СЛОВ’ЯНСЬКА ГОСТИННІСТЬ

За слов'янськими віруваннями кожен, хто приходить у хату, стає під охорону родинного бога, а тому заборонялося таких людей кривдити. Скривдити гостя – це скривдити родинного бога. Гостя шанували всі стародавні народи, а особливо слов'яни, чому слов'янська гостинність здавна стала прислів'ям в їхніх сусідів. Прийняти подорожнього, помити йому ноги, нагодувати й спати покласти, – це обов'язок кожної порядної людини. Не вільно питати гостя, хто він, аж поки він не спочине або сам не скаже.

Тарас Шевченко в своїй поемі 1845 р. «Наймичка» подає, що невістка Катерина помила ноги своїй збідованій подорожній, наймичці Ганні, – тут відгук стародавньої гостинности.

Багато найрізніших чужих письменників оповідають про слов'янську гостинність. Імператор Маврикій (VI в.) пише так: «Слов'яни сердечні до чужинців, гостять їх у себе, і дружньо проводять їх з місця на місце, куди їм треба. А коли через недбальство господаря стане гостеві яка кривда, то проти такого господаря озброюється його сусід, бо кривда для чужинця, то безчестя для всіх».

Так само пише про слов'ян і Лев Філософ у X віці. Ібн-Русте в X віці оповідає про русів, що вони «шанують чужинців і ласкаво з ними поводяться, а коли ті вдаються під їхню опіку, боронять їх від усякої пригоди».

Про те саме оповідають і західні сусіди. Так, історик XII ст. Гельмольд сильно вихвалює гостинність балтійських слов'ян. Він «довідався сам на собі, про що давніше тільки чув з оповідань, що нема народу привітливішого від слов'ян через їх гостинність. Вони, запрошуючи гостя, суперничають один з одним, так що подорожній ніколи не просить у них прийняття сам. А. коли станеться, що хтось про­жене подорожнього й не прийме його, то Вважають за справедливе спалити хату й майно такого госпо­даря, і всі одноголосне звуть його безчесним, підлим і вартим усякої наруги». Цей же письменник свідчить, що в слов'ян дозволялося навіть украсти, щоб добре прийняти гостя, і така крадіжка не вва­жалася за сором.

Інший письменник розповідає: «Кожен господар має навіть окремий дім, чепурний та чистий, призначений для гостей. Тут завжди стоїть стіл з різними напоями та стравами, з них одні здіймають­ся, знов інші ставляться. Чекаючи гостей, страви накривають чистою скатертиною, і хто б не захотів погостювати, чужий чи свій, його ведуть до столу, де все готове».

Два місіонери, що побували в Балтійських слов'ян, у місті Велегощ, розповідають, що «їх прийняла з честю жінка начальника міста, смиренно помила їм ноги, приготовила їжу й подала смачні страви. Вони дивувалися, як це в царстві диявола (ці слов'яни були тоді неохрещені) вони бачать таку покору та гостинність».

Про Поморських слов'ян історик XI віку Адам Бременський пише: «Нема народу гостиннішого й ласкавішого від них». Згадаймо врешті, що про те саме в українського народу свідчать і наші старо­давні пам'ятки. Так, великий князь Київський Володимир Мономах (у 1125 р.) у своїй «Науці дітям» навчає: «І боле же чините гость (купець), откуду же к вам придеть, іли прост, іли добр, іли сол (посол), – ті бо; мимоходячи, прославять человіка по всім землям» (Лавр. Літ. 237).

Гостинність в «українського народу ввійшла в прислів'я; у нас кажуть: «Гість у хату – Бог (перше: бог) у хату». Слово «гість – гость» широко-розгалужене в нашій мові: гість, гостювати, гостити, гостинний, гостинець, угощати й т. ін. Купці напочатку, як чужинці, також у нас були гостями, звідки й стародавня назва їх «гость», а биті дороги, якими їздили вони, «гостинець». Куплене в купця ще й досі зветься «гостинець», коли воно кому дарується, – може пам'ять про стародавні дарунки купців – гостей за гостину. «Трохи пізніш були й доми, призначені вже для гостей-купців, – вони звалися гостиницями. Доми для гостей, де їх і лікували, пізніше були названі «госпиталями», звідки й наше «шпиталь». Кімната гостинна чи вітальня позосталася й до сьогодні.

Стародавні звичаї про гостя й гостинність позосталися в нас ще й досі, і свято додержуються. Коли гість приходить до кого хоч би й за простою справою, мусить вступити в хату бодай на хвилину. Коли гість у хаті, не годиться господареві того часу лежати. Звичайно гостя садовлять на найкращому місці в хаті, а коли на лаві, то конче її чисто витруть з порохів. Гість мусить сісти, бо інакше не будуть сідати в хаті старости. Посідайте, щоб старости сідали! (приказка). Див. у Пок. «сідати».

Коли гість увійде до хати при їді, його конче запрошують до столу: Просимо до столу! (до обіду, до вечері), на що гість відповідає: їжте (обідайте, вечеряйте) здорові! Звичаєвий закон наказує гостити гостя, чим хата багата. Коли ж прийняття святкове, наперед призначене, страви мусять бути багатші, а буденна їжа не дається. Щирість до гостя треба показати не тільки ласкавою мовою, але й всім тим, що ставиться й кладеться на стіл.

А гості, коли їдять, мусять їсти без поспіху й відтягатися з їдою, і за кожною стравою чекати господаревого припрошення, чому господар обов'язаний до всього припрошувати гостя. Коли гостина святкова, парадна, діти за стіл не сідають, так само й господарі: господиня подає їжу й припрошує до неї жінок, а господар – припрошує чоловіків. Нечемно гостеві що будь брати зо столу самому без припрошення.

Кожного гостя, коли він попрощався, господарі виводять аж на двір, а то й за ворота.

Про гостя правдиво пише П. Куліш у своїх «Оповіданнях»: «Попереду нагодуй чоловіка, а тоді вже й розпитуй його».

Хто в небезпеці сховається в Храмі і візьметься за Престол, той стає божим гостем, і він не може бути ані забитий, ані відданий. І ця звичка, добре відома в Старому Заповіті перейшла й на Християнські Храми, як азиль. Це право захисту.

Іларіон, митрополит (Іван Огієнко). Дохристиянські вірування

українського народу / Іван Огієнко. – К., 1991. – С. 348-351.