Загадка Марко Вовчок 2 страница

Для Опанаса арешт був не початком, а продовженням чорної смуги в житті. Заарештували його, коли він повертався до Києва після сорокаденної тризни по батькові, який раптово помер за трапезою, на 67 році життя, так і не здолавши запеченого, фаршированого чорносливом і горіхами гусака…

Схопили Опанаса в Переяславі, куди він заїхав до брата Василя, і відвезли в Київський централ. У його будинку на Хрещатику зробили обшук і вилучили листи сестри Катерини, Куліша, Бєлозерського, Гулака а також рукопис Тарасових „І мертвим і живим”…

Через смерть батька і через арешт, у Марковича нервова лихоманка перейшла в гостру діскензію кишковика. Довелося його госпіталізувати в лікарні Централу і, на відміну від інших арештованих братчиків, до Петербургу на допити його не етапували. Допитували його тут, в Києві. На відміну від Андрузського, Костомарова і Куліша, які говорили все, що хотіли почути від них допитувачі, Опанас поводився гідно і нікого не обмовлював. Це по листах допитів говіркої трійці зробили висновок, що товариство було просочене Шевченковими ідеями про народну волю і повалення самодержавства. Але що характерне, їх розпитували і вони розказували тільки про таємне товариство, на яке перетворилося Кирило-Мефодіївське братство з приходом Гулака. Жодного запису немає про братство часів отця Феофана. Мабуть, тому мовчали братчики, що пам'ятали про церковне прокляття за порушення обету мовчання... Та й допитувачі не дуже-то старалися – адже те, чисто просвітницьке братство, не представляло небезпеки для Російської імперії, хоча саме воно підготувало підґрунтя для зростання самосвідомості українців…

Що стосується Опанаса, те слідство мало неспростовні докази його участі в таємному товаристві і те, що він був в ньому скарбником. При обшуку у Пантелеймона Куліша знайшли листок із записом:

«…Узято у Марковича:

для себе 25.08.45- 300 руб сріблом. 16.10. для його ж - 100

Тоді ж для Красковського - 400 20.11. для його ж - 100

18.10. для себе -150 9.12. для його ж -100

1.03.46 для Красковського – 300 Всього 1450 рублів сріблом.

З цього запису Леонтій Дубельт зробив висновок, що Маркович був скарбником братства. Сам же Маркович письмово показав:

«Вот моя полная искренняя исповедь! Повторяю, что как к этому, так и ни к какому другому тайному обществу я не принадлежал и принадлежать не буду. Кольца для себя не делал, и если виновен в хранении непозволительных стихов и иногда в разговорах, неприличных ни моему званию, ни положению, то умоляю о Всемилостивейшем прощении, твердо надеюсь на милосердие Великого Государя и Богу и ему поверяю мою участь …».

Допитати Марковича з пристрастю, щоб довести його причетність до товариства Дубельту не дав… сам цар. Граф Орлов передав Миколі І, листи до Марковича його сестри Катечки Керстен, що знаходились у відібраних при обшуку паперах. Вони були просочені такою Любов'ю до Великої Батьківщини, до Російської Держави, що вражений імператор порекомендував вищим сановникам вчитися патріотизму у 16 річньої дівчинки. Він наказав її малолітніх братів-сиріт влаштувати в Петербурзький кадетський корпус на повному пансіоні, а їй видати 1000рублів сріблом за патріотизм.

Нам торочили про те, що Микола І заохочував доносительство. А він затвердив пропозицію графа Орлова, що недоцільно щедро винагороджувати донощика Петрова, щоб не заохочувати доносительство. Сироті Петрову було видано 500 крб. асигнаціями та ще на 100 рублів збільшили пенсію його матінці, вдові жандармського офіцера. Надали йому за той донос посаду молодшого писаря в ІІІ відділенні, а через рік посадили за якусь дрібницю і заслали в Олонецьку губернію. Помер він в Стародубі на Чернігівщині таким же убогим сіромахою, яким був до доносу...

Опанаса судили не за посаду скарбника в Кирило-Мефодієвському братстві, а всього лише за не донесення про таємне товариство. Тим паче, що ніхто з друзів, і навіть Куліш, його не видали. Куліш запевняв, що гроші давав для Красковського, який будував собі хату. Всі говорили, що окрім досліджень народного фольклору Опанас нічим не захоплювався і політики цурався. Вася Білозерській показав на допиті:: «Кроме необыкновенной любви к своей Родине, он не имел никаких замыслов, заботясь только о том, чтобы в других поддерживать чувство, его занимавшее». Сам Опанас про друзів говорив тільки добре. На питання, що пов'язувало його з Кулішем відповідав: «Я более других привязан был к Кулишу, а общий предмет занятий его с моим была народная южнорусская поэзия и южнорусский язык …».

Заслали його секретарем губернської управи в Орел. До речі, у Марковичів були землі і конезавод в Орловській губернії, так що він фактично був відправлений додому. Орловський губернатор князь Трубецькой настільки був схожий на Василя Івановича Марковича, і зовні, і характером крикуна-хулігана, добряка в душі, що Опанас незабаром став до нього відноситися, як до батька, та і той відповідав йому взаємністю. Князь витребував з Київського університету документи Марковича і вже через декілька місяців він: «произведен в коллежские секретари пол диплому на степень кандидата императорского университета св.Владимира». Наступного року Трубецькой підвищує його до старшого помічника керівника канцелярією, а ще через півроку затверджує його в титулярні радники.

Тобто кар'єрне зростання Опанаса відбувається так, як ніби і не було ніякого суду і ніякого заслання. Мало того, чутки про участь його в якомусь таємному товаристві, створили над ним німб романтизму, що притягував, як метеликів на вогонь, молодь. Навколо нього дуже скоро сформувався гурток відданих друзів. Першими були молоді колеги по канцелярії – Іван Якушкін, Михайло Стахович, Іван Павлов. Іван Якушкін познайомили його зі знаменитим багатієм - слов'янофілом Петром Кирєєвським, котрий став його кращим другом. А юний гімназист-недоучка, молодший писар канцелярії Колюня Лєсков, ходив за Опанасом, як хвостик. Але краще я представлю слово великому російському письменнику, автору „Лівші»:

«В Орел был прислан под надзор губернатора князя П.И.Трубецкого, студент Киевского университета Афанасий Васильевич Маркович, известный украинский патриот и народолюбец. Находясь под надзором, Маркович служил помощником правителя канцелярии Орловского губернатора, при правителе Порохонцове. Маркович был коротко принят в доме Мордовцевых, где у всех тогда жили сильные малороссийские симпатиии, доставлявшие в свое время повод беспокоиться местному жандармскому полковнику из поляков г.N. Афанасий Васильевич попал в Орел в ссылку по так называемой «Костомаровской истории» и был очень интересным лицом, - особенно для любителей малороссийского быта и малороссийской речи. Кроме своего интересного политического положения Афанасий Васильевич сосредотачивал в себе много превосходных душевных качеств, которые влекли к нему сердца чутких к добру людей, приобретали ему любовь и уважение всех, кто узнавал его благороднейшую душу. Литературное образование его было очень обширно и он обладал умением заинтересовать людей литературою. В общем отношении он принес в Орле пользу многим»…

Опанас допоміг Колі Лєскову закінчити гімназію екстерном. Одержавши атестат, Коля зміг переїхати до Києва, про який мріяв, наслухавшись розповідей Марковича. Виїхали з Орла брати Якушкіни, в свій маєток віддалився Кирєєвський. До Опанаса стала підкрадатися самотність. Якнайбільше він скучав по Миколі Лєскову, до якого прикипів душею. Але незабаром Коліно місце зайняла така ж недоучка Марійка Вілинська, яку виставили з Харківського пансіону благородних дівчат Мортеллі не то „ з-за безгрішшя», не то „За поведінку».

П'ятнадцятирічна дівчинка була представлена Опанасу на одній із званих вечірок у тітки - хрещеника Катерини Мордвінової. Спочатку Опанас не виділяв її з кружка щебечучих самозакоханих дівчат, що хваляться своїми нарядами і перемогами над прихильниками. Але дівчинка, (правда, важко називати Марію дівчинкою, адже тому пансіоні вона не тільки встигла позбутися невинності, але і спіткала мистецтво зваблювання) знайшла все ж таки спосіб виділитися. Тітка не жаліла грошей на наряди, прагнула, щоб племінниця виглядала вишуканіше і багатше за інших. Марійка ж відмовилася від пишних нарядів і стала одягатися підкреслено скромно. Але ці скромні плаття, пошиті у кращих кравців, так спокусливо підкреслювали її, не по віку розвинені, форми, що Опанас, дивлячись на неї, мимовільно згадував свою першу Жінку, свою першу Любов – Лізоньку де Олива

Марійка теж поклала на нього око. У неї вже ходив в женихах товстун Єргольцев, з яким вона танцювала на всіх балах. Батько Єргольцева мав великий маєток з розкішним будинком з колонами, прекрасним парком, багатими землями з 2 тисячами кріпосних. Все це міг успадковувати син. Але хто його знає, скільки проживе ще батько і скільки чекати того спадку. Тому з Єргольцевим вона тільки танцювала на всіх балах (злі язики говорили, що він був її коханцем). А ось з Опанасом вона обговорювала літературу, історію рідного краю, Росії і України. Їй все, мовлене ним, було так цікаво! Вона була в такому захопленні від його розповідей, так захопилася народним фольклором, що навіть стала супроводжувати його в поїздках до Петра Кирєєвського. Вона з показною цікавістю вслухувалася в їх слов’янофільські баталії і старанно кивала головою, схвалюючи то одного, то іншого. Вона дуже рано засвоїла істину - хочеш показатись розумною - мовчи! А Опанас так описує поїздки в “Спогадах про П.В.Кирєєвського”: ” В 1849 г., служа в Орле, я познакомился у одного из товарищей по службе с Петром Васильевичем, приезжавшим к брату его, собирателю народних песен П.И.Якушкину... Я чувствовал, что какой-то чудотворной струей приливает мне к мозгу мисль за мыслью, а к серджу чувство за чувством. В то время я был болен телом и душой. Простодушно я обратися к нему с пробужденными мислями и чувствами. Признаюсь, очень обрадовался такому необыкновенному, такому доброму и світлому слушателю! Нечемо и говорить, что я уезжал к нему в Слободку (в 7 верстах от Орла) и по целым дням упивался его возвышенной беседой.- Бог мой! Какой греющей и возвышенной беседой! ”.

Розімлівши від цих бесід, Опанас перестав дивитися на Марійку, як на ученицю-підлітка, тим більше, що і форми у неї були вже зріло-жіночі. І ось якось осіннім днем, коли замрячив злий, холодний дощ, Кирєєвський запропонував їм не повертатися в Орел, а погостювати у нього декілька днів. Марія, подумала, „повагалась”і згодилась. Афанасій, якому зовсім не хотілось їхати під дощем, з радістю прийняв пропозицію. Кирєєвський був багатієм, в будинку його була безліч кімнат, так що знайшлися затишні спальні і гостям. У першу ж ніч Марійка прокралася в спальню до Опанаса. Вони стали коханцями. Опанаса до сліз розчулила її історія про те, як п'яний вітчим, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв, зґвалтував її, коли їй ще не було і 12 років. Як її мати Парасковія Петрівна не чоловіка, а її відправила світ за очі в Харківський пансіонат. Вітчим приїжджав і туди. Саме через нього її вигнали з пансіонату. Саме через нього матінка і на поріг її не пустила, а віддала тітці Мордовцевій. У помсту вітчим, забравши все, що було у Парасковії, зник невідомо - куди...

Звичайно, Опанас повірив сповіді. Але він давно вже був чоловіком. Як було заведено серед київських студентів, не цурався і борделів. Те, як Марія ненаситно поводилася в ліжку, вказувало на те, що не тільки вітчим був повинний в тому гріхопадінні. Дивився на неї Опанас тільки як на юну і спокусливу коханку. Але ця роль абсолютно не влаштовувала Марію. Їй хотілося бути не попелюшкою - безприданницею, а першою пані в будь-якому суспільстві. І Опанас ідеально підходив на роль чоловіка. І багатий, і улюбленець вищого світу. Та ось тільки щось не поспішає робити пропозицію. При черговій поїздці до Кирєєвського Марійка постаралася, щоб вони займалися любов'ю у відведеній їй спальні і так розмочалила Опанаса, що він проспав час зав сніданку і здивований Петро Васильович застав його в спальні “безневинної дівчинки”. Погляди у Кирєєвського були консервативні, домостроївські. Опанасу не залишалося нічого, як заявити другові, що він вирішив засватати Марію. Про те, що відбувся він написав, нічого не приховуючи, сестричці Катрін. Зведеній сестричці зовсім не сподобався такий оборот справ. 22.01.1850 вона звертається до графа Орлову з проханням про хоча б короткочасну відпустку Опанаса на Батьківщину. 14.05.1850 сам цар написав резолюцію на цьому проханні, але не про короткочасну відпустку, а про те, що Опанасу “ жить в Малороссии дозволено с тем, что он отдается под личный надзор своей сестры „.

Після того казусу у Кирєєвського Маркович не зустрічався з Марійкою. Одержавши в травні лист від сестрички з радісною звісточкою про майбутню свободу, Опанас пішов з візитом до Мордовцевої, щоб якось налагодити відносини з Марійкою. Мордовцева заявила, що знає про гріхопадіння племінниці і саме тому відмовила їй в будинку. Знайти її Опанас може у іншої тітки – Варвари Писаревої. Наніс візит Опанас і Писаревим. Тут його чекав грандіозний скандал. Тітка заявила, що весь Орел знає про те, що він збезчестив її племінницю і він, як чесна людина, як дворянин, врешті-решт, повинен негайно покрити цей гріх одруженням. Опанас був людиною м'якою, чутливою. Він представив, як повинна відчувати себе молоденька дівчинка, про яку пересуджує все місто. Та і про його роль в тому безчесті теж пересуджують. У червні Опанас заручився з Марійкою, щоб вже через декілька днів утекти від неї на Чернігівщину. Виїхав він 1 липня, узявши короткочасний відпуск в канцелярії. За нашим уявленням, короткочасна відпустка - це пара тижнів, в крайньому випадку місяць. Опанас же виїхав 1.07, а повернувся 17.10.50. Так, він спочатку майже щодня слав листи Марії, а та справно йому відповідала. Тільки щось в тих листах і не пахне Любов’ю. Він постійно скаржиться на здоров'я, звітує про те, де був, що робив, повчає її, як жити. Читаєш її листи у відповідь і розумієш, що вона навіть не вчитувалась в ті Опанасові послання. Повністю ігноруються його скарги на здоров'я і всі ті повчання...

При підготовці і редагуванні листування, ретельно перероблялися його листи, вилучалися ті, що руйнували образ люблячого чоловіка великої української письменниці. Так, він цілий день провів на хуторі Михайлова Гора, спілкуючись з великим Гоголем, про що збереглися спогади Максимовича. А в опублікованих листах Марковича до Марії залишився тільки рядок: «вчора я пробув цілий день з Миколою Васильовичем Гоголем. Він поїхав зимувати до Греції.» І все. Невже ж коханій він нічого не написав про письменника, якого обожнював? Виходить, або любові у них не було, або лист покремсаний видавцями.

У вересні він гостить у Катрін на Гайворонщині. Завдяки тій царській премії вона змогла повернути до життя свій родовий маєток. Їй він пише вірш:

“ Біліє навколо сніг чистій і ясний, Хай зостається село позаду,

Ходімо з тобою, мій друже прекрасній, Де сиплять людям пташину принаду,

Обійдемо далі ту ковбань гнилу Вже одбігли млини за нами,

І зійдем на гору, лісами густу. З їх перемолами – магаричами.

Годі вже йти нам, тут поруч станьмо Щоб ми одразу бачили правду,

У небо блакитнеє рядом погляньмо. Кого цураться й мать на пораду.

Боже Превічний! Пане небесний! Бо потемніло на білім світі-

Даруй обом нам розум нелесний, Доброго й злого не розрізнити...”

Хай вірш і слабкий і не зовсім зрозумілий, але в ньому відчувається співучість і звукопис майбутніх «українських оповідань» Марко Вовчок...

У жовтні, нарешті. Маркович повернувся в Орел. Тільки щось він не поспішає з весіллям. Марія все ще живе у Писаревих в їх Тульському маєтку, а Опанас шле їй нудні листи, переповнені скаргами на свій вбогий матеріальний стан, на відсутність в Орлі для нього нормальних вакансій, на хвороби. Явно хоче відкрутитися від весілля. Родичі Марії в паніці, як же, вислизає такий завидний жених! Марія терміново повертається до Катерини Мордвінової, що “вигнала” її за безчестя. (Якби дійсно вигнала, навряд би дозволила повернутись). Де б не з'явився Опанас, скрізь поряд опинялись друзі Мордвінових, які починали дорікати його за безчестя юної дівчини. Під тиском громадської думки йому довелося подати губернатору прохання про дозвіл на шлюб. Миттєво (от що значать зв’язки Мордвінових) одержавши цей дозвіл, 26.12.1850 в церкві, що знаходиться в маєтку Кирєєвського, вони уклали брак і через тиждень поїхали у весільну подорож на батьківщину Опанаса. Зиму вони гостили в Сорочинцях на Остерщині у брата Василя. Його син, відомий свого часу письменник Дмитро Васильович Маркович в своїх спогадах про той час не дуже те дарує Марію. Не знайшов він в її відношенні до чоловіка і слідів любові, або хоча б пошани...

У травні вони гостили на Гайворонщині у Керстінів. Звідси Опанас послав губернатору прохання про звільнення із служби і 26.06.51 він був звільнений.

Марія так і не стала багатою поміщицею. Спадок старого Марковича розвіявся, як дим. Річ у тому, що коли настав час ділити спадок, на Полтаві залишилося тільки два брати – Василь і Модест, які з дитинства ворогували один з одним. Старші - Александер і Іван, займали крупні пости в Петербурзі і ним не захотілось утрудняти себе клопотами по спадку. Середній - Аполлон, опинився в божевільні, самий молодший – Венедикт дав в морду своєму начальнику і за це опинився в буцегарні. Опанас знаходився в засланні. По батьковій волі Василь повинен був розібратися з боргами і доходами і, підбивши баланс, не допускати роздроблення маєтку. Модест прилюдно виразив йому недовіру і Василь психанув і гонорове кинувши всі справи на нього, покотив до себе до Сорочинців. Модест швиденько розпродав все по дешевці і коли брати схаменулися, виявилося що у них вже ні батьківського маєтку, ні батьківських земель немає, а є тільки по 12000 сріблом на кожного. Все, що залишилося від батькових мільйонів і батьківського будинку. Правда, молодший Венедикт зміг таки за свої і Опанасові гроші викупити батьківський будинок, але все інше розійшлося по чужих руках...

Ще півроку раз’їзжав Опанас з дружиною по родичах і знайомих, поки поліцейські чини не нагадали йому про необхідність продовжувати державну службу. Подав він клопотання губернатору з проханням надати місце викладача в якій-небудь гімназії. Але подав він цю заяву в жовтні, в середині учбового року. Одержав він від губернатора відповідь, що всі вакансії в гімназіях давно укомплектовані і він може претендувати тільки на посаду коректора в губернській газеті. Та і те тільки з грудня місяця, коли коректор вийде на пенсію. Хоч коректорський оклад і був чисто символічним, Опанаса ще не дуже то й турбувався про гроші. Як-не-як Венедикт був йому винен 12000 сріблом(близько 2400000 нинішніх гривен). До того ж робота коректора, це постійне спілкування з друкарським словом, про що він мріяв в юності! Опанас згодився.

Перед тим, як влаштуватися в Чернігові, вони з’їздили в Єлець до Маріїної матері, яка дала її придане – дворову дівку Марусю та братика Дмитра на виховання.

У Чернігові Марковичі пробули менше року. Не дуже то і радісним для них був той час, хоч Опанас Васильович і встиг завоювати шалену популярність у молоді. Гімназисти - старшокласники, наслідуючи Марковичу, одягнули українські свити і cорочки-вишиванки (добре, хоч він не ввів моду на запорізькі шаровари). Стали розмовляти, як він, на співучій українській мові (Чернігівщина ще в 1506 році добровільно увійшла до Російської імперії і тут говорили - дворяни французькою, міщани російською та єврейською, селяни - українською).

Опанас Васильович наказом №256 від 25.12.1851 г був призначений всього-на-всього коректором газети. Призначений на найнижчу посаду. Але шеф-редактором і одночасно цензором газети був його друг ще по старому Кирило-Мефодіївському братству Олександр Тулуб, тепер старший викладач місцевої гімназії. Його теж заарештовували і допитували але потім випустили за не доведенням вини. Газета у той час складалася з двох частин. Офіційної, в якій публікувалися розпорядження губернатора і документи управи, дані про приїжджих і вибулих і інша офіційна нудота. Відав цією частиною безпосередньо головний редактор кн. Ростовцев (він, до речі брав участь у підготовці документів реформи Олександра ІІ). А ось редактором неофіційної частини був чудовий поет, етнограф, і взагалі душка вісімнадцятирічний Сашенька Шишацкий-Ілліч. Не дивлячись на такий юний вік, на Чернігівщині саме Шишацкий-Ілліч був першопроходцем-зачинателем літературної української мови. Микола Маркевич або Пантелеймон Куліш, що десятиліттями трудилися на цій ниві, як чорнороби, так і не зробили більше, ніж цей такий рано(у 26 років) вмерлий геній. Шишацкий – Ілліч зразу ж прив'язався до Опанаса. Точно так, як і колись прив'язався Миколка Лєсков. Тільки попереду у того Миколки була всесвітня слава, а у Сашка тільки туберкульоз і швидка смерть...

Він знав стільки обрядових пісень, оповідок, що Опанас готовий був слухати його хоч до ранку, зовсім забуваючи про те, що удома його чекає юна вагітна дружина. Опанас, як і всі Кирило-Мефодієвці був позбавлений права писати і публікувати що-небудь. Шишацкий-Ілліч винайшов, як обійти цю царський заборону. У кожному номері газети стали з'являтися маленькі розповіді, статті по питанням фольклору і етнографії, народні легенди і пісні, підписані різними іменами-псевдонімами. Опанас і Олександр організували при газеті література-етнографічний кружок в який залучили знаменитих Миколу Маркевича, історика Олександра Лазаревського, фольклориста-етнографа з Ніжина Матвія Симонова (Номіса), лікаря - етнографа Степана Носа, вчителя Іллю Дорошенко. Опанас Васильович не тільки переказував легенди і оповідки. Він сідав за піаніно і, володіючи чаруючим голосом, доводив слухачів до сліз своїм виконанням народних пісень. Його все зростаюча популярність, що супроводжувалась модою молоді на національний український одяг, не подобалися не тільки старому, консервативному губернатору Гессе, але і редактору кн. Ростовцеву. Якось, нагрянувши в редакцію під час літературної вечірки, він влаштував публічний рознос Марковичу. Ось що про це пише Маркович в листі до Кирєєвського від 9.09.1852: “ В награду за свою безупречную службу я таки дождался награды- публичногоразноса и мого бесчестья. Я рад, что не болезнь жены будет главной причиной мого отьезда отселе, а они сами – мои озверелые земляки и нене нечего кивать на нее! ”.

Річ у тому, що у вищому світі перемивали кісточки його дружині і пліткували, що вона вимагає від чоловіка кинути негостинний для неї Чернігів. Дійсно, в Чернігові їй жилося дуже важко. Чоловік до ночі стирчав то в своїй редакції, то на літературних вечірках. Племінник Дмитро вічно вередував, служниця Маруся діяла на нерви. У лютому 1852 Марія народила дочку. Хрещеним батьком був секретар управи Андрій Вербицький, хресної матір’ю - дружина Федора Рашевського. Але донечка прожила зовсім недовго. Лише зазеленіла трава, як виріс на Валу горбик її могилки...

Чернігів став для Марії кладовищем її дитини і вона прагнула звідси куди-завгодно. Вона просила Федора Рашевського, що мав масу знайомих і в Петербурзі і в Києві, допомогти її чоловіку знайти посаду в Києві. Але сам Маркович не поспішав до Києва. Не поспішав, навіть і після того скандалу з кн. Ростовцевим. Він ще витерпів цілих три місяці. Але от остаточно зліг Шишацкий-Ілліч. Опанас розраховував, що на це місце призначать його. Все ж таки не годилося столбовому дворянину ходити в коректорах. На жаль, губернатор Павло Іванович Гессе заявив, що редактором неофіційної частини “губернських відомостей” буде Микола Бєлозерський, а не Маркович. Ображений Опанас Васильович узяв тримісячний відпуск і поїхав з дружиною до брата у Сорочинці, а потім на Орловщину до Кирєєвського. Федір Рашевський твердо пообіцяв йому, що за час відпустки знайде відповідне місце в Києві. Обіцянки свої він завжди свято виконував, так що повернувся Опанас з Орловщини вже до Києва. 29 березня 1853 він призначений бухгалтером по продовольчій частині Київської палати Держмайна (Як-не-як в Кирило-Мефодієвському братстві він теж був бухгалтером-касиром). У вересні його підвищили до стряпчого. А 27 жовтня вони відсвяткували народження сина Богдана. Його хресною матір'ю стала сама Варвара Репніна, названа сестра Тараса Шевченко...

Перебування Опанаса в палаті Держмайна було недовгим. Бездарні дипломати і фактична відсутність надійної зовнішньої розвідки, штовхнули Миколу І на війну за протоки в Середземному морі. 22 червня 1853 він оголосив про вторгнення до Молдавії і Валахії. 22 жовтня Туреччина оголосила війну Росії. Англія і Франція, з якими Микола І думав домовитися про розділ Турецької імперії, виступили на стороні Туреччини. Проти Туреччини було послано 125 тисячну армію під командуванням князя Горчакова, що розгубив всі свої військові таланти за 22 роки безініціативної служби у фельдмаршала трьох європейських війн кн. Паскевича-Єріванського. Паскевич не вірив в успіх війни, але, будучи єдиною людиною, на думку якої зважав цар, нічого не зробив, щоб попередити її. Мало того, він, чудово знаючи дійсний стан справ в армії, нічого не зробив, щоб цар дізнався про це. А стан був, гірше нікуди. Армія, що вважалася найсильнішою в Європі, на ділі була вже не армією, а натовпом.

Алабін, що пройшов і Угорську, і Дунайську, і Кримську кампанії, пише: «Наш солдат не только дурно вооружен и дурно обучен военному ремеслу, но он дурно одет; его головной убор (каска) крайне неудобен; его обувь не выдержит больших походов... он дурно накормлен; его только ленивый не обкрадывает; он навьючен так, что надо иметь нечеловеческие силы и здоровье, чтобы таскать обязательную для него ношу... Ни к чему непригодный мундир... вовсе не греющий, а между тем решительно отнимающий у солдата всякую свободу движения и исключающий всякую возможность фехтования, быстрой и цельной стрельбы и вообще всякого проявления ловкости, столь необходимой солдату, особенно в бою... шинель, не закрывающая ни ушей, ни лица... мешающая ходить... а от недоброкачественности сукна... в продолжение похода делающаяся ажурною, не защищая ни от сырости, ни от холода. Вообще вся амуниция — верх безобразия и как бы нарочито сделанное изобретение, чтобы стеснить и затруднить все движения человека. Грудь солдата сжата, его тянет назад сухарный запас, ранец, скатанная шинель, патроны; в безобразнейшей суме, по икрам его бьет ненужный тесак, ему обломило затекшую руку держание „под приклад“ ружья! Солдат живет впроголодь, потому что из его и без того скудной съестной дачи норовят украсть и каптенармус, и фельдфебель, и почти каждый из высших военных и гражданских чинов, через чьи руки предварительно проходит эта дача! Солдату полагается чуть не 5 фунтов соломы в месяц, да и той едва ли половина достигнет назначения, и вот он целые месяцы спит на голой земле, по горькому выражению солдат, на брюхе, покрывшись спиной.»

І ось, серед тих, хто грів руки на солдатській крові, і повинен служити Опанас. Він був вихований на принципах строгої християнської моралі з її заповідями, серед яких була і «не вкради». Його вже призначили урядовцем за особливими дорученнями і доручили підготувати обоз для доставки провіанту в діючу армію. З дорученням він блискуче справився, за що одержав подяку від царя. Але робота йому все більше і більше не подобалася, хоч жалування він вже одержував пристойне, таке ж як і в останні дні перебування при Орловському губернаторі - 1000 руб сріблом, що дозволило йому розрахуватися зі всіма боргами. Але колеги набивали кишені на шахрайствах з поставками і вимагали від нього того ж. Ті, хто сьогодні живе в Україні, чудово знають, що в таких випадках потрібно або просто піти, або тебе підуть з ганьбою. Он на початку 90-х на Львівській «Галці», молода робітниця відмовилася красти, так колеги спочатку її побили, а потім начальство звільнило її «за крадіжку». Так само було і за часів Кримської війни. Щоб не ганьбити своє ім'я казнокрадством, Опанас звернувся до друзів з проханням знайти йому чесну роботу. Знов допоміг Федір Рашевський. У 1853 році помер старий Григорій Тарновський. Його маєток перейшов до племінника - Василя Тарновського. Ще Шевченко описував самодурство Григорія Тарновського, його відношення до кріпаків. Головним обов'язком його управителів була поставка симпатичних молодих дівчат в поміщицький бордель, знаменитий на всю Малоросію. Пліткують, що великий Глінка надовго застряг в Качанівці саме через малолітніх кріпосних дівчаток з цього борделя. Василь Васильович теж був ласий до жінок. Але продажної і кріпосної любові не визнавав. Він відразу ліквідовував бордель, а дівчатам дав волю. До кріпосних він відносився, як до людей. Недаремно ж Олександр ІІ привернув його до складання земельної реформи, що покінчила з кріпацтвом. При такому стані справ Василю Васильовичу вже не підходили вуйкові керівники. Але самому займатися господарством йому, блискучому юристу не хотілося. Потрібно було шукати нових керівників. Він став шукати людей, які були б Людьми, проникали долею кріпосних і при цьому були фахівцями в своїй справі. У пошуках таких людей Тарновський і звернувся до приятеля - управителя Чернігівської палати держмайна Федора Рашевського, близького друга Марковича. Саме Рашевський і порекомендував Тарновському взяти Марковича головним управителем. По-перше, Маркович любив селян і вони його любили. По-друге він був бездоганно чесний. А в третіх він чудово розбирався в бухгалтерії. В кінці жовтня Тарновський запропонував Марковичу посаду управителя. Той спочатку категорично відмовився, мовляв, при військовому стані кинути доручену йому справу - формування кінного обозу для діючої армії, це дезертирство. Домовилися повернутися до цього питання, коли Маркович виконає царське доручення. У січні Тарновський прислав сина, уточнити, коли ж Маркович планує виконати царське доручення, після чого може подати у відставку. Опанас Васильович в цей час був у відрядженні в Черкасах. Сина прийняла Марія. Вони швидко порозумілися і Марія пообіцяла зробити все, щоб вже цього літа чоловік переїхав в Качанівку. Вже до кінця березня Опанас Васильович сформував в Київській губернії кінно-підводну напівбригаду і кінну роту з пересувною крамницею для діючої армії, за що йому було оголошено „височайше благовоління”. Щоб розрахуватись з численними боргами, які наробила марнотратка Марійка, Опанасу довелося ще ціле літо пробути на цій службі. Але вже в кінці серпня Опанас Васильович упрохав Чалого узяти до себе Маріїного брата Дмитра, а самі з Марією поїхали до Тарновських. Інвентаризацію Опанас провів за лічені дні. Після цього зайнявся статистичними дослідженнями для розробки, кажучи сучасною мовою, бізнес-плану. Вечорами він пропадав з селянами, записуючи їх пісні і перекази. Іноді до нього приєднувалася Марія, але більшою частиною скучала удома. Але незабаром ці нудні її вечори перетворилися на веселі вечірки то із старшим, то з молодшим (Тарновський син був молодше її на 4 роки, йому тоді було всього 17 років) господарем. Я, звичайно, благоговію перед українським Третьяковим - Василем Васильовичем Тарновським. Але про Тарновських говорили, що люблять вони тільки три речі – свою Качанівку, картини і жінок. Найбільшим бабієм був молодший Тарновський. Ось цього 17-річного хлопчину і застав Опанас в ліжку своєї дружини. Великого скандалу він не піднімав, але наказав їй зібрати речі. Збентежений Тарновський - старший, взнавши від Марії про причини від'їзду, намагався спочатку відрадити Опанаса, а потім запропонував йому близько 10000 рублів відступного. Маркович від цих грошей відмовився, так що повернулися вони до Києва без копійки.