З боями через смертну камеру, Воркуту – у вічність

До трускавчанина Михайла Хом’яка часто приходили друзі, знайомі, сусіди. Він розповідав і про своє героїчне минуле, і про героїчне минуле своїх побратимів. Михайло завжди повторював: „Кожного ранку і вечора в молитвах я згадую своїх замордованих побратимів. Я прошу Всевишнього, щоб благословив душі тих, хто віддав своє молоде життя за Бога й Україну. Я згадую славної пам’яті крайового провідника Ярослава Мартинця, професора Одеського університету Івана Пономарчука, доктора Мельника, о. Годунька, ректора духовної семінарії м. Станіславова професора Бойчука, єпископа Лахоту. Тільки отець Годунька знайшов вічний спочинок на Львівському цвинтарі. Всі інші спочивають у воркутинській мерзлоті із сотнями тисяч відомих і невідомих Героїв і Героїнь, які для себе не бажали нічого. Кожен жив і боровся за першою заповіддю із Декалогу: здобути або загинути. І гинули, не скорившись ворогові, у воркутинських, інтинських, колимських, магаданських і ще в багатьох тричі проклятих місцях“.

Тепер Михайло вже ніколи не розповідатиме ні про себе, ні про друзів. Невблаганна смерть забрала від нас Михайла Хом’яка. Тепер уже треба розповісти, хоч стисло, про самого Михайла Хом’яка. А про нього можна написати книгу. Але газета – не книга. За Польщі та „перших совітів“ Михайло вчився у сільського кравця і в технікумі у Львові. Кілька разів брав участь з братом та іншими друзями в таємному насипанні символічної могили на місці, де були схоплені польською поліцією народні герої Василь Білас і Дмитро Данилишин. До ОУН вступив у 1941 році. За її завданням працював кравцем у фірмі Михайла Білоуса, двічі побував у лабетах гестапо, але друзі влаштували йому втечу. Пізніше Михайло потрапив до сотні УПА Івана Паніківа – „Явора“. Брав участь у бойових операціях, в акції визволення в’язнів Миколаївської тюрми. Михайло згадував про бій без єдиного пострілу в Перегінську Станіславської області в ніч з 13 на 14 січня 1945 року. У гарнізоні було 150 ворожих солдатів і офіцерів. Серед них – полковник Царенков. Радянська пропаганда називала бандерівців „бандитами“, але ці „бандити“ залишили всіх московських солдатів і офіцерів живими.

Через десятки років Михайло зустрічався в Трускавці з полковником Царенковим. Полковник навіть гостював у Михайла. Вороги стали друзями. Через 10 днів після операції в Перегінську в наступному бою Михайло був важко поранений і потрапив у полон. Витерпів тортури, був засуджений до розстрілу. Пробув три місяці в камері приречених на смерть. Потім смертний вирок замінили на 25 років каторги. Його прийняла в обійми холодом і голодом Воркута. Але й тут Михайло не скорився.

Кадебісти переслідували Михайла і після повернення в Трускавець. Тривалий час не дозволяли тут жити. Потім часто непрохані гості вривалися до Михайла навіть серед ночі. Важко це передати словами.

Я зустрів Михайла 24 серпня 1991 року. Здійснилася його вічна мрія. Та побачив Михайло, що Україна не така, за яку він боровся. І продовжив боротьбу. Писав статті, які друкувалися в газетах „Франкова криниця“, „За вільну Україну“, „Джерела Трускавця“. Він говорив: „Не хочу взяти історію з собою в могилу“. Писав, поки не втратив зір. Але й після цього Михайло не здавався. Він розповідав, а його розповідь записували. Залишив десятки рукописів, які треба надрукувати. Це буде пам’ять про нього.

Хоронили Михайла Хом’яка не тільки трускавчани. В останню дорогу його прийшли проводжати бойові побратими з Борислава, Дрогобича, Стебника. Біля могили з прощальними промовами виступили станичний ОУН–УПА Дрогобича Степан Яворський, голова Трускавецького осередку „Меморіал“ Мирон Бучацький. Пролунали над могилою пісні „Зродились ми великої родини“, „Видиш, брате мій“.

На жаль, треба згадати й про неприємне. Коли пішли до церкви святого Миколая по хоругви, то отець Петро відмовив. Син покійного Роман, здивувався: „Ваш батько не ходили до церкви, а тільки на мітинги. А тому я не можу видати хоругви“. Та чи знав отець Петро, що в Михайла боліли ноги. Адже він якраз у січні 1945 року був полонений. Куля попала в ногу. Він був прикутий до ліжка. З кімнати в кімнату не міг сам перейти. То як він міг ходити до церкви? Якщо він ще 8–10 років тому був на мітингах, то його привозили машиною. То чи мав отець Петро моральне право не видати хоругви? Мабуть, вперше в Трускавці в останню дорогу покійного проводили без хоругв. Зате майоріли синьо-жовті та чорно-червоні прапори. Рідним Михайла, дружині Леокадії, синам Роману та Ярославу, всі присутні висловлюють щире співчуття.

Царство небесне покійному Михайлові!

Земля йому пером!