулювання наукової проблеми є дуже важливим імпульсом до пошуку шляхів її розв’язання.

Рівні наукової методології – особливі, якісно відмінні ступені у внутрішній її будові. Розуміння цих рівнів не є однозначним, одноаспектним: критерії їх виділення можуть бути різними. Так, загальновизнаним є розрізнення емпіричного та теоретичного рівнів; інший аспект являє собою розмежування філософського, загальнонаукового, регіонального та спеціальнонаукового рівнів методології.

Свобода – в екзистенціалізмі приреченість людини на вибір.

Синерґетика – напрям у науці, що досліджує відкриті нелінійні, динамічно нестабільнісамоорганізуючі системи, що здатні змінювати свою структуру й алгоритм власного функціювання.

Системний підхід – основний з новітніх наукових підходів загальнонаукового рівня. В основу цього підходу покладено вивчення явищ будь-якої природи (матеріальної чи ідеальної), будь-якої сфери (природи, суспільства, техніки, медицини, людської психіки тощо) як системних об’єктів, з позицій саме їхньої системності.

Стурбованіст ь – поняття у філософії М. Гайдеґера, яке означає, що людина переймається значеннями у світі речей, для неї важливим стає смисл буття.

Сцієнтизм (сайєнтизм) – світоглядна позиція, суть якої – абсолютизація науки та її ролі в житті людства: наука, мовляв, може все, вона здатна всіх людей зробити щасливими.

Теоретичний рівень наукового пізнання – тип знання, внутрішньо пов'язаний з логічним узагальненням досвіду та суспільної практики, з абстрагуванням найсуттєвіших властивостей великої кількості одиничних реальних об’єктів і, більше того, з конструюванням особливого теоретичного світу, об’єкти якого великою мірою ідеалізовані.

Теорія – найвища, найрозвиненіша форма наукового знання, що містить органічно цілісне уявлення про закономірні та істотні причинно-наслідкові зв’язки між явищами певної галузі дійсності.

Технологічний етап науково-технічної революції – новітній період НТР (що почався з середини 70-х років ХХ ст.), суть якого полягає у створенні на основі науково-технічних досягнень та практичному використанні класу революційних, наукомістких технологій. Це, наприклад, методи порошкової металургії, лазерна та плазмова обробка речовини, біотехнології, новітні інформаційні технології.

Факт у науці (науковий факт) – елементарна форма наукового знання, що містить найпростіші, але вірогідні відомості про певні явища дійсності (наприклад: всі метали добре проводять тепло й електрику).

Фальсифікація – термін аналітичної філософії (Р. Карнап), який означає, що кожне наукове знання у принципі може бути спростоване через недосконалу фактологічну базу.

Феноменалізм – філософська концепція пізнання світу лише як констатації певних емпірично сприйманих явищ (феноменів), без проникнення в їх сутність, у таємниці причинно-наслідкових зв’язків та відкриття законів дійсності.

Феноменологічний метод (у філософії Е. Гусерля) – споглядання сутностей шляхом вилучення усіх суджень просторово-часового світу. Сутності тут – сконструйовані свідомістю значення, що є базовими підвалинами науки.

Філософія науки – особлива галузь філософської теорії, яка своїм об’єктом має саме науку. Виділяють три етапи еволюції цієї галузі – допозитивістський, позитивістський та постпозитивістський.

Філософія техніки – галузь філософії, яка спеціально вивчає техніку та всі її соціокультурні виміри. Це поняття вперше вжив німецький філософ Е. Капп (книга «Основи філософії техніки», 1877 р.).