Український ідеал людини перед хрещенням руси-україни

Національний ідеал людини всякого народу має свою історію. Початки його треба шукати ще в доісторичному періоді життя народу. Людина як моральна і суспільна істота не могла жити без певного уявлення про те, якою вона мусить бути. Мало того, є підстави думати, що в доісторичні часи людина мусила ще стисліше дотримуватись загальноприйнятих норм поведінки, ніж в нові часи історії, бо тоді був значно суворіший контроль суспільства над особистістю. Коли ж зважити, що доісторичний період людства тягся значно довше, ніж історичний, то ми мусимо прийти до висновку, що доісторичний ідеал людини входив, так би мовити, у плоть і кров народу, ставав його другою натурою, відбивався у його звичаях обрядах і народньому мистецтві.

Тому й характеристику традиційного ідеалу людини ми повинні почати з ідеалу доісторичного українця. На жаль, ми не можемо стисло окреслити цей ідеал, бо для цього у нас мало даних Навіть про часи перед створенням Київської держави історик має дуже бідні відомості, що їх він знаходить у грецьких і арабських купців чи істориків. Більше дає для характеристики праісторичного українця археологія. На підставі розкопок можна робити висновки про заняття наших предків, про їх мистецтво й побут. А оскільки все це впливає на психіку народу і разом з тим відбиви її, то археологічні матеріяли дають підставу і для висновків про психічні властивості народу. Багато матеріялів для висновків про психологію праісторичного українця дає фольклор, особливо обрядові пісні. На підставі всього цього можна прийти до таких висновків.

Основною формою господарського життя, принаймні в українців, що жили по середній течії Дніпра й відіграли головну ролю в історії Київської держави, було хліборобство. Ця форма господарства мала великий вплив на соціяльний устрій, звичаї и психологічні властивості наших предків.

Передусім вона впливала на родинний устрій слов'ян. Тим часом коли у семітів і нордійців, народів номадів і ловців існував патріярхат, у наших предків формою родинного устрою був матріярхат, поєднаний з моногамією (одноженством).

Мирні хліборобські заняття сприяли лагідності вдачі українців; і загальній інтелігентності їх, бо доісторичний хлібороб мав більш можливостей, ніж пастух або ловець, задумуватись над таємницями природи й людського життя. З цим пов'язана також певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання. Літописець пише і про полян, що вони мали лагідну вдачу. Мандрівники, що побували і в ті часи на Україні, відзначають велику гостинність наших предків, Ібн-Даст пише, що слов'яни «гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони; і з усіма, хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити і утискувати таких людей. У випадку, як хто скривдить або притисне чужинця, допомагають і боронять..»

Приблизно так само характеризує гостинність наших предків Цисар Маврикій. «Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливі, переводять з місця на місце, куди їм треба. Коли б через недбальство господаря гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві, підняв би війну, бо вони вважають своїм обов'язком помстити кривду гостя».

Чужинці відзначали також добре поводження наших предків з рабами, полоненими. Тих, що попадають до них у полон, – пише Маврикій, – не задержують, як це роблять інші народи, але, призначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть за якимсь викупом вернутись до своїх, чи залишитись з ними як вільні й приятелі.

Про високий рівень мистецьких здібностей старовинних українців дуже виразно свідчать залишки посуду і всякого знаряддя, здоблені прекрасними візерунками. Любили наші предки музику, співи й танки. «Є в них (слов'ян) ріжні кобзи, – пише Ібн-Даст, – гуслі й дудки; дудки довгі, на два лікті, а кобза має вісім струн».

Великий вплив на психологічні властивості старовинних українців мав матріярхат, форма суспільного життя. Передусім це стосується психології жінки. Оскільки вона була господинею в родині й не залежала від чоловіка так, як у патріярхальній родині, у неї вироблялась свідомість своєї гідности, те, що можна назвати духовим аристократизмом. Українська жінка, господиня в своїй хаті, не могла терпіти поряд з собою іншої жінки-господині, і тому у нас з давніх часів існувала моногамія.

Матріярхальна форма суспільного життя, мирний характер праці, тонкість емоцій, природня інтелігентність благодійно впливали и на форми одруження. У багатьох народів в доісторичні часи, в мисливців і пастухів, формою одруження було «умикання» дівчат або купівля їх, що потім перейшло в історичні часи. Зрозуміло, що вкрадена або куплена жінка тільки в дуже рідких випадках могла стати справжньою дружиною чоловіка. Вона була лише його рабинею. «В московщині, – як пише проф. В. Щербаківський, – де здебільша син женився дуже рано (у 18 літ) і сам грошей не мав, жінку купував йому батько і через це ставав повноправним власником своєї «снохи», то на нього переходило ніким не оспорюване (ні його сином, ні його жінкою) право снохацтва, тобто статевих зносин з невісткою. («Старовинний праукраїнський соціяльний устрій». Л.Н.В., річн. XXXII, стор. 76).

На Україні молоді люди, як правило, одружувались за взаємною згодою. В основі одруження лежало почуття симпатії й кохання Коли до того ще взяти порівняно високу інтелігентність українця, то стане ясним, що родинне життя на Україні мало в собі, багато високих духових елементів, а не зводилося до моментів фізіологічних і здобування засобів до існування. Кохання набувало високих моральних рис. Перевага в ньому духовних елементів над фізіологічними, духовний аристократизм вели за собою стриманість у статевих відношеннях «їх жінки бувають чесні понад міру», – пише про українок Цисар Маврикій. Стриманості відповідає друга висока моральна риса – вірність у коханні і в родинному житті.

Українська жінка часто залишалась вірною чоловіку й після смерти його. «… багато їх (жінок), – пише Маврикій, – вважають смерть чоловіка за власну і радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям».

Зрозуміло, що при такому стані родинної моралі зовсім неможливе було снохацтво, бо воно було противне самій природі українця. До цього ще треба додати, що за статевою мораллю пильно стежило праукраінське суспільство й суворо засуджувало як порушення цнотливости, так і зраду в родинному житті.

Мандрівники відзначають відважність і хоробрість наших предків. Але трудно встановити, кого вони при цьому мають на увазі: чи слов'ян, чи варягів, що разом з нашими предками нападали на греків. Хоробрість виявили ті и другі, але є підстави думати, що вона була різна. Варяги були здобичниками, хоробрість їх мала агресивний характер. Українці були мирним народом, їм не треба було шукати чужих земель або грабувати інші народи, бо своя земля була дуже родюча і праця на ній забезпечувала всі потреби життя. Але цю землю треба було захищати від нападу різних ворогів, і тут наші предки виявляли велику хоробрість.

До цього ще треба додати, що властива українцям екзогамія сприяла мирним і приязним відношенням до інших племен. З цього погляду українці значно відрізнялись від народів з ендогамною формою родинного життя, як, напр., німці або москвини. Цим народам, як зазначає проф. Щербаківський, властива агресивність і вороже ставлення до інших племен і народів.

Але разом матріярхат і екзогамія сприяли розвитку серед українців розпорошености. Тим часом як москвини здавна і аж до XIX ст. жили великими родинами, в які входили по декілька поколінь, українці після одруження звичайно відділяються від батьків і живуть своїм окремим господарством 3 цією рисою зв'язана любов до волі, що відзначали часто мандрівники, а також взаємні непорозуміння і сварки, що часто призводили до внутрішньої боротьби.

Про цю рису пише Цисар Маврикій: «коли посваряться між собою, ніколи не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення».

Ця риса дуже шкідливо відбивалась в житті українського народу, як в старі, так і в нові часи. Шкода від неї посилювалась ще тим, що внаслідок матріярхату українці не мають нахилу підлягати твердій владі і шанувати її авторитет. В патріярхальній родині така влада належить старшому в роді: всі члени останнього мусять безумовно коритись йому. При матріярхаті така безумовна влада однієї людини над родом або племенем неможлива. Тому українцям трудніше було організувати державу з міцною владою, ніж приміром, москвинам. Тому є всі підстави визнати за правдиве оповідання літописця, що вони послали послів до варягів, щоб ті прийшли й правили нашими предками. Дуже характерний мотив звернення до чужих володарів: «земля наша велика і багата, а ладу в ній нема». Такі характерні риси українців в передісторичні часи, власне перед створенням Української держави. Але вже в ті давні часи жоден нарід не міг жити ізольовано, окремо від інших народів. Особливо не могли жити ізольовано племена, що жили по середній течії Дніпра. Рівна місцевість, відсутність гір, що захищали б її від азійських степів, а, з другого боку, родючість грунту були причиною того, що на Україну постійно тиснулись азійські орди. Крім того, через Україну проходив знаменитий шлях із Варяг в Греки. Цим шляхом через Україну проходили варяги, іноді як купці, іноді як грабіжники. Нерідко наші предки самі наймали варягів як вояків для охорони своєї землі. Так варяги все в більшій і більшій кількості приходили на нашу землю і селились на ній, вступали з нашими предками у все тісніші й тісніші стосунки. Це не могло не відбитись на психології наших предків і на їх ідеалах.

Щоб уявити, який саме вплив на українців мали варяги, зупинимось на короткій характеристиці їх, як її подають історичні джерела. Варяги своєю вдачею у багатьох відношеннях були протилежністю нашим предкам, як протилежністю була й природа, серед якої жили ті й другі. Бідна й сувора природа Скандинавії, батьківщини варягів, не могла забезпечити їм добробуту, і тому вони численними дружинами виїздять в інші, багатші країни шукати собі щастя. Найчастіше вони грабують місцеве населення, а іноді торгують з ним або стають до нього на військову службу. «Варяг, – як пише Е Вінтер, – був чимсь середнім між вояком і купцем». Але не рідкі випадки, що варяги, захопивши якусь землю, організовували там свою державу. Таке було і з нашою українською землею.

Життя в походах через бурхливе море, постійний риск своїм життям розвивали хоробрість, робили із варягів першоклясних вояків Ось як характеризує варягів одно арабське джерело: «Мужі з країни Руотсі не мають нерухомого майна, ані сіл, ані землі. Вони живуть виключно з торгу соболями. Вони нападають на слов'янські землі, щоб брати там невільників і продавати їх потім в Ітілі та Болгарі. Здобич у слов'янських землях – єдине джерело їх існування. Коли в руотса родиться син, батько кладе коло нього голий меч і каже: «багатства я тобі дати не можу. Що ти здобудеш цим мечем, то буде твоє». Другий арабський мандрівник пише так: «Руотсі відважні й хоробрі. Нападаючи на якийсь інший народ, вони не перестають битись, поки не знищать його до щенту».

Поряд з хоробрістю та войовничістю варяги відзначались великою ініціятивою і підприємливістю. Ініціятива їх мала широкий розмах про що з особливою переконливістю свідчить заснування варягами в Европі декількох держав. Ці факти свідчать також про сильне прагнення варягів до влади и панування над іншими народами.

В протилежність до слов'ян, варяги відзначались дисциплінованістю, вірністю вождеві й пошаною до нього.

Здавалось би, що при зустрічі цих двох народів таких протилежних стихій між ними неодмінно мусила б відбутись боротьба, внаслідок якої войовничі варяги мали обернути мирних слов'ян на рабів, утворити з себе панівну замкнуту в собі верству з суворою внутрішньою дисципліною й деспотично панувати над українцями. Інакше кажучи, на Україні мусило б статися те, що сталося в Спарті після приходу туди завойовників – дорян. Але цього не сталося. Варяги швидко зливалися зі слов'янами, особливо їх верхнім прошарком: разом з ними ходили в походи, одружувались з українками. Як пише Вінтер, варяги брали собі багато жінок-українок, щоб поширити свої зв'язки з місцевим населенням і мати більше нащадків, кровно споріднених з ним. Можна думати, що причин такої політики варягів декілька, а основні з них – вдача українців, багата земля і вигідне географічне положення України. Українці, не будучи агресивними, в той же час були дуже свободолюбними й не помирились би зі становищем рабів, і при великій хоробрості війна з ними закінчилася б для варягів катастрофою. Можливо, що тут відіграла ролю порівняно висока культура українців та їх інтелігентність, що імпонували варягам.

Внаслідок цього варяги швидко зливались з місцевим українським населенням і асимілювались з ним. Діти їх, виховані матерями-українками, розмовляли українською мовою і фактично ставали українцями. Це злиття двох народніх стихій відбилось на вдачі українського народу, на його культурі й історії, відбилось воно і на формуванні ідеалу людини. Найважливішою рисою його є войовничість і хоробрість. Це риса варязька. Але вона під впливом слов'янської стихії ушляхотнена, позбавлена кривавої жорстокости. Друга риса, сполучена з першою, – це духовий аристократизм, який полягає в тому, що людина ставить на перше місце не зовнішні ознаки гідности, не своє положення, не одежу й багатство, а високі духові якості вдачі. Живим втіленням цього ідеалу в початковому періоді нашої історії був Святослав Завойовник. Це був володар великого масштабу з надзвичайно широкими державницькими плинами, що поставив собі завдання створити в Україні велику імперію, підкоривши їй великі простори на сході, заході й на півдні. Але це не був хитрий політик, що досягає своєї мети шляхом хитрої дипломатії, угодами, підкупами та інш. Це був великий воїн-романтик, для якого на першому пляні стояли слава й вояцька честь. Але це не була особиста пиха. Для Святослава його особиста честь і слава з'єднувались з честю і славою України Це був палкий патріот, що ніколи не вагався покласти голову за свою батьківщину. Вступаючи в бій зі значно сильнішим ворогом, він закликав своїх вояків полягти кістьми за Україну або перемогти. «Мертві сорому не мають». Поразка була б для нього великим соромом, якого він не міг би знести. І при всьому тому цей великий лицар, який увійшов в історію з ім'ям Завойовника, відзначався великою простотою в побуті й одежі. Він їв те, що їли й інші вояки, спав, поклавши під голову сідло, одягався так, що його не можна було відрізнити від звичайного вояка. І це не було в нього засобом спонукати своїх вояків спокійно терпіти невигоди життя в поході. В основі цього лежав високий духовий аристократизм, справжня пошана до своєї гідности. Своїм способом життя він ніби підкреслював, що гідність людини не в одежі, не в зовнішніх ознаках влади, а у високих властивостях вдачі. Тому Святослав став взірцем для наших предків. Про нього складались легенди. Одну з таких легенд передає літописець. Будучи християнином, він захоплюється Святославом і з захопленням пише, як той, будучи хлопцем, одним ударом проколов коня й вершника.

А проте нема підстав думати, що за часів Святослава відбулося повне злиття двох стихій, української й варязької, і що витворився один якийсь всіма визнаний ідеал людини. Святослав був ідеалом передусім для дружинників і правлячої кляси. Щодо маси населення, особливо тих, що сиділи на землі, то вона жила своїми старовинними ідеалами, що відбивались в народній релігії, звичаях і народній творчості.

Ващенко Г. Виховний ідеал / Г. Ващенко. – Полтава: Ред. газ.
«Полтавський вісник», 1994. – С. 104 – 109