Мистецтво як пізнавальна діяльність (теорія наслідування, теорія символізації, типове і характерне).

Питання про те, як мистецтво співвідноситься з дійсністю, чим художня діяльність відрізняється від наукової діяльності і що їх об'єднує, притягувало до себе широку увагу протягом всієї історії естетики. При всьому розмаїтті суджень у вітчизняній естетиці найчастіше лунали (і лунають) голоси, що мистецтво і наука становлять дві форми пізнавальної діяльності, загального пізнавального процесу, що мистецтво як універсальна форма пізнавальної діяльності здатне робити відкриття, зокрема в сфері суспільних наук; що як вид пізнання мистецтво покликане " забезпечити авторитет, переконливість інтуїтивного судження", доповнити логічне пізнання інтуїтивним осягненням істини; лунають заклики " ототожнити силою розуму естетичне і логічне у всіх відношеннях", розділених лише " категоріально" й " ідейно" з часів Дж. Локка, Г. Лейбніца, А. Баумгартена, І. Канта, Г. Гегеля і т. д. і т. п.

Дехто вважає, що між худ.і наук. Ді-стю немає принципової різниці, вона полягає лише в оформленні її результатів; мистецтво їх закріпляю в образній формі, а наука — в поняттях. І вчений, і художник у рівній мірі користуються одними й тими самими методами і прийомами: абстрагування, узагальнення, аналіз, спостереження тощо. Наук. теорія Всесвіту, твердить Наум Габо, збігається з концепцією Рафаеля в мистецтві, а вся таємниця " Сікстинської мадонни" — в пафосі відмови від геоцентричного світогляду церковників і в утвердженні людини як вершини творчості Всесвіту. Чотиривимірність музики Моцарта, на думку іншого автора, базується на тих само засадах, що і чотиривимірність теорії А. Ейнштейна, а спільні наукові основи, евклідова і неевклідова геометрія, інтелекt.і конфлікти, потяг до надособового, космічного споріднюють вченого з Достоєвським, романи якого завдяки цьому набрали мелодійності впливу.

Ф. М. Достоєвський уважно придивлявся до розвитку математики й геометрії, зокрема в " Братах Карамазових" виявив інтерес до неевклідової геометрії, його романи справді " філософські". Проте вони стали фактами художньої творчості не тому, що він розв'язував у них наукові проблеми і створив наукові теорії, виходив у " надособисте": його твори повернуті обличчям до живої людини і є не холодним судженням аналітичного розуму, а криком людини збентеженої і переляканої нелюдськістю оточуючого світу. Змішування завдань мистецтва і науки, митця і вченого часом призводить до висновків, до яких дійшов німецький фізик Вільгельм Освальд, який у своїй книзі " Великі люди" заявив, що " один практикуючий лікар Кох (який виділив і вивчив бактерію сухот) — зробив людству незрівнянно більшу послугу, ніж усі класичні літератури світу". Теорія наслідування, або Мімезис (грецьк. mimesis— наслідування) — естетична теорія, яка пояснює походження і сутність, мистецтва наслідуванням людиною природи. Ще Аристотель у " Поетиці" писав, що людині від народження властиве наслідування, яке дає їй насолоду. Наслідуючи довкілля задля насолоди в розмаїтий спосіб, людина творить різні види мистецтва і три роди поезії (епос, лірику, драму). Ідею наслідування розвивали вчені й митці Відр., Просвітн., заперечуючи копіювання дійсності. Реалісти XIX ст. говорили про творче наслідування, розробляли вчення про художню типізацію. На принципах творчого наслідування дійсності грунтується теорія відобр.. Всі мистецькі напрями (передусім реалізм), які більшою чи меншою мірою дотримуються ізоморфізму у творенні худ. світу, називаються узагальнено міметичними. їм протистоять літ.-мистецькі течії модернізму, які знаходять альтернативні шляхи художнього відображення. Від Т.н. слід відрізняти літературне наслідування, яке часто призводить до епігонства. Теорія символізації - — зображення, позначення чого-небудь за допомогою символів. використання символів з метою передачі значення, змісту; видиме, що щляхом асоціації чи конвенції відображає дещо інше, що є невидимим (наприклад, орел — символ Сполучених Штатів Америки). Під симполізацією може розумітись практика подання речей із символічним значенням.Символізація -Це процес заміщення одних образів іншими ідеалізованими утвореннями, що характеризуються лише віддаленою схожістю, заснованою на випадкових, вторинних, малозначимих деталях; несвідомий психічний механізм, за допомогою якого один об'єкт або ідея представляє інший і не розпізнається як така; У широкому сенсі — всі види заміни простого словесного вираження спостережуваних і гіпотетичних явищ іншими, непрямими способами від обр. — мат., хім.., фіз.., фонет., мовним тощо.

6. Тематика мистецтва (вічні теми, культурно-історичний аспект тематики, мистецтво як самопізнання автора, художня тематика як цілісне). Худ. Тематика складна і багатопланова.На теорет.рівні її можна розглянути як єдність 3 начал. Це онколог і антропол універсалії, локальні культ-істор явища і феномени індивід життя. В худ. Творах фіксуються константи буття, його фундамент. Властивості. Хаос і космос, рух і непорушність, життя і смерть, світло і тьма. Ці побутові начала, переходячи в мист-во складають багатий і багатоплановий комплекс вічних тем, багато з яких є архетип ними. В своєму зверненні до вічних тем мист-во виявляється близьким до онтологічно орієнт. Філософії і вченням про природу людини. Перелом в мист-ві побут.констант стало предметом вивчення філософів епохи романтизму, міфол і немфол. Шкіл, психоаналіз мист-вства, які орієнтувались на праці Юнга і Фрейда. Поряґд з універсалі ями прир, люд.. буття мист-во і літ-ра фіксують культ-істор. Реальність. Літературою вивчаються риси племен, народів, націй, реліг.конфесій. Присутність в мистецтві культ-самобутніх начал було ясно і програмно прийняте естетикою романтизму. Важливою ланкою худ. Тематики є явища історичні.Мистецтво охоплює життя народів у динаміці. Предметом худ.пізнання є і майбутнє.(утопії, антиутопії). Культ.істор. аспект тематики худ.творів визначає їх цілісне обличчя, формальну о-цію, стр-ру, тому заслуговує на детальний літературозн. Розгляд. Поряд з темами вічними (універсальними) і національно-історичними (локальними, але в той же час надіндивідуальних) в мистецтві закарбовується неповторно індивідуальний, духовно-біографічний досвід самих авторів. При цьому художня творчість виступає як самопізнання, а в ряді випадків і в якості акту створення художником власної особистості, як діяльність життєтворча. Вона яскраво виявлена ​ ​ вже в таких творах середньовічної літератури, як «Сповідь» Блаженного Августина, «Історія Абелярових лих», «Божественна комедія» Данте А., «Житіє Авакума Петрова», які випередили автобіографічну прозу останніх двох-трьох століть (від «Сповіді»Ж.Ж. Руссо та ранньої трилогії Л. М. Толстого, до повістей Б.К. Зайцева та І.С. Шмельова емігрантського періоду). (48) Художнє самопізнання і запечатление авторських екзистенцій безумовно домінує в ліриці, яка переважно «автопсихологічна».Саморозкриття автора, що має в багатьох випадках сповідальний характер, склало досить істотний пласт літератури ряду епох, особливо ж XIX і XX століть. Письменники невпинно розповідають про себе, про свої духовні набуття та звершеннях, про драматичних і трагічних колізіях власного існування, про серцеві смути, часом помилках і падіннях. Самопізнання автора, художнє осягнення та втілення їм власного духовно-біографічного досвіду і рис своєї індивідуальності складає, як видно, невід'ємну ланку літератури (як і інших видів мистецтва). Актуалізація цієї сторони художньої тематики, що сталася протягом двох останніх століть, свідчить про активність та зрілості особистісного начала в складі культури як такої. Охарактеризовані роди тематики пов'язані з зверненням авторів до позахудожньої реальності, без чого мистецтво непредставімо. У складі реальності художника і, зокрема, письменника цікавить не стільки її емпірична поверхня (чисто одиничне, випадкове), скільки глибина. Йому притаманні прозріння сутностей, проникнення в них. Глибини позахудожньої реальності складають чи не головний об'єкт художнього пізнання. У творчості великих письменників спрямованість подібного роду відіграє вирішальну роль.Але в складі художньої тематики є й інша сторона. Мистецтво часом зосереджується на самому собі. Про це свідчать, по-перше, літературні твори про художників та їх створіння. До теми мистецтва наполегливо зверталися письменники епохи романтизму: І.В. Гете і Е.Т.А. Гофман; А. С. Пушкін («Єгипетські ночі»), Н.В. Гоголь («Портрет») і ряд інших російських літераторів, У складі літературного процесу теми внутрішньохудожні вельми істотні, але це все-таки частковість. Центр і домінанту тематики мистецтва становить позахудожня реальність. Художня творчість в його високих образах, як правило, не замикається на самому собі.

Автор і його присутність у творі (ідейно-смислова сторона мистецтва, непередбачуване у мистецтві, об’єктивація творчої енергії автора, натхнення, мистецтво і гра, авторська суб’єктивність в творі, а автор як реальна особа, концепція смерті автора).

Автор у літературі — митець, який реалізується у літературному творі, організує його, виражає в ньому емоційно-смислову єдність.

Різні періоди розвитку літератури позначені різним ставленням до феномену автора. За доби античності й Середньовіччя він уподібнювався медіуму, посереднику, здатному спроектувати свій творчий потенціал на реципієнтів. У християнській писемності була поширена практика анонімності. З іншого боку, вже в античності, коли лунали імена Гомера, Платона, Аристотеля, спостерігалися перші ознаки розуміння категорії авторства як творчої. Християнська ж екзегетика заклала підвалини герменевтики, де авторові відводилася ключова роль під час тлумачення тексту. Остаточний перехід від анонімного фольклорно-колективного автора-виконавця до індивідуального здійснився у добу Відродження, коли був проголошений культ митця та з'явилося авторське право. В епоху класицизму автор цінувався лише як виконавець настанов позахудожніх політичних, ідеологічних, педагогічних структур, позбавлявся права на самостійне вираження таланту. Реакцією на позалітературну заангажованість автора, позбавлення його творчої свободи стала поява в період романтизму концепції генія, що проголошувала митця уособленням всесвітніх креативних сил, обґрунтовувала його активну присутність у творі. Реалісти практикували формування художнього світу ззовні, під кутом всевідного автора. Проблема іманентного авторства найповніше реалізувалася на теренах модернізму, що повернув письменству його природну самтожність. Постмодернізм же повертається до деперсоналізації автора, проголошуючи його смерть (Р. Барт, М. Фуко). Він уже не сприймається як продуцент тексту, а вважається анонімною частиною інтертексту.

У сучасному літературознавстві вирізняють кілька іпостасей автора:

1) всевідний — особа, яка цілком і повністю генерує твір, єдина володіє всією інформацією про героїв, події, час і доносить її реципієнту

2) інтенційний — особа, яка реалізується в творі, знаком її присутності є реальний або фіктивний образ автора, а також увесь зображений світ ідей, героїв, художня організація твору3) автор концепційний — автор тлумачиться як певна концепція світу, людини, культури, зафіксована твором для суспільства.Він є останньою інстанцією, яка існує поза текстом і в тексті і комбінує певного типу комунікативну єдність4) іманентний — творча неординарна особистість, наділена оригінальним талантом, рівновелика сама по собі за характером художнього світомислення, самодостатня, самототожна, незв'язана утилітарними обов'язками5)канонічний — автор розцінюєтьсяч як єдине джерело тлумачення тексту, навіть без його активних зусиль щодо цьго; твір прочитують як авторський канон, звертається увага на якісні, стильові, інші характеристики твору і творчості.6)умовно деперсоналізований — автор перестає вважатися ідеологом тексту, є тільки першим із багатьох, але не єдиним виробником значення; позбавлений індивідуально-психічних характеристик, вважається анонімною частиною інтертексту; неспроможний на новаторство, скриптор 7) персоналізований — особа, чиє прізвище зазначено на рукописі, машинописі чи примірникові оприлюдненого твору, який має право вимагати визнання авторства, засвідчення або приховування імені, протидіяти деформації твору, дозволяти або забороняти оприлюднення тексту в будь-якому вигляді, претендувати на гонорар.