Підкорення Арарату.

Подавши пронизливий гудок, наш паром-теплохід «Грейсваальд» повільно заходить у затишну гавань морського порту Батумі. До нього поспішають невеликі буксири і допомагають пришвартуватися до відповідного місця в порту. Позаду дві доби плавання Чорним морем від Чорноморська (Іллічівська) (Україна) до Батумі (Грузія) і подолана відстань 1100 км. Серед численних пасажирів судна і наша велосипедна туристська группа «Арарат 2016». Очолює групу Попов Володимир м. Горішні Плавні (Комсомольськ), ініціатор походу, майстер спорту України з велосипедного туризму. Місто Полтаву представляють кандидати у майстри спорту Алад’їн Максим та Каплатий Владислав, а Кобеляки – автор цієї статті. Владислав є випускником Бутенківської школи. Його першим наставником з туризму був відомий учитель і турист Щербаков Юрій Васильович.

Пройшовши певні митні процедури, сходимо на берег. Одразу за межами порту розпочинається наш похід. Він проводиться з метою участі в чемпіонаті України з велосипедних туристських походів 6 категорії складності. У нашій маршрутній книжці, затвердженій Центральною маршрутною кваліфікаційною комісією (м. Київ), заплановано, що протягом трьох тижнів ми повинні проїхати близько 1300 км дорогами Грузії та Туреччини і здійснити сходження на гору Арарат, висота якої 5137 метрів над рівнем моря. Перші дні походу виявилися дощовими, але багатими на враження. Поволі з міста Батумі піднімаємось вгору до перевалу Годерзі (2025 м). Нас оточують субтропіки. На схилах навколо дороги часто трапляються грецький горіх, інжир, алича, фундук. На подвір’ях будинків помічаємо плантації винограду, гранатові дерева. Біля трав’янистих рослин бананів зупиняємося, щоб сфотографувати це диво. Кругом нас волого і зелено. Набираємо висоту. Клімат поступово переходить у помірний і змінюється рослинність, яка уже нагадує помірні широти. Посилюється вітер. Якість доріг змінюється пропорційно набору висоти: чим вище піднімаємось – тим гірша дорога. Після перевалу дорога гужово-грунтова, часом з великим камінням. Дорожні вказівки написані грузинською мовою, але дублюються англійською. Тому орієнтуємось без особливих проблем. Після швидкого спуску з перевалу Годерзі тримаємо напрямок на Ахалціхе і далі на прикордонне містечко Вале. У Грузії відчуваємо себе так, ніби прийшли до добре знайомого сусіда. Грузини старші 30 років добре говорять російською зі своїм неповторним акцентом. Вони завжди готові підказати, допомогти, залюбки згадують минуле і цікавляться як в Україні. З молодими грузинами можна спілкуватися виключно англійською мовою. За Вале проїжджаємо ще близько 15 км добротною асфальтовою дорогою і в пункті пропуску Вале-Пософ переходимо до Туреччини.

Одразу опиняємося в іншому, чужому світі. До незрозумілої мови та звичаїв додається нестерпна спека. Досвідчений Володимир Попов одразу за митницею пропонує зупинитися на обід, бо є річка і дерева біля неї. Там можна сховатися від пекучого сонця. Пообідавши, о 15.00 продовжуємо рух. Після тривалого підйому по розпеченому асфальту спускаємося до міста Пософ і одразу йдемо на перевал, висота якого 2550 м. Гірський серпантин весь час прямує вгору. Обабіч розкинувся національний природний парк, дуби та сосни якого дають рятівну тінь. Проблем з водою тут немає оскільки є численні впорядковані джерела. На висоті близько 1500 м пояс деревної рослинності закінчується і починаються високогірні луки. Вечір застає нас на висоті 1782 м. Біля підніжжя гори на луках стаємо на ночівлю. Вранці продовжуємо шлях до перевалу. Майже лобовий вітер зупиняє велосипеди. Можна лише йти або їхати на низьких передачах. Стає холодно. Доводиться вдягати куртки. Дорога грунтова посипана гранвідсівом. Після кожної машини здіймаються хмари куряви. Близько одинадцятої години - ми на перевалі. Неподалік зупиняється машина. Нас впізнають по прапорцях. «Украйна?», - запитують турки. Після нетривалого діалогу англійською їдемо далі. Карколомний спуск із перевалу триває більше 15 км. Швидко втрачаємо висоту. Знову стає нестерпно жарко. Лісові насадження залишились далеко позаду. Ми їдемо високогірним степом, який поступово переходить у кам’янисту напівпустелю. Біля міст Тузлуджа та Догубаязіт спостерігаємо «місячний пейзаж» - коричнево-червоні обвітрені скелі та стрімкі гірські хребти майже повністю позбавлені рослинності. З Догубаязиту розпочинається наше сходження на гору Арарат. Максиму та Владиславу вдається домовитися з власниками безкоштовно залишити велосипеди у підсобці одного з готелів. Перепаковуємо свої вело рюкзаки, вантажимо їх на плечі і пішим ходом вирушаємо до села Топчатан, яке розташоване на відстані 10 км від Догубаязіту. Проходимо ще близько 1, 5 км від села в напрямку гори і стаємо на ночівлю. Намети ставити доводиться прямо на чорному вулканічному піску. Арарат – це згаслий вулкан, останні виверження якого були у XIX столітті. О 3 годині ночі нас розбудив мулла (священник), проповідь якого звучала через потужні гучномовці. Це одна з особливостей Туреччини. П’ять разів на добу мулла читає чи співає проповіді, які транслюються через гучномовці. О 5.00 ми вже готуємо сніданок і невдовзі по холодку рушаємо на Арарат. З висоти 2 тис. метрів нам необхідно піднятися до базового табору, тобто на висоту 3300 метрів і пройти шлях довжиною близько 15 км. Сонце швидко піднімається над горизонтом. Його пекуче проміння заставляє нас одягати футболки з довгими рукавами та спортивні штани. Одягаємо також сонцезахисні окуляри. Гірська дорога, звиваючись серпантином, невпинно йде догори. Через дві години ходу відчувається нестача води. Довкола нас видніються лише висохлі струмки та русла гірських річок. У селі Гьолуюзю (останньому перед Араратом) набираємо повний запас води і продовжуємо сходження. Дорога із кам’янисто-щебенюватої перетворюється на скупчення каміння, трохи підрівняне водними потоками. Тут уже не їздять ніякі транспортні засоби. Лише місцеві жителі ганяють на високогірні пасовища череди корів та овець. Врешті і ця «дорога» переходить у гірську стежку, яка виляючи серпантином між камінням веде нас по схилу Арарату до базового табору. Піднявшись до висоти 2700-2800 метрів відчуваємо полегшення. Стає прохолодніше. Довкола розкинулись високогірні луки. На висоті близько 3 тис. метрів зустрічаємо місцевих чабанів – турка і курда, які випасали отару овець та кіз. У них уточнюємо напрямок на базовий табір і продовжуємо підняття. На цій висоті трав’янистий покрив схилів гори все більше поступається кам’янистим пустищам. «Іти вгору необхідно так, як ходить ледача людина, крок за кроком, без жодних прискорень», - нагадує наш керівник, побоюючись виснаження чи гірської хвороби. О 17.00 ми ставимо намети на відносно вирівняному майданчику серед розсипів великого каміння. На найбільшому з них написано – 3380 метрів. Це і є базовий табір. Неподалік чути шум гірської річки. Тож води тут удосталь. Вранці вирушаємо до штурмового табору, до висоти 4100 метрів. Ще звечора ми приготували палиці з підручних матеріалів для підтримання рівноваги. З ними йти легше. Можна, навіть, стати, опертись і відпочити. Вранці холодно. Йдемо у куртках. Гірські пасовища залишились далеко внизу. Серед великих валунів та каміння меншого розміру трапляються лише острівці невеликих квіткових рослин та мохи. Ще вище на каміннях спостерігаємо тільки лишайники. На висоті близько 4 тис. метрів зникають і вони. З цієї висоти починається снігова лінія. Тобто в ущелинах сніг не розтає протягом року. Це царство базальтових розсипів та крутих скель. Ледь помітною стежкою крок за кроком пробираємося все вище. Невдовзі помічаємо на схилі невеликі рівні ділянки під намети, обгороджені камінням. Це і є штурмовий табір. Але ми піднімаємося ще вище, до висоти 4150 метрів. Там кращі умови для ночівлі і є запас води від попередніх експедицій. Вечоріє. Стає холодно. Із сусіднього урвища падає каміння. Над нами кружляє пара гірських птахів. Ми порушили їх територію. Ставимо намети, добре укріплюємо їх камінням, щоб не зірвав вітер. Після відпочинку йдемо ще вище в розвідку, щоб дізнатися де проходить маркована стежка. Це корисно й для адаптації організму до умов високогір’я. Повернувшись, швидко готуємо вечерю і завидна лягаємо спати. Вранці, о 2.30, ми вже готуємо сніданок, швидко їмо і збираємося в дорогу. Важкі рюкзаки залишаються в таборі. Із собою беремо лише саме необхідне, воду та невеликий запас харчів. Погода чудова. Безхмарно. Температура близько нуля. О 4.00 вирушаємо на штурм Арарату. У ранкових сутінках піднімаємося по схилу розвіданою стежкою. Поволі розвидняється. Струмки, які текли вдень замерзли. Вітру ще немає. Обережно доходимо до місця, де каміння та скелі повністю покриті снігом. Тут до взуття прикріплюємо альпіністські шиповані кішки і зигзагами піднімаємося крутими сніговими схилами. Сонце виходить із-за Арарату і яскраво освітлює все довкола. З’являється легкий вітерець, який з висотою посилюється. Крок за кроком наближаємось до вершини. Наша хода нагадує рухи астронавтів чи водолазів. Різких кроків робити не можна. Відчувається розрідженість атмосфери. Поволі наближаємося до маківки гори. Вітер набирає шаленої швидкості, здіймає сніг ніби намагається нас зупинити. Близько восьмої години ранку ми досягаємо найвищої вершини Туреччини. Почуття дивовижні! Знімаємо фото та відео. Прапори та вимпели важко тримати у руках. Пориви вітру подекуди такої сили, що ми й самі ледь утримуємося на ногах. Навколо розкинулася снігова пустеля, посередині якої помітна велика улоговина. Подумалось: «Можливо то місце Ноєва ковчега?» Довго на вершині перебувати не слід. Можна отримати переохолодження організму. Температура близько семи градусів морозу і сильний вітер. Збираємося у зворотну дорогу. Незважаючи на певні труднощі при спуску, об 11.30 ми вже у штурмовому таборі. Протягом цього та наступного дня тривав наш спуск до міста Догубаязіт. Там з великою насолодою ми скинули рюкзаки зі своїх плечей і сіли на велосипеди. Наш похід продовжився за маршрутом: Догубаязіт-Агрі-Тутак-Ерзурум-Іспір. Біля Ерзурума ми подолали найвищий перевал за час нашого походу – 2977 метрів над рівнем моря, спуск із якого грунтово-кам’янистою дорогою крутий та небезпечний. З Іспіра клімат поступово почав змінюватися з помірно континентального на субтропічний. У затишному містечку Юсуфелі, що сховалося серед хребтів Понтійських гір, ми вже спостерігали розквіт субтропічної рослинності у долині річки Чорох. Оливки, гранат, виноград, грецький горіх, лавровишня, черешня, яблуні, груші, інжир, шовковиця, алича, слива – долина буяє зеленню фруктових дерев та кущів. З Юсуфелі їдемо через міста Артман та Борчка до кінцевої точки походу турецького чорноморського міста Хопа. На цьому шляху спостерігаємо як сухі субтропіки змінюються вологими чорноморськими. А долаючи останній перевал Джанкуртаран (690 м) за містом Борчка, любуємося чайними плантаціями, які хвилями спускаються по схилах гір. У Хопі активна фаза нашого походу закінчилась. Але ми й далі їдемо на велосипедах до турецько-грузинського кордону (КПП Сапрі), а потім до Батумі. Довгий шлях додому група подолала автобусними маршрутами: Батумі-Тбілісі (400 км), Тбілісі-Воронеж (1400 км), Воронеж-Харків (350 км). Переступивши поріг нашої митниці біля Харкова ми полегшено зітхнули: «Ми вдома». Після такої мандрівки вражень, звичайно, багато. Пригадались слова Великого Кобзаря «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». І одразу постають в пам’яті відмінні турецькі дороги. Нам той досвід і інше хороше потрібно переймати. Але захоплення заморським, тобто іноземним, не повинно перекривати, затіняти любов до нашої рідної землі. Бо Україна -найкраща. Ми в цьому переконані.

Постольник Яків, учасник велопоходу, директор Кобеляцького НВК №1.