Поняття про народну релігійність

На сьогоднішній день проблема народної релігійності не є достатньо опрацьованою. Власне термін «релігійність», «релігія» – латинського походження («religio» від «religare» – «знову пов’язувати», «з’єднувати»). Зі словника-довідника «Азбука християнства» дізнаємося, що релігія – це сукупність вірувань, уявлень, обрядів і традицій, які мають за мету налагоджувати зв’язки між людиною і вищими формами буття. Вона, як правило, охоплює всі сторони індивідуальної та суспільної свідомості, а християнська релігія – філософію, етику, культ, мистецтво, політику, науку і т. д. [3; 210-211]. Своєрідне уточнення цього терміна читаємо у другому томі репринтного видання «Повного православного енциклопедичного словника»: «За найбільш давнім і прийнятним поясненням релігія – це взаємовідносини між Богом і людиною. Релігія є здавна властивою людині потребою спілкування з Богом; в релігії людина знаходить для себе вище і досконале задоволення і керівництво у своїй життєдіяльності. Вона має надзвичайний вплив на весь історичний хід життя людства, на його звичаї, державні інституції, сімейний побут і культуру, на законодавство, науку і мистецтво. Розумовий, культурний та суспільний розвиток народів, видатні риси їх світогляду перебувають у тісному і суттєвому зв’язку з релігією і знаходились під надзвичайним її впливом. Звертаючись до первісних часів людства, ми бачимо, що релігія, з’явившись на землі разом з людиною, як істотою богоподібною, мала в житті її виняткове значення. Це підтверджується як Біблією, єдиним достовірним і найдавнішим джерелом історичних відомостей про первісне життя людини на землі, так і збереженими у язичницьких народів переказами про це життя» [55; 1949-1951]. Натомість тлумачний словник української мови лише дуже фрагментарно і узагальнено окреслює значення цього слова: «1. Форма суспільної свідомості, що ґрунтується на вірі в Бога, у надприродні сили. 2. Те чи інше віросповідання» [68; 681].

Під терміном «народна релігійність» розуміємо своєрідну систему народних уявлень та їх форм відображень, в основі яких – вшанування надприродних сил, що пов’язані з незвичайними явищами, подіями. Народна релігійність ґрунтується передусім на віруванні, вірі, зокрема в чудо, чудесне, чудесні властивості чи діяння надприродних, божественних сил. Сліди проявів народної релігійності простежуються в давніх пластах українського фольклору та писемних пам’ятках. Зокрема, релігійні рухи і пов’язана з ними творчість виникали на основі ранніх релігійних вірувань і культів та під впливом певних суспільно-історичних подій. Намагаючись визначити основні риси релігійності українця, можна дійти висновку, що вона виявляється насамперед в якійсь підсвідомій його впевненості в існуванні чогось надприродного, абсолютного, в Божій всеприсутності. Українську народну релігійність характеризує також своєрідний пантеїзм, що спричиняється великою прив'язаністю українців до землі і виражається в обожненні її через розмежування покровительських функцій над нею між різними святими, а також у гіпертрофованому уособленні природи загалом та окремих її явищ і процесів, у вшануванні певних місцевостей, дерев, птахів, рослин, тварин та ін.

Українці загалом і переважно двовірні. Це виявляється у вшануванні ними християнських святих і в їхньому поклонінні водночас уособленим силам природи, в синкретизмі обрядової практики. Позаяк християнство, по суті, не дало нашим предкам свого розуміння поточного життя, навколишнього природного середовища, господарської діяльності, то народ сприймав його через культ традиційних божеств, котрих поступово замінили з тими самими функціями, але вже з новими іменами християнські покровителі. У свідомості українців християнство поєднувалося з усілякими повір'ями, корені яких сягали дохристиянських, язичницьких уявлень. По суті, до сьогоднішнього дня в українських віруваннях збереглися культ предків, віра в домовиків, лісовиків і водяників. І хоча усталені за часів язичництва обряди вже не виконують свого магічного призначення і мають часто розважально-ігрові функції, без них релігійність вважається невиповненою, незначущою. Якщо позначити язичницький елемент релігійності терміном народність, а християнський, оскільки він привнесений зверху під час духовної революції 988 р., здійсненої Володимиром Великим, - терміном офіційність, то перевагу в масово-релігійному світогляді українців, який М.Грушевський називав «народним християнством», належатиме, безперечно, язичництву. Якщо українець і сприймав дещо з християнства, то знову пропускав його через сито свого практицизму, пошуків заступництва, морального імперативу.

Двовір'я дає змогу виявити ще одну рису релігійності українця - природовірство. Навіть приймаючи християнство, він додав до нього свої поклоніння небу й землі, воді й вогню, певним деревам і тваринам. Так, священними барвами для українського народу є синій (небо) і жовтий (лан золотого збіжжя). Своєрідними символами України стали Тополя і Лелека, Калина і Ластівка. Тією чи іншою мірою через весь календарно-обрядовий цикл, через обряди господарської магії проходить вшанування вогню й води. Саме вони є основними елементами улюбленого українцями літнього свята Івана Купала. Природовірство - це не лише вияв залежності людини від довкілля, а й своєрідна форма підтвердження нею своєї спорідненості з ним.

Наступна характерна риса релігійності українців - обрядовірство. Незважаючи на неглибоке знання змісту християнського віровчення, українці здавна прагнуть дотримуватися обрядів, розглядаючи їх як самодостатнє для своєї релігійності. Дотримання обрядів, участь у календарних святах усвідомлювалися нашим народом як вираження причетності до свого етносу, національного культурного творення. Саме закріплена обрядами спільність звичаїв була тією ланкою, яка зберегла єдність українства за умов його штучного поділу державними кордонами, а то й значного віддалення українців від свого автохтонного осередку.

Релігійну вдачу українців характеризує також сімейність. Це засвідчує той святковий сніп Дідух, якого ставлять на найпочеснішому місці - на покуті і який символізує і першого предка Роду, і Прадіда всього народу, і Творця й Добродія світу. Але він не є символом мертвого. Солярна прив'язність обряду внесення снопа до хати з періодом зимового сонцевороту робить його виявом народження, омолодження, очікування доброго й святого. І хоча опісля почали вносити Дідуха на Різдво Христове, цей святовечірній обряд більше демонструє віру в Бога як у Найвище Єство. На це звернув увагу К.Сосенко — відомий український вчений-етнограф. «Під ідеєю Бога, котрого, як в часі обрядів, так і в колядках, називають майже виключно господом, - пише він, - розуміє народ найвище духовне Єство; а коли навіть згадує про Ісуса Христа, особливо в старосвітських схристиянізованих колядках, то має його за Господа світу і Добродія народу» [65; 118]. Незважаючи на всі прагнення церкви перенести обрядові вияви релігійності українців у храмову споруду, на церковне подвір'я, їй так і не вдалося цього зробити. Святкова обрядовість нашого народу всім своїм сценарієм зорієнтована на оселю, на сім'ю.

Національний характер українського селянина виявляється і в домінуванні жінки в сім'ї, в різних побутових спільнотах. Специфічні історичні умови буття українства виключили чоловіків із господарської й побутової сфер сім'ї. На жінку покладали і догляд за дітьми й літніми батьками, і ведення домашнього господарства. Саме тому в Україні так поширено культ Марії. Практично половина монастирів і церков носять її ім'я, її зображення - майже на всіх чудотворних іконах України. Релігійність українців - простонародна, а тому вона завжди зорієнтована на утвердження соціальної рівності й справедливості. Вона схильна до поетично-урочистого релігійного настрою. Певно, тому побожність українців і не обмежується церковною обрядовістю, лише відвідинами храмових споруд, де проповіддю ідеї гріховності й відплати формуються негативні емоції, а сповнена прагнення прилучитися до певних релігійних обрядових дійств на природі чи в колі сім'ї. Саме цим пояснюється й те, що в багатьох обрядах і піснеспівах, пов'язаних з деякими християнськими святами, немає будь-яких слідів власне християнства. В них народ виражає й висловлює свої самостійні помисли й потреби.

Релігійність українського народу можна охарактеризувати як кордоцентричну. Саме так її визначив відомий український філософ П.Юркевич. Це означає, що в житті людини, в її світогляді головну роль - мотиваційну й рушійну - відіграють не розумово-раціональні сили, а скоріше сили її емоцій, почуттів, образно кажучи, сила людського серця. «Основа релігійної свідомості людського роду лежить у серці людини, - писав П.Юркевич - Релігія не є щось стороннє для його духовної природи, вона утворена на природньому грунті» [76; 149].