Натхненний оповідач

...Іноді чомусь вважають, що говорити як учитель — означає го­ворити повчально, напутливо, що учительський голос має бути рів­ний, безбарвний, монотонний. Але по суті такий голос належить до тих,

про які М. Лєсков говорив, що їх потім хоч лопатою з вух вигрі­бай.

Деякі вчителі наполягають на строгому і сухому стилі повідомлення навчального матеріалу. їм здається, що стримана розповідь створює на уроці атмосферу діловитості, сприяє економії робочого часу і полегшує працю дітей в осмисленні та запам'ятовуванні матеріалу. Це загалом справедливо. Крім того, самі факти бувають настільки яскравими і вражаючими, що захоплений ними слухач може і не помітити, як викладає оповідач. І все ж байдужий виклад часто сприяє створенню атмосфери відчуження на уроці. Виникає ситуація, яка в педагогіці визначається як відсутність контакту між учителем і класом.

...Учитель не може бути байдужим до того, про що він розповідає, і його ставлення до предмета обговорення чи повідомлення мусить при­родно і вільно виливатися в його почуттях, і немає сенсу ховати їх за «китайським муром» рівного, монотонного голосу.

Важливо, щоб учитель, міркуючи діалектично й перспективно, думав: а що він посіяв у дитячі душі, кинувши фразу чи слово. Бо, як зауважує Расул Гамзатов: «Немає просто слова. Воно або прокляття, або вітан­ня, або краса, або біль, або бруд, або квітка, або брехня, або правда, або світло, або темрява».

Радість і печаль, захоплення і гнів, іронія і пафос, обурення і піднесен­ня — усе це справжня зброя вчителя, якою треба вміло користуватися. Інша річ — умисна артистичність, афектація, які справляють неприємне враження.

Натхненні розповіді вчителя залишають помітний слід у свідомості й почуттях слухача, іноді на все життя. Про це пише, наприклад, К. Г. Па-устовський, згадуючи свого вчителя історії Клячина, котрий «кидав слова, як грудки глини», й А. С. Макаренко, який захоплювався викладачем словесності Нестеровим, котрий, розповідаючи учням, «сам жив гаряче і глибоко».

Доцільно згадати висловлювання Януша Корчака: «...мені здається, важливо не те, що людина знає, а те, що вона відчуває».

Учителеві-початківцю необхідно тренуватися майстерно розповідати...

(Буяльский Б. А. Курс на мастерство. — 2-е изд., перераб. и доп. — К.: Рад. шк., 1974. - С. 37-39.)

_______ _______ Дидактичні завдання _______________________

Від яких помилок у розповіді вчителя застерігає автор?

2. Які професійні вимоги до оповідача ставить Б. А. Буяльський?

З- Чим різняться натхнення вчителя у розповіді й штучна артистич­ність?

4. Яке з побажань Б. А. Буяльського актуальне для вас?

Л. О. Горбушина, А. П. Ніколаїчева ВИРАЗНЕ ЧИТАННЯ

Розповідь вихователя Розповідь як літературний жанр

...Чи повинна розповідь вихователя бути схожою на оповідання пись­менників? Безперечно. «У найширшому розумінні розповіддю здавна називається процес усного оповідання. На відміну від розмови, в якій беруть участь кілька осіб, розповідь веде, як правило, один. Інші слуха­ють» (С. Антонов).

Розповідь як літературний жанр вирізняється малим розміром, не-великою кількістю персонажів, динамічним розвитком сюжету. Пред­мет розповіді — епізод, випадок із життя. Вихідна ситуація проста, тривалість дії невелика, композиція нескладна.

Усі ці особливості роблять усне розказування найціннішим дидак­тичним засобом...

Особливості розповіді вихователя

...Розказування — не лише повідомлення нової інформації про на­вколишнє, а й емоційний вплив на слухачів (дітей), передача їм свого ставлення до предмета повідомлення, свого настрою, залучення їх до активного співпереживання, вияву почуттів у словах і вчинках.

Своє ставлення до предмета повідомлення оповідач висловлює ретель-ним добором точних слів, стилем оповідання й точними інтонаціями.

Щоб створити змістовну, захопливу й доступну для розуміння дити­ни розповідь, треба, окрім загальної культури, широкого світогляду, мати працьовитість і вибагливість.

Взірцем вибагливості, високої вимогливості до себе може бути для пас Л. М. Толстой. У період створення маленьких оповідань для «Аз­буки» в листах до рідних і близьких Л. М. Толстой, на той час автор романів, відомих усьому світові, повідомляє: «Робота над мовою жахли­ва. Треба, щоб усе було красиво, стисло, просто і, головне, зрозуміло».

...Оповідання Л. М. Толстого «У баби була онучка».

У баби була онучка; спочатку онучка була мала й увесь час спала, а бабуся сама пекла хліб, підмітала хату, мила, шила, пряла і ткала на онучку; а потім бабуся стала стара, лягла на піч й увесь час спала. Й онучка пекла, мила, шила, ткала і пряла на бабу.

...Письменник у цьому крихітному творі... розкриває прекрас­ні душевні риси — щедрість, працьовитість, почуття обов'язку, гуман­ність.

Засоби виразності... вкрай обмежені: письменник використовує і в першій, і в другій частині розповіді одні й ті ж слова. Саме повторенням,

нагнітанням однакових за змістом і звучанням слів автор підкреслює головну думку: за любов і турботу треба платити не словами, а такими ж добрими ділами.

* В оповіданні не вживається слово любов, однак вона незри­мо присутня в діях, якими насичена вся розповідь (сімнадцять дієслів у чотирьох рядках!). Великий проміжок часу (п'ятнадцять — двад­цять років) у маленькому оповіданні висловлений усього чотирма словами: спочатку була, потім стала. Бабуся й онучка помінялися ролями. Колишня пора безпомічності онучки-маляти змінилася юні­стю — роками розквіту сил, здоров'я; бабусині сили із часом вичерпа­лися.

Характерно, що автор не називає імені ані бабусі, ані онуки, але образи їхні не стають від цього невиразними: шляхетність героїнь опо­відання розкривається в багатьох буденних справах, які здійснюються нібито на очах у слухачів.