Совість і сором

Совість – одна з найскладніших етичних категорій. Її вважають внутрішнім судею, який конання людьми морального обов’язку. Завдяки совісті людина бере на себе відповідальність за своє розуміння добра і зла, за ті критерії, керуючись якими, вона здійснює моральний вибір і моральні вчинки.

Демокріт вважав- за допомогою совісті людина контролює власну поведінку. Совість повина ґрунтуватися на внутрішніх переконаннях людини.Він вважав, що за допомогою совісті людини контролює власну поведінку. Совість повина ґрунтуватися на внутрішніх переконаннях людини. Людина повинна уникати навіть розмов про ниці вчинки, оскільки вона несе моральну відповідальність не лише за свою діяльність, але й за наміри.Каяття робить життя людини спокійним і світлим.

Сократ зазначив, що джерелом моральних суджень є її самопізнання.

Платон вважав, що совість стосується сфери ідей, а всі види земної совісті можуть бути лише її відображенням. Він стверджував, що моральність і совість є вродженими поняттями і беруть початок за межами людського чуття і пізнання, у потойбічному світі ідей.

Арістотель у праці «Нікомахова етика» зазначив, що совість – це правдивий суд доброї людини.

Цицерон вважав, що совість неможливо знищити, оскільки її джерелом є Бог. Людина повина утримуватися від будь-яких вчинків, якщо вона сумнівається в тому, що вони правильні.

Сенека вважав, що ми не можемо щось змінити у зовнішньому світі, оскільки всім керує доля. Доброчесність полягає у тому, щоб змеритися зі своєю долею, підкорившись їй.

Впродовж багатьох століть релігійні вчення доводять, що мораль, а також і совість мають божественне походження. Існує думка, що совість зявилася в результаті гріхопадінні Адама і Єва. Очищення совісті можна здійснити шляхом звернення до Бога, каяття і сповідь.

Каяття нам допомагає нам очистити душу, стати на шлях морального вдосконалення, зрозуміти, що совість є чимось невідємним від нашого внутрішнього єства, а можливо й таким, що виходить за межі людського «Я». Каяття супроводжується обіцянкою більше не грішити і виправити наслідки своїх негідних вчинків.

В епоху Нового часу Дж. Локк ствер., що совість – це моральна оцінка людиною своєї поведінки. Він доводив, що джерелами совісті є оточуюче середовище та виховання.

Гольбах вваж., що совість людини повинна керуватися розумом та суспільною думкою. Совість – це ставлення людини до самої себе, через суперечність з самою собою. Гольбах зазначив, що у людей формув. почуття совісті в результаті виховання, оскільки вони народжуються без ідей, без пристрастей. Докори сумління вселяють в нас думку про те, що наші вчинки здатні викликати в інших людей ненависть або гнів.

Кант переконаний, що совість дана людині від народження, вона має апріорне походження. Совість - це «закон який живе в нас», вона повинна стежити, щоб вчинки людини узгоджувалися із законом моралі. Людина керується совістю, тому що цього потребує її почуття обов’язку. Вибір ми повинні здійснювати самостійно, покладаючись на власний розум, доброту серця і душі, керуючись свободою волі, проявляючи моральну зрілість.

На думку Гегеля совість – досконале пізнання добра і вміння визначати його мисленням. Совість ґрунтується на суб’єктивній думці, тому на рівні моралі вона є лише видимістю, формальністю.

Феєрбах розглядав совість, як реальну властивість людини. Совість бере початок від знання, або пов’язана з знаннями. Совість – це суспільне явище і щоб пояснити її, потрібно 2-є людей. Одна людина визначає совість як образ іншої людини. Згідно з Феєрбахом, совість пов’язана з співчуттям, та ґрунтується на принципі «не роби іншим того, чого ти не бажав би, щоб робили тобі.» Совість проявляє себе, лише після наших дій.

Функції совісті:

1. Запобіжна. 2. Рнтроспективна

Запобіжна – полягає у нагадувані людині про руйнівну силу зла, утримані від негативних намірів та спонуканні до дотримання моральних заборон.

Ретроспективна – у ситуації моральної поразки особистості голос совісті глушить усі інші голоси, якими б вони не були: добрими чи злими.

Совість тісно пов’язана з соромом, який виникає у зв’язку з переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед іншими людьми.

Спіноза вважав, що сором – це незадоволення, яке виникає після вчинку. «Ми соромимося, тих людей думки яких ми цінуємо.»

З релігійної точки зору, сором зявляється в результаті гріхопадіння. На зміну звичного цілісного буття приходить душевний неспокій, дисгармонія, незадоволення собою, тому що людина пізнала сором.

Ситуації в яких людина соромиться:

1) Людина соромиться коли усвідомлює свою невідповідність загальноприйнятим нормам і цінностям.

2) Своєї невідповідності моральним орієнтирам, характерним для суспільства.(агресивність, обман, пияцтво, тощо.)

3) Коли її внутрішній світ відкривається перед іншими всупереч її бажанням.(читають особистий щоденник, особ. Лист)

4) Сором не за себе, а за інших чия поведінка не узгоджується із загальноприйнятими нормами.

5) Відчуває хибний сором (своя невідповідність найрізноманітнішим вимогам «біла ворона»)

Сором як і совість феномен людської самосвідомості. Як моральне переживання сором передає самооцінку людини, суд «я» над самим собою. Людина яка соромиться, немов би притягує погляд іншого на приховані вади своєї душі