У Трускавець з-за океану – навіки

Де тільки немає українців? Ніхто не відшукає такого куточка в усьому світі, де б вони не були. Україна – найбагатша земля. Та з цієї найбагатшої української землі голод гнав людей у чужі далекі країни. Але не лишень голод.

Трагічним для Західної України став вересень 1939 року, коли сюди ринули большевицькі орди. Лише за перші два роки окупації число жителів Сибіру збільшилось майже на півтора мільйона людей за рахунок бранців із Західної України. Щоб урятувати себе від тюрем та сибірів, сотні тисяч українців покидали рідну землю і їхали жити в різні краї світу. Серед тих, хто змушений був покинути Україну, є трускавчанин Анатолій Валюх. Від 1949 року він мешканець американського міста Клівленд.

Минали роки. Про повернення в Україну пан Анатолій тільки мріяв. Як хотілось йому повернутися до Трускавця! Про це із сумом зараз розповідає його дружина пані Дарія. Тільки думками можна було линути в той час в Україну. Але і за океаном Анатолій Валюх наближав той день, коли Україна стане самостійною державою, активно допомагав молодіжним організаціям Пласт та СМУ.

Несподівана радість прийшла і за океан. 24 серпня 1991 року було проголошено самостійну Україну.

Розповідає п. Дарія: „У цей день мій чоловік і я плакали. Це були сльози радості. Ми танцювали, хоч чоловікові було майже 90 років. Та в той день ми були юнаком і дівчиною. Я зовсім не перебільшую“.

Тепер уже можна було Анатолієві і Дарії приїхати в Україну. Та на перешкоді стала хвороба. Перед смертю сказав дружині: „Дарцю моя! До тебе велика просьба. Поховай мій прах у Трускавці, де зараз покоїться мій тато. Це моя остання просьба до тебе“.

До речі, батько п. Валюха був парохом у Трускавці. На трускавецькому цвинтарі і похований. До батька, хоча б після своєї смерті, хотів повернутися син.

Дев’ятого лютого 1992 року перестало битися серце п. Анатолія. Цього дня душа покійного полинула не тільки на небо, але й в Україну, в Трускавець. а тіло? Дарія пам’ятала про заповіт чоловіка, з яким прожила піввіку. Вона привезла його прах у Трускавець. Рідна земля! Рідна церква, де правив Богослужіння його батько, о. Іван Валюх.

Десятого жовтня 1992 року. Остання коротка дорога від церкви св. Миколая до цвинтаря. Сотні трускавчан востаннє проводять цією дорогою на вічний спочинок свого краянина Анатолія Валюха. Серед них багато таких, що ніколи не знали покійного. Не знали, але чули про нього, були й такі, хто добре його знав. Після панахиди на цвинтарі про це сказав колишній пластун Іван Грицик: „Я добре знав Анатолія Валюха. Ще юнаком був у Пласті. Наші пластуни були молодші від нього. Він часто був з нами, допомагав нам. Серед пластунів, які ще залишились живими і знають Анатолія Валюха, є Онуфрій Кіселечник, Ілько Пристай, Михайло Різняк, Богдан Білас. І ми ніколи не забудемо нашого старшого друга“.

Після панахиди трускавчани довго не розходилися. Проспівали пісню „Ой, у лузі червона калина“, співали похоронні пісні.

Анатолій Валюх навіки повернувся з-за океану в Україну. Він тепер в одному гробівці зі своїм батьком, він тепер у рідному Трускавці.

Сотні тисяч українців, які ще й зараз живуть за океаном, мріють повернутися на рідну землю. Я пригадую зустріч із Мироном Біласом, який недавно приїжджав у Трускавець із США. Прослухавши пісню „Видиш, брате мій“, він сказав: „А я не хочу на чужині вмирати. Я повернуся жити в Трускавець“.

Повертайтеся, дорогі друзі, в Україну! Повертайтеся зі всього світу. Україна з радістю прийме в обійми своїх синів і доньок.