Українська культура в умовах глобалізації та проблеми її захищеності

Провідні тенденції сучасного світового розвитку так чи інакше пов’язані з глобалізацією — вони або породжені нею, або протидіють їй. Глобалізаційний поступ розглядають як якісно новий етап історичного розвитку людства, за якого глобальні трансформації зумовлені об’єктивними причинами, а якісні показники цього процесу визначаються новими технологіями та відповідними формами суспільних зв’язків і форм співжиття. Глобалізація є глибинним перетворенням різнорідного світового соціального простору в єдину глобальну систему, у якій безперешкодно переміщуються і взаємодіють інформаційні потоки ідей, цінностей і їх носії, а також капітали, товари і послуги, стандарти поведінки і моди, видозмінюючи світоуявлення, діяльність соціальних інститутів, суспільств та індивідів.

Деякі дослідники виражають сумнів у тому, що економічна глобалізація автоматично породжує глобалізацію культури.

Стосовно України зазначимо, що її культура віддавна наражається на ризик послідовної втрати національно- культурної ідентичності, а позиції її витісняються ерзацами масової культури. Хоч у нашому типові масової культури це проглядає ще й у набутті рис третинності й наслідування. Державна стратегічна політика України зі сприяння та роз- вою національних форм культури й досі залишається тільки декларованою. Вона «ходить» навколо абстрактної пропаганди духовності, а вимоги піднести традиційні зразки культури до сучасного рівня обертаються їх підведенням під іноземні штампи. З іншого боку, зрозуміло, що Україна не повинна задовольнятися лише внутрішньо-національними здобутками, а має прагнути посісти власне місце у світовій культурі.

Могутність держави сьогодні визначається вже не стільки володінням природними чи фінансовими ресурсами, скільки інтелектуальною й управлінською кваліфікацією і загалом задіяним людським капіталом. Тому перед Україною постає таке глобальне завдання як оздоровлення стимулювання інноваційної діяльності завдяки збільшенню інвестицій в людський капітал. У таких випадках вищому керівництву країни, її політичним лідерам необхідно чітко і публічно визначити сенсозмістовне ядро соціальної системи, що трансформується, або, простіше кажучи, визначити, до чого ця система повинна прагнути. Саме такий ідеологічний ракурс управлінської стратегії необхідний в Україні, де висунута і обґрунтована стратегічна мета — побудова сильної, процвітаючої країни, що забезпечує високу якість життя своїх громадян, їх соціальний і духовний розвиток в координатах національної і світової культури.