Люди і суспільство Русі

Суспільство часів Середньовіччя підлягало чіткій ієрархічній структурі, освяченій церковною ідеологемою «ліствиці», в якій соціальний статус особи відповідав рівню її духовної досконалості. Верхівкою цієї суспільної піраміди були князі, наділені державною владою та оточені пошаною. Їх функцією був захист території держави, розподіл її багатств та здійснення справедливого суду. Найближче до князя стояли бояри і дружинники – з боярами він радився в державних та військових справах, дружинники несли збройну службу. Дружину і князя пов’язував певний кодекс лицарських стосунків, де князь зобов’язаний був шанувати дружину і дбати про матеріальне благополуччя кожного з дружинників, брати участь у спільних бенкетах, під час яких оспівувались подвиги дружини. У відповідь дружинник мав бути відданим своєму князеві і готовий віддати за нього життя. І бояри, і дружинники за свою службу винагороджувались земельними наділами. В той же час існувала велика кількість різного рангу чиновників (вирники, мечники, отроки, тіуни, посадники та ін.), які виконували різноманітні функції, не отримуючи за свою службу землі, а лише грошове винагородження або певну частку податків з певної території.

Князю та боярам підлягали «люди» - цим терміном окреслювались всі мешканці міст і сіл незалежно від соціального статусу та роду занять. Серед них виділялись клірики – коло людей, пов’язаних із церквою. Стосунки між церквою і суспільством на Русі організовувались не за європейським, а за візантійським принципом. Так, в Європі церковнослужителі протиставлялись світським людям, церква становила замкнену корпорацію, де соборність розумілась як єдність кліру, і авторитет духовенства є незаперечним. Русь дотримувалась православної традиції єдності всіх віруючих, активну участь і усвідомлену причетність до церковних справ усіх віруючих. Князі та міські громади мали великий авторитет в церковних справах. Очолював церкву Русі митрополит Київський, якого ставив Константинопольський патріарх. Місцем перебування митрополита був собор св. Софії, звідки він керував церковним життям і призначав єпископів в усі землі Русі. Те, що майже всі митрополити були греками або болгарами, призводило до слабкого розуміння ними політичного та культурного життя Русі, вони намагались діяти переважно в інтересах Константинополя. Натомість єпископи та священики були місцевими і поступово перебрали на себе функцію духовного пастирства та творення культури.

Серед монастирів Русі безперечно перше місце займав Печерський монастир, заснований при Ярославі Мудрому св. Антонієм та Феодосієм. Вирізняючись суворістю монастирського уставу, монастир відігравав роль морального авторитету для всієї Русі та був центром християнської культури. Складений в ХІІ ст. Києво-Печерський патерик розповідав при численні чудеса, здійснені молитвами святих печерських старців. Також монастир був центром іконо писання та книго писання, розповсюджуючи книги та ікони по всіх східнослов’янських землях.

Основна маса населення складалась із городян та селян. В містах проживали ремісники найрізноманітніших професій, кожна з яких займала у місті свою вулицю – «кінець». Вся частина міста, де проживали ремісники та купці, називалась «посадом». На Русі, на відміну від Західної Європи, не було протистояння між містом і замком, де місто було торгівельно-ремісничим центром, а замок – резиденцією феодала. Руські міста поєднували в собі обидві функції – в центрі міста були княжі палати, довкола – посади, торгівельні квартали та церкви. Важливе місце в економічній та соціальній структурі населення займали купці. Серед них були в дрібні крамарі, що торгували копійчаним товаром, і великі корпорації, що об’єднували заможних купців за спеціалізацією (наприклад, «гречники» і «залозники», що торгували вздовж шляхів «із варяг у греки» та Залозного шляху). Велику роль відігравало в міському житті віче – орган самоврядування міста, що складався із вільних городян та вирішував важливі справи.

Сільське життя було значно простішим і концентрувалось довкола землеробської праці. Села були маленькими, кілька дворів, і мешкали тут представники однієї або декількох споріднених родин. Земля була спільною власністю сільської общини, а за безпечне користування нею слід було сплачувати данину князеві. Крім землеробства, сільське населення активно займалось скотарством, полюванням, рибальством, бортництвом. Переважно населення було вільним, хоча були й категорії залежних людей – закупи, рядовичі, холопи й челядь. Культура сільського населення була близькою до язичницької, із стародавніми формами побуту та соціальної організації, збереженням старовинних обрядів та зразків народного мистецтва.

Культура міста була значно ближчою до цивілізації та засновувалась на християнстві. Після запровадження християнства та появи писемності Русь сприйняла нову систему цінностей. Однак високі зразки візантійської філософії та богослов’я були майже невідомі на Русі. Її писемна культура складалась із перекладних текстів найбільш широкого вжитку, моральних норм, історичних відомостей, богослужбової літератури тощо. Однак грамотність була на Русі широко розповсюдженою порівняно із Європою, де залишалась досить довго привілеєм тільки духовного стану.

Проте, запозичивши освіченість із Візантії переважно поверхово, Русь створила власний варіант світської культури на основі власних культурних традицій. Перш за все вирізняється літописання, яке було не просто фіксацією історичних подій, а являло собою глибокі роздуми над місцем людини у Всесвіті, причинами її незгод та досягнень, літописці намагались вписати історію своєї землі у світовий контекст. Часто в літописах можна побачити прообраз художніх текстів. Вершиною літератури Київської Русі є славнозвісне «Слово о полку Ігоревім».