Соціокультурне підґрунтя виникнення соціальної роботи в Україні

Теорія соціальної роботи, як і будь-яка наукова теорія, вбирає в себе, з одного боку, тенденції розвитку цієї науки у світовому науковому просторі. З другого боку, її тенденції та закономірності виникають у конкретному географічному, соціально-економічному та науковому середовищі тієї чи іншої краї­ни. Отже, паростки соціальних теорій виростають на власному соціальному і науковому підґрунті, що вимагає для розуміння Їх сутнісних і специфічних рис вивчення і врахування впливу на їх формування і розвиток соціальних характе­ристик цього підґрунтя. По відношенню до теорії соціальної роботи мова йде про соціальні, моральні, духовні, політичні та економічні передумови виник­нення паростків цієї науки в Україні.

Характерно, що у розв'язанні гострих соціальних проблем, які нині стоять перед українським суспільством, дедалі більшого значення, поряд з удоскона­ленням державної системи захисту населення, набуває відродження розвитку благодійної діяльності різних організацій та установ, спеціалізованих громад­ських об'єднань і приватних осіб. Благодійність – це вияв цілеспрямованої ува­ги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови існування (на відповідному загальному рівні цивілізо­ваності суспільства), надання їм посильної допомоги у збереженні й організації своєї життєдіяльності, підтримання їх матеріально і духовно. Це соціальне яви­ще має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з яки­ми становить не тільки пізнавальний інтерес, але й має практичне значення для тих, хто працює у соціальній сфері або хоче присвятити себе цій роботі.

Серед багатьох спільних рис, притаманних різним народам, є, насамперед, співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, прийти на Допомогу. Ці людські якості існують віддавна, з часом змінюють форми і спсоби вираження. Не обділені ними й слов'яни. Письмові згадки західних манд­рівників давнини засвідчують їхню гостинність, милість, чуйне ставлення до полонених. Турбувалися слов'яни і про співвітчизників, які потрапили в біду. Так, Київська Русь уклала з греками низку спеціальних договорів «Про поряту­нок полонених». Ними визначалися взаємні зобов'язання щодо викупу русичів і греків, хоч би у якій країні вони перебували, та повернення їх на батьківщину (договори князів Олега й Ігоря – 911 і 945 р.).

Людинолюбство, незлостивість, відкритість слов'янської душі, на думку вче­них (В. О. Ключевський), формувалися під впливом особливих географічних і природних умов, серед яких слід виділити безкрайність рівнинних і лісостепових просторів, поміркований клімат, постійну необхідність колективного захисту від войовничих половців та інших сусідів. Духовність, культура слов'ян розвивали­ся також завдяки діяльності просвітителів Кирила та Мефодія, які 898 р. створи­ли для них єдину книжково-письмову мову. Вона виявилася одним з важливих факторів становлення й розвитку слов'янської цивілізації, тієї особливої духов­ності наших пращурів, яким властиві доброзичливість, співстраждання.

Зауважимо, що самобутній характер наших попередників формувався задо­вго до введення християнства у Київській Русі. Воно у нашій країні модернізу­валося, пристосовувало свої догмати до уявлень східних слов'ян про добро і зло, богів-покровителів й інші надприродні сили та земні явища. Вчення церк­ви про рятування душі, людинолюбство, справедливість, доброчинність, скро­мність було співзвучним слов'янській духовності і допомогло йому поширити­ся серед нашого народу. Християнство відіграло позитивну роль у його істори­чному розвитку, в т. ч. у піднесенні благодійності. Таку ж місію виконували й інші релігії, що в тій чи іншій формі проповідують гуманістичне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із п'яти своїх «стовпів» розглядає обов'язкову благочинність через спеціальний податок і милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс обстоював тезу про те, що «матір'ю філантропії є релігія».

Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини його положення, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосердним. Ось деякі з них: «Блаженні милостиві, бо помилу­вані вони будуть», «Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе – не відвертайтесь від нього», «Продай добра свої та й убогим роздай», «Тіштеся з ти­ми, хто тішиться, і плачте з тими хто плаче». Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченням літопису, велів «усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу, і питво, і гроші з казни». Та оскільки немічні і хворі не могли добиратися до його двору, князь повелів зробити теліги, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед в бочках, квас і возили по місту, питаючи: «Де хворі і старці, які не можуть ходити?» Таким роздавали усе необхідне.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видає Устав (або закон), в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церковним структурам опікування і нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноигх тощо, встановлює для благодійних закладів «десятину». Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресив­них для свого часу заходів, завдяки яким освіченість, культура русичів досягли високого рівня. Це, зокрема, заснування училища для навчання убогих людей, бо­гадільні, будинку для паломників, запровадження народних свят, на яких виявля­лася турбота про «годування» убогих, сиріт, вдів, мандрівників, роздавалася їм ве­лика милостиня. Не випадково про князя Володимира за його чуйність, безкорис­ливість складено стільки легенд, билин, оповідань. Його приклад наслідували інші представники княжої влади та духовенства. Благочинна діяльність набувала в Ки­ївській Русі все більше спрямованого й організованого характеру.

Наприклад, князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Любили допомагати бідним також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко відомий єпископ Переяс­лавський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив, щоб повсюдно хворих доглядали і лікували безкоштовно. Особливою турботою про бідних і нужденних відзначався, за переказами, Володимир Моно­мах. Для багатьох поколінь на Русі мала велике виховне значення складена ним Духовна» (заповітна) своїм дітям, у якій виражалися його турботи про моральний стан народу, необхідність бути уважним до його потреб. «Якщо поїдете по землях своїх, – наставляв Володимир Мономах. – не давайте ображати народ ні в селах, ні на полі, щоб вас потім не проклинали. Куди підете, де станете, напоїть, наго­дуйте бідняка, більше шануйте гостя, звідки о до вас не прийшов...»

У Печорському монастирі в Києві досі зберігаються мощі ченців Агапіта й Аліпія, під патронатом яких діяли шпиталі для немічних, а також чернігівського князя Святослава, котрий після постригу під ім'ям Миколи Святоши влаштував тут у ХП ст. лікарню. Цю традицію згодом продовжив єпископ Єфрем Переяслав­ський, будівничий «строєній банних і врачєвє», інші добродії. За постановами свя­того Агапіта, багато їх були «безмедниками». допомагаючими усім безкоштовно.

Ці тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі були перервані, як і весь хід суспільного розвитку нашого народу, татаро-монгольським нашестям, що виявилося тяжким випробуванням для його життєздатності. В умовах краху державності й чужоземного владарювання на перший план у збереженні та об'єднанні духовних сил народу об'єктивно висувається православна церква. Вона стала одночасно і єдиним притулком для вбогих, старців, немічних. Цер­ква та монастирі повністю взяли на себе благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Україною, поважливо ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духо­венством турботу про опіку тих, хто її потребував.

У скрутні часи національного гноблення і розпорошення українських зе­мель православна церква підтримувала в народі духовність, віру в добро і справедливість, не давала зачерствіти серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і втрат. Вона надихала народ на боротьбу за національне виз­волення і відродження.

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні. Її су­спільно-політичний розвиток ще довго стримувало поневолення іншими дер­жавами, а творчі сили виснажували чужинські впливи, війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяль­ності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення по­ступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслювали­ся два провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного. Перший – продовження традицій Володимира та інших князів, які подали приклад особи­стого благодіяння і захисту убогих, старців, сиріт й інших страдників. Другий – посилення організуючого начала, вдосконалення форм і масштабу державної підтримки соціальне уразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

Звернімося до хроніки українських братств – православних громадських об'єднань. При них створювалися лікарні та інші благочинні заклади. Так. у передмістях Львова ними у XIV ст. були відкриті чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і «шпиталь для людей вбогих, уломних, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських». У Кам'янець-Подільському функці­онував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої громади, де лікува­ли хворих різних національностей.

Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельни­цький, Мазепа, більшість місцевих феодалів були, як правило, вихідцями з середніх верств населення, знали запити своїх співвітчизників у низах/в критичних ситуаціях намагалися допомогти найбільш знедоленим. Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південно-руських землях існували і зміцнюва­лися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціаль­ного буття. В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 року, лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, корис­туватися козацькими правами й свободами. На думку Д. І. Яворницького, «запорізь­ка община доходила до повного ідеалу рівності, не відомі ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поді­лі майна і в приватному житті по куренях». На багатьох сторінках трьохтомної праці вчений пише про свободу, рівність, самоврядність, «скорий, правий і повний суд», що існував на Запоріжжі. В Січі цінувалися лише «особисті достоїнства – хороб­рість, досвід, розум, кмітливість»; тут всі справи вирішувалися спільно, громадою, курінні отамани турбувалися про козаків, як батьки про своїх дітей; великим мора­льним авторитетом користувалися після старшин і козацьких отаманів т. з. «знатні радці», сивоусі діди, тобто колишні військовики, які стали старими; гостинність до прибулих не знала меж. Чисельність війська в час найбільшого розквіту сягала ра­зом із зимівниками та слободчанами 100 тис. осіб.

Хто залишався поза військом, теж був вільною людиною і тільки замість слу­жби в ньому виконував інші повинності. За переписом 1654 р. половина населення належала до козацького стану, половина до міщанського, або так званого поспіль­ства. Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж. Загально­відомі скромність, мужність, жертовність перших поколінь гетьманської держави, що була на той час унікальним політичним утворенням. Та згодом в ній замість соціальної рівності, що була ідеалом людської революції, настало загострення со­ціальних відносин і поділ на верстви пануючих і поневолених.

Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало їх зналося на траволікуванні. Під час походів, боїв з-поміж козаків визначались особи, яким доручалося лікувати хворих і поранених за винагороду з військо­вого скарбу. За свідченнями французького інженера і дослідника Боплана, який бував на Січі, козаки застосовували дуже своєрідні та ефективні засоби медич­ної самодопомоги і взаємодопомоги. Багато козаків (т. з. характерників) володіли таємницями лікування навіюванням. Такі цілителі, часто самоуки, підтри­мували стосунки з дипломованими лікарями, які за власною ініціативою ліку­вали місцевих жителів та передавали їм знання з медицини, санітарії.

На берегах річки Самари в Придністров'ї, у Трахтемирові під Каневом, в Ле-бединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля старо­винного Овруча – скрізь по Україні були благодійні заклади для поранених і ста­рих воїнів Запорізької вільної республіки. Лише руїни залишилися подекуди від цих воістину народних осередків милосердя. Як свідчать записи, таких шпиталів у Ніжинському полку було 138, в Чернігівському – 118, у Любенському – 107, у Пе­реяславському – 52, в Полтавському – 42, у Миргородському – 29 і т. д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєдналася більша час­тина України, ставлення офіційної влади до соціальних проблем було супереч­ливим і непослідовним. З одного боку, продовжувала існувати започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужденним, роздавати мило­стиню, спільно боротися з голодом й іншими лихами. Вона всіляко підтриму­валася церквою, громадською думкою, набувала розмаху і мала численних прихильників серед людей різних станів, чиє матеріальне благополуччя дозво­ляло їм особистими засобами сприяти полегшенню долі бідуючих, насамперед убогих, хворих, сиріт, а також безпритульних і голодуючих.

З другого боку, в міру ускладнення соціальних проблем владні органи, гро­мадськість починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукають нові підходи до боро­тьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича, який 1682 р. наказав споруджувати шпиталі (бога­дільні), щоб «надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було». Здоро­вих цар велів примусити хліб свій «заживати працею чи якимось ремеслом на загальнонародну користь», бо всіляке неробство не веде ні до чого іншого, крім як до злих справ і злодійства.

Петро І, прагнучи викоренити псевдожербацтво, заборонив (погрозою штрафу до 5 крб.) подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить. Натомість радив благодійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Їх організація до­ручалась Священному синоду і державним адміністраціям (Камерам Контори, Го­ловному магістрату, воєводам), яким приписувалося «приступити до облаштування лікарень, богаділень, сирітських притулків, будинків для опіки незаконнонарождених немовлят...; для людей, що марно вештаються, та їм подібних». Цей напрям у розвитку громадської опіки, як найбільш цивілізованої форми благодійності, під впливом прогресивних соціальних ідей із Заходу та вітчизняної суспільної думки набував поширення і державної підтримки. Так, Катерина П видала 1 вересня 1763 р. Маніфест про заснування Виховних будинків для сиріт. У 1775 р. вона в за­конодавчому порядку встановила державну систему опіки «для всіх цивільних прошарків». Ця система мала включати народні школи, сирітські будинки, аптеки, шпиталі, будинки для невиліковних хвороб, для божевільних, виправлення амора­льних та ін. Для них виділялися державні кошти, надавалися права містам, поселен­ням і приватним особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним, сама Катерина П віддала дтя цього 150 тис. крб., а вельможі довели цю суму до 500 тис. Нею також засноване «Товариство виховання благородних дівиць» (1764 р.), ряд інших благодійних установ (будинки опіки, шпиталі, пологові відділення для незаможних жінок, школи та ін.). Зростаюча їх мережа 1854 р. була об'єднана у «Відомство імператриці Марії». Опікунство бідних мало свої відділення в Києві й інших містах України. В діяльності благодійних товариств, організацій і установ брали активну участь кращі представники імущих класів, прогресивна інтелігенція. Важливо, що опікунство мало за мету знаходити людей, які дійсно потребували до­помоги, особливо тих, які соромилися просити милостиню. Для працездатних від­кривалися ремісничі класи і школи з майстернями, спорудами, майном і капіталом.

Велике соціальне значення мало створення товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його пред­течею вважають військового лікаря П. Загорського, який наприкінці XVIII ст. надавав допомогу полоненим і цивільному населенню без поділу на «своїх» і «чужих» (згодом став академіком). Відомий хірург М. Пирогов уперше сфор­мував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдата­ми. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необхідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. 1863 р. у Швейцарії на терені філантропічної організації «Суспільна користь» розпочав роботу Міжна­родний комітет допомоги пораненим, що 1876 р. дістав назву Міжнародного Комітету Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство на­давало активну допомогу в медичному обслуговуванні цивільному населенню. В Харкові були організовані поліклініка і дитяча лікарня Червоного Хреста. У Києві засновано «Товариство боротьби із заразними хворобами», Бактеріоло­гічний інститут, при ньому – лікарню для чорноробів, філії на Подолі, в При­дніпров'ї та інших містах. Під час воєн вони відкривали сотні шпиталів. До лав цього Товариства вступали кращі інтелігенти – вчені, лікарі, громадські ді­ячі, письменники. Із Червоним Хрестом співпрацювали А. Чехов, С. Руданський, М. Булгаков, С. Боткін, І. Мечников, М. Скліфософський та багато інших відо­мих людей.

Наприкінці XIX ст. в Росії налічувалося 14854 благодійних товариств і закла­дів, переважно в європейській частині, у т. ч. на Україні, 37, 5 % їх були приват­ними. Протягом 1898 р., наприклад, ними скористалося понад 7 млн. чол., не ра­хуючи 20 млн випадків разових звернень по благодійну допомогу. Однак май­же всі ці заклади розміщувалися у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні.

Основний тягар соціальної допомоги на селах лягав на громадськість. Цьому сприяли особливості общинної організації їх життя. На Україні довго зберігало своє значення поняття народного віча. Традиція колективно вирішувати широ­ке коло питань господарського і суспільного життя набула розвитку в селянсь­кій громаді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. Громаді притаманні тісні зв'язки між людьми, залежність і взаємодопомога на грунті спільних інтересів. Одночасно вона була волевиявленням індивідуальних сво­бод, люди об'єднувалися у ній для досягнення взаємної вигоди і безпеки.

У ХVІ-ХVШ ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, відігравала роль станової організації селянства, що регулювала всі ас­пекти його життєдіяльності. При цьому вона була, з одного боку, пережитком се­редньовічного укладу, а з другого – демократичною організацією, яка згуртову­вала селян у боротьбі за свої права, за соціальний захист. Про цю велику колектив­ну силу усна народна творчість українців каже: «Громада – великий чоловік», «Де людей купа, не болить у пупа», «Що громада скаже, то й пан не поможе» та ін.

У цій формі самоврядування важливу роль відігравали громадські ради, сходи, суди, діяло звичаєве право, прості процесуальні норми, включаючи об­рання і призначення посадових осіб. До їх функцій входив і розгляд соціальних питань. Чіткий контроль здійснювався за охороною власності, громадського порядку, покаранням порушників правових і моральних норм.

Громада несла відповідальність за всіх її членів, особливо за убогих, жебра­ків, волоцюг. Згідно із статутом, вона була зобов'язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готів­ки для придбання найнеобхіднішого. Люди з різних причин опинялися на найнижчому соціальному щаблі. Найпоширенішими були втрата землі, зменшення поголів'я худоби через надмірне оподаткування або лихварські махінації, сти­хійні лиха (неврожай, повені, пожежі), особисті вади (пияцтво, марнотратство, лінощі), трагічні випадки (каліцтво, втрата годувальника тощо). Щоб не потра­пити у залежність до лихварів, члени громад створювали позикові каси, де збе­рігався «на чорний день» недоторканний запас зерна.

У будь-якому випадку керівники громади мали організувати притулок убо­гим (у спеціальному будинку або вільних помешканнях). Старцям, а також збід­нілим сім'ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо перед Великоднем і Різдвом. Заборонялося ходити на жебри в інші села, оскільки це впливало на репутацію громади. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдарування бідних, покривджених віддається на небесах, а в земному житті буде краще вестися в господарстві. Подекуди існував звичай, за яким заможні люди дарували бідним, особливо вдовам, ягня чи теля, цінні речі, продукти. Частіше це робилося в межах сусідських і родинних зв'язків.

Невідмовною була громадська допомога погорільцям. З її коштів або власних запасів найбільш заможні намагалися допомогти потерпілим одягом, харчами, на­сінням, будівельним матеріалом, оперативно влаштовували толоку для зведення житла.

Особливу турботу виявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випли­вало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому нево­лити чи принижувати. «Вдовині й сирітські сльози камінь лупають», – говорили в народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була і громадська дум­ка. Брались до уваги не тільки ступінь родинного зв'язку між сиротою та опіку­ном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збе­реження і примноження спадку сиріт залежала їх подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли по смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для матері-вдови. Якщо сироти не мали жодної рідні, а серед чужих не знаходилося опікуна, то залишене майно громада оцінювала і про­давала. За отримані проценти від вирученої суми призначали опікуна, який догля­дав дітей до їх повноліття. Іноді громадський суд надавав удові для допомоги співопікуна, який мав незначні права, але міг боронити сиріт від її нерозважливих вчинків. Кожна громада була зобов'язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоча це траплялося нечасто). При потребі громада шукала кошти із внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для допомоги церкву.

На відміну від Візантії і Росії, де церква спиралася на світську владу й на­впаки, в Україні вона не залежала від державців, а залишалася «справою гро­мади». З часів заснування християнства церква в Київській Русі діяла на основі власних положень, відповідно до своєї мети. У XVIII ст. вона набирає характе­ру демократичної установи і стає справою громадян. Матеріально вона живе переважно за рахунок коштів парафіян, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з використанням пожертвувань, призначенням священиків, служи­телів, їх оплатою і т. д. Тому українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. Перші стали тра­диційним місцем найбільш масових зустрічей і спілкування людей. Біля них відбувався обмін інформацією, обговорювалися наболілі життєві питання, не­рідко, оголошувалися розпорядження керівництва громади та урядові накази.

Специфічним різновидом громад виявилися згадувані вже церковні братства, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх прихи­льників і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міща­ни й духовенство, оскільки згадані об'єднання (асоціації) були органічно пов'язані з церквами. Організаційно вони. як і громади, будувалися на волевиявленні окре­мих осіб. Існували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від господарсько-торговельної діяльності. З давніх часів вони мали тільки релігійне при­значення. а згодом набули й широкого громадського характеру. Крім підтримки церкви, займалися відкрнттял' шкіл, шпиталів, допомогою бідним і старцям.

У Лівобережній Україні братства набули поширення з другої половини XVII ст. На відміну від західного регіону, де їхня діяльність раніше зосереджу­валася переважно у великих містах, на Лівобережжі вони створювалися в неве­ликих містечках і навіть у селах. Скрізь братства приділяли велику увагу най­менш захищеним представникам суспільства – людям похилого віку, інвалідам, знедоленим, сиротам. Для них братства влаштовували шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування. Обрані мешканцями цих закладів старости, старецькі чи отамани займалися питаннями внутрішнього життя: складали кошториси, збирали і раціонально витрачали фінанси, продукти, одяг, ліки та ін. Зокрема, братства відкривали особливі «старечі» шинки, прибутки від яких направлялись на утримання шпиталів. Їх значення виходило далеко за межі звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гу­маністичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища сус­пільного життя народ вважав лихом, але не приниженням. Відповідно розціню­вали себе представники соціальних низів. Як писала з цього приводу історик О. Єфименко, «дотепер зберігся ще цей, між іншим вже вимираючий, тип стар­ця, який дивиться на своє становище, як на відому заслугу перед людьми, оскі­льки надає їм змогу робити добрі справи і тим самим здобувати заслугу перед небом», тобто Богом.

Значну благодійну діяльність проводили також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності, вони розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха.

Релігійні організації істотно впливали на громадські стосунки поза церквою.

Велике соціальне значення мали її благодійні повчання, обряди і ритуали, контроль за виконанням моральних настанов, індивідуальна робота з віруючи­ми. Так, праця на свята вважалася гріховною. Засуджувалися зневага старших, дармоїдство, лінощі, розпуста, пияцтво. У храмові дні (свята) біля церков вла­штовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочува­лася милостиня і в інші дні, сприяння «розговінню» убогих. Громада й церква турбувалися також про родинне здоров'я, виховання дітей, поважне становлен­ня молоді до батьків і літніх людей.

В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, до розу­міння цього готували дітей змалку. Вона повинна була багато вміти. Господар­ність, спритність у роботі цінувалася більше, аніж врода чи навіть багатство. Про авторитет і поцінування української жінки в сім'ї та громаді свідчить той факт, що до XX ст. повсюдно мали юридичну чинність заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками.

Як відомо, в Запорізькій Січі не було жінок. Ні матері, ні дружини, ні сест­ри не допускалися «за пороги». І в цьому виявлявся, на наш погляд, не стільки вплив забобону (начебто жінки приносять невдачу на війні), скільки бажання вберегти їх від труднощів для повноцінного материнства, зорової сім'ї, продо­вження гідного роду.

Вдова, наприклад, залишалася господинею в домі, цілком заступаючи свого чоловіка в громаді, вирішувала спірні питання, укладала угоди щодо передачі землі, брала участь в народних сходах і мала там право голосу.

Народна мораль в Україні високо пошановувала дівчину, її гордість, незайма­ність. її поведінка контролювалася не тільки батьками, але й ріднею, громадськістю. Найбільшою цінністю для них була дівчина, яка «доносила вінець», «не заганьбила коси». І навпаки, осуду й покаранню піддавалися порушення етичних норм, народ­них традицій. Це стосувалося як хлопців-залицяльників, ловеласів, так і легковаж­них дівчат. Найстрашнішими для таких були людський поговір, пушена неслава. Побутували суворі звичаї громадського покарання зведених (обрізання коси, запря­гання у віз або надягання хомута, обмазування голови і воріт дьогтем, покриття хус­ткою голови і т. д.). «Покритка» не мала права бути у молодіжній дівочій громаді, ходити без хустки, стояти в церкві поруч з дівчатами. Над нею могли посміятися в сім'ї, при нагоді кинути докір, а іноді й пожаліти. Все це мало за мету покарати винну і тим відвернути інших від подібних вчинків, щоб підтримати моральність;

водночас взяти під опіку тих, хто оступився, уберегти їх від страшних наслідків (ка­ліцтва, божевілля, самогубства, дітовбивства). Досить драматично складалася також доля незаконнонароджених дітей («байстрят», «копилів»). Вони у своєму житті не­сли «тавро неповноцінності», об: іеи'увалися в правах (не обиралися до громадсько­го уряду, мали труднощі при одруженні, успадкуванні та ін.).

Сільська громада по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність, що спричиняло гострі сімейні розлади та інші соціальні ускладнення. Таких жінок привселюдно ганьбили, прив'язували до куни – спеціальної залі­зної скоби, вмурованої у притворі церкви.

Громадському осудові піддавали також злодіїв. Їх з украденою річчю в ру­ках водили по селу і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих «на гарячому» паліїв, викрадачів коней.

За порушення норм громадського співжиття у XIX ст. здебільшого наклада­ли грошові штрафи, але нерідко застосовувалися середньовічні норми пока­рання: били різками, саджали в холодну, замикали у колодку.

Отже, громадські норми, думка, звичаї спрямовували соціалізацію особи, оберігали її від небажаних відхилень, щоб вона не опускалася «на дно», не згу­била життя, висували до неї суворі вимоги, визначали межу можливостей. За­дану програму можна окреслити так: спочатку – набиратися розуму й досвіду, потім – створити сім'ю і господарство, нарешті – досягти матеріального добробуту. Народна мудрість так відбила цю схему: «До двадцяти – не мудрий, до тридцяти – не жонатий, до. сорока – не багатий – круглий дурень.»

В українській громаді, і. сім'ї було чітке розмежування ролей та обов'язків, культивувалися працьовитість, чесність, непідкупність, надійність, доброзич­ливість, гостинність, взаємовиручка, милосердя, справедливість, волелюбність, витримка і мужність.

У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім слов'янським народам звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми – супряга (спів­праця двох сусідів) і толока – колективне виконання трудомістких чи терміно­вих робіт. Сходилися на неї найчастіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку – означало образити господаря. Подекуди приходять на неї без нагадування. Толокою переважно будували хати та інші споруди, косили сіно, жали, копали картоплю тощо. Часто вона була відчутною допомогою вдовам, солдаткам, багатодітним, потерпілим від повені, погорільцям, хворим, неміч­ним та іншим зубожілим людям. Для них з милосердя толоки були безвідробіт-кові (на відміну від оплачуваних чи відробіткових), а для потерпілих від лиха – терміновими, усім селом не лише зводили житло, але й зносили реманент, на­давали молодняк худоби, посівний матеріал, одяг, харчі. Велике й соціально-виховне значення толоки (атмосфера спільної праці, солідарність, спілкування, розваги, моральна підтримка, приклад для молоді тощо). Завдяки їм людина знає, що громада виручить з біди, не дасть пропасти.

Мірилом оцінки сутності людини були в українській громаді знання, досвід, навички, вчинки. Соціальне виховання природно, органічно впліталося у повсяк­денне буття і підлягало постійному контролю. Соціальна мобільність, громадська активність були настільки високими, наскільки цього вимагала дійсність. Кожен повнолітній мешканець усвідомлював свій обов'язок перед іншими, без примусу їх виконував, намагався досягти вищого рівня в багатьох сферах, виявляв для зу­силля, кмітливість, ощадливість. Це дозволило українському народові уберегтися від остаточного поневолення і асиміляції, відтворити унікальні форми державнос­ті, багату й самобутню культуру, справитися з соціальними недугами.

До початку XX ст. основну масу населення України становило селянство. За даними перепису 1897 р. 86 % українців займалися землеробством. До речі, в Росії цей показник становив 80. у Німеччині та Франції – 42, в Англії – 12 % населен­ня. Лише 13 % населення України в 1897 р. проживало у центрах, що мали статус міста. А українці серед нього становили трохи більше 5 %. Модернізація економіки, індустріалізація зумовили у XX ст. радикальні зміни в соціально-етнічній структурі, урбанізацію, класову боротьбу та інші процеси, що скрізь супроводжу­ються гострими соціальними проблемами. І хоча в їх основі були глибокі, класові й економічні корені, свідомі й патріотичні сили намагалися пом'якшити, послаби­ти їхні важкі наслідки, займалися різними формами благодійництва. Як розповів журналістові київський професор Ю. Квитницький-Рижов, на початку віку «...ко­жен із представників відомих українських родин – чи то урядовців, чи комер­сантів – мав за честь щось добре зробити для «братів», які були знедолені, потре­бували допомоги». Саме так свого часу в Києві було створено Товариство сприян­ня початковій освіті, споруджено Народну аудиторію, де проводилися публічні медичні читання, організовувалися богадільні для старих людей, які не мали ро­дин і засобів до існування (сьогодні ці будинки – справжні палаци). В них багато самотніх і немічних знаходили на схилі літ притулок, харчування, підтримку. Ко­жна етноконфесійна громада в Києві тих часів мала певні заклади. В них опікува­лися одинокими людьми, надавали медичну та іншу допомогу бідним. В унікаль­ному дореволюційному «Календарі-довіднику Києва» майже на 50 сторінках лише перелічуються благодійні заклади міста. Важко навіть уявити, якою розгалуженою була мережа таких установ. Ось лише назви кількох з них: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, то­вариства надання допомоги бідним, боротьби з сухотами, денних приютів для ді­тей робітничого класу... Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богадільні, нічлі­жки шанувалися нашими предками, були справою честі, допомагали мільйонам злиденних уникати фізичної смерті.

З революцій, громадянської війни Україна вийшла ослабленою економічно, з непоправними людськими втратами. В цей буремний, тяжкий період було орга­нізоване Українське товариство Червоного Хреста. Це відбулося в Києві на з'їзді, що проходив 15-18 квітня 1918 р. у приміщенні Маріїнської общини (вул. Маріїнсько-Благовіщенська, № 75). У його роботі взяли участь представ­ники Союзу міст і медико-санітарних організацій Союзу земств. Маріїнсько-Благовіщенську громаду не випадково було обрано для з'їзду, бо вона виділяла­ся з-поміж інших активною діяльністю. При ній у 1877 р. виникли перші на Україні курси сестер милосердя, була збудована благодійна амбулаторія, лікар­ня, аптека (на цій базі по вул. Саксаганського, 75 працює інститут праці). Ново-створений Червоний Хрест України звернувся до уряду з проханням передати під його юрисдикцію майно установ Російського Червоного Хреста на території республіки, зайнявся допомогою біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, боротьбою з тифом та іншими масовими інфекціями, створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарною освітою серед населення. Під час го­лоду 1921-1923 рр. Товариство організувало сотні безкоштовних їдалень, надало селянам мільйони продовольчих пайків. Протягом 20-х років його силами були створені численні будинки для безпритульних, протиепідемічні диспансери, ам­булаторії. За кошти Українського Червоного Хреста працювали 119 медичних, 206 профілактичних і дитячих закладів. Було відкрито 400 аптек і магазинів сані­тарії. Товариство налагодило широкі міжнародні зв'язки і використовувало до­помогу із-за кордону для забезпечення населення найнеобхіднішим.

Поступово титанічними зусиллями трудящих становище в Україні поліп­шувалося. Наприкінці 1930 р. повністю було ліквідовано безробіття. Невдовзі покінчили з неписемністю, експлуатацією, зубожінням широких мас, а згодом подолали й жахливі наслідки німецько-фашистської окупації.

У нелегкі повоєнні часи, як і на фронтах Великої Вітчизняної, сповна прояви­лися гуманізм і милосердя Червоного Хреста України. До його лав стали колишні партизани, підпільники, демобілізовані через поранення фронтовики, трудівники міст і сіл, студенти. Тяжкими були наслідки епідемій, що виникли за роки окупа­ції. Відбудові заважав високий травматизм на виробництві і в побуті. На мирних ланах і територіях підприємств ще довго вибухали залишені фашистами міни й бомби. І товариство Червоного Хреста спільно з санітарними установами та меди­чною громадськістю відновлює мережу лікувальних закладів, лазень, їдалень, реа­білітаційних закладів, веде профілактичну роботу, бореться за санітарну культуру. За прикладом Дніпропетровська, при ЖЕКах повсюдно створюються кімнати здо­ров'я, що дозволяє вдвічі більше обслуговувати самотніх хворих похилого віку за місцем проживання. У перші повоєнні роки сандружини Червоного Хреста взяли шефство над ветеранами-інвалідами, матерями загиблих, солдатськими вдовами –допомагали їм по господарству, забезпечували продуктами, здійснювали медичне обслуговування, підтримували морально. Досвід інтенсивної соціальної роботи післявоєнного періоду добре прислужився під час ліквідації наслідків Чорнобиль­ської катастрофи. За ініціативою Червоного Хреста України розроблена і реалізу­ється комплексна міжнародна програма «Чорнобиль», що включає різноманітну соціальну допомогу населенню потерпілих областей.

За сім десятиліть Радянської влади в Україні була створена ефективна й доступ­на система державної освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення і страхування. Досвід і традиції в цих галузях суспільного життя – неоціненний матеріал для теоретичної і методологічної основи соціальної роботи в сучасних умовах. Вони заслуговують критичного аналізу, об'єктивної оцінки і творчого розвитку.

Однак за порівняно короткий період мирного існування у відсталій напівфео­дальній країні не встигли виробитися і закріпитись демократичні традиції і нор­ми громадського життя. Натомість сталінський тоталітарний режим реанімував мало не найгірші вади минулих суспільств: страх перед будь-якою владою, без­відмовну покору «начальству», зневагу до прав і свобод людини, чимало іншого.

Минуле століття з його соціальними катаклізмами, колосальними зрушен­нями у всіх сферах життєдіяльності людей немовби могутнім катком пройшло­ся по живому народному організму. Порушена природна структура соціуму, відбулися незворотні зміни в укладі життя, світогляді, культурі, психології мас. Якщо в багатьох країнах Заходу процеси індустріалізації, урбанізації, секуля­ризації, руйнування селянської культури тривали століття, проходили відносно плавно, то в Україні вони здійснювалися надзвичайно швидкими темпами, пе­реважно в екстремальних умовах, що обумовило напружений, зигзагоподібний, навіть стресовий характер суспільного розвитку. Фатальну роль при цьому ві­діграли сталінський терор та репресії, іноземні інтервенції, громадянські війни, соціальні наслідки яких долаються довго і болісно.

Отже, історія нашої країни багата власним досвідом становлення і розвитку різноманітних форм громадського піклування. Вони цінні і в наші дні, коли гостро постала потреба у вдосконаленні як існуючих державних структур соціальної до­помоги і створенні нових, що відповідали б сучасним умовам та вимогам, так і в розгортанні різних форм громадської й приватної благодійності. Ці традиції уза­гальнили значний соціальний досвід благодійництва, допомоги, підтримки, ство­рили унікальний соціальний простір, підґрунтя для виникнення теоретичних засад соціальної роботи, які, відтворюючи національний менталітет, вносили свій куль­турний і теоретичний внесок у становлення вітчизняної теорії соціальної роботи.

Соціальна робота: навч. посіб. – К.: ДЦССМ, 2002. – Книга ІІ. – С. 45–60.