Сенс життя і ставлення до смерті.

І в сучасну епоху проблема сенсу життя потребує особ­ливої уваги. В умовах, коли відбувається тотальна переоцін­ка цінностей та нехтування традиціями, дедалі чіткіше вияв­ляється нестійкість людського буття. Відсутність сенсу спри­

чиняє у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу і самогубства. Людина все більше відчуває тягар масової культури, масо­вого споживання та масових стандартів, а тому, щоб не «за­губитися» у житті, не втратити своє «Я», вона потребує формування певної життєвої позиції, яка б грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя.

потрібно розрізняти питання про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про сенс життя, про цінності, які є вихідними та життєво визначальними. Людина може діяти цілеспрямовано, відповідно до омріяної мети, але, незважа­ючи на це, її життя буде безглуздим, тому що ця мета не має загальної основи, не зміцнена уявленням про сенс життя, який повинен бути більшим за мету. За даних обставин лю­дина досягне лише проміжну мету, опиниться в ситуації втрати сенсу життя, в результаті чого потрапить у стан смут­ку та відчаю. Можливий ще й інший бік ототожнення мети і сенсу- фанатичне служіння меті як вищій цінності. Тому першим фактором адекватного вирішення питання про сенс є усвідомлення того, що мета і сенс життя не співпадають, а тому повинна існувати ієрархія мети і цінностей, яка базу­ється на уявленні про сенс життя)

основною причи­ною, що спонукає шукати сенс життя є усвідомлення того, що задоволення лише фізичних потреб не зможе зробити людське буття осмисленим^

3начну роль в осягненні сенсу жит­тя, його реалізації відіграє усвідомлення людиною її скінчен- ності, а тому вона прагне використати всі можливості, щоб надати сенсу своєму життєвому шляху. Людина прагне за­лишити по собі добру згадку^

^Питання про сенс життя має давню історію. Так, у дале­ку Античну епоху, коли мислителі лрагнули осягнути призна­чення людини у світі, Демокріт вважав, що справжній сенс життя полягає у тому, щоб людина завжди перебувала у доброму стані духу. Він стверджував, що людина нічим не обмежена, перед нею відкритий увесь світ, вона має всі ша­нси та можливості для свого вдосконалення]!

Кіренаїки, зокрема Арістіпп, Федор, Гегесій, вважали, що сенс життя людини - насолоджуватися теперішні.

Пошук людиною сенсу життя не припинявся в період еллінізму. На першому плані опинилися проблеми етики, а саме щастя та призначення людини у світі^

У епоху Просвітництва сенс життя полягав у служінні за­гальному благу, внесенні особистого вкладу в історію, куль­туру та прогрес суспільства. Але ця ідея не простий заклик розчинити себе у загальному благу. Потрібно знайти ту міру особистого та загального, за допомогою якої можна подола­ти дві крайні життєві настанови: самозречення особи та її самоствердження. Наприкінці XIX - на початку XX ст. на та­ких позиціях стояли релігійні філософи Володимир Солов- йов та Семен Франк. Франк підкреслював, що служіння на­віть абсолютному началу, яке не прикрашає і не зігріває вла­сне життя людини, не може надати йому сенсу. Проте лише благо в суб’єктивному значенні також не дарує сенсу, тому що навіть щасливе життя отруєне болючим питанням «

[На думку Григорія Сковороди, Людвіга Фейєрбаха, Еріха Фромма, сенс життя полягає у любові, сердечному почутті, у тому, щоб з любов’ю ставитися до світу

^Любов - це подо­лання людського корисливого особистого життя, вона дарує блаженну повноту справжнього життя і таким чином надає йому сенсу

На думку І. Канта, сенс життя людини існує не сам по собі, а в усвідомленні нею свого буття як людського! вільна людина має право бути вільною як у творенні добра, так і зла, у виборі розуму чи абсурду? ]

Гй. Фіхте сенс життя людини бачив у гармонії з собою, у її вдосконаленні шляхом постійної праці над собою і світом. Для Г. Гегеля сенс життя пов’язаний із діалектикою світового процесу, він індивідуальний?)

Завдяки роздумам про сенс можна виділити певні шля­хи надання життю сенсу. Віктор Франкл, австрійський психо­лог, психіатр і філософ, виділив такі можливі шляхи: по- перше, - це те, що людина дає світу; по-друге, - це те, що людина бере від світу; по-третє, - те, як вона ставиться до життя Цінності відносин людина реалізує тоді, коли потрапляє у трагічні обставини, які їй не під силу зміни­ти. Саме такі цінності дозволяють їй прояснити не тільки сенс життя в цілому, але й конкретні життєві ситуації, не втратити сенс життя навіть перед стражданнями та тяжкими життєвими випробуваннями

(Кожна концепція представлена у свідомості людини як її спрямованість, у якій виокремлюють два рівні: 1) вищий рі­вень спрямованості відображає уявлення людини про сенс життя, її місце у світі, ставлення до себе та інших, до життя та смерті; 2) нижчий рівень включає у себе ієрархію сфер життєдіяльності у свідомості людини та її ставлення до них.

^Людина, роздумуючи про сенс життя, врешті-решт по­чинає замислюватися про свою конечність, оскільки її лякає власна смерть, а ще більше смерть її близьких

античні мудреці вважали, що у момент смерті від людини відо­кремлюється тонка матеріальна оболонка, яка прямує в Аїд - сумне царство тіней. В зв’язку з цим стародавні греки прагнули наповнювати земне життя радістю, бачити в усьо­му, що їх оточувало красу та гармонію. Сократ, розміркову­ючи про смерть, зазначав, що саме під впливом страху лю­дина вважає її найбільшим злом. Він зробив спробу шляхом філософських міркувань подолати страх смерті. Людина, стверджував мислитель, не повинна боятися смерті, оскіль­ки «ніхто не знає ні того, що таке смерть, ні навіть того, чи не є вона для людини найвеличнішою із благ, попри те її боять­ся, ніби знаїоть точно, що вона - найбільше зло

^ідею щодо безсмертя душі розвинув Платон. Він вважав, що людей умовно можна поділити на дві групи: 1) ті, що в житті керуються потребами душі, а тому є мудрими І доб­рочесними; 2) ті, що догоджають своєму тілу, в результаті чого є ницими людьми^

(Земний спосіб життя, згідно з Платоном, визначає долю людини після смерті. Люди, які вели негідний спосіб життя, потрапляють у Тартар, звідки немає вороття. Інші люди піс­ля перебування в Аїді втілюються в людей або тварин. Лише незначна кількість людей — справжні філософи, які завдяки філософії очищаються від тілесних потягів, а після смерті стають безтілесними і живуть у божественному світі

(Згідно зі стоїками, страх смерті можна подолати завдяки філософським роздумам про неї

шопенгауер стверджував, що людина шляхом аскетизму повинна знищити у собі волю до життя і злитися через смерть зі світовою волею. Смерть - це кінцевий ви­сновок життя, його підсумок. Життя і смерть є трагічними для людини, яка не може осягнути їхню таємницю. Людина, яка здатна пізнати сутність світу, тобто волю, усвідомлює, що метою життя є смерть.

[„Проблема людини у XX ст. набуває особливої гостроти. Дві світові війни, післявоєнні роки тягарем лягли на плечі людей. В умовах політичного, економічного, духовного зане­паду виник екзистенціалізм - напрям, основним завданням якого є встановлення сенсу людського існування.

думки про смерть змушують людину «турбуватися» про минуле, тепері­шнє, майбутнє. Турбота - вихідна ознака людського існуван­ня, вона «індивідуалізує». Саме розуміння невідворотності свого кінця складає глибинну основу існування людини. Стоя­чи перед обличчям смерті, вона усвідомлює власну непов­торність та унікальність свого існування.