Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Види господарських товариств
|
|
Діють на підставі статуту:
Акціонерні товариства.
Товариства з обмеженою відповідальністю.
Товариства з додатковою відповідальністю.
Діють на підставі договору:
Повні товариства.
Командитні товариства.
Акціонерне товариство – господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Акціонери товариства не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій.
Типи акціонерних товариств.
Згідно зі ст.5 Закону України «Про акціонерні товариства» акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства:
• публічні – це товариства, в яких кількісний склад учасників перевищує 100 акціонерів та які можуть здійснювати публічне та приватне розміщення акцій;
• приватні – це товариства, в яких кількісний склад не перевищує 100 акціонерів та які не мають права здійснювати публічне розміщення акцій.
Зміна товариства з приватного на публічне, або навпаки, не є його перетворенням.
Публічне розміщення акцій – це розповсюдження акцій через торги на фондових біржах або розповсюдження акцій акціонерами без згоди інших акціонерів та товариства.
Створення акціонерного товариства регулюється Законом України «Про акціонерні товариства» (ст.9). Засновниками акціонерного товариства визнаються: держава – в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, територіальна громада – в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, а також фізичні і юридичні особи.
Створення товариства здійснюється за такими етапами:
1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій;
2) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;
3) реєстрація Комісією випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;
4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;
5) укладення з дентиторієм договору про обслуговуванння емісії акцій або з реєстратором про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;
6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;
7) оплата засновниками повної вартості акцій;
8) затвердження установчими зборами товариства результатів закритого розміщення акцій серед засновників, затвердження статуту товариства;
9) реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації;
10) подання Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати розміщення акцій;
11) реєстрація Державною комісією звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;
12) отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;
13) видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.
Дії, що порушують процедуру створення акціонерного товариства, встановлену законом, є підставою для ліквідації акціонерного товариства, за позовом до суду Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Засновниками акціонерного товариства є особи, які виконують передбачені законом дії щодо заснування товариства. Вони несуть відповідальність як перед тими, хто підписався на акції, так і перед третіми особами за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації товариства.
Учасники – це особи, які виконують обов'язки власників акцій перед товариством засновників та акціонерів перед акціонерним товариством.
Установчі збори, засновники повинні провести не пізніше2 місяців з моменту завершення підписки на акції. В разі пропущення вказаного строку особа, яка підписалася на акції має право вимагати повернення сплаченої нею частки вартості акцій.
Установчі збори – орган, до компетенції якого входить створення товариства. Правомочними визнаються збори за участю осіб, які підписалися більш ніж 60 % акцій, на які проведено підписку.
Установчі збори здійснюють юридичні акти щодо створення товариства шляхом голосування за принципом: одна акція – один голос:
1) прийняття рішення про створення акціонерного товариства;
2) затвердження статуту товариства;
3) обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчого (правління) та контролюючого (ревізійна комісія) органів;
4) прийняття рішення про створення дочірніх підприємств, представництв;
5) надання пільг засновникам за рахунок коштів акціонерного товариства.
Рішення з цих питань повинні бути прийняті кваліфікованою (3/4) більшістю голосів.
Установчі збори вирішують також наступні питання:
1) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку;
2) зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли у встановлений термін підпискою на акції покрито не всю необхідну суму, вказану в повідомленні;
3) затверджують оцінки вкладів у натуральній формі;
4) вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства тощо;
5) державна реєстрація акціонерного товариства здійснюється в порядку, передбаченому ст. 58 Господарського кодексу України.
Загальний розмірстатутного фонду акціонерного товариства, а також номінальна вартість та кількість акцій визначаються засновниками відповідно до мети, предмета діяльності. Однак він повинен бути не меншим за суму, еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам.
Збільшеннястатутного фонду можливе лише за умови повної оплати акціонерами усіх раніше випущених акцій шляхом:
• додаткової підписки на акції;
•збільшення номінальної вартості вже випущених акцій;
• обміну облігацій на акції.
Зменшення статутного фонду можливе шляхом:
• зменшення номінальної вартості випущених акцій;
• зменшення кількості акцій шляхом викупу частки акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій.
Зменшення статутного фонду неможливе за наявності заперечень кредиторів.
Крім резервного фонду, в акціонерному товаристві обов'язково створюється фонд сплати дивідендів, що формується з чистого прибутку товариства.
Правовий режим акцій регулює Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок».
Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподіленні майна при ліквідації акціонерного товариства.
За ознакою класу закон визначає акції:
• привілейовані;
• прості.
Привілейовані акції – це акції з пільговими правами майнової участі. Конкретні права привілейованих акціонерів визначають загальні збори акціонерного товариства. Опис таких прав міститься у статуті товариства.
Привілеями є, насамперед:
1) переваги на одержання дивідендів, а саме: річний розмір дивіденду фіксується у відсотках до номінальної вартості акції і виплачується незалежно від річного прибутку товариства. Якщо прибутку не вистачає, дивіденд виплачується з резервного фонду.
2) доплата її власнику у разі, якщо розмір дивіденду на привілейовану акцію виявиться нижчим від дивіденду на просту акцію;
3) пріоритетна участь власника привілейованої акції в розподіленні ліквідних активів товариства, яке припиняється.
Оскільки власники привілейованих акцій ризикують як підприємці менше, ніж власники простих акцій, вони мають обмежені управлінські права. За загальним правилом, привілейовані акціонери не мають права на участь в управлінні товариством, але статути можуть визначати коло питань, у вирішенні яких бере участь і ця категорія акціонерів.
Випуск привілейованих акцій не повинен перевищувати суми, яка становить 25 % статутного фонду акціонерного товариства (ст.20 Закону України «Про акціонерні товариства»).
Залежно від передбачених статутами обмежень прав відчуження (трансферту) виділяють:
• іменні акції. Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг іменних акцій фіксується у реєстрі власників іменних цінних паперів, що ведеться товариством. Реєстрації підлягає і передача (трансферт) акцій іншим особам, тобто перехід прав участі;
• акції на пред'явника – обертаються вільно, тобто без індосаментних процедур. Акціонерне товариство фіксує в книзі реєстрації загальну кількість акцій на пред’явника. Згідно зі ст.20 Закону України «Про акціонерні товариства» з 2010 року всі акції акціонерного товариства є іменними. Акції товариств існують виключно у бездокументарній формі.
Правовий режим дивідендів – урегульований правом колективної власності порядок визначення розміру, оголошення та виплати акціонерам доходів по акціях з чистого прибутку акціонерного товариства.
Дивіденд – це частина чистого прибутку акціонерного товариства, яка підлягає розподілу і привласненню акціонерами пропорційно вартості належних їм акцій; це також сума (величина, розмір) прибутку акціонера на одну акцію.
У статутах товариств визначаються такі елементи правового режиму дивідендів (окремі пункти):
• розмір дивідендів (у розрахунку на одну звичайну акцію його визначають загальні збори товариства на пропозицію правління);
• строк виплат;
• форма виплати дивідендів (готівкою, банківським переказом тощо);
• початок нарахування (дивіденди нараховуються з моменту реєстрації особи як акціонера в реєстрі акціонерів товариства пропорційно внесеній за акції сумі);
• розмір дивідендів (не може бути вище рекомендованого правлінням);
• порядок виплати дивідендів вибулим і новим акціонерам (при купівлі акцій на вторинному ринку цінних паперів, дивіденди за минулий період виплачуються акціонеру, зареєстрованому в товаристві на момент виплати дивідендів).
Господарські функції і права акціонерного товариства як суб'єкта права у правовідносинах реалізують його органи управління.
Основними загальними органами акціонерного товариства є: загальні збори акціонерів – вищий керівний орган товариства, правління (дирекція) товариства, на чолі з головою правління або директором, та два контролюючі органи – спостережна рада, та ревізійна комісія.
Основні принципи організації управління акціонерним товариством:
1. Розмежування компетенційними правовими нормами (законодавчими, статутними) функцій колективного власника (акціонерів) і функцій централізованого управління діяльністю товариства.
2. Централізація керівництва поточною діяльністю товариства в руках компетентного виконавчого органу (правління товариства) на чолі з керівником, який без доручення діє від імені товариства.
3. Вищий і постійний поточний контроль акціонерів (як засновників і співвласників товариства) за управлінською та фінансово-господарською діяльністю правління. Акціонерне товариство, за загальним правилом, має два контрольні органи – вищий контрольний (спостережна рада), який здійснює контроль за управлінською діяльністю правління, і контрольний (ревізійна комісія), який контролює фінансово-господарську діяльність правління та обирається з числа акціонерів.
Органами управління акціонерним товариством є загальні збори акціонерів, спостережна рада правління. Вищий орган акціонерного товариства - загальні збори, розглядає питання визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства, затвердження його планів та звітів про їх виконання, внесення змін до статуту товариства, обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства, членів виконавчого органу та ревізійної комісії, затвердження річних результатів діяльності товариства та інші питання, передбачені ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства».
Виконавчим органом акціонерного товариства є правління. Воновирішує питання діяльності товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів та наглядової ради. Голова правління має право без доручення виконувати дії від імені товариства, підписувати договори, представляти інтереси товариства у державних органах, виступати від його імені у суді, господарському суді і таке інше (ст.58 Закону України «Про акціонерні товариства»).
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.
Учасники товариства, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх внесків.
Розмір статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам.
Вищим органом управління товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників. Виконавчим органом є дирекція (колегіальний орган) на чолі з генеральним директором чи директор (одноосібний орган). Членами виконавчого органу можуть бути особи, які не належать до числа учасників товариства. Дирекція підзвітна зборам учасників і повинна здійснювати виконання їх рішень.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до внеску кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників усіма учасниками, одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписане рештою учасників товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства.
Командитним товариством є господарське товариство, у якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники беруть участь у діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).
Управляють справами командитного товариства лише учасники з повною відповідальністю.
Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.
Контрольні запитання
1. Що таке господарське товариство?
2. Охарактеризуйте правовий статус акціонерного товариства.
3. Які стадії має процедура створення акціонерного товариства?
4. Який порядок управління акціонерним товариством?
5. Розкрийте правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю.
6. Які особливості правового статусу товариства з додатковою відповідальністю?
7. Що таке повне товариство? У чому особливості його правового статусу?
8. Охарактеризуйте правовий статус командитного товариства.
9. У чому полягає відмінність правового положення повних учасників і вкладників у командитному товаристві?
10. Порівняйте порядок майнової відповідальності засновників різних видів господарських товариств.
Тема 5 ПРАВОВИЙ СТАТУС НЕКОМЕРЦІЙНИХ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА
1. Поняття некомерційної господарської діяльності.
2. Види некомерційної господарської діяльності.
3. Суб'єкти некомерційної господарської діяльності.
Поряд з типовими суб'єктами господарювання, що діють у сфері виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг або задоволення матеріальних потреб, у господарських правовідносинах беруть участь організації, створювані не для здійснення функцій господарського характеру, а для виконання благодійних, культурних, наукових, управлінських функцій, функцій з охорони здоров'я громадян, задоволення їх духовних та інших нематеріальних потреб, захисту прав і законних інтересів тощо.
Розходження між двома групами колективних утворень полягає, насамперед, у меті їхньої основної діяльності: для господарських організацій – це господарський процес, який завершується отриманням коштів за вироблену продукцію, надані послуги, тоді як для негосподарських організацій – це нематеріальна взаємодія людей: соціально-культурна, наукова, управлінська, тощо, що фінансується ззовні.
Негосподарюючими є організації, створені не для здійснення або організації господарської діяльності, а для виконання іншої діяльності, фінансованої ззовні, оскільки її результати не виступають як товар і не забезпечують самооплатності. З метою рішення своїх основних задач негосподарські організації можуть брати участь і в господарських правовідносинах, стаючи тим самим суб'єктами господарського права.
Вони створюються, як правило, для задоволення соціально-культурних, наукових, духовних потреб або здійснення управлінських функцій і завжди є некомерційними суб'єктами господарського права.
Щодо господарюючих організацій, то вони підрозділяються на:
• суб'єкти підприємницької діяльності (комерційні організації), основною метою діяльності яких є одержання прибутку (підприємства і їхні об'єднання, господарчі товариства, виробничі кооперативи);
• некомерційні (неприбуткові) організації, що не мають головною метою отримання прибутку і не розподіляють його між своїми засновниками (товарні біржі, споживчі кооперативи, торгово-промислові палати, саморегульовані організації професійних учасників ринку цінних паперів тощо).
Некомерційне господарювання – це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання і спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки, у видах діяльності, де забороняється підприємництво, а також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Негосподарюючі організації повинні створюватися в організаційно-правових формах, що не суперечать законодавству. Найбільш усталеними на практиці є такі організаційно-правові форми негосподарських організацій:
• об'єднання громадян – це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз, тощо) визнається політичною партією або громадською організацією. Правовою основою господарської діяльності об'єднань громадян в Україні є Закон України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р.;
• релігійна організація – утворюється з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діє відповідно до своїх ієрархічної й інституційної структур, обирає, призначає і заміняє персонал відповідно до свого статуту (положення). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з зазначених вище релігійних організацій. Правове положення цих організацій, у тому числі їх господарсько-правовий статус закріплений у Законі України «Про свободу совісті і релігійні організації» від 23 квітня 1991 р.;
• благодійний чи інший некомерційний фонд – це організація, яка не має членства та створена для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх або інших суспільно корисних цілей шляхом використання майна, переданого засновниками в її власність. Правовий статус благодійних фондів регламенту і Закон України «Про благодійність та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р.;
• установа, у тому числі бюджетна, – не негосподарююча організація, створена власником для надання соціально-культурних послуг, здійснення управлінських або інших подібних функцій і фінансована ним цілком або частково (бібліотеки, музеї, лікарні, інколи вузи, академічні науково-дослідні інститути, органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, суди, органи прокуратури тощо), що викликає необхідність регулювання їхньої діяльності численними нормативно-правовими актами;
• негосподарююче об'єднання юридичних осіб (асоціація, союз).
Об'єднання громадян, більшість релігійних організацій і негосподарські об'єднання юридичних осіб побудовані на засадах членства, позбавленого, однак, через їхній безприбутковий статус майнового корпоративного елемента.
Некомерційні фонди й установи належать до організацій, не заснованих на членстві, тобто вони не мають у своєму складі інших осіб. При цьому всі названі вище різновиди негосподарюючих організацій, крім установ, можуть бути власниками майна, переданого засновниками (учасниками), і здобувати його у процесі діяльності. За установою майно, як правило, закріплюється за обмеженим речовим правом – правом оперативного управління.
Негосподарюючі організації можуть наділятися статусом юридичної особи, мати спеціальну господарську правосуб'єктність і використовувати наявне в них майно винятково для досягнення цілей, передбачених установчими документами.
Найчастіше в господарські відносини негосподарюючі організації вступають у процесі споживання результатів господарської діяльності інших суб'єктів, тобто при укладанні господарських договорів на придбання (постачання) для них визначеної продукції, виконання певних робіт або надання послуг. Але споживчими господарськими операціями далеко не вичерпується зміст їхньої господарської правосуб'єктності: якщо це дозволено установчими документами, вони самі можуть виробляти товари (підсобні господарства, навчально-виробничі майстерні тощо), виконувати роботи (наприклад, науково-дослідні і дослідно-конструкторські), надавати платні послуги (освітні, медичні, культурні тощо). Причому, оскільки така діяльність може бути організована і як підприємницька, то вона підлягає правовим нормам відповідного виду підприємницької діяльності, однак отриманий прибуток не підлягає розподілу між засновниками, а має витрачатися на основні цілі й розвиток матеріальної бази організації.
У чинному законодавстві практично немає обмежень для негосподарюючих організацій (крім політичних партій, органів державної влади) на придбання і реалізацію цінних паперів, участь у господарських товариствах, створення ними дочірніх підприємств, необхідних для досягнення статутних цілей.
Окремі види діяльності розглянуті юридичні особи можуть здійснювати тільки на підставі ліцензій відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. До таких видів діяльності належать: медична практика, надання освітніх послуг загальноосвітніми, професійно-технічними і вищими навчальними закладами, фізкультурно-оздоровча і спортивна діяльність.
Контрольні запитання
1. За яким критерієм відбувається розгалуження суб'єктів на господарюючі та негосподарюючі?
2. Порівняйте комерційний суб'єкт господарювання із некомерційним.
3. Охарактеризуйте основні форми негосподарюючих організацій.
4. Чи можуть негосподарюючі організації отримувати прибуток?
5. Розкрийте особливості правового статусу негосподарюючих організацій.
Тема 6. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
1. Поняття та зміст права власності в господарських відносинах.
2. Об’єкти права власності.
3. Майнові правовідносини в господарській діяльності.
Основу господарської діяльності, згідно з теорією господарського права, складають майнові відносини, які базуються на праві власності та похідних від нього прав.
Власність – це економічна категорія, яка характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами.
Відносини власності – це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ.
Сутність відносин власності у сфері економіки полягає в тому, що наявні засоби виробництва і продукти праці, які отримуються від їх експлуатації, належать певним суб'єктам.
Поняття право власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності.
Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним Кодексом та Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., які містять у собі деякі розбіжності.
Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦКУ).
Право власності в об'єктивному розумінні – це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.
Право власності в суб'єктивному розумінні – це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника (володіння, користування і розпорядження майном), що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.
Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.
Користування – це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.
Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїми інтересами, незалежно від волі і бажання інших осіб.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про власність» власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна, загальнонародна.
Інакше регулюються відносини власності в Конституції України і новому Цивільному кодексі. І в Конституції (ст. 41, 116, 142, 143), і в Цивільному кодексі (ст. 325 – 327) йдеться про «приватну», «державну» та «комунальну» власність, не згадується про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад, сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної.
Економічні перетворення відносин власності у процесі сучасної економічної реформи, що передбачає запровадження ринкових форм господарювання, здійснюються шляхом:
1) подолання гіпертрофії державної власності у процесі:
а) приватизації майна державних підприємств і організацій;
б) виділення комунальної власності в самостійну форму власності;
в) передачі в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів;
2) легалізації та підтримки приватної власності на засоби виробництва;
3) залучення іноземного капіталу у вітчизняну економіку з метою її структурної перебудови, підвищення ефективності виробництва.
Право власності українського народу від його імені здійснюють органи державної влади й органи місцевого самоврядування у межах, установлених Конституцією України.
Об'єктами права власності українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони.
Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності українського народу відповідно до закону.
До державної власності в Україні належить майно, у тому числі грошові кошти, які належать державі Україна.
Суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.
Управління об'єктами державної власності відповідно до закону (ст. 116 Конституції України) здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» від 15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші органи державної виконавчої влади.
Способи виникнення права власності:
Первісні – право власності на річ виникає уперше або незалежно від попередніх власників: створення нової речі внаслідок виробничої діяльності; націоналізація; реквізиція; конфіскація; вилучення безгосподарно утримуваного майна; безхазяйна річ, бездоглядна домашня тварина; знахідка, скарб.
Похідні – право нового власника грунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення: передача майна за договором (постачання, купівлі-продажу тощо).
Підстави припинення права власності:
1) залежать від волі власника – угоди щодо відчуження майна, повне споживання майна при користуванні ним;
2) не залежать від волі власника – примусовий продаж, примусове вилучення майна згідно із законом, втрата майна через стихійне лихо.
Об'єктами права державної власності є:
• земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;
• оборонні об'єкти: єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації загальнодержавного значення;
• кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси: республіканські резервні, страхові та інші фонди;
• майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;
• майно державних підприємств;
• об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може бути також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.
У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, які належать територіальній громаді.
Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад. Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ради).
Об'єктами права комунальної власності є:
▼ майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів; державний житловий фонд;
▼ об'єкти житлово-комунального господарства;
▼ майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно комунальних підприємств;
▼ місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям;
▼ інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території тощо.
Суб'єктами права приватної власності в Україні є фізичні та юридичні особи (ст. 325 Цивільного кодексу України).
Фізичні й юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, що відповідно до закону не можуть їм належати.
Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування. дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці. засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого й виробничого призначення.
Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.
Майно може належати громадянам на праві спільної власності:
- сумісної (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї);
- часткової (майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об'єдналися для спільної діяльності).
Під правовим режимом майна підприємства розуміють установлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його формування, використання й вибуття, а також звернення на нього стягнень кредиторів.
Майно державних підприємств поділяється на три групи – основні фонди, оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства.
Підприємство має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Однак відчуження засобів виробництва державними підприємствами. здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, визначеному Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим Фондом державного майна України від 30 липня 1999 р.
Відчуження майна державного підприємства можливе після отримання дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном за погодженням із Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим.
Одержані внаслідок відчуження державного майна кошти (за вирахуванням плати за послуги) зараховуються до позабюджетного Державного фонду приватизації.
Спеціальні фонди підприємства – це грошові кошти, що прямо й безпосередньо не беруть участі у процесі виробництва, а слугують іншим спеціальним цілям, передбаченим чинним законодавством або статутом підприємства. Використання коштів одного фонду для цілей іншого, як правило, не допускається. Прикладом такого фонду може бути резервний фонд. Основним джерелом власних коштів на підприємстві є статутний фонд, який являє собою сукупність внесків учасників у майно при створенні підприємства для забезпечення його діяльності у розмірах, визначених статутними документами.
Майновим фондом особливого роду можна вважати прибуток підприємства. Правовий режим прибутку державного підприємства охоплює: поняття прибутку, порядок та методи його нарахування: зобов'язання підприємства щодо сплати податків з прибутку та механізм їх здійснення; права підприємства щодо використання прибутку.
Майнові фонди державних бюджетних установ (установи у сфері культури, охорони здоров'я, освіти, адміністративного управління) складаються з основних засобів та матеріалів і належать їм на правах оперативного управління.
Державні бюджетні установи витрачають виділені їм кошти за бюджетними кошторисами відповідно до призначення конкретних цільових коштів. Якщо державні бюджетні установи займаються господарською діяльністю, то доходами, отриманими від такої діяльності, вони розпоряджаються самостійно.
Контрольні запитання
1. Що таке власність?
2. Що таке відносини власності?
3. Що таке право власності?
4. Які форми власності існують в Україні?
5. Назвіть суб'єкти права власності в Україні.
6. Охарактеризуйте право державної власності.
7. Охарактеризуйте право комунальної власності.
8. Охарактеризуйте право приватної власності.
9. Проаналізуйте правовий режим майна державного підприємства.
10. Проаналізуйте правовий режим майна бюджетних установ.
Тема 7. ГОСПОДАРСЬКО-ДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
1. Поняття та види господарських договорів.
2. Функції господарських договорів.
3. Зміст господарського договору.
4. Порядок укладання господарського договору.
5. Поняття та види господарської відповідальності.
Ця тема є однією з головних у даній дисципліні, тому що здебільшого основним регулятором господарських відносин виступає господарський договір, який є підставою виникнення господарських зобов’язань.
Господарсько-договірні зобов'язання – це майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів.
Господарський договір – це угода суб'єктів господарювання, що спрямована на встановлення, зміну або припинення між ними господарських зобов'язань і передбачає їхнє. співробітництво в досягненні визначених нею господарських (комерційних) результатів.
Господарський договір – це правовий документ, у якому фіксується факт угоди та зміст зобов'язань сторін.
Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло господарських договорів. Тому їх класифікують за кількома критеріями:
1. За суб'єктним складом:
1) двосторонні (постачання продукції, купівля-продаж),
2) багатосторонні договори (договір лізингу).
2. Залежно від розподілення прав і обов'язків:
1) односторонньозобов'язуючі (тільки одна сторона зобов'язана вчинити певні дії на користь іншої, а остання має лише право договору позики);
2) двосторонньозобов'язуючі (обидві сторони пов'язані взаємними правами та обов'язками – договір купівлі-продажу).
3. Залежно від характеру переміщення матеріальних благ:
1) відплатні - дія однієї сторони обов'язково потребують відповідної майнової дії іншої (купівля-продаж, постачання);
2) безоплатні – надання майна здійснюється лише однією стороною без одержання зустрічного надання від другої сторони (договір безоплатного користування майном).
4. Залежно від юридичної підстави укладення договору:
1) плановані – укладаються на підставі державних замовлень, обов'язкових для прийняття певними господарськими суб'єктами: державними підприємствами, підприємствами-монополістами;
2) вільно регульовані – укладаються на підставі господарських намірів сторін, юридично оформлених умовами договорів.
5. Залежно від способу та часу виникнення правовідносин:
1) консенсуальні - для їх укладання необхідне узгодження волі сторін за усіма істотними умовами (договір купівлі-продажу, постачання);
2) реальні – для їх укладання необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й виконання певних дій: передача речі – об'єкта договору (договір позики, договір перевезення).
6. За способом оферти і визначення змісту:
1) договори приєднання – це договори, у яких одна сторона наперед визначає істотні умови майбутнього договору. Іншій стороні залишається або прийняти їх, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо);
2) договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні.
7. За регулятивними функціями:
1) попередній договір – визначає умови, на яких сторони зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому господарський договір. Такий договір породжує обов'язок укласти до визначеного терміну основний договір, а при ухиленні від його укладання відшкодувати збитки потерпілій стороні;
2) основний договір – це договір, укладання якого передбачено попереднім договором.
8. Залежно від періодів виконання обов'язків:
1) генеральні договори – укладаються на весь період діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає істотні умови співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності (будівництво АЕС);
2) поточні (разові) договори – укладаються на підставі генерального договору як такі, що розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не включають умов, не передбачених генеральним договором (інакше це був би новий (окремий) договір), а лише їх конкретизують.
Функції господарських договорів:
1) регулятивна (договір регулює відносини між сторонами на підставі закону, але з урахуванням специфіки конкретного господарського зв'язку);
2) координаційна (договір як засіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів і намірів);
3) інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про правовий стан сторін у договорі, що необхідно сторонам, у відповідних випадках – юрисдикційним органам, третім особам);
4) контрольна (за допомогою договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання);
5) гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов'язань, як неустойка, гарантія, застава тощо);
6) правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, у межах якої забезпечується примусове виконання зобов'язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу).
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
• вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
• примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
• типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України;
• договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміненні його змісту.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, змінення або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.
Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода.
При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та термін дії договору.
Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів.
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому Господарським кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України.
Терміном дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Господарський договір за загальним правилом укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Укладання господарського договору – це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.
Розрізняють конкурентні (торги: аукціони, тендери; конкурси) і неконкурентні способи укладання договорів.
Неконкурентні способи укладання господарських договорів:
1) шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що завершуються підписанням договору як єдиного документа;
2) шляхом направлення однією стороною іншій стороні проекту договору та узгодження позицій сторін щодо умов.
Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний термін після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний термін надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, у цей же термін вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же термін до суду, якщо на це є згода другої сторони.
У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода має бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).
Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона-виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний термін до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.
Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розглядання.
У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або в разі неодержання відповіді у встановлений термін з урахуванням часу поштового обігу, зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення суду.
Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, то у певних умовах звичайно ставляться.
Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених Господарським кодексом, іншими законами або договором.
Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управомочена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було викопано належним чином.
Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.
У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:
• за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна – за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
• за грошовими зобов'язаннями – за місцем розташування управомоченої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;
• за іншими зобов'язаннями – за місцезнаходженням постійні і діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.
Забезпечення виконання господарських зобов'язань (ст. 199–201 Господарського кодексу України, гл. 49 Цивільного кодексу України).
Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням.
Банківська гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.
Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.
Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом.
Загальні умови припинення господарських зобов'язань (ст. 202 Господарського кодексу України, гл. 50 Цивільного кодексу України):
1) виконання, проведене належним чином;
2) передання відступного (грошей, іншого майна тощо);
3) зарахування зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;
4) у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі;
5) за згодою сторін (зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами – новацією, прощенням боргу);
6) через неможливість виконання (у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає) та в інших випадках.
Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.
Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судомнедійсним повністю або частково.
Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, які:
• виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;
• допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;
• вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом, іншими законами та договором.
Господарсько-правова відповідальність – це економічні за змістом і юридичні за формою методи впливу на економічні інтереси суб'єкта господарювання – правопорушника.
Господарсько-правова відповідальність покликана стимулювати належне виконання господарських та інших зобов'язань. Отже, її головною метою є забезпечення правопорядку у сфері економіки (у господарських відносинах).
Принципи господарсько-правової відповідальності:
1) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
2) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
3) сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;
4) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Функції господарсько-правової відповідальності:
1) компенсаційно-відновлювальна – відновлення порушеного правопорядку й усунення наслідків неправомірної поведінки суб'єкта господарювання (відшкодування збитків, неустойка);
2) попереджувальна – загроза застосування господарсько-правової відповідальності примушує діяти правомірно;
3) сигналізаційна – для однієї сторони це сигнал про необхідність покращення роботи, а для іншої – про доцільність продовження господарського зв'язку з ненадійною стороною.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили.
Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки.
У сфері господарювання застосовуються такі види санкцій:
• відшкодування збитків;
• штрафні санкції;
• оперативно-господарські санкції;
• адміністративно-господарські санкції.
Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської Діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.
Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається (сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту). У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення порушень зобов'язання або попередження їх повторення, що використовуються ними сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.
До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, які передбачено договором.
Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.
Види оперативно-господарських санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов'язання другою стороною;
• відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
• відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.
Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.
Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.
Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
Адміністративно-господарські санкції це заходи організаційно-правового або майнового характеру, які можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування та спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.
Види адміністративно-господарських санкцій:
1) вилучення прибутку (прибутку);
2) адміністративно-господарський штраф;
3) стягнення зборів (обов'язкових платежів);
4) застосування антидемпінгових заходів;
5) припинення експортно-імпортних операцій;
6) застосування індивідуального режиму ліцензування;
7) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;
8) анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;
9) обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання.
10) скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;
11) інші адміністративно-господарські санкції, встановлені Господарським кодексом та іншими законами.
Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом 6 місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через 1 рік з дня порушення суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Контрольні запитання
1. Що таке господарський договір?
2. Що таке господарське зобов'язання?
3. Як класифікують господарські договори?
4. Які функції виконують господарські договори?
5. Який порядок укладання господарських договорів?
6. Які існують засоби забезпечення виконання господарських зобов'язань?
7. Які існують підстави припинення зобов'язання?
8. Що таке господарсько-правова відповідальність?
9. Які принципи господарсько-правової відповідальності?
10.Які
|
|