Які філософські концепції покладено в основу різних систем виховання?

У різні часи в різних країнах залежно від домінантних по* треб соціуму застосовувалися різні виховні парадигми (рис. 36).

Концепція (від лат. соnсерtіо — сукупність, система) — це система поглядів на ті чи ті явища та процеси, спосіб розуміння, тлумачення явищ чи подій, основна ідея будь-якої теорії. Концепції формуються залежно від особливостей розвитку в тому чи тому суспільстві соціально-політичних тенденцій. В історії розвитку суспільства виокремлювалися різні концепції виховання. Зупинимося на тих із них, які отримали більш-менш чітке означення у XX ст.

1. Неопрагматизм (прагматизм) (від гр. ргаhma — дія, діяння) — суб'єктивно-ідеалістичне вчення, за яким цінність понять, суджень, інших знань про об'єкти навколишньої дійсності визначаються практичними наслідками для людини дій, що ґрунтуються на цих знаннях. Прагматисти абсолютизують практичне призначення людського пізнання.

2. Неопозитивізм (позитивізм) ігнорує світоглядні аспекти наукових знань, підносить до принципу плоский емпіризм. Прихильники цієї концепції принижують роль теоретичних знань, заперечують об'єктивні закони моралі, зумовленість їх особливостями національного розвитку, соціальними потребами.

3. Екзистенціалізм (від лат. existentia — існування) — суб'єктивно-ідеалістична течія у філософії XX ст. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось вороже, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Колектив як компонент суспільства оголошується ворогом індивіда, оскільки прагне нібито перетворити його в " стадну тварину", нівелювати членів суспільства. Моральні норми екзистенціалісти розглядають як продукт " саморефлексії", як вираження абсолютної " свободи волі" поза будь-якими вимогами суспільної доцільності.

4. Неотомізм (томізм) є філософською доктриною католицизму, яку започаткував у XIII ст. італійський релігійний діяч Тома Аквінський (Тома — Tomas). Зусиллями Ватикану з середини XIX ст. томізм відроджено у формі неотомізму, який як католицька філософія претендує на теоретичне осмислення проблем освіти й виховання від імені всього християнства. Неотомісти вбачають " кризу сучасної цивілізації" (особливо в царині духовності) в тому, що люди відійшли від релігійної моралі, порвали своє буття з Богом, дбають лише про особисті земні потреби. Вони переконані, що поза вірою в Бога, поза релігією не існує повноцінної моральності. Морально-духовне виховання ґрунтується на релігійній етиці. Тому вихід людства і окремої людини з " духовної кризи" прихильники неотомізму вбачають у поверненні в лоно релігії.

5. Монархічно-релігійна концепція була домінантною у царській Росії та інших державах з монархічним устроєм. В основі її лежали три постулати: служіння церкві, монархові й вітчизні. Тому вся система виховання була спрямована на формування у співгромадян морально-духовних якостей, які відповідали б цим основним постулатам: слухняність, покору, сумирність, готовність принести себе в жертву цареві, Богу і вітчизні. Монархічно-релігійна концепція не сприяла розвитку демократизму, була гальмом формування вільної особистості, насаджувала тоталітаризм.

6. Тоталітарно-класово-партійна концепція лежала в основі організації суспільного життя громадян в тоталітарних державах XX ст. (Радянський Союз, фашистська Німеччина, Іспанія доби франкізму та ін.). На її основі насаджувалася класово-партійна мораль, яка ігнорувала загальнолюдські морально-духовні цінності, не враховувала національних особливостей, природи людини. Загрозливого поширення набули тоталітаризм, так зване " казарменне виховання", які зумовлювали морально-духовне нівелювання особистості, цілеспрямована робота з соціальної селекції з метою " вирощення" нового виду людини — " Homo sapiens" із психологією манкуртів, людей без власного " Я", слухняними гвинтиками гігантської машини, в якій систематично здійснювався духовний і фізичний геноцид.

7. Концепція демократично-національного виховання якнайповніше відповідає природі людини та її прагненню до вільного розвитку і повноцінного життя. В її основі лежать кілька постулатів: оволодіння й послуговування загальнолюдськими морально-духовними цінностями, збереження та розвиток духовних надбань свого народу, поважне ставлення до інших народів, визнання влади законів, демократизм суспільно-громадських відносин, створення оптимальних умов для всебічного розвитку особистості із урахуванням її потенцій, інтересів та потреб.

Кожну із названих концепцій навряд чи можна зустріти в автономному рафінованому вигляді в системі виховання тої чи тої країни. Та все-таки з поступовим крахом тоталітарних систем, поверненням людства від насильства технократичних впливів до демократичних відносин все ширші позиції завойовує концепція демократично-національного виховання.

3. Рушійні сили процесу виховання.

Зміст і методика процесу виховання залежать від об'єктивних та суб'єктивних чинників і рушійних сил.

До об'єктивних чинників належать суспільно-політичні, економічні процеси, що відбуваються в соціумі, події культурного життя, вплив природного середовища тощо. У сучасній Україні — це особливості розбудови держави загалом та системи освіти і виховання зокрема; утвердження в економіці ринкових засад; розвиток соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення меж спілкування з іноземними громадянами.

Суб'єктивні чинники — соціально-педагогічна діяльність сім'ї та громадських організацій; навчально-виховна робота працівників закладів освіти; вплив засобів масової інформації; заходи культурних, позашкільних установ, молодіжних об'єднань та діяльність церкви.

Ефективність процесу виховання залежить від того, наскільки збігаються впливи організованої виховної діяльності та об'єктивних умов. Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних засадах передбачає не тільки створення умов для співпраці педагогів і учнів (студентів), а й залучення до неї різних виховних інституцій.

Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. До внутрішніх суперечностей належать:

— суперечність між соціально значущими завданнями, які потрібно виконати вихованцю, і факторами, що заважають його зусиллям;

— суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця (вимагає такої побудови виховного процесу, за якої зміст і форми його реалізації не викликали би спротиву в молодої людини). Зовнішні суперечності виявляються у невідповідності між:

— виховними впливами сім'ї і закладу освіти (порушення єдності цих впливів негативно позначається на формуванні особистості вихованця);

— організованим виховним процесом закладу освіти і стихійним впливом на вихованців навколишнього середовища (вимагає подолання негативного впливу девіантних підліткових груп, низькоякісних телепередач тощо);

— різними вимогами вихователів (внаслідок цього у вихованців формується ситуативна поведінка, безпринципність);

— деякими вихованцями, які мають досвід негативної поведінки, і педагогами, однокласниками (однокурсниками), батьками.

Попри те що зовнішні суперечності не є універсальними, обов'язковими для всіх ситуацій, применшувати їх дезорганізуючий вплив не варто. Тому завжди важливо передбачати їх, вживати превентивних заходів, а за необхідності і протидіяти їм.