Співець єдиної любові і автор тисячи горілок

Як не дивно, у вчорашнього кріпосного Тараса Шевченка, побратимами були аристократи, та ще і іноземного коріння. Такі, як барон Вася Штернберг, як граф Яків де Бальмен, як нащадок русинських князів Нестор Кукольник. Серед цих аристократів був і Віктор Забіла. Забілам також приписували, що рід їх веде початок від італійського архітектора, виписаного Іваном Грозним для будівництва кремлівських укріплень. На жаль, не варто вірити знаменитому словнику Брокгауза і Єфрона! Так, на Чернігівщині і Полтавщині, дійсно, в дворянських книгах записане численне потомство Роду Зебелло. Але предком Віктора Забіли був управитель королівських маєтків на Борзненщині Петро Михайлович Забіла, що перейшов в 1648 році до Хмельницького. Помер він в чині генерального обозного (вищий чин після гетьманського) в 1689 році, маючи 109 років. Всі його нащадки були сотниками, полковниками, а після ліквідації козаччини, суддями і чиновниками. Все відрізнялися завидним довголіттям. Батько Віктора - Микола Карпович, Борзнянський мировий суддя, одружився на внучці самого гетьмана Полуботка - Надії Рибі, що принесла йому в придане сотню кріпосних і 400 десятини землі (десятина = 1.025 га|). Він і сам не був бідним. Було у нього до тисячі десятин землі. Тільки зайнята вона була переважно лісом. В'язи, липи, клени приховували дикі груші і яблуні. Серед кущів глоду| ховалися вишневі і сливові дерева, на узліссях червоніла горобина і калина. Було в його лісі декілька пасік. Пасікою в ті часи називалася розчищена від дерев поляна, на якій стояло декілька колод-вуликів (про рамкові вулики тоді ще не чули і вуликами служили видовбані колоди або колоди із стовбура дерева, вирізані з дуплом). Такі пасіки у нього були на узліссях, по сусідству з лугами і гречаними полями. У липняку вулики у нього стояли прямо на деревах. Завжди у нього в прохолодному омшанику стояли бочки з ароматним луговим, гречаним, польовим, малиновим, буркуновим, липовим і іншими медами...

В ті часи дворяни мали монополію на винокуріння. Була винокурня і у Миколи Карповича. Правда, його дворянська винокурня – це не завод, а всього на всього, сарай з п'ятивідерним мідним перегінним кубом та двадцятивідерним залізним казаном для варки затору. Зате від батька йому дісталися рецептури горілок і медів, що перейшли в спадок від самих Розумовських і Полуботок. Микола Карпович і сам любив винаходити і виготовляти усілякі настоянки і горілки. Весь вільний від суддівських справ час, він проводив на винокурні. Вільного часу у нього було удосталь, адже мирові судді переважно займалися сімейними справами та поділом спадку. Кримінальні справи були поза їх компетенцією. Отже міг філософствувати і винаходити горілки. Горілки в ті часи робили в кожній поміщицькій садибі, а ось медоваріння було справою обраних. Це горілку можна було гнати з дешевої сировини. Для медів потрібний був монофльорний мед, і хороші кислі ягоди. Хай у нього були тільки дички, але вони якраз були потрібної терпкості і кислоти! Перед бродінням сік з медом дуже сильно уварювали. Вихід продукції був зовсім низьким. Процес бродіння і виброджування був дуже тривалим. Отже це було дуже дороге задоволення! Зате, правильно зварений і правильно витриманий мед був невимовно приємний на смак і звеселяв навіть переконаного песиміста. Саме тому поміщики-медовари вважалися елітою суспільства, обиралися предводителями дворянства і мировими суддями. Але не тільки звеселяючими медами був знаменитий Микола Карпович. Він створив і відродив незліченну кількість горілок, які гріли тіло, веселили душу. Народила дружина йому трьох синів. А коли вона була вагітна дочкою, на Різдво 1809 року, Микола Карпович створив на її честь дуже смачну і ароматну горілку. Та він так надегустувався тим підступним своїм винаходом, що в заметіль не дійшов 100 метрів до рідної домівки. Так і замерзнув в різдвяну ніч, занесений завірюхою, з барильцем тієї «дуриголовівки», (так її назвали потім) під боком.

Молода вдова, народивши через декілька місяців донечку, залишилася одна, з чотирма малими дітьми на руках. Жінці, звиклій до того, що спочатку всім командували батьки, а потім господарював чоловік, довелося самій вести господарство. Не змогла справитися. Довірилася управителям. Що не розікрали ті управителі, розграбували в 1812 наполеонівські війська. Нема за що було навіть навчати дітей. Добре хоч, що вона сама була грамотною і змогла всіх їх навчити грамоті вдома. Але в ті часи обов'язком дворянина було служити. А для того, щоб мати право служити на державній службі, чи в армії, треба було закінчити гімназію. Коли Віктору виповнилося 12 років, вся рідня збунтувалася і змусила таки Надію віддати сина в Московську чотирикласну губернську гімназію. Чому в Московську, адже поряд в Ніжині відкрилась одна з кращих в імперії гімназій, рівноцінна університету? Та тому, що її директор Василь Кукольник, після співбесіди з Віктором, порахував його негідним цього закладу. Лише після смерті Кукольника вдова змогла перевести сина до Ніжина. У 1822 г став він учнем 3 класу першого періоду (всього в гімназії були 3 періоди по 3 роки навчання і випускники її отримували атестат, рівноцінний університетському диплому.)

Не дуже то гостинно зустріли гімназисти напівзлиденного «хохла» Забілу. У класі верховенствували Петя Мартос, Платон Закревський, брати Лукашевичі. Вони могли собі дозволити все, навіть замкнути наглядача в туалеті або виштовхати його вечором втришия із спальні пансіонату під час їх перевірки. В ті часи їм, дітям багатіїв все сходило з рук. (При Миколі І, вони всі загримлять у „справі про вільнодумство” а Петро Мартос вилетить з гімназії з „вовчим квитком”).

Посадили його за парту поряд з таким же бідняком-ізгоєм Миколою Гоголем. На жаль, Гоголь не відрізнявся комунікабельністю. Не друзями вони стали, а суперниками. Обидва писали вірші, при цьому Вікторові вірші були і більш пісенними і простішими. Гоголь не міг пробачити, що хтось пише краще за нього. Переписав він Вікторови вірші в збірку-альманах, назвав його «Гноївковий Парнас» і пустив по руках.

До речі, не будь цього альманаху, можливо, і не було б великого письменника Гоголя, адже саме після цього альманаху Микола серйозно захопився редагуванням літературних журналів, а поскільки він фактично був і єдиним їх автором, то мимоволі захопився і став займатися прозою...

Нічим хорошим ні Гоголь, ні Забила, не могли пригадати гімназію. Не прийняв їх колектив ровесників. І ось наступило літо 1825 року. Загадково помер Імператор Олександр І. Країна опинилася в невизначеності лихоліття. Великий князь Костянтин, якому вже присягнув Микола, навідріз відмовився сісти на престол, віддавши перевагу Коханій над короною Російської Імперії. Великий князь Микола, просто не готовий був до цього, оскільки старший брат не включав його навіть в Державну раду.

У цій обстановці невпевненості і розброду Віктор записався унтер-офіцером в Київський драгунський полк. І красива форма вабила, і захотілося відчути себе захисником вітчизни. Через два місяці йому привласнюють юнкера, а через два роки - корнета. Потім була участь в придушення польського повстання. Він не отримав, як його однокашник Петя Мартос, ордени, але те, що отримав звання поручика і став улюбленцем самого фельдмаршала Паскевіча говорить про те, що боягузом не був.

У 1832 його полк перевели до Москви. Ось тут і отримав Віктор можливість поквитатися з Гоголем за ті дитячі витівки. Вигравши солідний куш в карти, Віктор не пропив його, а пустив гроші на анонімне видання книжечки з двох оповідань: «Розповіді прадіда. Картини вдач, звичаїв домашнього побуту Малоросів. Книга перша” (Ви, до речі, і зараз можете почитати її в залі старожитностей Львівської бібліотеки ім. Стефаника). Включала ця його книга дві повісті: «Іван Підкова» і «Родина Кулябки». Своїм стилем, мовою, гумором – повісті настільки нагадували Гоголівські «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», що матуся Гоголя не змогла утриматися, щоб не привітати сина з виходом чергової його книги. На це 21.08.1833 спантеличений Гоголь пише матері: «Сделайте мне милость, не приписывайте мне всякого вздору. Я в первый раз слышу, и то от Вас, что существует книга под названием «Кулябка» Верьте, я то если б я что-нибудь выпустил свое, то верно прислал бы вам!»...

На Різдво Віктор отримав відпустку. Перед відпусткою подав прохання в цензурний комітет на видання ще однієї книжки оповідань «Чари». У відпустку відпросився додому.

По дорозі додому він заїхав на сусідній хутір Матронівку до далеких родичів Бєлозерських. Першою, кого він зустрів на хуторі, була їх старша дочка Люба. 25- річний Віктор закохався в цю 17-річну дівчину з першого погляду. Та і важко було не закохатися в таку – висока, пишна з королівською фігурою Хвилюючі українські груди над тонкою талією притягали притиснутися, волошкові очі заглядали прямо в душу. На жаль, закоханий навіть тих очей не розгледів. От як він її описує в своїй пісні:

“Послухайте мою пісню, я вам заспіваю І як лебідь білесенький вся собою знатна...

Про гарную дівчиноньку, яку я кохаю Губоньки- як те намисто, що добрим зоветсься,

Русявая, круглолиця, очиці чорненькі, Сонечко неначе зійде, коли засміється.

Моторная, як на чудо, роточок маленький А як пісні заспіває – солов’я не треба –

Як квіточка хорошая, як тополя статна, Слухаєш, тобі здається, неначе хто з неба...”

Дівчина і сама закохалася в молодого красеня-поручика. Всю його відпустку вони провели разом. Не могли на них нарадуватися матері, а Любин батько без вагань дав згоду на весілля. Призначили весілля на 7 листопада 1834 року...

Як на крилах помчав Віктор до себе в частину і тут же написав рапорт про вихід у відставку. У 1834 Забіла отримав відставку в чині майора. Одночасно прийшов дозвіл цензури на випуск книги “ Чари”...

Повний радісних надій їхав він додому. На жаль, доля зіграла з ним злий жарт. Поряд з Матронівкою купив маєток багатий вдівець, відставний поручик Іван Федорович Боголюбцев. Роду він був не знатного, і само дворянство отримав тільки завдяки 23-літній службі в Мітавському драгунському полку, дослужившись до чина прапорщика. При придушенні польського повстання до його рук прилипла солідна трофейна сума, так що після закінчення кампанії він вийшов у відставку поручиком і багачем. Було йому тоді трохи більше сорока.. Йому теж запала в серце Люба. Звичайно, йому, підстаркуватому й не вродливому, важко було б конкурувати з молодим, симпатичним і родовитим Віктором. То ж облогу коханої Боголюбцев почав з дружби з її батьком, своїм ровесником. Незабаром Микола Бєлозерський почав бачити в ньому втілення всіх своїх ідеалів, а у Вікторі гуляку-картяря. Віктор, дійсно, любив погусарити – випити чарку, спустити все, що має, в карти. Як і всі його ровесники – офіцери. І ось, дізнавшись про черговий його програш в карти, старий Бєлозерський оголосив, що розриває заручини і негайно видає Любу за Івана Боголюбцева.

Люба і її мати спочатку стали на диби. Але не ті часи були. У сім'ї жили звичаями «Домострою». Долю дочки вирішував батько - як скаже, так і буде!

Приїжджає Віктор на хутір, а Люба до нього навіть не виходить. Зустрічає його в дверях Микола Дмитрович і говорить, що нічого йому більше сюди ходити, Люба виходить заміж не за нього, картяря і п'яницю, а за гідну людину – Івана Боголюбцева!

Довго кружляв Віктор біля хутора, та так і не зміг побачити кохану. Нарешті, вже зимою перестрів їх з матір’ю, коли вони їхали до Ніжина на ярмарок. Мати веліла кучерові не зупинятися, та збожеволілий Віктор кинувся прямо під копита коней. Сани перекинулися і жінки посипалися на нього. Докори, сльози, звинувачення і, нарешті, обіцянки матері|, що вона трупом ляже, але не віддасть Любу за нелюба. На жаль, все це були тільки обіцянки. Через місяць Люба стала дружиною Боголюбцева, матір’ю його дітей (Цю історію, до речі, чудово змалював Яків де Бальмен в альбомі «З життя мочемордів»).

Віктор з горя захворів. Коли весною вийшов на вулицю, ніхто вже не міг пізнати ньому того красеня-веселуна. Обличчя зрила віспа, вилізле волосся прикривала тюбетейка, офіцерський мундир замінив бухарський халат, погляд згас. Весь час почав проводити на своїй винокурні, винаходивши і дегустуючи все нові і нові види горілок і настоянок, шукаючи засіб від любові. Тільки не думайте, що ті горілки були схожі на нинішній самогон. По-перше, спочатку для тих горілок, кожен первак він гонить окремо з фруктів, ягід, запареної пшениці, іржі і ячменю. По- друге, цей первак був тільки напівфабрикатом. Він ще багато разів перегонився, поки повністю не позбавлявся від сивушних масел (ефірні масла і альдегіди відділялися і фракціонувалися окремо). А для забезпечення цілющого ефекту, він ці горілки ще й настоював на травах. Кожну траву збирав в певний час, висушував за своєю технологією і настоював, кожну окремо чи в суміші, при певній температурі і певний термін. Деякі з цих настоянок він перегонив знов і отримував прозору, ароматну лікувальну настоянку, відому тільки йому. Все шукав рецептуру настоянки, яка б дала забути Любу. Шукав все життя. Так і не знайшов...

Дегустуючи свої чудові напої, складав дивно-прозорі, мелодійні вірші. Це тоді саме були написані ним рядки безсмертної пісні:

Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає. Ревеш, вітре, та не плачеш, бо тобі не тяжко,

Плаче козак молоденький, долю проклинає. Ти не знаєш в світі горя, то тобі й не важко.

Гуде вітер вельми в полі, еве, ліс ламає. Одірви ж од серця тугу, рознеси по полю,

Козак нудиться сердешний, що робить не знає. Щоб не плакався я, бідний, на нещасну долю!

Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає. А коли цього не зробиш, кинь мене у море –

Козак стогне, бідолаха, сам собі гадає. Нехай зо мною потоне моє люте горе!..

Заглядали до нього у винокурню друзі, знайомі, сусіди, проїжджі. Нікому не відмовляв в чарці. Випивали, слухали його пісні, записували вірші і рецепти... Незабаром слава про Вікторові настоянки і пісні рознеслася по всьому Лівобережжю. Його сталі запрошувати Галагани, Тарновські, Лизогуби – перші багачі краю, меценати-українофіли...

Віктор вважав, що тільки прозу можна писати російською, а співати потрібно мовою серця, мовою предків. До речі, цей свій принцип він привив і молодшому побратимові – Тарасу Шевченку, який також прозаїчні твори писав тільки російською, хоча вірші вважав за краще писати українською мовою (до речі, для своєї першої коханої - Ядзі Гусаківської писав польською, на прохання княжни Варвари Репніної - російською, а Елькан навіть згадував про його французькі вірші)…

А побратимами з Шевченко вони стали завдяки першому Тарасовому побратимові - Васі Штернбергу, з яким Віктор Забіла, познайомився і побратався в 1839 у Тарновського. Тарновський любив запрошувати на свої обіди знаменитостей. Приїхав до нього тоді з Москви великий російський композитор Михайло Глінка, який якраз працював над оперою „Руслан і Людмила”. На зустріч із столичною знаменитістю Тарновський запросив і місцевих знаменитостей. Але не думайте, що ними для нього, багача, були знатні сусіди типу Репніних або Капністів. Він запросив поета Віктора Забілу і сліпого кобзаря Остапа Вересая. Коли кобзар співав Забіліні “Не щебечи соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі», всі присутні, не стидаючись, плакали. Ці його пісні настільки запали в душу великому Глінці, що він відклав роботу над пушкінською «Руслан і Людмила» і не заспокоївся, поки не написав романси на слова Віктора Забіли.

Закінчилося його відрядження на Україну, повернувся він до Петербургу з новими піснями. І ось в Росії, Росії «мракобіса» Миколи І і «шовініста» Бєлінського, на будь-якій вечірці, в будь якому суспільстві співали українські «Не щебечи соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі», а ім'я бідного українського поета прогриміло на всю російську імперію.

У 1839/40 г на студіях в Качанівці був художник, барон Вася Штернберг. Він познайомився тут із Забілою. Хлопці так сподобались один одному, що у всі візити в Качанівку, вони були нерозлучними. Повернувшись до Петербургу, своє захоплення Забілою Вася передав і Шевченку, який заочно закохався в чародія-пісенника. Навіть стилістика його тодішніх віршів стала подібною Забіліним. От розберіть, де Шевченко, а де Забила –

«Вітре буйний, вітре буйний! «Плаче козак молоденький

Ти з морем говориш...” Долю проклинає...»

або:

«Повіяли вітри буйні «Шука козак свою долю

Понад синім морем...» А долі немає...»

Як бачите, не тільки великі Котляревський і Міцкевич зробили Тараса Шевченка Великим Кобзарем, але і забутий нині хутірський поет Віктор Забила...

Коли їм довелося зустрітися вперше, невідомо. По наших сімейних переказах, Тарас восени 1841, отримавши перший гонорар за вірші, опубліковані в “Ластівці”, а головне, за свій перший “Кобзар”, драпонув з Яковом де Бальменом на Чорне море. Згадавши Штернбергові розмови про Забілу, домовився з Яковим, який добре знав поета, що по дорозі заїдуть до Борзни, де тоді на пошті служив Забіла. От так вони і познайомились. Затримались у нього майже на неділю. Виїхали тільки тоді, коли перепробували кожну горілку... На жаль, ніде я не зміг знайти підтвердження цьому. Хіба тільки рапорт наглядача Академії, генерала Сапожкова від 15 травня 1842 року про семимісячну „відсутність без поважних причин” Тараса в Академії...

В усякому разі, з мемуарів Репніної, Тарновского-молодшого і інших сучасників, яки описують їх зустріч в Качанівці у 1843, виглядає, що вини були давніми знайомими. Згадайте, що зупинившись у Тарновського, Тарас насамперед попросив послати гінця за Віктором Забілою. Віктор примчався разом з тим гінцем. За час перебування Тараса в Качанівці вони не розлучалися. Та й зовні вони були як старший і молодший брат. Обидва приземисті, мужикуваті, кароокі. Тарас перейняв від Віктора звичку, складати вірші, підіграваючи собі на кобзі або гітарі, що додавало їм пісенність. Віктор узяв у Тараса його гумористичний підхід до життя. Замість сліз, в його піснях з'явився сміх. Ось його “ У Хугу”:

«Вечоріє, смеркається, дедалі темніє, Підстирила мене стира покохать дівчину

Зривається хуртовина – вітер вельми віє... Не на радість, не на втіху, на лиху годину,

Віє просто мені в пику уже через міру... Бо бідному, ще й без долі, кохать не годиться

«Поганяй” я обізвався до свого маштміру. Йому дулю під ніс сунуть, як схоче жениться!

Був я трошечки пьяненький, мав на серці горе, Хай буде пречесніший, нехай прехороший-

Тоді, справді, мені було по коліна море... Скажуть: «П’яниця, нероба, той не має грошей!»...

Треба сказати, що з дитинства Віктор ніколи не був лідером, тому першим в їх тандемі завжди був Тарас. Єдине, в чому Тарас безперечно поступався йому лідерством, було виготовлення горілок. При цьому і сам Тарас добряче знався в цих справах. В усякому разі, серед Вікторових рецептів було декілька, на яких було написано «Тарасові». Але тут із Забілою не зміг би порівнятися і творець російської водки Дмитро Менделєєв. Я і зараз лікуюся від майже всіх хвороб настоянками по його рецептурам...

Знаменитий «Єрофєїч» придумав не денщик імператора Олександра ІІІ, а Віктор Забіла, удосконаливши рецепт Розумовського. У Віктора для кожної настоянки був свій первак потрійної перегонки. Для одних - хлібний, для інших ягідний або яблучний. До речі, він був першим, хто в Росії почав гнати первак з тільки що завезеної кукурудзи. Тобто і автором традиційного кукурудзяного віскі був він. «Коханівка»(любовний напій) робилася з перваку, перегнаного з диких груш. Перед другою перегонкою він настоював первак на любистку і насінні пастернаку й петрушки, до якого (для поліпшення аромату) додавалася паличка кориці, а перед третьою перегонкою подвійний первак настоював на гілочках чорної смородини і м'яти кучерявої. А уже цей напій настоював на тисячолиснику, заманисі та звіробою...

За ці настоянки місцеві «мочеморди» зробили його головним виночерпієм, а їх «військовий осаул Яків Дибайло»(Яків де Бальмен) зобразив його мало не на кожній третій своїй картині про побут «мочемордів».

Був він найулюбленішим гостем у Закревських. І в тому 1843 року, коли Тарас познайомився на балу у Волховської з симпатягою Ганною Закревською в гості до Закревських, разом з Гребінкою, повіз саме Віктор Забила. Там він забезпечував їм вільне спілкування, відволікаючи злюку Платона Закревського своїми знаменитими настоянками під закуску гри в карти, до чого відставний полковник був великий любитель. Тарасу було не до віршів, а балагур Гребінка тоді ж закохався в Сонечку Раттенберг і написав для неї і про неї свої знамениті «Очі чорні», хіт всіх часів, в тому числі і сьогоднішнього дня.

Виїхав Тарас до Петербургу, захопивши дюжину бочонків, напівбочонків, барилець| цілющих Забіліних настоянок на всі випадки життя. У вересні-жовтні 1844 до Тараса навідувалася Ганна Закревська, що супроводжувала чоловіка при його поїздці до Петербургу по тяжбах з сусідами. Тарас ради неї навіть змінив квартиру. Пригощалися з нею, дарованою Віктором «коханівкою». А через 9 місяців, в липні 1845 року Ганна народила донечку Софію. Хресними були Віктор Закревський і його сестра. Платон не хотів навіть дивитися на дочку. Але і Тарасу не дали на неї поглянути, коли він навідався до України і, звичайно, до Закревських. Саме цим пояснюється його депресія і послідуюча хвороба, яка трохи не довела до смерті (в усякому разі «Заповіт» він тоді написав). На ноги його поставив побратим Забіла. Примчався зі своїми цілющими настоянками. Почав співати про свою нещасну любов. Утішав, що у нього, Тараса, хоч донька є, а у його, Віктора - нікого і нічого. Розповів Тарасу про долю небагатого поміщика, сусіда Закревських. Той закохався в дочку сусідського поміщика. Одружувався на ній. Щасливо прожили 25 років, мали вже дорослих дітей, коли виявилось, що вона в юності тайком повінчалася із заїжджим гусаром. Через 25 років цей «чоловік» з'явився і пред'явив свої права. Сусіда Закревських чекала каторга і ганьба, а дітей ганьба і кріпацтво...

Утішив Віктор Тарасову душу, зрозумів той, що це Любов до нього і донечки змусила Ганну Закревську приховувати від нього дитину. Пішла з серця образа, пішла і хвороба. У відмістку поїхав свататися до закоханої в нього, дочки його колишнього господаря-священика, Феодосії Кошиць.

Розійшлися шляхи Віктора і Тараса в 1847 році, коли схопили Кирило-Мефодіївських Братчиків і Тараса. Віктора влада не чіпала. Привезли, щоправда, жандарми його до грізного Леонтія Дубельта. На питання останнього, - «які підтримував відносини з бунтівником Шевченком? - дивлячись на шефа жандармів правдивими дитячими очима, Віктор заволав: «Так, я підтримував відносини з Шевченком. Був у мене ось таке ж, як це, барильце вишневого меду. Прийшов я з ним до Тараса. Випили ми трохи, повеселили серце. Барильце я залишив у нього. На наступний вечір він прийшов з тим барильцем до мене. Знову ми повеселили серце. І так підтримували наші відносини, поки барильце не спустіло. Бачите, у мене таке ж барильце з таким же вишневим медом. Давайте почаркуємося, і у нас будуть такі ж відносини!» Дубельт, грізний Дубельт, про якого сам Микола І казав, „ в мене не вистачить коштів, щоб його підкупити ”, розсміявся і таки спробував запропоновану чарку. Йому сподобалися і цей мед, і цей нехитрий селюк-поет, що явно не годиться в революціонери. Хабарів він ніколи ні від кого не брав, а ось від Забіли те барильце вишняку взяв і заплатив за щомісячне постачання таких же звеселяючих горілок. Ось те чаркування з Дубельтом не могли пробачити Забілі ні Тарас Шевченко, ні Пантелеймон Куліш. Вони обидва описали Віктора в своїх знаменитих повістях. Тарас Шевченко в повісті «Капітанша», а Куліш – в повісті «Майор».

Коли Тараса заслали, Віктор, на гроші матері, викупив Борзненську поштову станцію. Вірші він закинув. До служби теж відносився як-небудь. Займався тільки горілками. У 1851 році повернувся з заслання Опанас Маркович, що рахував поета Забілу своїм баьком-наставником. Заїхав до Віктора, а замість Наставника побачив п'яничку, який повністю відповідає Забіліному ж віршу «При дарунку матери дзвіночка»:

«Задзвени мені дзвіночок, розкажи, як там синочок? Задзвени мені дзвіночок! Неслухняний мій синочок

Може вин того не знає, мати як за ним скучає? Мене стару забуває і частенько запиває...»

Написав про Забілу і його недруг – Пантелеймон Куліш:

«Может кто и удивится, но я скажу, что и у нас бы был второй Гоголь, до того же Гоголь, пишущий по-украински, если бы у него была такая судьба, как у Гоголя и такие приятели, как у того. Надо добавить к этому, что и скот свой спустил этот дорогой человек не на одних картах да пирушках по старосветским обычаям гостеприимства. Он был очень милосерден к убогим и без всякой меры великодушен ко всем друзьям. Много всякого Добра было в сем несчастливом человеке, и все то сожрала ленивая панская жизнь, та самая жизнь, которую так горько рисовал Гоголь, а нарисовавши молвил «Скучно на этом свете, господа!».

Чому я назвав свого прапрадіда недругом Забіли, перед яким преклонялася вся наша сім'я? Річ у тому, що Віктор устругнув бонвіванові Пантелеймону Кулішу такий жарт, над яким сміялася вся імперія. Куліш тоді упадав за дружиною Опанаса Марковича Марією. Пантелеймон хвалився, що грішить з Марковичкою, що з подяки за ночі кохання навіть великого українського письменника Марка Вовчка з неї зробив (переписаними чоловіковими «Оповіданнями з українського життя»). Страждала дружина Пантелеймона, Ганна Барвінок, молодша сестра єдиного його кохання - Люби Бєлозерської. Мучився і Маріїн чоловік, шанований Віктором, Опанас Маркович. От, коли Пантелеймон гостив у нього, і напоїв його Віктор однією зі своїх настоянок. Через тиждень Куліш став імпотентом. З тріском виперла його зі свого ліжка Марковичка і покотила з красенем Тургенєвим за кордон. У Кулїша почалася таке, що Шевченко написав «Пантелеймон вже мабуть зовсім з глузду з’їхав»...

Не витримало серце у Ганни Барвінок, попросила Віктора повернути чоловіка до життя. Дав він іншої настоянки. На свою голову дав. Куліш, зрозумівши, як втратив чоловічість, не тільки став його першим ворогом, але і дружині почав зраджувати тепер уже з дружиною байкаря Леоніда Глібова. На Віктора Забілу обвалився шквал Кулішевих статей, в яких той Вікторови пісні називав «сочиненные плохим малороссийским стихотворцем Забеллою, понимающим как-то уродливо свой народ и его поэзию, вдобавок положенные на голос москвичом Глинкою»(Русский вестник 1857г). Віктору важко було надрукувати відповідь – майже всі українські видання були під впливом Куліша. Тому свою відповідь він просто дарував всім проїжджаючим, а починалася та відповідь вельми соковито:

Крути-верти свій розум, скільки хватить праці, не викрутиш, більше того, що у мене в с...ці...”

На жаль, в 1859 році остаточно розійшовся Віктор і з Тарасом Шевченком. Повернувся той до України зломлений засланням. Більше всього мріяв про сім'ю, щоб не залишитися на старості років таким же бурлакою, як Віктор. Їхав він вибрати місце для будівництва власної рідної домівки й для знайомства з нареченою, яку обіцяла знайти йому Марія Максимовичка. По дорозі заїхав він і до старого побратима. На жаль, не було вже про що їм говорити. Та і неприємно було Тарасу, коли його старший побратим, який до того ж став сивим дідом, зве його, молодшого, «батьком»! Не довго він гостював у Віктора. Покотив на Михайлову Гору з гостинцем – «Коханівкою», яку створив колись Віктор для їх з Ганною Закревською. Та захопив і барильце дуже смачної, підступної «дуриголовівки».

Немає вже давно коханої Ганнусі, загнав її в землю злий Платон. Донечка Сонечка десь там далеко, в Парижському пансіоні. Тільки в пам’яті залишились... Заїхав він до родичів, потім приїхав до Максимовичів. Намалював їх портрети. Максимовичка так і не знайшла йому наречені. Почуває себе такою винною, що хоч сама стань нею. І треба ж такому трапитись, що одного разу увечері, коли чимось розсерджений Михайло Максимович велично відбув у свій кабінет, працювати над черговим науковим твором, розпили Тарас з Марією пару чарок тієї коханівки. Подіяла вона безвідмовно...

Пізно увечері, Максимович зайшов в спальню дружини для прощального поцілунку. Весь в думках про тільки що завершену наукову працю, не звернув уваги на гучне хропіння в спальні. Не запалюючи свічки, щоб не потривожити жінчин сон, нагнувся для традиційного поцілунку. І несподівано наткнувся на щось тверде і пітне. Провів рукою і замість м’яких округлостей дружини, виявив лисий та твердий Тарасів череп. Оскаженілий, до того немічний професор, схитрився висмикнути вже досить огрядного Тараса з ліжка. Він влаштував йому такий скандал, що Тарас серед глупої ночі, схопивши тільки одяг, кинувся з будинку, переплив човном на іншу сторону Дніпра і більше до Максимовичів і носа не сунув. Його біограф Конисський напише в “Хроніці”: «... трудно сказати, що саме стало причиною тої різкої зміні в поглядах Максимовича на Шевченку, на його поведінку і на його твори. На найбільший жаль, про час перебування поета на Михайлової горі Максимович не тільки не написав спогадів, а навіть не хотів розказувати про нього Маслову, коли останній просив його про це. Максимович навіть радив Маслову не писати життєпису Шевченка, кажучи, що «у житті нашого поета стільки бридкого і неморального, що ця сторона покриває всі останні добрі сторони його життя»...

А потім було «обмивання» із землеміром і його знайомими-шляхтичами земельної ділянки під Тарасову хатину. Після того обмивання Тарасу довелося назавжди полишити Україну. Однією з причин тих своїх лих він вбачав Вікторові «коханівку», яка звабила їх з Максимовичкою, і «дуриголовівку», яка розв’язала язика з польськими шляхтичами... Тому, коли зимою 1861 він важко захворів, заборонив повідомляти про це Віктора. Не приїхав побратим з цілющими бальзамами, настоянками і розмовами до Тараса. Лікарям же вже не під силу було його врятувати...

Остання дорога Тараса на Батьківщину пролягла через Борзну. Віктор забрав зі своєї поштової станції кращих коней, саму кращу збрую, дорогі килими і очолив похоронну процесію. Приїхали до Києва. Далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней якимось незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Останнім віршем, який він написав, була «Молитва про Тараса», надрукована на прохання архієрея Філарета в «Чернігівських єпархіальних вістях».

У Борзні його чекала ревізія з подальшим описом всього його майна для компенсації того екіпажу і килимів, які пропали в Києві. Жив на утриманні молодшої сестри. Нічого не писав. Нічого не говорив. Навіть горілок більше не творив. З ранку до ночі сидів, втупившись очима в стінку.

Наступило 7 листопада 1869 року. Рівно 35 років тому повинно було відбутися його весілля з Любою Бєлозерською. Прийшов Віктор на свій хутір «Кукуріківку». Відбив хрести на дверях і віконницях свого кинутого будинку. Викопав з під підлоги барильце вишневого меду, приготоване колись до весілля. Вийняв з розсохлої шафи запилені чарки, витер і поставив їх на старовинний стіл. Чарку Тараса Шевченка. Чарку Миколи Глінки. Чарку Якова де Бальмена. Чарку Віктора Закревського. Чарку Васі Штернберга. Чарку Опанаса Марковича. Чарки всіх своїх померлих побратимів. Налив їх чарки і почав свою останню Тризну. Чокався з чаркою кожного свого побратима. Згадував їх життя. Мовив кожному прощальне слово...

Вранці, селяни, побачивши відкриті двері, зашли у Вікторову хату і побачили його, сплячого вічним сном, з блаженною усмішкою на вустах. Під головою у нього було те барильце з під того вишневого меду. Чарки його побратимів на столі були порожніми, немов би вони брали участь в тій Тризні...

Поховали його на батьківському кладовищі. За могилою наглядала його єдина і вічна Любов - Люба Бєлозерська.. Коли вона померла, порядок підтримувала її молодша сестра - Ганна Барвінок. Після її смерті наглядати за могилою було вже нікому. Хрест прогнив і впав. Кладовище загубилося серед безкрайнього українського поля, заросло деревами. Розпитував я про нього у навколішних селян, коли їздив на могилу Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша. Ні про Віктора Забілу, ні про те, де могила Поета єдиної Любові, автора майже всіх наших горілок, ніхто з них вже не знає.Знала сторічна бабця, та вона вже кілька років, як померла...

Вікторова Кукуріківка була поряд з Мотронівкою. То ж і могила його недалеко від могил Куліша та Ганни Барвінок. Як і від могили його єдиного кохання Люби… Та давно вже її перепахали. Колись на тих могилах росли хліби, тепер бур’яни. Ходять повз нього у дім - музей Куліша. Згадують там і Віктора Забілу. Згадують незлим тихим словом, як і його побратима Тараса Шевченка. Згадують, але поклонитися його праху не можуть...