Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Третій рівень
|
|
Конкретно – соціологічні дослідження - це теорія, методики та техніки соціологічного аналізу. Об'єкт соціології управління – управлінські процеси, що здійснюються в соціальних системах різного ступеня спільності.
18. Термін " соціологія" ввів у науковий обіг Огюст Конт в 1842 р. О. Конт вважав, що нова наука повинна розглядати суспільство як структурний організм, в якому кожну клітинку потрібно досліджувати з точки зору суспільного блага. Великого наукового сліду в соціології О. Конт не залишив, але надзвичайно важлива його думка про те, що наука про суспільство повинна грунтуватися на позитивних фактах, будуватися за прикладом наук природничих.
Становлення соціології як науки про суспільство ведеться з середини минулого століття і пов`язується з іменами Карла Маркса, Макса Вебера і франц. вченого Еміля Дюркгейма. Багато ідей Карла Маркса є основоположними в соціології. Його методологічні підходи розвивалися не тільки в марксистській соціології, а й інших течіях соціологічної думки.
Перший великий крок до розгляду управління як науки був зроблений Ф. Тейлором, який очолив рух наукового управління. Він зацікавився не ефективністю діяльності окремої людини, адіяльністю організації, що й поклало початок розвитку школи науковогоуправління. Головна заслуга Ф. Тейлора полягає в тому, що він як засновник " школи наукового управління" розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував робочі операції, впровадив у практику науковіпідходи підбору, розстановки і стимулювання праці робітників. Найбільший внесок Ф. Тейлора полягає в тому, що він почав революцію в області управління.
Адміністративна школа займалася вивченням питань про роль та функції управління. Одним з піонерів розробки цієї ідеї був А. Файоль. Він розділив весь процес управління на п'ять основних функцій: планування, організація, підбір і розстановка кадрів, мотивація і контроль.
Поява школи людських відносин на рубежі 30-х років. В її основу покладені досягнення психології і соціології (наук пролюдську поведінку). Родоначальником прийнято вважати Е. Мейо. Він виявив, що група робітників - це соціальна система, в якій є власні системи контролю. А. Маслоу запропонував таку класифікацію потреб особистості: фізіологічні; безпеки існування; соціальні (приналежність доколективу, спілкування, увагу до себе, турбота про інших і пр.); престижні (авторитет, службовий статус, почуття власної гідності, самоповага); самовираження, повного використання своїх можливостей, досягнення цілей та особистого зростання.
19. Соціологія управління — міждисциплінарна наука, що вивчає проблеми управління, поєднуючи економічні, політичні, соціальні, організаційні, правові, психологічні та інші підходи до управління.
Предметом соціології управління є закономірності, форми і методи цілеспрямованого управління соціальними процесами і групами для досягнення певної мети.
Функціями управління можуть бути певні види управлінської діяльності, сутність яких полягає в цілеспрямованому впливові на об'єкт управління. Функції управління забезпечують вияв і обґрунтування сукупності характеристик мети і шляхів розвитку об'єкта управління, а також відповідних способів досягнення цілей розвитку об'єкта, яким управляють, і реалізації призначення системи в цілому. Якщо цілі й завдання відображають зміст діяльності суб'єктів управління, то функції управління — форми й методи управлінської діяльності.
Управлінські ролі поділяються на такі групи:
- міжособистісні — головного керівника, лідера, зв’язуючої ланки;
- інформаційні — приймача інформації, розповсюджувача інформації, представника;
- з прийняття рішень — підприємця, який ліквідує порушення, розподіляє ресурси, веде переговори.
Отже, розглядаючи такі складові управління соціальною системою, як спрямовуючий вплив та самоорганізацію і результат їх взаємодії, можна припустити, що найефективніше соціальне управління полягає у визначенні місця й функцій кожного з компонентів управління в побудові 'їх взаємодії, в єдності 'їх стратегічних цілей і завдань. Така сама проблема вирішується через додержання певних принципів соціального управління
20. Управління — функція систем різного роду (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх певної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію програми розвитку, досягнення мети діяльності.
Соціальні відносини — це відносно стійкі зв'язки між індивідами і соціальними групами, обумовлені їх неоднаковим положенням в суспільстві та роллю в суспільному житті.
Види соціальних відносин:
• за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі і відносини по вертикалі; • за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені) та неформальні; • за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні; • за суб'єктами діяльності: між організаційні, внутріорганізаційні; • за рівнем справедливості: справедливі і несправедливі.
Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби.
Суб'єктами соціальних відносин виступають різноманітні соціальні спільноти й окремі індивіди. Істітуціоналізація суспільного життя - це історично сформовані стійкі форми організації спільної діяльності людей. Процес інституціоналізації включає в себе ряд моментів: 1) Одним з необхідних умов появи соціальних інститутів слугує відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб. 2) Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв'язків, взаємодії і відносин конкретних осіб індивідів, соціальних груп і інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб та їх взаємодій. Соціальні інститути носять надіндівідуальний характер, мають своє власне системним якістю. 3) Третім найважливішим елементом інституціоналізації є організаційне оформлення соціального інституту. Зовні соціальний інститут являє собою сукупність осіб, установ, забезпечених певними матеріальними засобами і виконують певну соціальну функцію.
21, 29. Типологія організацій складна і різноманітна:
- за функціонально-цільовою природою: організації адміністративні (підприємства, установи) та спілчанські (політичні, професійні, аматорські). Підприємства й установи можуть бути економічні, соціальні, духовні тощо;
- за формами власності — державні, приватні, муніципальні та змішані;
стосовно прибутку — прибуткові й неприбуткові; комерційні й некомерційні;
- за потенціалом, можливостями й необхідністю для суспільства — перспективні й неперспективні; - за тривалістю існування — традиційні й нові; - за розміром — малі, середні, великі; - за характером соціальності — просоціальні та асоціальні (або позитивні та негативні); - за ступенем формалізації — формальні й неформальні.
Соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) розв’язання завдань. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно, правила, регламенти, розпорядок, охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
Проте особлива роль у дослідженні управління належить конфліктам, оскільки учасниками конфліктної взаємодії в організаціях виступають люди. Організаційні конфлікти не завжди виникають внаслідок дії суб´ єктивних чинників, однак їх розгортання та розв´ язання залежить від безпосередніх учасників конфлікту, від сприйняття та оцінки ситуації, себе та опонентів у ситуації, їх розуміння і ставлення одне до одного, розуміння мотивів, цінностей та стратегій конфліктної поведінки. Організаційний конфлікт — це активне зіткнення двох або більше різноспрямованих сил, яке виникає через розбіжності позицій та інтересів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок, планів як окремих працівників, формальних і неформальних груп, що функціонують в організації, так і організацій в цілому внаслідок загострення суперечностей у процесі їх діяльності й розвитку
22. Термін " соціологія" ввів у науковий обіг Огюст Конт в 1842 р В основу побудови соціології як самостійної науки, О. Конт поклав ідею " соціальної системи", тобто визнання факту існування суспільства як своєрідного організму, певної цілісності, елементи якої виконують специфічні функції й служать вимогам цієї системи. У концепції Конта індивід не існує самостійно, ізольовано від цілого, у той час як суспільство розвивається за своїми внутрішніми природними законами.
Соціологія ділиться за Контом на 2 частини: соціальну статику і соціальну динаміку. Для соціальної статики мета — виявлення законів соціального порядку, для соціальної динаміки — законів прогресу.
Англійський соціолог Герберт Спенсер стоїть за психологічне пояснення «соціального механізму», хоча й не пов'язує із його аналогією суспільства з біологічним організмом. Спроба пояснити явища, які у життя, біологічними аналогіями багато в чому пов'язані з теорією Дарвіна. З'явившись на середині 19 століття, вона мало дуже великий впливом геть соціологію, породивши різнібиологизаторские соціологічні концепції, зокрема ісоциал-дарвинистские.
Еміль Дюркгейм соціолог, який обґрунтував теоретичні, методичні й методологічні принципи структурно-функціоналістської теорії, вніс особливий вклад в інституалізацію соціології як науки, її перетворення у навчальну дисципліну. Вчений вважав, що суспільство — це надіндивідуальне буття, існування й закономірності якого не залежать від дій окремих індивідів. Людина — це подвійна реальність, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному дві сутності — соціальна та індивідуальна. Особистість і суспільство, вважав учений, перебувають у відносинах взаємозв'язку, коли кожна сторона зацікавлена в розвитку та процвітанні іншої. Суспільство існує завдяки тому, що люди певним чином солідарні — вони мають спільні уявлення, розмовляють зрозумілою мовою, дотримуються певних норм. Солідарність — це основа гармонії, порядку, організованості. Відсутність солідарності — це конфлікти, революції, війни. Е. Дюркгейм розрізняв два види солідарності — механічну та органічну. У примітивних суспільствах, заснованих на механічній солідарності, особистість не належить собі й поглинається колективом: в усьому панує колективна свідомість як сукупність загальних вірувань і почуттів, які розділяють всі члени суспільства. Розвинене суспільство засноване на органічній солідарності, в основі якої лежить поділ праці.
23. У вітчизняній соціології організацій можна виявити три основних напрямки в дослідженні проблем організаційного розвитку. Відповідно до першого, раціоналістичного, підходу, активна роль у розвитку організації належить менеджеру. Особливо яскраво таке розуміння організаційних змін знаходить в соціології інновацій.
Важливим внеском у вивчення організаційного розвитку дослідників даного напрямку стало відкриття цільової природи організації та визначення її сутності, що розкривається у трьох аспектах: як штучного об'єднання інституціонального характеру, що займає певне місце в суспільстві і призначеного для виконання більш-менш чітко окреслених функцій; як певної діяльності з організації, що включає в себе розподіл функцій, налагодження зв'язків, координацію і т.д.; як характеристику ступеня впорядкованості соціального об'єкта.
На думку дослідників даного напрямку, організаційні зміни являють собою діяльність по перетворенню іншої діяльності. Засобами такого перетворення виступають заміна одних організаційних елементів на інші або доповнення вже наявних новими. Це дозволяє говорити про нововведення як про свого роду " клітинці" цілеспрямованої зміни і припустити, що основною формою керованого розвитку виступають інновації.
Ключовим для розуміння ролі нововведень в процесі організаційного розвитку є поняття інноваційної діяльності, яка визначається як метадеятельность, що змінює рутинні компоненти репродуктивних видів діяльності. Іншими словами, інноваційна діяльність як така має своїм об'єктом інші види діяльності - ті, які сформувалися в попередній період і придбали до даного часу характер репродуктивної діяльності, а їх кошти або способи стали рутинними для цієї спільноти людей. Інноваційна діяльність спрямована, перш за все, на зміну цих рутинних засобів, способів, прийомів репродуктивної діяльності.
Крім раціоналістичних підстав в інноваційному підході, що реалізується вітчизняними дослідниками, можна виявити й інші тенденції, пов'язані з визнанням існування ряду факторів, що виявляються поза полем діяльності менеджера.
24. Ф. Тейлором була запропонована система раціоналізації та управління виробництвом, спрямована на збільшення продуктивності праці через оптимізацію трудових дій і інтенсифікацію трудового процесу. Стандартизація стосувалася окремих операцій з тимчасового режиму роботи і знарядь праці.
Найважливішим аспектом організації праці Ф.Тейлор вважав стимулювання. Базовим принципом є принцип матеріальної зацікавленості. На думку Ф.Тейлора, у виробничій системі немає місця благодійності. Необхідно було встановити ціну кожного виду праці, адже тільки при цьому можна говорити про ефективність праці. Використання даного принципу призвело до підвищення індивідуальної відповідальності працівника за власний добробут та результативність своєї праці. Мотиви праці є такими ж важливими факторами виробництва, як і знаряддя чи засоби праці. Так само Тейлором було виявлено ряд соціально-психологічних феноменів, що впливають на трудову діяльність, і вперше сформульовані принципи, які стали основоположними у теорії менеджменту. Розглянемо кілька пунктів, що входять у принципи Тейлора: мета виробництва полягає в постійному збільшенні комфорту і добробуту людства; місія наукового управління полягає у конструктивній внесок в економічний і соціальний прогрес суспільства; відповідальність лідерів бізнесу за дотримання інтересів приватного капіталу буде зростати в міру розвитку цивілізації та інші.
Тейлор детально досліджував процеси поділу праці, розбиваючи дії робітників на окремі рухи і заміряючи час виконання цих рухів. Результати таких вимірів використовувалися потім для розробки більш ефективних прийомів роботи, що ведуть до підвищення ефективності діяльності організації в цілому. Тейлор також займався питаннями вертикального поділу праці, розглядаючи управлінську діяльність як галузь індустріальної праці, по типу інженерного.
25. У своїх роботах А. Файоль одним з перших зробив спробу розробити загальні принципи управління і провести аналіз різних обов'язків, виконання яких і складають суть діяльності керівника компанії. Репутація А. Файоля значно постраждала від того, що наступні покоління сприймали його як технократа, який розробляв абстрактні механістичні закони адміністрування. Частково це сталося тому, що його затвердження сприймалися надто буквально, а переклад використовувалася їм термінології з французької на англійську був не завжди точним.
Ефективне функціонування каналів збуту вимагає оптимізації товароруху - діяльності з планування, організації та контролю фізичного переміщення товарів у часі та просторі - від місць їх виробництва до місць споживання, - здійснюваного для задоволення потреб покупців і досягнення поставлених підприємством цілей. Теоретичною базою для цього служить логістика - наука про оптимізацію руху матеріальних і пов'язаних з ними інформаційних і фінансових потоків у просторі та часі від джерела їх виникнення до кінцевого споживача.
Планування збуту на промислових підприємствах знаходить конкретне вираження у відповідних планах: плани загального обсягу поставок готової продукції; плани реалізації готової продукції; плани асортиментної поставки; плани асортиментних замовлень виробництва; плани відвантаження (перевезення готової продукції). Планові показники, що є складовою частиною господарського механізму, визначають спрямованість організаційної та економічної діяльності всіх ланок і рівнів управління підприємством. Роль збутових служб промислових підприємств і торгово-посередницьких організацій в цей час досить висока. Пояснюється це тим, що збутова діяльність є заключною ланкою будь мікрологістичної ланцюга і як підсистема тісно пов'язана з усіма підсистемами логістики.
26. Важливі аспекти управління розкрито соціологічною думкою К. Маркс, М. Вебер, Т. Веблен, Д. Бернхем і т.п., яка довела глибокікорелятивні залежності між станом управління і рівнемвпорядкованості суспільних процесів. Тут і двоїстий характеруправління (ведення спільних справ і класова функція); і концепція " ідеальної" управлінської бюрократії - загальної теорії адміністративного управління; іототожнення управління з автоматизованим регулюванням в машинно -технологічних системах, що призвело до технократичним підходам доуправління та їх модифікації в уявленнях про інформаційний абоТехнотрон товариства; та ідеї про становлення класу менеджерів і багатоінше, що, загалом, відображає реальні зміни відбувалися вуправлінні протягом останніх двох століть. Виникло наукове протягом " соціологія управління", в рамках якої управління розглядається вяк складного механізму взаємовідносин між класами, станами, соціальними верствами і професійними групами, представниками різнихнародів. Одночасно соціологічні знання, що відображають соціальний " зріз" житті суспільства, привнесені в теорію та практику управління, що дозволилопоглибити соціальні характеристики багатьох управлінських елементів івзаємозв'язків.
27. Базові категорії психології управління мають історичний характер. Вони розроблялися протягом усієї історії діяльності й розвитку людини. Особливо збагатили і упорядкували систему категорій теорія наукового управління, соціальна психологія управління та психологія управлінської кар' єри, «концепція людських відносин», сучасні теорії менеджменту. Процес управління має місце там, де здійснюється організована діяльність людей з метою досягнення певних результатів. В центрі уваги психології управління знаходяться саме психологічні аспекти управлінської діяльності. В часи становлення системи управління як науки остання мала декілька термінологічних варіантів. Із видів управління, менеджмент в основному стосується різних аспектів діяльності керівника, в той час як поняття управління охоплює всю галузь людських взаємовідносин в системі " керівники - виконавці", включаючи колективних суб'єктів управління.
Це передбачає керівництво не складною машиною-організацією, а колективом людей; це ефективні взаємовідносини між особистостями, які обіймають певні посади. Загалом, згідно з цим підходом, менеджмент являє собою цілеспрямований вплив на діяльність усіх працівників організації для успішного досягнення встановлених ними ринкових цілей у змінному середовищі шляхом продуктивного використання наявних ресурсів.
В психології управління часто вживається поняття " людський чинник". Людський чинник - це все те, що залежить від людини, її можливостей, бажань, здібностей тощо. Важливість його визначається тим, що зростає роль людини та її можливостей в процесі управління різними об'єктами, починаючи від малого підприємства, яке часто складається з невеликої кількості людей, і закінчуючи концерном або корпорацією. Чим складніше управління, тим більше зростають вимоги до інтелектуальних функцій людини та інших психічних процесів, починаючи від сприймання та уваги і закінчуючи відповідальністю за людське життя. Людський чинник є важливим і там, де в практику втілюються методи з урахуванням психологічних та психофізіологічних властивостей людини.
28. Соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) розв’язання завдань. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
Принципи ідеальної соціальної організації реалізуються в межах реальної соціальної організації, особливо коли йдеться про можливості життя людини в суспільстві, про реальність людських контактів і взаємодій, про збереження норм співтовариства, прав та гідності людини. Ідеальну організацію можна мислити водночас як теоретичний зразок і передумову для реальних життєвих утворень, у тому числі і для різних міжособистісних спільнот і об'єднань, засадничими принципами яких є взаєморозуміння, згода, спільне обговорення норм та цінностей.
Проте особлива роль у дослідженні управління належить конфліктам, оскільки учасниками конфліктної взаємодії в організаціях виступають люди. Організаційні конфлікти не завжди виникають внаслідок дії суб´ єктивних чинників, однак їх розгортання та розв´ язання залежить від безпосередніх учасників конфлікту, від сприйняття та оцінки ситуації, себе та опонентів у ситуації, їх розуміння і ставлення одне до одного, розуміння мотивів, цінностей та стратегій конфліктної поведінки. Організаційний конфлікт — це активне зіткнення двох або більше різноспрямованих сил, яке виникає через розбіжності позицій та інтересів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок, планів як окремих працівників, формальних і неформальних груп, що функціонують в організації, так і організацій в цілому внаслідок загострення суперечностей у процесі їх діяльності й розвитку.
Важливим завданням при формуванні підрозділів організаційної структури є вибір ефективного способу розподілу повноважень та відповідальності в межах однорідної функціональної діяльності. Розрізняють: 1) централізовану організацію; 2) децентралізовану організацію; У централізованій всі повноваження та відповідальність з певної функції зосереджені в одному підрозділі та є прерогативою керівника даного підрозділу.
Це сприяє: - підвищенню контролю і координації спеціалізованих функцій; - зменшенню кількості помилкових рішень; - забезпеченню збалансованого розвитку всіх структурних підрозділів. Але така раціональність ефективна лише на ранньому етапі життєвого циклу організації і надалі, при збільшенні масштабів діяльності раціональність втрачає свій сенс насамперед через неможливість координації дій, викликаних природнім збільшенням комунікаційних зв'язків.
30. Соціологія управління близька за проблематикою до таких розділів соціологічної науки, як соціологія організацій, соціологія праці, соціологія права, соціологія моралі, соціологія масових комунікацій, а також вона досліджує різноманітні проблеми, пов'язані з управлінням у різних сферах і видах людської діяльності. Тому дослідження в цих та інших розділах соціологічного знання доповнюють соціологію управління своїми результатами, що, безумовно, позитивно впливає на підвищення ефективності соціального управління щодо різних сфер діяльності та рівнів соціальної організації суспільства. Феномен управління, який спостерігається в системах різного класу (соціальних, біологічних, технічних), є предметом теоретичного пізнання спеціалістів багатьох галузей наукового знання.
Організаційно-управлінська підсистема справляє безпосередній вплив на матеріально-технічну та інформаційно-комунікативну підсистеми. Організаційно-управлінська складова матеріально-технологічної підсистеми включає: організаційне, комунікативне та нормативно-правове забезпечення процесу управління матеріально-технічною та інформаційно-комунікативною підсистемами організації.
Важливе місце у функціонуванні будь-якої організації, особливо державної, займає фінансово-економічна підсистема, яка є комплексом економічних відносин всередині організації, що опосередковують рух фінансових ресурсів, спрямованих на реалізацію функцій і завдань організаційної системи в умовах нестабільності та мінливості зовнішнього середовища. Особливістю фінансово-економічної підсистеми державної організації є те, що її формування і межі чітко регламентовані законодавством та регулюються державою. Фінансово-економічна підсистема організації характеризує систему фінансово-економічних відносин щодо надходження, формування, розподілу і використання фінансово-економічних ресурсів для забезпечення ефективного функціонування організації в цілому. Систему фінансово-економічних відносин організації насамперед, слід поділяти на зовнішні і внутрішні (які формуються в системі самої організації). У свою чергу, в системі зовнішніх фінансово-економічних відносин організації варто виділяти фінансово-економічні відносини з державою (державними органами) та фінансово-економічні відносини з іншими суб'єктами господарювання.
31. Соціальний інститут - це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин. Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безліччі різних інститутів. Вона народжується в сім'ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо.
Соціальні інститути: формальні й неформальні. Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут. Соціальні інститути класифікують на основі змісту, функцій, які вони виконують, — економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова.
Соціальне управління – елемент системи суспільних відносин, його характер і зміст залежать від їх сутності. У свою чергу, соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.
Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається у плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, у регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні всіх стадій управлінського процесу.
Важливе значення має сфера управління соціальними процесами. В суспільстві існують люди з неадекватною соціалізацією, які недостатньо засвоїли цінності і норми суспільства, особливо в сім'ї.
32. Проблематика, пов'язана з особливостями функціонування політичних інститутів в умовах формування інформаційного суспільства, є досить новою як для української науки, так і для українських політичних реалій. У західній політологічній науці тема " інформаційного суспільства" і пов'язані з нею поняття " електронної демократії" і " електронного уряду" інтенсивно розробляються вже декілька десятиліть. Переважна увага приділяється проблемі використання інформаційно-комунікативних технологій в організації діалогу між владою та громадським суспільством.
Процес розвитку української політичної системи характеризується ускладненнями, оскільки він першочергово здійснювався як копіювання західного зразка без установлення відповідних компонентів та розуміння їхньої сутності. Зокрема, ключові недоліки були закладені у процесі побудови партійної системи. Формуючись як багатопартійна система, партійна система України з часом не стала стабільною, не набула спроможності бути якісним ресурсом формування органів державної влади. Натомість вона перетворилася на систему, в якій домінують неформальні механізми взаємодії на ринку владних ресурсів. Тобто успіх модернізації зумовлений не перенесенням конкретної успішної моделі, а реалізація готової моделі є ефективною лише тоді, коли наявні політичні інститути забезпечують ефективність даної моделі.
Водночас етап реальної інституціоналізації системи так і не було пройдено, що призвело до викривлення самої сутності політичних партій. Причина неефективності партійних організацій як таких полягала в тому, що вони являли собою поєднання сили та слабкості. Їх могла підтримувати значна частина електорату на загальнонаціональному рівні, однак вони разом із тим не були достатньо організаційно впорядкованими (наприклад, Народний Рух України), або ж навпаки, могли бути оптимально організаційно впорядкованими, однак сповідували ідеї, що підтримувалися лише невеликою електоральною групою (наприклад, Конгрес українських націоналістів, КПУ).
33. Соціологічна інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.
Якщо розглядати інформацію з погляду суспільно значущої ролі, її потужного ресурсу, то можна говорити, що вона дає можливість адекватно реагувати та передбачати різноманітні процеси та події.
Інформація має рід суттєвих недоліків:
По-перше, інформація не відображає сукупності соціальних факторів, що стосуються життєдіяльності колективу. Адже, сюди належать не тільки реальні акти поведінки працівників, керівників, а й, зокрема, думки, оцінки, міркування членів колективу (а як без них визначити реальне ставлення працівників до праці?).
По-друге, інформація може відображати, наприклад, лише думку керівників на ту чи іншу проблему (зокрема причини порушення трудової дисципліни), але це не спільна, «середня» думка всіх працівників.
По-третє, не завжди інформація, що є, наприклад, в документах адміністрації, рішеннях інших громадських об'єднань та ін., достовірна, об'єктивна. Очевидно, що лише в сукупності та соціальна інформація, що є традиційно в кожному трудовому колективі, і інформація, що одержана з допомогою соціологічних досліджень, допоможуть знайти найоптимальніші шляхи і методи соціального управління.
34. Соціальне управління є однією з найскладніших галузей людської діяльності, в якій виявляються персоніфіковані відносини між людьми, об'єднаними трудовим процесом. Сучасне соціальне управління являє собою як управління людьми, так і управління діловою інформацією, технологічними процесами. Ефективна управлінська діяльність неможлива без пізнання й використання соціальних та психологічних законів, оскільки вона пов'язана із взаємодією між людьми.
Соціальне управління —діяльність, спрямована на забезпечення впорядкованості та узгодженості в діях людей і організацій з метою досягнення окреслених суспільно значущих цілей.
Соціальне управління характеризують: — соціотехнічний характер, що передбачає одночасне керівництво технічними й соціально-виробничими системами; — творчий характер, пов'язаний з недостатньою інформацією в умовах, що часто змінюються; — реалізація багатьох управлінських функцій за гострого дефіциту часу; — посилення комунікативних функцій; — багато видів діяльності на різних рівнях управлінської ієрархії в межах виду.
Діяльність адміністративно-управлінського персоналу підприємств та організацій найбільш пов'язана із соціальним різновидом управління, за допомогою якого розв'язуються завдання, що зумовлюють суспільно необхідну поведінку виконавців (навчання, виховання, спеціалізація). Тобто завданням управління є найоптимальніше з погляду соціальних і психологічних потреб залучення індивідів до процесу керованої діяльності.
В організації роботи управлінського апарату важливо дотримуватися принципу розподілу повноважень та відповідальності. Визначення на всіх рівнях управління обсягу та співвідношення повноважень і відповідальності потрібно починати із встановлення компетенції органу управління (закріплення за ним сфери, в межах якої він самостійно розв'язує певні завдання та проблеми і яка утворює правову основу його діяльності). Загальний обсяг встановлених для органу управління повноважень та відповідальності розподіляється між посадовими особами з чітким окресленням меж відповідальності, що унеможливлює прийняття рішень з приводу одних і тих самих питань кількома особами, в результаті чого межі відповідальності стираються. Неефективним є підпорядкування одному керівникові стількох осіб, якими він неспроможний результативно керувати та контролювати їхню діяльність.
35. Протокол - організаційно-розпорядчий «документ, що фіксує хід обговорення питань і прийняття рішення на зборах, нарадах, конференціях і засіданнях колегіальних органів».
Протокол, як правило, ведеться під час засідання. У тих випадках, коли засідання стенографуються або робиться запис на магнітну стрічку, протокол може складатись після їх розшифрування.
Дипломатичний протокол — це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій в міжнародному спілкуванні. Пізніше це слово тривко увійшло в дипломатичну практику і крім оформлення документів цією назвою стали означати всі питання етикету і церемоніалу.
Ще у XV ст. до н. е. в Єгипті укладалися міжнародні договори за правилами, які нагадують нинішнє дипломатичне мистецтво. Так, у XII ст. до н. е. Єгипет уклав військову угоду з хетами, за умовами якої передбачалося надання допомоги одне одному, в тому числі й у боротьбі з внутрішніми ворогами.
Цікавим періодом у розвитку дипломатії була історія Візантії. Саме у візантійській практиці застосовувався надміру урочистий дипломатичний церемоніал, щоб переконати сусідів у багатстві і могутності імперії. Тут вперше було використано вірчі грамоти, які писались на пергаменті вишуканим стилем кольоровим чорнилом. Засади візантійської дипломатії спрямовувалися на те, щоб показати іноземцям велич та могутність імператора, всієї імперії, її непереможність перед будь-якими ворогами.
Візантійська дипломатія справляла на той час великий вплив на дипломатію Венеції, Флоренції, Великого Князівства Московського, Туреччини, а засади її протоколу, оформленого у вигляді правил " Про церемоніал візантійського двору", лягли в основу нового дипломатичного протоколу, який почав формуватися на початку XIX століття
36. Етикет — норми й правила, які відображають уявлення про гідну поведінку людей у суспільстві. У сучасному вигляді та значенні слово вперше було вжито при дворі короля Франції Людовіка XIV — гостям роздали картки (етикетки) з викладенням того, як вони мають поводитись; хоч певні зводи норм і правил поведінки існували вже з найдавніших часів.
Традиційно прийнято вважати, що країнами-родоначальницями етикету є Англія та Франція, проте устрій життя у цих країнах у ті часи був таким, що у даних жорстоких та брутальних умовах людина не могла вдосконалюватись у своїх духовних і моральних починаннях. Певні моральні правила й манери поведінки зародились приблизно у XIV столітті в Італії, де вже на той час соціальна екзистенція й культура особистості почали висуватись на одне з провідних місць.
Дипломатичний етикет - правила поведінки дипломатів і інших офіційних осіб при контактах один з одним на різноманітних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;
Придворний етикет дав початок дипломатичного етикету, оскільки саме при королівських дворах відбувалися прийоми іноземних посольств. У ранньому середньовіччі на церемоніал міжнародного спілкування в Європі вирішальний вплив надавали урочисті та пишні ритуали Візантійської імперії, що мали на меті переконувати в силу своєї країни, демонструвати її багатства, силу і владу. Пізніше, коли питання першості стали грати при дворі найважливішу роль, виникла необхідність чітко визначити місце кожного дипломата і відповідно його країни загалом церемоніал. Дипломатові доводилося бути ще більш пунктуальним і суворим до дотримання всіх правил етикету, ніж іншим придворним, так як він представляв не стільки себе, скільки свою країну. Поступово щоб уникнути конфліктів, які могли спалахнути з-за дійсних чи уявних образ, форми офіційних контактів між представниками різних держав стають все більш і більш регламентованими і залишаються такими і в наш час. Дипломатичний протокол, який сприяв запобігання спірних моментів між представниками держав, був офіційно затверджений у 1815 році на Віденському конгресі, де було вирішено приймати послів по даті і часу їх подання або за алфавітом. Це дало можливість виключити припущення про переваги тієї чи іншої сторони.
37. Норми протоколу базуються на чотирьох основних джерелах: міжнародному праві, міжнародному звичаї, державному праві, національних традиціях та особливостях. Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. Основним джерелом сучасного дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини, підписана 18 квітня 1961 р. у Відні на Конференції ООН. Учасниками конвенції в наш час є понад 170 держав, серед них і Україна. Конвенція 1961 р. визначає: порядок встановлення дипломатичних відносин між державами й заснування постійних дипломатичних представництв; функції дипломатичного представництва; порядок акредитації дипломатичних представників; права й обов'язки дипломатичних представників; класифікацію глав дипломатичних представництв; старшинство в дипломатичному корпусі; імунітети й привілеї дипломатичних представництв і дипломатичних агентів; порядок припинення функціонування дипломатичних представництв, а також інші практичні питання, пов'язані з виконанням функцій дипломатичних представництв. " Віденська конвенція про консульські зносини " від 24 квітня 1963 р. – основне джерело сучасного консульського права, вона, зокрема, регламентує окремі протокольні питання діяльності консульських установ і консульських посадових осіб. Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських відносин між державами і відкриття консульської установи; класифікацію глав консульських установ; порядок призначення і допущення глав консульських установ; старшинство між главами консульських установ і порядок старшинства між консульськими посадовими особами консульської установи; переваги, привілеї та імунітети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ. Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 p., є одним із основних джерел сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направлення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила використання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави держави і осіб високого ранг/, які очолюють спеціальну місію; привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі протокольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна віднести Конвенцію про привілеї та імунітети ООН (1946 p.), Генеральну угодупро привілеї та імунітети Ради Європи (1949 р.), Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств (1965 р.) тощо.
38. Порядок призначення глави диплом. представництва в країну його майбутнього перебування передбачає попереднє отримання від уряду цієї держави згоди (агреману) на його призначення. Запит на агреман робиться зазвичай через МЗС (мін.закорд.спр.) приймаючої держави шляхом направлення вербальної ноти.
Відповідь на запит на агреман дається у відповідній формі зазвичай протягом місяця.
Держава перебування не зобов'язана повідомляти причини відмови акредитуючій державі.
Після отримання агремана дипломатичний представник вважається персоною ґрата ( бажана особа). У разі відмови - персоною нон ґрата ( небажана особа).
Після отримання агреману проводиться призначення глави дипломатичного представництва державним актом акредитуючої держави, про що повідомляється в ЗМІ.
Офіційна діяльність глави дипломатичного представництва пов'язана з врученням ним вірчих грамот.
Прибуття глави представництва в столицю, де він буде виконувати свої обов'язки, не пов'язане з будь-якою церемонією. Новий представник вважається інкогніто до тих пір, доки він не вручить свої вірчі грамоти.
Вірчі грамоти - документ, що засвідчує повноваження диплом. представника й акредитує його в іноземній державі.
Ввірчі грамоти підписуються главою держави, яка призначає диплом. представника, адресується і вручаютсья главі держави країни призначення.
Вірчі й відкличні грамоти виготовляються на спец. бланках із держ. гербом, печатки на них не ставляться.
Церемонія вручення вірчих грамот, під час якої відбувається перша офіційна зустріч посла з главою держави, - подія значної політичної ваги. Тому церемоніал вручення вірчих грамот в усіх країнах детально розробляється й неухильно дотримується в усіх деталях.
39. Дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у країні перебування. Дипломатичний корпус складається не тільки із глав представництв, а й дипломатичного персоналу всіх іноземних посольств та місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до дипл. корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатичних агентів (дружини, неповнолітні діти, дорослі, але незаміжні доньки, а іноді й батьки дипломата).
Під дипл. корпусом варто розуміти, об'єднання професіоналів, які утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні перебування. В такому випадку можна говорити про функції дипломатичного корпусу, що виступає як єдине ціле з питань церемоніального та організаційно-побутового характеру у відносинах як між самими членами дипломатичного корпусу, так і з органами влади країни перебування. Основне завдання дипломатії — це здійснення офіційних відносин між рівносуверенними державами на двосторонній основі. Саме тому ніякі колективні виступи диплом. корпусу з питань політичного характеру не можуть мати місця. Вони можливі лише з церемоніальних, протокольних питань, наприклад, поздоровлення з нагоди вступу на посаду глави держави або уряду країни перебування, висловлення жалю у відповідних випадках тощо. Практично від імені дипломатичного корпусу в цілому в цих та інших випадках церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або старійшина, дипломатичного корпусу).
42. Кожна держава має власну класифікацію візитів на високому та найвищому рівнях. Для європейської практики та для практики країн СНД характерні два критерії класифікації: за статусом особи, яка очолює іноземну делегацію; за метою, значенням та особливостями проведення візитів.
|
|