Загадка Марко Вовчок 3 страница

Щоб зупинитися на перші дні в готелі, Опанас вимушений був закласти годинник. Насилу вони зняли на окраїні, в самій Куренівці халупку. Майбутній знаменитий художник Іван Федорович Рашевський, якого батько в цей час привозив до Києва і разом з ним відвідував Марковичів, пише, що в цій халупі підлога була земляна, а замість дверей висіло дране рядно. І в цій убогій обстановці Марковичі прожили з вересня 1854 по серпень 1855. Опанас Васильович підробляв репетитором. Марія сама ходила на базар за продовольством і записувала всі плітки, що вона там чула. Адже вона з дитинства мріяла стати письменницею. Але на жаль, Бог таланту не дав. Тільки починала писати оповідання, повісті, романи, але далі за першу сторінку вони не просувалися. Ці етнографічні записи допомагали їй підтримувати хоч видимість відносин з чоловіком. А Опанас Васильович описав те своє репетиторство в оповіданні „Пригоди домашнього вчителя”…

Вони мовчали про те, що трапилося в Качанівці. На розпитування відповідали, що Опанас Васильович не захотів одержувати не зароблені гроші. Та і Тарновський - молодший писав: «Опанас Васильович займався в Качанівці переважно збиранням народних пісень і приказок, а не статистикою, проводячи цілі дні з помольцями біля млина». (Цікаво, а як, не просиджуючи днями у млина, міг би Маркович визначити виходи і продуктивність того млина?). Звичайно, Рашевський при чергових відвідинах Качанівки розповів Василю Васильовичу старшому про тяжке положення Марковичів. Після цієї розмови Тарновський-старший терміново виїхав в Київ до сестри, яка була дружиною самого Михайла Юзефовича. Вдень, коли Маркович був на заняттях у якогось урядовця, Василь Васильович заїхав в їх убогу халупку. Те, як живе Марія з малолітнім сином, привело його в жах. Повернувшись до Юзефовича він зажадав, щоб той негайно відвідав старого знайомого і зробив що завгодно, але щоб Марія з цієї біди вибралася. На другий же день Юзефович поїхав на Куренівку, дочекався Марковича і примусив таки Опанаса Васильовича підписати прохання до губернатора кн. Васильчикова, який тоді виконував обов'язки опікуна Київського учбового округу, про призначення вчителем словесності або історії в гімназію округу. Добувши у Опанаса Васильовича заяву, Михайло Юзефович з ранку пробився до губернатора і переконав його дати Марковичу місце викладача у Немирівській гімназії.

Весною цього року, на вимогу громадськості і патрона цієї гімназії графа Потоцького був звільнений директор гімназії Зимовський і більшість вчителів, що мордували гімназистів до такого ступеня, що в гімназію просто перестали поступати. На місце директора Юзефович запропонував свого старого знайомого по Археологічному товариству, професора історії літератури Ніжинського ліцею, недавнього цензора „Чернігівських губернських відомостей» Михайла Тулова. Тулов на початку 1854 року дав дозвіл на друк у газеті „малоросійських приказок та прислів’їв” зібраних Марковичем. Губернатор, генерал-майор Гессе страшенно розлютився і відправив його у відставку. Михайло Андрійович переїхав до Києва і, знаходячись у резерві Міністерства Освіти, став працювати над дисертацією. „Руководство к познанию родов, видов и форм поэзии” Ясно, що його кандидатура без заперечень була затверджена Васильчиковим, ще й з правом самому набирати викладачів. Ось і запропонував йому Юзефович кандидатуру загального їх приятеля Опанаса Марковича.

Тулов прийняв Марковича з розпростертими обіймами. На жаль, посади вчителів словесності і історії вже були зайняті. Довелося задовольнитися посадою молодшого вчителя географії. Але на більше Опанас Васильович і не мав права претендувати. У нього не тільки не було педагогічного стажу, але і послужний список був досить зіпсований – засланням до Воронежу, сваркою з головним редактором, звільненням із служби в палаті Держмайна в розпал військової кампанії, втечею від Тарновських і роком ухиляння від державної служби. Отже Опанас Васильович був радий такому обороту справ. Він не витрачав багато часу на збори. Адже і збирати було нічого. 24 серпня він одержав призначення, 26 взяв підйомні і дав розписку відпрацювати за них в гімназії не менше двох років (ми відпрацьовували не менше 3 років), а 28 вони вже виїхали в Немирів, забравши від Чалого Дмитра Вілинського. Почався найкращий період в житті Марковича.

Опанас Васильович був природженим педагогом. Тепер йому трапилася нагода зайнятися улюбленою роботою і улюбленою справою – адже ще за часів Кирило-Мефодіївського братства він мріяв зайнятися створенням підручника географії України. Зараз йому доручили предмет „Географія». Краще всього працюється в оточенні друзів-однодумців. Саме таке оточення було у Марковича в Немирові. Математику викладав його старий Чернігівський приятель Ілля Дорошенко. Історик Макар Теодорович бачив в Опанасі одного з близьких до тієї великої трійки – Шевченко-Костомарова-Куліша, яка воскресила для України часи Козаччини. Вчитель словесності Петро Барщевський дивився на Опанаса, як на божество, адже ніхто не знав стільки, скільки Опанас, народних прислів'їв і приказок, казок, билин, легенд і пісень…

Приїхавши в Немирів, Марковичі зняли квартиру у великому будинку лікаря гімназії В.Ф.Оппермана. Там же зняли кімнати і друзі-чернігівці. Окрім Марковича одруженим був тільки історик Теодорович. Ілля Дорошенко згадує: «Всі об'єдналися в товариську корпорацію і, будучи парубками, улаштували спільний стіл і спільне помешкання, що прибрало назву «Вчительської колонії». На головного розпорядника, щоб наймати і улаштовувати приміщення, обрали учителя історії Теодоровича. Наш славний Макар, одружений з дуже досвідченою куховаркою, одержував з кожного по 8 крб на місяць і давав чудові обіди з тістечками та десертами». Достатньо Опанасу Васильовичу було двічі спробувати цю розкіш, як він запросився в корпорацію. Друзі із задоволенням прийняли його разом з сім’єю - Марією і Дмитром з Богданчиком. Марія, в компенсацію додаткових витрат, віддала в розпорядження корпорації свою кріпачку Марусю, єдину особисту власність.

Так вже вийшло, що Маркович виявився найстаршим в команді Тулова, хоч по рангу і виявився найнижчим - всі вони були старшими викладачами і викладачами, а він тільки молодшим. І ставка у нього, відповідно, була найнижча - всього 300 руб. Але доля посміхнулася Опанасу Васильовичу. З ізгоя він став найулюбленішим і авторитетнішим вчителем гімназії. А справа була от в чому. Немирів був маленьким польським містечком графа Потоцького з населенням всього п'ять з половиною тисяч чоловік. У гімназії на 388 поляків було всього 76 українців, 10 німців і 1 єврей. І при такій абсолютній більшості поляків, гімназія була російською і не тільки викладання, але і спілкування між гімназистами повинне було вестися виключно на російській мові. У „Описі Немирова”Т.М.Прістюк констатує: „ Чиновники гимназии, как представители российского начала, пребывали в постоянной моральной борьбе с родителями учеников – поляками. Из-за этого жизнь учителей гимназии была здесь незавидной: они не пользовались тем уважением и тем доверием, на которые должны были рассчитывать по своему положению ”.

Поляки традиційно не любили російських „окупантів”. Поруйнувати цю стіну ненависті вдалося саме Опанасу Васильовичу. Інспектор гімназії, поляк Олександер Дельсаль щотижня влаштовував у себе платні любительські концерти, виручка від яких йшла на справу відродження Речі Посполитої. Стали ходити на ці концерти і Марковичі. Опанас Васильович не довго залишався простим слухачем. Скоро він і сам став виступати разом з самодіяльними артистами. Він мав чудові голос і слух, дуже добре відчував музику. Ніхто не міг порівнятися з ним в знанні народних пісень, і не тільки російських і українських, але і польських, зібраних ним за часи „ходіння в народ” членів Кирило-Мефодіївського братства. Він знав майже всі пісні на слова Міцкевича, знав мазурку Домбровського, заборонений гімн Польщі. Коли він виходив на сцену з гітарою в руках і м'яким баритоном починав співати пісні Міцкевича, завершуючи виступ мазуркою Домбровського, всі присутні аплодували із сльозами на очах. За короткий час Маркович став улюбленцем не тільки гімназистів, але і їх батьків, що перестали бачити в ньому „російського загарбника”. Друзі чернігівці навіть стали ревнувати його до гуртка Дельсаля. Побоювалися, що він взагалі відійде від корпорації. Щоб утримати його, вирішили влаштувати щось таке, що перевершить Дельсаля. Вирішили поставити в гімназії п’єсу „Наталка Полтавка”. Режисером був Ілля Дорошенко, автором лібретто – Опанас Маркович, музичну партитуру написав капельмейстер графа Потоцького Йоган Лагнер. Постановка мала шалений успіх. Згодом, Маркович з Дорошенком повторять її в Чернігові, в присутності молодого Миколи Лисенко. Може не будь цієї постановки, не було б і опери Лисенко „Наталка Полтавка”...

Дім Марковичів завжди був повний гостей. Син Богдан згадує: „ Опанас Васильович постійно влаштовував вечори з співами та музикою, які згодом розрослися в концерти та аматорські вистави. ” Спочатку ці вечори були без запрошених гостей, адже не можна вважати гостями четверо польських гімназистів, що знімають житло в цьому ж будинку. На цих вечорах співали українські народні пісні, читали українські вірші забороненого Шевченка і незаборонених Віктора Забіли і Євгенія Гребінки. Читали вголос українські повісті і оповідання з нових випусків журналів і газет. Але дуже мало тоді видавалося українською мовою, тому просто вимагали щоб кожний з присутніх розказував що-небудь цікаве на українській мові. Опанас спочатку розказував про цікаві випадки з свого життя, а потім, непомітно навіть для самого себе, перейшов до переказів історій, зібраних ним при „ходіннях в народ”. Взагалі-то він не просто переказував, а обробляв-переробляв ці нехитрі історії. Візьмемо, наприклад повість „Викуп”. У народному варіанті батько згоден видати дочку тільки за вільного, а вона, на своє горе, закохалась у кріпака. Хлопець їде до Києва, заробити 300 рублів, за які пан згоден дати йому волю. Але поки заробив ті гроші на викуп, пройшли десятиліття. Давно помер старий батько його дівчини, та і вона вже була старою, зморщеною бабою. Прийшов до неї старий, сивий, дряхлий дід. Старий, але вільний! Вони повінчалися і такою була сила їх любові, що повернулася до них молодість. Народили вони багато дітей. Вільних дітей. Так ця повість записана моїм прадідом Миколою Вербицьким. На жаль, Опанас не так закінчив цю повість. Не омолодила у нього Любов жениха і наречену. Жених ухитрився заробити 300 рублів за якийсь рік (стандартний заробіток кріпосного парубка був 10 руб/рік), викупився на волю і повінчався з судженою. Сюжет прозаїчно спростився. Залишилася тільки соковита мова і спокійна відчуженість, характерна для розповіді-джерела. Саме ця мова, ця співчутлива відчуженість і полонили слухачів розповіді. А потім була розповідь про хлопця, який повинен був викрасти власну наречену, щоб економ її не збезчестив. Ховає її у священика, який їх і вінчає. Слабенька ідеалістична замальовка, що поступається нашим чернігівським першоджерелам, опублікованим згодом Вербицьким-Антіохом. Але ті розповіді Вербицького, не дивлячись на трагічний і захоплююче динамічний сюжет, менше зачіпали серця читача. Дуже вже штучними і книжковими вони здавались…

Опанас весь час міняв щось в розповідях. Адже кожен вечір не повторюватимеш одне і теж. Саме ці читання і шліфували розповіді, перетворювали їх з алмазу в діамант. На жаль, була у Опанаса одна вада. Не вмів він тримати папери в порядку. Валялися його записи в найнеймовірніших місцях, від коробок з капелюхами дружини до…пічної духовки. Ось і тримав він їх в голові. І розказував не з листа, а як би вів бесіду-розповідь. Навіть сьогодні, якщо Ви станете читати ті „Українські оповідання”, ви їх сприйматимете не очима. У вас у вухах як би зазвучить тихий, неспішний голос старого мудрого оповідача. Ніхто ні в ті часи, ні після, не умів досягти такого ефекту. Хіба що, читаючи роман Квітки – Основ’яненко про Конотопську відьму, раптом знаходиш, що кудись зникли літери, слова, рядки, сторінки тексту, а ти чуєш чийсь голос, який затягує тебе туди, у вир відьмацьких ігрищ. Недаремно ж говорять, що Квітка був чаклуном-чародієм!..

Ці вечори, з читанням Опанасом його оповідань, стали надзвичайно популярними серед немирівчан. Вони стали вимагати від Опанаса ці оповідання у письмовому вигляді, щоб насолоджуватись ними вдома. Але вимагати від Опанаса щось впорядковано записувати було нереально. Хитруган Дорошенко підкотився до Марії і умовив її стенографувати розповіді чоловіка, а потім давати списки обраним. Незабаром набралося декілька дрібно списаних зошитів, за якими вишикувалася майже річна черга. Друзі чернігівці вирішили, що настав час надрукувати ці оповідання. Вони згадали про земляка, старовинного друга Опанаса - Пантелеймона Куліша, який в Петербурзі на гроші Галагана і Тарновського заснував українську друкарню. Хлопці вважали, що Куліш був і залишався кращим другом Опанаса. Ось і примусили вони Опанаса вислати ті зошити Кулішу. Так, Пантелеймон колись був одним з кращих друзів Марковича, що навіть зафіксовано в слідчих матеріалах ІІІ відділення. На жаль, однією з характерних наших рис є заздрість. Куліш був абсолютним ізгоєм в Тулі. Його не любило начальство, не приймала Тульська спільнота. Єдиним другом був жандарм Гусєв. Пантелеймон чудово знав, про ту популярність, якою користувався в Орлі Опанас, про те, що сам цар звернув на нього свою дбайливу увагу. Йому, великому трудівнику і самоучці дістаються одні тільки знегоди, а його колишньому обожнювачу-послідовнику, все саме собою пливе…

Пантелеймон, як він напише згодом у „Руському вестнику” „... хтось, що назвав себе Марком Вовчком, прислав один зошит. Поглянув я на нього бійцем і взяв написане в ньому за стенографію з народних оповідань за моїми зразками, та й відкладав собі до іншого разу. Зошит лежить у мене тиждень і другий. Нарешті я знайшов часину і почав його читати. Читаю і очам не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжості художній твір! ” На одному диханні Куліш прочитав-проковтнув зошит і написав Опанасу лист з вимогою негайно вислати нові оповідання. Присягався, що негайно все опублікує. Опанас розгубився. Він зовсім не збирався негайно виносити свої, не оброблені до кінця оповідання, на суд громадськості. Він тільки хотів дізнатися про них думку свого колишнього наставника. Розраховував почати публікуватися тільки тоді, коли досягне рівня Квітки-Основ’яненки чи Гоголя (Шевченко тоді був відомий виключно як поет і художник). Він хотів обробляти і обробляти ці оповідання, поки вони не досягнуть належного рівня. А Куліш все настирніше вимагав нових оповідань. Друзі також не відступали. Опанас здався. Він повитаскував свої замітки на листках паперу, на серветках, в недописаних зошитах. Заглядаючи в них для пам'яті, він створював-розповідав одне оповідання за іншим. Розчервоніла від захоплення, Марійка ледве встигала записувати під його розмірене диктування. Весною і літом 1857 Куліш одержав " Одарку", " Максим Грімач", " Сон", " Чари", " Сестра", " Данило Гурч", " Козачка" і " Горпина". Незвичайні, вражаючі новизною повісті. Правда, жіночі образи в них були якісь одновимірні, спрощені. Було видно, що автор абсолютно не розбирається в жіночому характері. Що поробити, про Опанаса не скажеш, що він був знавцем жіночої душі…

Куліш, пам'ятаючи себе старшим другом - наставником Опанаса, не вважав потрібним сповістити його про правки і познайомив Опанаса вже з набраною книгою. Перед виданням книги він викликав до себе Опанаса для узгодження питань співпраці. Опанасу було не до поїздок – заїла виробнича текучка. Марійка збиралась їхати в Орел до рідних, ось і доручив їй Опанас по дорозі заїхати до Куліша на хутір і утрясти всі питання співпраці. Марія і Куліш відразу сподобалися один одному. Так, у Куліша була красуня-дружина Олександра. Але хоч вона і була столбовою дворянкою, та поряд з Марією здавалася неотесаною селянкою-простачкою. До того ж в їх відносинах з чоловіком настав важкий період, що межував з повним розривом. Колись при арешті Куліша, у вагітної Саші трапився викидень і тепер вона не могла мати дітей. А Пантелеймон так мріяв про сина – продовжувача Роду! А тут ще спроби зажити хутірським життям показали, що і як господиня-поміщиця, вона не на висоті - не може справитися з кріпосними. Став Пантелеймон задивлятися на молоденьких дворянок. Першою була Маня де Бальмен, яка зачарувала Пантелеймона безпосередністю. Місячні вечори з нею в знаменитому Ліновицькому парку зовсім вже налаштували його на романтичний лад. У кожному листі до дружини він описував це чарівне створіння. Як було Олександрі читати ті листи! Вона відчувала себе зайвою. У неї почалися нервові зриви, з-за яких Куліш тільки і думав, як би втекти з дому. Після Мані були і Ганна фон Рентель, і Олеся Милорадович. Всі столбові дворянки і всіх він кидав лише досягав мети. То ж і Марію, теоретично, повинна була чекати така ж доля – довге уламування, нарешті ліжко і швидкий розрив…

Чим–чим, а наукою зваблювання Марія сама володіла чудово. Як не як, у тому ж Немирові звабила всіх друзів Опанаса та ще й гімназистів з випускного класу. Зачарувала вона Куліша зразу. А на прощання при від’їзді встигла шепнути, що не проти провести з ним час тет-а-тет, де-небудь на станції, коли повертатиметься з Орла. Два місяці пролетіли у Куліша, як в чаді. Він до пізньої ночі правив повісті із заповітних зошитів, з нетерпінням чекаючи звісточки від Марії. Марія ж не поспішала. Вона гостила то у братового Василя в Глухові, то у своєї рідні в Єльці. Лише в жовтні сповістила Куліша, що повертається на Україну і вказала маршрут. Куліш терміново виїжджає на Москву через Орел. На одній з поштових станцій вони зустрічаються і проводять разом декілька бурхливих ночей. Саме ці ночі любові і вкрали у Опанаса Марковича його родовий псевдонім „Марко Вовчок”. Саме цим псевдонімом були підписані „народні оповідання”. Куліш „по секрету всьому світу” твердив, що „Марко Вовчок” це жінка, що вперше взялася за перо. Опанас же мовчав. Йому було досить, що його повісті публікуються. А кого вважатимуть Марком Вовчком його не чіпало. Адже під власним ім'ям він все одно не мав права публікуватися під своїм прізвищем за рішенням царя по справі про Кирило-Мефодіївське братство.

Не мовчали друзі – Михайло Чалий, Ілля Дорошенко, Микола Лєсков. Але читачі не чули їх голосу. Адже те, що автором вважають росіянку, котра раніше не тільки української мови не знала, але й письменництвом ніколи не займалась, було так романтично і ново! То ж і не звертали уваги українці, вірніше малороси, на їхні голоси…

Повернулась в Немирів Марія вже не розпутною дружиною улюбленого викладача географії, а знаменитою письменницею. Щоправда, весь Немирів знав, хто справді писав, а хто лише записував. Та Марійка і не ховалась, що автором є Опанас, а не вона. Але ж Опанасу заборонено публікуватись, то ж якщо немирівчани розкриють псевдонім, оповідання більше друкуватись не будуть! До того ж вона вже сама активно включилась в творчий процес. Вибирала із Опанасової валізи матеріал, який їй подобався і вже разом вони його обробляли – він диктував перший, другий, третій варіант, доки їй не сподобається. Потім вже виносили написане на суд громади, знову вносили зміни по зауваженням і побажанням колег. Після цього Марія переписувала твір начисто і слала Кулішу для друку. Так, поступово і вона залучалась до творчого процесу. Він все більше і більше захоплював її. Адже в провінційному Немирові їй абсолютно нічого було робити. Чоловік був постійно зайнятий підготовкою до уроків, перевіркою зошитів з домашніми завданнями, то постановкою опери „Наталка Полтавка”, для якої писав лібрето. А чім було зайнятись їй? Адже куховарити, як дружина Теодоровича, вона не вміла, у неї навіть чай підгорав. От з нудьги і зваблювала його друзів-парубків та старшокласників. Та з-за тих походеньок про неї пліткував весь Немирів. Навіть до матусі в Єлець дійшли ті плітки. Коли Петро Барщевський перебрався в Київ і Опанас Васильович зайняв його місце старшого викладача російської мови, з Орловщини прикотила Параска Вілинська з 16 річною дочкою Вірою, щоб " допомагати" Марії по господарці.

Щоправда, невідомо як. Робити вона нічого не вміла і не хотіла. Єдиним її наміром було видати молодшу дочку заміж. То ж стала неодмінною учасницею всіх вечірок, приглядаючись до Опанасових колег-вчителів, доки не знайшла підходящого - Іллю Дорошенка, якого і примудрилась таки одружити з Вірою. Слава Богу, незабаром, коли він переїде до Чернігова, вона поїде з ним, ще й Марійчиного брата Дмитра забере з собою...

Наприкінці 1857 Куліш таки надрукував першу книжку Марко Вовчок „Народні оповідання”. Весь тираж книжки розійшовся за лічені дні. В лютому книжку прочитав Шевченко і прислав зворушливий лист. Про перше знайомство з творами Марка Вовчка він так говорив їх загальному другові Федору Лободі: „ Сижу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія (їхати до Москви.авт.), як стара баба літа. Коли це присилає Пантелеймон оті оповідання і так уже їх захваляє та просить, щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я, звичайно, починаю спершу з передмови. І двох страничок не перечитав, згорнув та й за лаву. Тьфу, кажу: хіба не видно Кулішевої роботи. Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше прочитав або хоч так завернув. Тоді я розкрив посередині і читаю. Е, кажу собі, це вже не кулішевва мова! Перечитавши до остатку, благословив обома руками ”. Розчулений Опанас Васильович пише видавцю Куліша Каменецькому „... Тарасу дякую за милу його пам’ять, навіки дякую...Коли нам доведеться що ще переслати вам у друк, показуйте теє п.Тарасові, нехай він провірить своїми очима, справить своєю рукою...”.

Літом в „С-Петербургських відомостях” надрукували оповідання „Викуп” у перекладі Стороженко. Ще через місяць в „ Русcком вестнике” надрукували в авторському перекладі „Сон” та „Свекровь”. Це вже був загальноросійський успіх. На початку вересня Шевченко організував складчину у Петербурзькій громаді і на зібрані грошу купив золотий браслет, якій і послав Марковичі. Опанас пише у відповідь: «закохались ви в простому та щирому писанню дружини моєї, та вже таку їй ласку показуєте, що не треба й батька рідного. Да хто його й знає – який лучше, цікавіш подарок – дару: чи золотий наручник – громадська за приводом вашим даровизна, велика честь, немає більшої! – чи ваш власний „Сон”, що й громаді не треба кращого, - коли б бог дав, справдився!». Хіба ж можна порівняти ці рядки, сповнені музикою „народних оповідань” з тими нудними рядками листів, які він писав і ще буде писати Марії.

Осінню 1858, Тулова перевели інспектором Київських гімназій. Його підшефні вчителі-чернігівці почали роз’їжджатись. Новий директор Пристюк був схожим на того директора Зимовського, якого вигнали за самодурство, по вимозі Потоцького. Він взявся залізною рукою наводити дисципліну, завів сексотів серед вчителів та гімназистів. Скоро знав все про Маріїні походеньки з вчителями та гімназистами та про Опанасові українські вечорниці. Він наказав йому припинити самодіяльність, а всію увагу приділяти підготовці уроків. Опанасу стало незатишно в Немирові без друзів. Він звернувся до старого друга Куліша з проханням знайти йому роботу в столиці. Куліш просить графа Толстого влаштувати Опанаса інспектором синодальної друкарні, бо ж „ він одружений з особою, що пише морально-релігійні повісті під ім’ям Марка Вовчка ”. Треба сказати, що це Опанас Васильович був глибоко релігійним, Марія ж була атеїсткою. Через кілька тижнів Опанас отримав листа від Куліша, що робота в друкарні чекає його, а якщо вона не сподобається, то й роботу в Петербурзі завжди можна знайти, та й гонорари Марка Вовчка найвищі в Росії і на них можна прожити...

Десь 15 грудня 1858, Опанас взяв місячну відпустку „у зв’язку з хворобою” і поїхав з сім’єю до столиці. По дорозі заїхав на тиждень до брата Василя, потім завезли Параску в Орел і поїхали в Москву. Познайомились там з Аксаковими та Катковим, передали для друку в „Русском вестнике” кілька оповідань. Та от місце в друкарні було вже зайняте. Адже з пропозиції пройшло більше місяця, а Опанас так і не написав, що згоден. То ж взявши гонорар з видань за опубліковані і не опубліковані оповідання, вже 22 січня були в Петербурзі. Куліш влаштував урочисту зустріч з Петербурзькою „Громадою”. Шевченко не було, він сидів вдома з застудою. 23 січня Марія пішла до нього сама без чоловіка. Що там було, то вже їх справа. Василь Бєлозерський пише: „ 23 января 1859 г.Шевченко познакомился с М.А.М(аркови)ч. Шевченко от автора „Народних оповідань» был в неописуемом восторге. ”

З цього часу життя Марко Вовчок полетіло в шаленому темпі. Марія з ранку до пізньої ночі ходила по званим сніданкам, обідам та вечерям. Завжди їй пропонували почитати щось з „Народних оповідань» і вона, не ламаючись читала і читала. Це був кращій піар творам. Опанасу Васильовичу на тих вечірках місця не було. Він ходив по видавництвам, пробиваючи нові оповідання, правлячи прийняті до друку. Сказати по правді, це було оптимальне розподілення обов’язків. Хто як не автор повинен правити твір. І хто краще Марії міг пропагандувати ті твори. Її земляк Тургенєв в „Спогадах про Шевченко” пише про Марковичку, що вона „... служила украшением и средоточием небольшой группы малороссов, съютившейся тогда в Петербурге и восторгавшейся её произведениями: они приветствовали в них – так же, как и в стихотворениях Шевченка – литературное возрождение своего края… Тарас Григорьевич…, прежде чем кого-либо из нас, приветствовал г-жу Маркович: он уже встречался с нею, был искренне к ней привязан и высоко ценил ее талант…При всём своём самолюбии в нём была неподдельная скромность. Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучиться малороссийскому языку? Он с живостью отвечал: „Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью! ”

Звичайно, Тургенєв і без Тараса був захоплений Марією. Вона була його партнеркою в танцях на всіх балах. Він переконав Марію, що вона може стати письменником зі світовим ім’ям. От тільки і цій Богом забутій Росії це не зробиш. Треба побувати за кордоном. І світ подивитись, і себе показати. Він весною поїде до своїх дочок, що живуть в маєтку Віардо під Парижем. (Дивні колись були відносини. Чоловік Поліни Віардо, відомий музикант і композитор Віардо не тільки виховував дочок коханця жінки, а й приймав його в своєму маєтку.) Може захопити до Дрездена Марковичів. Там вони зможуть зупинитись у його друзів Рейхелів, а далі вже мандрувати по Європі... Марковичам сподобалась його пропозиція. До того ж у гнилому Петербурзі Марія часто хворіла. Опанас Васильович написав у Немирів заяву про звільнення. Директор гімназії Пристук у відповідь написав, що не звільняє по листу. Маркович повинен прибути особисто і на місці вирішити всі справи. Опанас добре знав, чим може обернутись самостійне звільнення, тому поїхав до Немирова. Майже місяць улагоджував і передавав всі справи. Потім ще майже місяць гостював у Чернігівських родичів та друзів. Приїхав у Петербург лише 2 травня. У найнятій ними квартирі застав лише голі стіни. Марія разом з сином у супроводі Тургенєва увечері 29 квітня поштовим диліжансом до Берліна, виїхала за кордон...

Опанас не кинувся наздоганяти дружину. Занадто багато справ вона залишила йому у Петербурзі. Треба було улагоджувати справи з видавництвами, правити здані у друк оповідання, а головне вибивати гонорари для того, щоб Марія там в зарубіжжі не почувала себе Попелюшкою. Вдогінку за Марією кинувся Пантелеймон Куліш. Щоправда, важко це назвати навздогін. Куліш в цей час знаходився в Німеччині. Він, чи не найбільше від усіх, вважав, що Марії треба і відпочинок, і творчій зріст на Заході. Та й сам він хотів побачити світ, показати себе. Йому, з його західним мисленням, тісно було в хутірській Росії. Отож захопивши в дорогу кілька барилець цілющих настоянок друзяки Забіли він поїхав мандрувати Європою.

Та от одна біда. Віктор Забіла все життя кохав єдину жінку - Любу Білозерську, сестру Пантелеймонової дружини. Коли та пожалілась на невірність чоловіка, Віктор пообіцяв їй відвадити того від жінок. Він приготував йому таку настоянку, яка повністю позбавляла чоловічої сили, ще й видав її за знамениту „коханівку”. Куліш, тільки приїхавши в Кенігсберг, шле Марії телеграму з пропозиціями, як і куди їй їхати. Пройшов тиждень – ніякої відповіді. Він шле депешу вже своєму видавцю Каменецькому: „ С Кенигсберга послал на Ваше имя телеграфную депешу – нет ответа! Допустим, М.О. была больная или досадно поражена, или как бы то ни было у нее на душе, но Вы должны были немедленно передать ее слова... Вы считаете, что все то шутки, что делается в моем сердце...”

Отримавши від Кременецького відомості про те, що Марія виїхала разом з красенем Тургенєвим в Берлін, він страшенно розлютився і сам приїхав в Берлін. Не дивлячись на скупість, зняв розкішний двомісний номер у кращому готелі і став дожидатись Марковичку. Приїхала вона 7 травня. Він таки уламав її залишити Богданчика Тургенєву, а ніч провести з ним. Бідний Пантелеймон! Він видудлив майже пів літру Забіліної „ фальш-коханівки”, що бути на висоті. Забіла ніколи не кидав слів на вітер. Обіцяв Саші, що відвадить чоловіка від жінок. І – відвадив. Даремно провела Марія ніч у його номері. Нічого в нього не вийшло. Розгнівана Марія ранком разом з Тургенєвим поїхала до Дрездена, де зупинилась у друзів Тургенєва Райхелів, а Тургенєв поїхав до своєї коханки Поліни Віардо. Куліш примчав і до Дрездена. Знову вони провели ніч разом і знову у нього нічого не вийшло. Марія неймовірно образилась і розірвала з ним всі стосунки. Куліш від незрозумілої чоловічої слабкості ледь не звар’ював і повернувся до Петербургу…

Опанас в цей час добився в Міністерстві народної освіти 8-місячної закордонної відпустки і улагодивши всі справи з редакціями, виїхав до Дрездену, куди і приїхав у кінці травня. Отже майже місяць Марія була сама в Дрездені. Вона пише Шевченку „ Жити у Дрездені добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Більш тут зробиш за місяць, як де-небудь у два роки...Роботою я не хапаюся і не спішуся, а „Ледащицю» тому послала, що була вже написана, то нехай не лежить...»