Хоругви – честь,а спис наш – здобуття.

Добудемо у боротьбі осанну,

А в перемозі – право на життя!

Сама залишилась, немов в дитинстві, привід поруч,

Тенетами оточує тюрма!

У голові моїй ще безхребетний зворуш,

Хто в справі цій за мене ще стогна?

Блукаю поміж стін – два метри на три метри.

Я є людина, в клітці людожер.

Мені доказують щось невгамовно вперте,

А я сміюсь – залізна відтепер.

Надія я! Так мамой нареклася.

Надією продовжую життя.

В надії приклонюсь іконостасу.

Бо в мене з Господом одна на двох мета.

Не плачте по мені, сестричко, мати, рідні.

Бо я надія є, надійтеся усі.

Пробачте нелюдам за зруху їх та злидні,

Якщо помру залишусь у душі.

Я є надія! Ваш я порятунок!

А ви мене…А я за вас як тінь…

Даруючи життю вже інший візерунок,

Стою на захисті, та й нездоланна втім.

Знову черги – знов в Єрусалимі

Розпинають мертвого Христа,

Аве Отче! Ми, заклавши Сина,

Плаху возвели в святі міста!

Не набридло два тисячоліття

Розпинати безлічі Христів?

Не набридло? - Повінь розмаїття

Від спокуси вже почервонів!

Не набридло, ми до всього звичні,

Ми не бачили ще світу без війни,

На церквах, кладовищах цинічно,

Урочисто ставимо хрести,

Не набридло, а коли знайдеться

Той, що скаже – Ми повинні крізь,

Що пожовклим, неповажним серцем

До Христа в мольбі не піднялись,

До живого, котрий Всесвіт знає,

Та й навіщо дурню, навпаки,

Як раніше, тільки ритуали

Виконати прагнем залюбки.

Немає доброго нам пана,

Немає правди на землі:

Ще рік пройшов, а вже в омані

Ганьблять нові володарі.

Так скільки треба нам майданів,

Отих людських кривавих жнив,

Щоби знайти такого пана,

З яким народ у правді жив?

Щоб зрозумів, що ми невтомні

В своїй одвічній боротьбі;

Такий знайдеться, безумовно,

Чи живі будем ми тоді?

Я той, хто вже втомився від життя,

Та, наче легень, вірить в сяюче майбутнє,

Я той, чия палка, негаснуча мета

Колись розтанула у повсякденних сутнях.

Непотребом наповнений мій міх,

Чому шкода лишити при дорозі

Кохання, мрії, перворідний гріх,

Немов без них вже жити я не змозі.

Чи замалий отой палкий юнак,

Щоб мотузок байдуже розв`язати,

Та приголомшити, що щастя не в літах,

У справжніх почуттів немає в світі дати.

А чим ми жити будемо, малий, -

Пожурю сам себе за необачний вчинок,

Хоч вже не бачу обрій золотий

У намальованих своїй зневірой стінах.

Чи вистачить ще сили розхитать

Чуттям кохання шкаралупу душу? –

Тримайся, хлопче мій, та бий, дзвони на ґвалт,

Бо я сліпий, я чути тебе мушу.

У кожного в житті настане свій майдан,

Дай Бог, так станеться, до мене прийде проща,

І я, так станеться, життя своє віддам -

Ціна йому – любов, для мене – найдорожча.