Слово о полку Ігоревім - слово о полку Ігоревім та його зв`язок з усною народною творчістю

У 1671 році надрукував збірку на тисячу поезій польською мовою «Лютня Аполлонова» (пол. «Lutnia Appollinowa»). У них автор прославляє Бога, апостолів, пророків, янголів, святих. Кілька віршів написано на морально-дидактичні теми, інші — про сонце, місяць, про різні місяці року, про жнива і про погоду, про мороз і вітер, про музику і спів тощо. Більшої виразності автор досягає у патріотичних віршах, де йдеться про боротьбу з турками і татарами.Твори написані за правилами шкільної польської поетики — це здебільшого одинадцятискладові вірші з цезурою посередині, обсягом від двох рядків до кількох сторінок, із парним римуванням, алітераціями тощо. Були тут і так звані фігуральні вірші з означенням хреста, але без ніякого змісту.

3. ОРНАМЕНТАЛЬНИЙ СТИЛЬ — стиль, характерний для літератури Київської Русі XII ст. Його основними ознаками є мозаїчність, використання старого матеріалу як прикраси нового твору, вільне зміщення в часі, смілива зміна теми, включення до оповіді численних відгалужень від основної теми, символічність відтворення дійсності тощо.

Творам, написаним у XII ст., притаманні нагромадження прикрас, гіперболізація, протиставлення, ускладнений синтаксис, яскрава ритмізація мови. У них цінується не дотримання традицій, а новації.

Ознаки орнаментального стилю чітко проявилися в проповідях Кирила Туровського, Климента Смолятича, Серапіона та ін., у «Києво-Печерському патерику», в літописах (Галицько-Волинський, Київський), молитвах і навіть у юридичних пам'ятках.

Найвизначнішою пам'яткою, в якій орнаментальний стиль відбився з найбільшою повнотою, є «Слово о полку Ігоревім». Із цим стилем пов'язане так зване «плетеніє словес».

Елементи орнаментального стилю «відновилися» в творчості українських і російських письменників першої третини XX ст. (Г. Михайличенко, М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Яловий, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, Андрій Бєлий, О. Ремізов, Вс. Іванов, Б. Пільнякта ін.).

4. Дальша еволюція української ораторської творчості, як і всієї української літератури та культури взагалі, пов'язана з розвитком освіти, зокрема з діяльністю Києво-Могилянської академії. На зміну старій пропові­ді греко-слов'янського типу приходить нова, що орієнтується на західноєвропейські зраз­ки. Кінець XVI і перша половина XVII ст. на Україні характеризуються боротьбою ук­раїнського народу проти католицької екс­пансії та унії за зміцнення православ'я, що в тих умовах означало, власне, пропаганду патріотизму, утвердження етнічної та дер­жавної цілісності українського народу. У XVII ст. релігія на Україні ще зберігає статус пануючої форми

5)Збірка «Байки Харківські». погляди письменника на жанр. — Відомо, що збірка " Байки харківські" складається з 30 творів. Перші 15 байок письменник написав у період 1769—1774 років, живучи " в лежащих около Харькова лесах, полях, садах, селах, деревнях и пчельниках". Другу половину (теж 15 байок) він створив у селі Бабаях поблизу Харкова. Всю збірку він подарував своєму приятелеві Опанасу Ланкову, в супровідному листі до якого висловив, крім того, цікаві міркування про жанр байок і притч. Оригінал збірки, на жаль, не зберігся. З численних списків, які робилися різними людьми в останній чверті XVIII та в XIX ст., до нас дійшло тільки три.А вперше надруковані " Байки харківські" були у 1837 році в Москві. Основну групу байок Сковорода присвятив прославленню суспільно корисної, " сродної" праці, розвинувши таким чином своє філософське вчення. Основну групу байок Сковорода присвятив прославленню суспільно-корисної, " сродної" праці, відповідної природним покликанням здібностями людини.У своїх байках Сковорода алегорично висловлює основні ідеї своєї філософії: ідею сродної праці, необхідність цінувати духовне вище за матеріальне, ідею самопізнання та духовного вдосконалення людини, роздуми над проблемами виховання та самої сутності людського життя. Це такі важливі питання! Як же філософ зміг втілити їх в такому, на перший погляд, розважальному жанрі, як байка? Насамперед він майстерно добирав сюжети для своїх байок. В образах тварин, птахів, рослин ми одразу ж впізнаємо певні риси людської вдачі, певні типи людей. Тому читач отримує одразу «два в одному»: і цікавий сюжет, і повчальний зміст. Для досягнення більшого виховного ефекту Г. Сковорода ділить байку на дві частини: в одній він викладає сюжет, у другій — мораль до цього сюжету, пояснення та підтвердження тих думок, що вже самі напрошуються в уважного читача. Повчальну частину сам письменник назвав «сила». І дійсно, байки Сковороди мають надзвичайну силу: силу очищувати людей, змінювати на краще їхні душі, виправляти їхні життєві принципи...

6)Вертепна драма., її своєрідний характер. Редакції вертепної драми, дві її частини. Мотиви і образи.. Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр. Найранніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай " ходити з ляльками" відомий ще з 1573 р. Вертепні драми були найбільш популярні у другій половині XVIII ст., зокрема в період занепаду Києво-Могилянської академії. Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну і світську і розігрувалась у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховому будиночку, який носили колядники. Драматичною основою вертепу є легенда про народження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських немовлят. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. Вертепна вистава виразно поділяється на дві частини: релігійну та світську (трагічну і комічну). Це виявляє зв´ язок з колишньою академічною виставою, що складалася з серйозної частини й інтермедій.Друга частина (світського характеру) виконувалася на нижньому поверсі й була слабо пов´ язана з попереднім сюжетом (лише чорт грав у двох діях). З-поміж персонажів діяли Дід і Баба, уніатський священик, селянин Клим з козою, шинкар-еврей з жінкою, шляхтич з полькою і слугою та ін. У вертепних виставах переважають мотиви соціального характеру, народнесвітострийняття. 7)Драматичні твори комедійного х-ру. Інтермедії з Дернівського збірника, їх стиль, зміст, дійові особи. Комізм в інтермедіях. Давня драматургія в школі. Інтерме́ дія — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави. Близькі за часом свого виникнення до найраніших інтермедій є інтермедії з Дернівського збірника. Більшість цих інтермедій має анекдотичний характер; Дійові особи інтермедій Дернівського збірника — українські селяни, цигани, євреї, студенти.Проте ці інтермедії відзначаються дуже жвавою, хоч і грубуватою дією і, безперечно, викликали великий інтерес тогочасного глядача. Дія цих інтермедій будувалася здебільшого на забавних, звичайною розв’язкою яких була бійка персонажів. В деяких інтермедіях Дернівського збірника ми знаходимо ситуації, подібні до тих, які є в інтермедіях польських. Не тільки в інтермедіях Дернівського збірника, а і в інших українських інтермедіях, як і в деяких польських і російських, виступає фігура єврея. Однак єврей тут є не стільки представником своєї національності, скільки представником експлуататорського прошарку: він постійно виступає або орендарем, або шинкарем. У Дернівському збірнику виділяються третя і четверта інтермедії, в одній з яких фігурують німець і хлоп, а в другій — козак, поляк і німець. 8) Ознаки класицизму. Творчість Некрашевича. Класицизм - напрям в європейській літературі і мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст Класицизм прагнув протиставити загальному відчуттю хаосу буття облаштованість мистецтва. У нормах і правилах естетичної творчості класицисти бачили засіб подолання розбіжностей дійсності. Проголошувався принцип правдоподібності, але цей принцип сприймався не як правдиве відтворення життя, а як відтворення прекрасної природи. В протилежність ускладненню образу і стилю, властиве бароко, класицизм хоче досягти простоти і зрозумілості.
Складні явища дійсності ніби розкладаються на простіші; трагічне і комічне, високе і низьке не стикаються в одному суперечливому образі, як у бароко, а розходяться в різні жанри. «Високими» жанрами вважалися трагедія, ода, епопея, «низькими» - комедія, байка, сатира. Високі жанри за звичаєм зверталися до античних міфологічних сюжетів, зображували піднесено-героїчні ситуації, в яких діяли благородні герої.
А комічні жанри відображали сучасність, їх персонажі були демократичніші. Але і одні, і інші ставили перед собою завдання «повчати, розважаючи». Усі жанри підкорялися певним правилам, особливо строгим для драматичних жанрів. Ці правила полягали в дотриманні трьох єдності: єдність місця, єдно. Іва́ н Гео́ ргійович Некраше́ вич — поет і проповідник другої половини XVIII ст. Народився близько 1742 р. у селі Вишеньки (нині Бориспільського району на Київщині) в родині священика. Закінчив Києво-Могилянську академію, був священиком у рідному селі. Останні відомості про Некрашевича маємо з 1796 р., коли новий київський митрополит призначив його своїм намісником.Зберігся рукописний збірник кінця XVIII ст. — автограф поетичних творів і проповідей (українською і латинською мовами) І. Некрашевича, описаний у вид.: Перетц В. Я. Историко-литературные исследования и материалы. Из истории развития русской поэзии XVIII в. Спб., 1902, т. III, с. 377 — 383. У другій частині цієї праці (Приложения) на е. 152 — 168 надруковано вісім поетичних творів І. Некрашевича за описаним автографом. 9)Перекладні повісті в ДУЛ… Великою популярністю у часи Київської Русі користувалися не тільки церковні, а й світські перекладні твори оповідального характеру. Як і більшість інших пам'яток, перекладні повісті в найдавніші часи перейшли до нас безпосередньо з Візантії, перекладені на староруську мову в середині XI ст., у добу Ярослава Мудрого, або через посередництво Болгарії. Однією з найдавніших повістей, перекладених безпосередньо на Русі, була також повість про Варлаама й Йоасафа, дуже близька до творів житійного жанру. Перекладна оповідна література Київського періоду своєю загальною тенденцією в основному не розходилась із загальним напрямом іншої перекладної літератури, що поширювалася в ті часи на Русі. Цікавий зміст перекладної повісті поєднується з релігійно-повчальною тенденцією, що проникала до неї більшою або меншою мірою навіть і тоді, коли самий сюжет і персонажі не давали для цього достатнього приводу. В деяких випадках, як, наприклад, в «Олександрії» або повісті про Акіра, повчальність в дусі християнської моралі посилювалась вже спеціально на руському грунті, і світський своєю формою і своїми джерелами твір ставав, певною мірою, знаряддям церковної пропаганди.

10)Вірші 40-50рр. Кінець 30-х — перша половина 40-х років характерні для української поезії дуже вагомими, якщо не етапними, подіями. З'являються збірки «Думки і пісні та ще дещо» (1839) А. Метлинського, «Українськії балади» (1839), «Вітка» (1840) М. Костомарова (перші індивідуальні збірки віршів в українській літературі), далі — «Кобзар» (1840) та поема «Гайдамаки» (1841) Т. Шевченка, альманахи «Ластівка» (1841), «Сніп» (1841), «Молодик» (1843, ч. 2), в середині 40-х років, ймовірно, збірка віршів В. Забіли, перше повне видання «Енеїди» (1842) І. Котляревського, збірки західноукраїнських поетів «Мотиль» (1841) Р. Моха, «Ріепіа» (1842) та «Ukrainky» (1844) Т. Падури. На ці кілька років припав новий потужний поштовх на шляху створення української літератури, становлення літературного процесу. 50-ті роки підтримали інтенсивність літературних виявіву царині поезії. Виходять збірки «Півкопи казок» (1850) С. Осташевського, «Руський соловій» (1851) М. Нодя, «Байки і прибаютки» (1852) Л. Боровиковського, «Думки на могилі» (1854) П. Огієвського-Охоцького, «Що було на серці» (1855) О. Афанасьєва-Чужбинського, «Українська квітка» (у двох випусках, 1856, 1857) О. Шишацького-Ілліча, «Бандура» (1858) Т. Думитрашка, «Мова з України» (1858) С. Метлинського, «Poezyi matoruskii'» (у трьох томах, 1858) Л. Венглинського, «Поспіви і розмови» (1859) С. Петраченка, поеми «Скит Манявський» (1852) А. Могильницького, «Жабомишодраківка» (1859) К. Думитрашка. Помітної активності набуває літературне життя у Західній Україні, де з'являються альманахи «Весна» (1852), «Дірвак з-над Сяна» (1852), продовжує виходити «Зоря галицька» (1848—1857), існують інші видання. З публікацій у періодиці на теренах України стає відомим поетичний доробок Л. Глібова, М. Максимовича, О. Духновича, Є. Згарського, П. Костецького, П. Леонтовича та багатьох інших.

11)Доісторична доба її ознаки (за Чижевським). Перекладна література К.Р З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Язичницька Русь, як і інші країни, що прилучилися до християнства, повинна була насамперед скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Як і оригінальна, перекладна література на давньоруському грунті протягом свого побутування піддавалася найчастіше процесові редакційних переробок і разом з тим органічно включалася в загальний літературний потік, що стирав грані між чужим і своїм. Між іншим, деякі літературознавці перебільшували значення перекладної літератури, чим знецінювали оригінальну літературу Київської Русі. Основою, на якій виникла і розвивалася оригінальна література східних слов'ян часів Київської Русі, була не перекладна література, а тогочасне реальне життя, високий рівень матеріальної і духовної культури, народна поетична творчість та народна мова наших предків.З прийняттям християнства Київська Русь отримала здебільшого у староболгарських перекладах з грецької біблійні книги — старозавітні, які розповідають про долю давньоіудейського народу, й новозавітні, пов'язані з початковим періодом християнства. І ті, й ті мали в собі різноманітний матеріал легендарних і міфологічних переказів, народних повір'їв, юридичних порад, релігійної публіцистики, епічних та ліричних творів релігійного і світського характеру, історичних творів, написаних тільки на переказах, вірогідність яких мінімальна, як мінімальна вірогідність авторства окремих частин Біблії. Увесь цей матеріал відзначається винятковою суперечливістю і неузгодженістю, головним чином тому, що біблійні книги складалися протягом довгого часу — від першого тисячоліття до нашої ери і кінчаючи III ст. нашої ери.

12) «Сад божественних пісень» Г.С. основні мотиви, образи збірки…

За жанровими ознаками " Сад божественних пісень" можна вважати збіркою духовної лірики. Кожна із " пісень" збірки мала мелодію, складену самим автором. Беручи в основу кожної пісні " зерно" із Святого Письма, Сковорода лише у небагатьох творах дотримувався наперед заданого мотиву, він обробляв тему по-своєму, спирався на літературну і народно­поетичну традиції.
Сковорода — один із перших українських поетів, що звернувся до пейзажної лірики і почав оспівувати красу рідної природи. Його пісні " Весна люба, ах, прийшла!..", " Гей, поля, поля зелені" і " Гей ти, пташко жовтобоко" не втратили і нині свого естетичного значення, за розумінням і принципами художнього відтворення картин природи близькі до нової української поезії.
І в поезії Сковорода залишився філософом — її пронизують роздуми про смисл людського життя, істинне щастя, доброту, чесність, ненависть до тиранії. Вище над усе поет-філософ ставив свободу. Оспівуючи свободу у вірші " Ое ІіЬегїаІе", він прославив " отця вольності" Богдана Хмельницького, керівника визвольної війни.Мотиви свободи і щастя у книжці Сковороди " Сад божественних пісень"
Сковорода був видатним філософом-гуманістом. Його творчість починаючи з циклу " Сад божественних пісень", пройнята ідеєю людської рівності; критикою паразитизму експлуататорських класів, любов'ю до " людей праці", полум'яним патріотизмом.
Високі моральні якості людини виявляються у добрих вчинках. А добрі вчинки - в мудрості, бо й сама мудрість є джерелом усіх доброчесностей. Тому збірка " Сад божественних пісень" є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора. Мислитель добре розумів убогість і станову обмеженість панівної феодальної моралі, бачив, що істини феодалізму є бар'єром на шляху розвитку людини, її природних здібностей і талантів. Г. Сковорода дійшов висновку, що щастя треба шукати в нас самих. Усякий мусить пізнати свою натуру, свої нахили. І щастя можна придбати, будуючи життя на вічному, а не на тлінному. Український мислитель у збірці багато уваги зосередив на думці, що людина повинна бути вільною, щоб реалізувати свої можливості. Свобода - це вищий дар і благо людини, вони притаманні їй самій за самою природою речей, але через злу волю відняті в неї гнобителями та експлуататорами. Сам Сковорода свободу називав " головною мірою" у своєму житті; вважав це основною метою, до якої повинні прагнути трудящі люди. Бо кожен мусить бути гідним свого справжнього призначення - творити своє власне і загальне щастя.

13) Доба бароко, її ознаки. Творчість Радивиловського.

Баро́ ко (від порт. barroco і далі ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живопису, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі кінця 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансем, йому спадкує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалася справжня поши Анто́ ній Радивило́ вський (? — † 1688) — український церковний діяч і письменник. рення європейської цивілізації на інші континенти. Закінчив Києво-Могилянську колеґію, був архідияконом Чернігівської катедри, від 1656 проповідник, від 1671 — намісник Києво-Печерської лаври, від 1684 — ігумен Миколаївського монастиря у Києві.

Автор двох збірок проповідей: «Огородокъ Маріи Богородицы» (1676) — слова на важливіші свята та про окремих святих, між ними про Антонія і Теодосія Печерських та про князя Володимира; «ВЂнецъ Хрістовъ зъ проповЂдій неделныхъ…» (1688) — слова на неділі усього року, гравюри до книги виконав Іван Реклінський. В окремих проповідях зачіпав актуальні питання тогочасної дійсности, серед іншого тяжке становище селян і жінок, використовуючи сюжети, приклади й притчі з популярних тоді збірок «Римські діяння», «Велике Зерцало» й інших.

14) Феофан Прокопович та його драма " Володимир "
I. Феофан Прокопович - один із яскравих представників стилю бароко в українській та світовій літературі. (Бароко - стиль у мистецтві й літературі ряду країн XVI-XVIII століть, який характеризується урочистістю, пишністю, складністю, підвищеною мальовничістю. Українське бароко тісно пов'язане з козацтвом, із життям верхівки тогочасного суспільства. Ф. Прокопович - письменник та просвітитель кінця XVII - початку XVIII століття.)
II. Трагікомедія " Володимир" Феофана Прокоповича - перша історична драма на вітчизняному матеріалі.
1. Історія написання твору. (Драма написана в 1705 році. Головна тема - хрещення Русі князем Володимиром і боротьба з невігласами жерцями, неуцтвом, реакційним духовенством.)
2. Будова п'єси. (Написана силабічним 13-складовим віршем, складається з п'яти актів, прологу й епілогу.)
3. Політична спрямованість драми. (П'єса пройнята мотивом боротьби неуцтва та просвіти. Використовуючи релігійно-історичний сюжет, Прокопович наголошує на прогресивних ідеях, яку несла освіта. У п'єсі - спроба показати психологічний конфлікт у свідомості Володимира, його вагання й утвердження нової віри. В особі Володимира - окремі риси діяльності Петра І, його реформ.)
III. Значення п'єси " Володимир" Ф. Прокоповича. (П'єса служила пропаганді реформ Петра І. Вона сповнена ідей суспільно-політичного протиборства часів Ф. Прокоповича.)

15) Доба монументального стилю, її ознаки. «ПМЛ»

Вивчаючи історію української літератури та її стилів, Дмитро Чижевський ввів поняття " монументального" (період Київської держави) і " орнаментального" стилів. Обидва ці поняття мають безпосередній стосунок до містерійної форми, адже великій, масовій державній містерії завжди притаманні риси монументальності. Адже монументальності - " цій простій або іноді навіть безпорадній композиції відповідає і простота синтаксична", в той час як ознаками " орнаментального" стилю є самоцільність, здрібнення тематики творів, нагромадження прикрас тощо. " Підстава для цього, - на думку Д.Чижевського, - не лише " здрібнення" самої політики, самих подій, а також перевага орнаменту над ідеєю та змістом твору". Монументальний стиль був до вподоби усім часам, отож ним і хизувалися. Так, Гнат Юра писав про стиль очолюваного ним театру: " Преса та критика того часу визначали стиль театру ім.І.Франка як стиль " монументального реалізму". Нас цікавить у даному випадку не просто епітет, доданий до слова " реалізм", цілком у дусі тодішніх мистецьких визначень, а те, що критика вірно бачила наше прагнення бути театром зрозумілим, правдивим, реалістичним"; " далі у тезах я обґрунтовано визначив творчий напрямок Театру імені І.Франка як монументальний пролетарський реалізм, який театр і запроваджує зараз у життя".

16) Громадська лірика 18 ст. її зміст, проблематика, стиль. Твори Падальського, Пашковського..

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика — найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. " Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття".1 Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко (" Вірші в прозі" І. Тургенєва, " Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами" Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ятського).

17) Доба орнаментального стилю. Відображення історичних подій на Русі в «Київському літ.»

Вивчаючи історію української літератури та її стилів, Дмитро Чижевський ввів поняття " монументального" (період Київської держави) і " орнаментального" стилів. Обидва ці поняття мають безпосередній стосунок до містерійної форми, адже великій, масовій державній містерії завжди притаманні риси монументальності. Адже монументальності - " цій простій або іноді навіть безпорадній композиції відповідає і простота синтаксична", в той час як ознаками " орнаментального" стилю є самоцільність, здрібнення тематики творів, нагромадження прикрас тощо. " Підстава для цього, - на думку Д.Чижевського, - не лише " здрібнення" самої політики, самих подій, а також перевага орнаменту над ідеєю та змістом твору". Монументальний стиль був до вподоби усім часам, отож ним і хизувалися. Так, Гнат Юра писав про стиль очолюваного ним театру: " Преса та критика того часу визначали стиль театру ім.І.Франка як стиль " монументального реалізму". Нас цікавить у даному випадку не просто епітет, доданий до слова " реалізм", цілком у дусі тодішніх мистецьких визначень, а те, що критика вірно бачила наше прагнення бути театром зрозумілим, правдивим, реалістичним"; " далі у тезах я обґрунтовано визначив творчий напрямок Театру імені І.Франка як монументальний пролетарський реалізм, який театр і запроваджує зараз у життя".

18)Початок драматургії. Шкільне походження драми і її напростіші види. Бароковий х-тер драматургії. Зах.євр. впливи. Алегоризм. На ХУІІ ст.припадає утвердження в українській літературі драматичних жанрів. Драматичні твори писалися з освітньою і виховною метою. Авторами, як правило, були викладачі поетики, виконавцями – учні, глядачами – всі члени колегії.Шкільна драма спочатку мала в основному педагогічне призначення – вчити студентів акторському мистецтву. Але вона також послужила також основою виникнення шкільного театру.Основи теорії драматичних жанрів розроблялися в курсах поетики, що читалися в Києво-Могилянській колегії. Правда, в ранніх поетиках про драму говорилося мало, в курсах кінця ХЦІІ ст. – більше, а в поетиці Ф. Прокоповича.У вченні про поетичне мистецтво загалом поетики визначали поезію як уміння відображати, наслідувати у віршах людські дії, словесно копіювати якісь речі, природу і т.д. Застосовуючи теорію наслідування до драми як одного з родів поезії, поетика вчила, що наслідування нещасливих дій видатних людей творить трагедію, а наслідування дій простих людей – комедію.Викладачі поетики були зобов’язані не лише читати теоретичний курс, але для ілюстрації писати драми і вставляти їх силами студентами.Спектаклі відбувалися або на сцені колегії або просто неба, на майдані, перед широкою аудиторією.Дія одного могла приходити одночасно на землі, в пеклі і раю. Пекло умовно позначалося нижньою частиною кону, куди вели східці. Підвищення означало рай. Були також декорації, реквізит, костюми. Застосовувалися театральні ефекти – видові, звукові. На сцені також з’являлися птахи, звірі, дракони, мерці. Всі ролі виконували хлопці.Українська шкільна драма ХУІІ ст. розвивалась на певних традиціях. Вона розвинулась на основі середньовічної духовності західноєвропейської драми, а також була продуктом шкільної освіти. Західноєвропейські літературні драми ілюстрували біблійні оповідання і виконувалися спочатку як частина відправ у церкві. У ХІІ-ХІУ ст. літургічна драма переноситься з церкви на майдан.Розвиток середньовічного західноєвропейського театру припинився вже з середини ХУІ ст. Та його традиції підхопили єзуїти.

19)»Повчання» В. Мономаха

Не всім творам староукраїнської літератури судилося дійти до наших часів. Те, що дійшло до нас - це тільки одна частина давньої творчості. Багато давніх рукописів утратилося в часи татарського лихоліття, в добу першої Руїни. Разом із занепадом монастирів, у яких головним чином процвітала літературна праця, й де в основному збереглися книги, втратилося також багато давнього письменства. Все ж таки те, що дійшло до нас, є свідоцтвом розмаху, творчої сили і таланту давніх письменників. Яскравим прикладом оригінальної творчої праці є “Повчання Володимира Мономаха дітям”. Цінним “Повчання” є з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах – одна з найвидатніших постатей у княжих часах – був сином дуже освяченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов: “Чого не вмієте, тол того учіться, так же як отець мій. Удома чинячи, він зумів знати п’ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, - так висловився у “Повчаннях...” Володимир Мономах.

Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок до освіти.

Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Константина ІХ Мономаха.

На київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р. й залишив після себе світлу пам’ять, як розумний князь і добрий організатор.Володимир Мономах писав “Повчання дітям” з яким тісно в’яжеться лист до князя Олега. У ньому просить відіслати йому тіло сині Ізяслава.

Своє “Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слава: “Сидячи на санях (тобто готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 р.

Якщо взяти зміст “Повчання дітям”, то у тому можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої – сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: “Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватись присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати усі обов’язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого, “бо знагла людина погибає”.Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. ”Що вмієте, - закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині “Повчань...” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди і небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нещадним, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з, власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить “Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

При написанні “Повчання...” користувався Володимир Мономах “Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як “Повчання синам Ксенофонта” та “Повчання синові Феодори”, що ввійшли з збірник князя Святослава.

У світлі поряд і вказівок “Повчання...” та весь зріст стає перед нами постать самого автора. Він являє собою ідеал християнського лицаря та взірець тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій – хрест.

Його лицарська вдача проявляється в тих його порадах і вказівках, у яких каже своїм синам терпеливо витримувати незручності воєнних походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, коли згадує свої походи проти половців та пригоди на полюванні.Поруч із тим Володимир Мономах – приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами і сиротами, що вважає священним обов’язком бути гостинним, що вжитті керується засадами християнської релігії або мимохідь посувається порівняння того постаті з постаттю Карла Великого.

Любовна лірика 18 ст. Жанр тематика любовних віршів…20)Любовна лірика ХVІІІ ст. Жанр і тематика любовних віршів, провідні мотиви. Фразеологія і стиль. Зв’язок із народною творчістю.

Любовна лірика. Ця тематична група лірики, у якій ідеться про сердечні переживання, не була притаманною тогочасній літературі. Шкільна поетика не визнавала цього жанру, але в уснословесній творчості він розвивався

і задовольняв смаки та настрої людей. Давня українська література тривалий час не культивувала

любовної тематики через пропагування християнської моралі з її упередженим ставленням до стосунків чоловіка

і жінки, намаганням виховувати аскетизм та надмірну скромність у почуттях. У XVIII ст. ситуація кардинально

змінилася, про ш; о свідчить значна кількість рукописних збірників віршів та пісень, у яких було

більше любовних віршів, з ’являлися твори, які відрізнялися від шкільної лірики щирістю емоцій, природністю

форм/

Мотиви любовної лірики того часу різноманітні: щасливе і нещасливе, нерозділене кохання, любовна туга закоханих, розлука. Кохання поставало, мов стихія, яка змушувала ліричних героїв мучитися, страждати.Теми кохання поєднували із темами родинного життя, наприклад безрадісне життя з нелюбом.За ритмікою та образністю вірші про кохання близькі

до народної пісні: мелодійність, постійні епітети, зменшувально-пестливі форми лексики, звертання до

сил природи, контрастна колізія (щасливе — нещасливе кохання):

21) «Слово про закон і благодать» Іларіона. Кирило Турівський і його слова.

«Слово про закон і благодать», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

22) Розвиток інтермедії до драм Довгалевського.

Як правило, до шкільних драм додавались інтермедії чи інтерлюдії — побутові гумористичні сценки, котрі йшли як окремі невеличкі вистави в антрактах між діями драми чи трагедії. Сюжетна основа інтермедії, звичайно, фольклорна (народні жарти, анекдоти, прислів'я, побутові подробиці). Завданням інтермедій було розвеселити, розважити глядача, втомленого від напруженої дії «серйозного» драматичного твору. І яка іронія долі: автори надавали найбільшої уваги шкільним драмам, а їх слухали неохоче (тому життя цих п'єс було короткочасним), інтермедії ж були для авторів чимось другорядним, а глядач йшов на виставу не раз саме заради неї. Найбільшим успіхом у глядачів користувались інтермедії до драм Митрофана Довгалевського та Георгія Кониського — напевно, тому, що їхні теми були близькі й зрозумілі простолюдинам. Так, до нашого часу збереглися по п'ять інтермедій з великодніх і різдвяних драм Митрофана Довгалевського й Георгія Кониського. Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон»), пародіювали обряди й повір'я (перші інтермедії до п'єс М. Довгалевського та Г. Кониського), зображали народний побут («Пиворізи»). Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль. Прикладом може бути третя інтермедія до різдвяної драми Довгалевського. У ній козак, що повернувся з турецької неволі, і москаль (солдат російської армії) спільно карають польського пана за жорстоке поводження з селянами та його бундючне нахваляння «огнем і мечем» підкорити всю Україну. Саме з інтермедії бере свій початок український театр. Його зародження відбувалося на початку XVII ст. В інтермедії звучать гострі соціальні мотиви., важка доля українського селянства, нужденне і безпросвітне життя…Одним з найважливіших досягнень авторів українських інтермедій 17-18 ст. є правдиве зображення дружби і взаємоповаги між трудовими народами, насамперед між українським, російським, білоруським. Інтермедії засвідчили тісні зв’язки літ-ри і фольклору. Авторами інтермедій здебільшого були студенти.

23)Г. Смотрицький «Ключ царства небесного»

Виступаючи проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український і білоруський народи, Г. Смотрицький засуджував політику полонізації, спрямовану на соціальне і національне гноблення українського народу. Ці мотиви особливо гостро звучать в його праці " Ключ царства небесного", яка написана у відповідь на книгу ректора єзуїтської Ярославської колегії Бенедикта Гербеста " Докази віри римської церкви. Історія грецького рабства заради єдності". На противагу католицькому експансіонізмові Г. Смотрицький в дусі реформаційних ідей виступив з обстоюванням рівних відносин між віруючими у ранньохристиянську епоху, гостро критикував католицьку церкву, на вершині якої стоїть уподобаний до Бога, відірваний від пастви і навіть від інших ієрархів своєї церкви папа. Подібний церковний устрій він називав " богопротивним человекобожием", " идолопоклонством". Цьому устрою Г. Смотрицький протиставляв рівність взаємовідносин ієрархів і пастви як рівноправного союзу віруючих.

24) Сатира 18 ст. Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами.. Жартівливі та сатиричні пісні. Поетичний геній українського народу протягом століть створив неперевершені художні цінності, серед яких по праву чільне місце належить народній пісні в усій її жанровій різноманітності. М. Добролюбов зазначав: у народній поезії вилилась уся доля, «весь справжній характер України, все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим». Віками український народ відстоював свою незалежність. Його історичні шляхи позначені кровопролитними битвами з іноземними загарбниками та виснажливою соціальною боротьбою проти місцевих гнобителів. У цій непримиренній довготривалій боротьбі народ виявляв героїзм і рішучість, оптимізм та волю до перемоги. Це формувало дійову вдачу, вимагало віри у власні сили, глибоко розвивало критичне світосприймання. Внаслідок цих та багатьох інших чинників одним із вагомих складників національного характеру українців став сміх і вужче — гумор, як своєрідний засіб народного духовного утвердження й самозахисту. Гумор і сатира властиві багатьом жанрам усної народної творчості. Казки і пісні, анекдоти і перекази, загадки і частушки, прислів'я та приказки, бувальщини сповнені невичерпним сміховим колоритом, цілою гамою найрізноманітніших відтінків сміху — від лагідної усмішки, дружнього необразливого жарту, дотепного й веселого кепкування, доброзичливої критики до саркастичного висміювання, злої іронії, дошкульного глузування, нищівного засудження й спопеляючого заперечення. Пісні цього різновиду фольклору в гумористично-розважальній і сатиричній формах відображають побут, національний характер і світогляд народу, його етичні, естетичні уподобання і оптимізм. У них знайшли яскравий вияв найсвітліші ідеали волелюбного народу-трудівника. Перлини сміхової народної творчості охоплюють обрядову і необрядову поезію; нині побутують переважно словесно-музичні твори необрядові. Виникнення жартівливих пісень відноситься до часів формування календарно-обрядової поезії слов'ян. Багатства українських гумористичних і сатиричних пісень складалися впродовж століть і нині продуктивно поповнюються. Вони мають чимало спільного з гумором і сатирою російського та білоруського, а також всіх інших слов'янських народів. Соціальна тканина народної сміхової творчості, як правило, національно забарвлена, що зумовлено не лише мовою, не лише самим предметом зображення, а й своєрідним віддзеркаленням у творах національних особливостей народу, його психіки, художніх традицій — насамперед фольклорних. Національна специфіка гумору є історично змінною, рухливою, вона обумовлюється прогресом світогляду народу та змінами в його історичному житті

25) Інтерме́ дія (лат. intermedius — проміжний, середній) — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави.

В європейському театрі пережила кілька видозмін — від коментувань Дияволом і Богом попередньої дії, інтерпретації античних сюжетів до музичних і танцювальних номерів інтерлюдій.

В українській драматургії 17-18 ст., де в основному експлуатувалися старо- та новозавітні сюжети, які не давали можливості адекватно й оперативно реагувати на тодішні суспільно-політичні події, інтермедія віддзеркалювала дійсність, починаючи з 17 ст.: зафіксовано міжнаціональні стосунки, конфесійні проблеми тощо. Збереглося понад 50 інтермедій, зокрема Митрофана Довгалевського та Георгія Кониського. Інтермедії лягли в основу української побутової драми, комедії.

До найдавніших українських інтермедій належать інтермедії, що їх додано до драми Якова Гаватовича. В 1619 р. виставив він на ярмарку в Кам’янці Струмиловій, який припадав на свято Іоана Хрестителя, польську драму на тему смерті того святого. До драми додав автор дві українські інтермедії — «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон».

«Продав кота в мішку». До Стецька, що йде з горшками, приступає Климко. Хоче найнятися в Стецька на службу та питає його, що йому буде варити. Стецько хоче знати, що Климко вміє робити. Климко хвалиться, що знаменито полює на звірів. Ось і тепер зловив лиса й хоче його продати. Після торгу купує Стецько звіра. Климко відходить, обіцяючи незабаром повернутися. При тім забирає горшки й одежу Стецька. Стецько розв’язує міх, з якого вискакує кіт. Стецько в розпуці:

Вертається Клим, перевдягнений в іншу одежу, накриває горшки свитою й присипає травою. Коли Стецько докоряє йому за обман, Климко показує на горшки і запевняє, що то лежить обманець. Радить його вибити палицею. Стецько б’є палицею власні горшки.

«Найкращий сон». Максим і Грицько з Городка продали на ярмарку волів. Вертаються додому. До них пристає в дорозі Денис із Кам’янця-Подільського. Всі троє вже почувають голод, але не мають що з’їсти. Чують запах пирога. Зачинають шукати і знаходять один пиріг. Хитрий Денис радить покластися спати. Кому найкращий сон присниться, той з’їсть пиріг. Максим і Грицько кладуться спати. Тоді Денис скоро з’їдає пиріг і будить товаришів. Просить розказати, що кому снилося. Максим розказує, що був у небі й розкошував при небеснім пирі. Грицько оповідає, що бачив у сні пекло й пекельні муки. Тоді Грицько говорить, що і його ангел заніс на небо і він бачив, як Максим радувався там при небеснім бенкеті; йому ж, Денисові, казав з’їсти пиріг. Потім ангел завів його в пекло, де Грицько кричав: «Не побачиш мене ніколи вже! Йди і з’їси пиріг». От він і з’їв. Максим і Грицько сердяться, Денис утікає.

Обидві інтермедії збереглися в латинській транскрипції. Обидві мають ціну, бо мова в них народна, постаті — живі, малюнки народного побуту — свіжі.Обидві інтермедії відзначаються чітким окресленням дійових осіб. Особливо виразно відтворено образи селян – Климка і Стецька із першої інтермедії. Вони розкриваються в конкретних ситуаціях. Стецько – людина довірлива, трохи хвалькувата і наївна, легко піддається на різні умовляння. Климко ж, навпаки, спритний, шахраюватий. Аналогічно зображені і персонажі з другої інтермедії – Максим, Грицько і Денис.

Інтермедії насичені колоритним українським гумором, у їхній зміст вплетені численні елементи з різних фольклорних творів. Діалог жвавий і природний, насичений цікавими побутовими деталями, діалектизмами, які відтворюють тогочасне життя і народну мову. Зокрема, в інтермедіях описується їжа, ярмаркування тощо. Цікавими є сценки, де герої другої інтермедії Максим та Грицько розповідають про рай та пекло.

26) Худо́ жній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.Художній стиль реалізований у формі драми, прози та поезії, які у свою чергу, розподіляються на відповідні жанри. Художній стиль мовлення можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та вірогідності в зображенні подій.Цей стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.Як у всіх зазначених царинах, так і в белетристиці (красному письменстві) цей стиль, окрім інформаційної функції, також виконує естетичну: впливає засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття й волю читачів, формує ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

27)Літописи як видатні історико-літературні пам’ятки.

Літо́ пис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки». Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV-XVIII ст. частина пишеться латинською. В українській історіографії закономірним наслідком «рибаковщини» стало те, що статусу історичного джерела набув так званий «Літопис Аскольда» – нібито пам’ятка IX століття, «відроджена» завдяки Михайлові Брайчевському. Захоплені цитації з неї віднедавна можна надибати не тільки в науковопопулярній та навчальній, а й у фаховій літературі. Це спонукає продовжити обговорення природи, прийомів і механізмів «відкриття»/«конструювання» національних прадавніх пам’яток (а власне, фальсифікації історичних джерел), започатковане в «Критиці»*.
Рибаков виділив вісім уривків Никонівського літопису як буцімто фраґменти «Літопису Аскольда», оповідь якого, на думку історика, охоплювала трохи більше, ніж два десятиліття від гаданого хрещення русів 867 року до загибелі князя від руки нормана. 1975 року Михайло Брайчевський заходився шукати інші фраґменти літописних зведень, що походять із «Літопису Аскольда», й запропонував власну реконструкцію, вперше опублікувавши її на сторінках популярного київського часопису «Київ» (1988, №2) і потім оформивши її як наукову монографію «Літопис Аскольда» (Київ, 2001). Вона ввійшла також до першого тому антології з претензійною назвою «Тисяча років української суспільнополітичної думки» (2001).
Реконструюючи «Літопис Аскольда», Брайчевський дійшов висновку, щодеякі уривки з нього утворили не тільки найдавнішу частину «Повісти временних літ» та інших літописних кодексів; вони були широко використані книжниками Ярослава Мудрого при написанні епізодів, які не мають до Аскольдових часів ніякого відношення. Є два такі цикли: один з них називаємо «Ольговою леґендою», другий – «Володимировою».

28)Духовнв лірика 18ст.

Духовні вірші — віршована релігійна лірика, створювана, починаючи з XVI ст., представниками духівництва, учнями духовних шкіл, мандрівними дяками чи лірниками. За основу бралися мотиви Святого Письма, апокрифи, житія святих тощо.

Найпоширенішим жанром духовної лірики був лір.вірш реліг.філософського змісту, пронизаний роздумами, почуттями смутку, гріховності каяття. Дух.лір: 1гр. – вірші молитовно-покаянного і філософсько повчального змісту; 2гр. – лементи (плачі), вірші на жалісний погреб.

«Молитва до Христа». Яскравим зразком духовної лірики 18ст став «Богогласник» - збірка віршів церковного плану.

І. Франко(про Богогласника): «Найважливіший твір червоно-руської літератури, цикл про Богородицю, Святих, про тих хто мали умілітільний характер»

29) «Візантійська» орієнтація давньоукраїнської літератури.

Перекладні житія були в поширеній або стислій формі. Перші існували окремо або входили до складу збірників під назвою «Четьї-мінеї», тобто книг, призначених для читання з розташованим за числами місяця матеріалом; другі, що становили короткий формуляр святого, знаходили місце в «Прологах», чи «Синаксарах», «Мінологіях». «Четьї-мінеї» існували на Русі уже з XI ст., а «Пролог» — з XII ст. Виник «Пролог» у результаті співробітництва південнослов'янських і руських церковних діячів, можливо, у Константинополі, де вони могли зустрічатися. Уже в ранній редакції, крім творів про грецьких і південнослов'янських святих, є «пам'ятки» про руських святих — Бориса і Гліба, Ольгу, Мстислава, Феодосія Печерського. Згодом на руському грунті «Пролог» доповнювався широким матеріалом і ставав популярною книгою в руках релігійного читача. Сюжети його використовувалися в художній літературі XIX — початку XX ст. — у творчості Герцена, Л. Толстого, Лескова та ін.

У XI—XII ст. в окремих списках відомі були на Русі перекладні житія Миколи Чудотворця, Антонія Великого, Іоанна Златоуста, Савви Освяченого, Василя Нового, Андрія Юродивого, Олексія чоловіка божого, Вячеслава Чеського. Найбільш поширеним житієм у всьому християнському світі було житіє Олексія чоловіка божого, відомого в нас з рукопису XIV—XV ст.

Житіє Олексія, подібно до інших пам'яток давньоруської літератури, і житійної зокрема, піддавалося редакційній обробці аж до XVII ст. Житіє вплинуло на цілу низку творів нашої оригінальної літератури, лягло в основу популярного духовного вірша і драми. Зацікавлення житієм Олексія в давнину пояснюється ще й тим, що в ньому розповідалося про життя людини, яка своєю зневагою до всього того, чим жила багата, іменита верхівка, викликала симпатії тих, хто не належав до вибраного кола. Захоплював у цьому житії і загальний ліричний тон, жива діалогічна мова, ліричні плачі-монологи тощо.

На давньоруському грунті були здавна відомі і перекладні збірники коротких новел, що розповідали про який-небудь повчальний епізод з життя християнського подвижника. Збірники ці мали назву «Патериків» або «Отечників» і об'єднували повісті про аскетів, пустельників або про такі події і життєві випадки, очевидцями яких були ці пустельники. Елементи зацікавлення, анекдотизму і наївного марновірства, що перепліталися тут з побутовими епізодами суто світського характеру, сприяли широкому розповсюдженню цих повістушок, що увібрали матеріал іноді з часів язичницької міфології. У «Пролозі» було вміщено чимало патерикових легенд, чим і зумовлено його популярність. Найпоширенішими перекладними патериками на Русі були «Сінайський патерик» Іоанна Мосха, «Єгипетський патерик, або Сказание о египетских чорноризцех», та «Римський патерик». Патерикові повісті також вплинули на деякі види оригінальності книжкової літератури і навіть на усну творчість.

30) П’єса «Слово о збуренню пекла». Тема і образи твору…

Одна з кращих драм великоднього циклу. Сюжет побудований на апокрифічних легендах про 2-ге пришестя Ісуса Христа. Апокрифи – поза біблійні тексти, які були заборонені церквою. У драмі діє сам Ісус. Персонажі: Люцифер, Аджа, Ісус Христитель. Дія відбувається у пеклі. Трубай і Венера їм наказ упіймати Ісуса. Всі образи драми подані у бурлесно травестійному дусі.

«Будова драми дуже проста, але проведена логічно і вповні артистично. Дійових осіб не багато, але всі вони охарактеризовані ідеальними рисами, далеко не так шанобливо, як це ми бачимо в зах. Європейській містерії.»

31) «Слово о полку Ігоревім». Жанр, композиція, ідейний змістмі стильові ознаки… Образ Руської Землі і Ярославни.

Образ Руської землі - центральний у " Слові о полку Ігоревім". Героєм " Слова..." є не хто-небудь із князів, а руський народ. До Руської землі звернені всі найкращі почуття автора.
Автор " Слова..." змальовує безмежні простори Руської землі, рідного краю, великого й неосяжного. Руська земля для автора " Слова..." - це, звичайно, не тільки " земля" у власному розумінні слова, не тільки руська природа, руські міста, це в першу чергу народ, що її населяє. Автор " Слова..." малює мирну працю орачів, яку порушують чвари князів, він пам'ятає про дружин руських воїнів, що оплакують своїх чоловіків, загиблих у битві за Київську Русь, він розповідає про горе всього руського народу після поразки Ігоря.
Разом із тим у поняття " батьківщина" автор " Слова..." включає також і її історію. Розповідаючи про невдалий похід князя Ігоря на половців, автор охоплює події життя на території Київської Русі за півтора століття, співставляючи минуле з теперішнім.
Для автора " Слова..." образ землі ніби живий. Створюючи найвидатнішу пам'ятку культури Київської Русі, він зумів охопити всю Русь, об'єднавши в своєму описі і природу, і людей, і історію. Образ Батьківщини-страдниці важливий як у художньому, так і в ідейному задумі " Слова...": він викликає співчуття до неї у читача, пробуджує ненависть до її ворогів, закликає руський народ на її захист. Образ Ярославни у «Слові...» глибоко ліричний, пройнятий ніжністю і ласкою, овіяний думкою про мир, спокій, домашнє вогнище. У ньому втілена печаль і турбота вітчизни про своїх воїнів. Це глибоко поетичний образ жінки, уособлення подружньої вірності, моральної чистоти. Вкарбовується в пам'ять юна постать у Путивлі на валу; вся вона — чекання, тривога, вболівання і скорбота.
Ярославна постає перед нами не як княгиня, а як звичайна руська жінка, що палко любить свого чоловіка-воїна, свою батьківщину. її плач за чоловіком — це плач руської жінки, яка в особистому горі вболіває за долю не лише Ігоря, а й жаліє його хоробрих воїнів; вона згадує і успішний похід Святослава Київського проти половців. Природа ніби відгукується на її пристрасні слова — Ігор тікає з полону; йому допомагають і річка, і очерети, і різноманітне птаство. Він повертається, щоб знову захищати рідну землю.
Образ Ярославни належить до найблагородніших і найдовершеніших жіночих образів у світовій літературі. Високі людські почуття, тонко підмічені й відтворені автором «Слова...», витримали випробування часом. Пройшовши крізь віки, Ярославна хвилює і сучасного читача своєю моральною силою, благородством, чистотою.

32)Латиномовна і польськомовна поезія українських авторів 15-16ст. її зміст значення. Ренесансні ідеї

Латиномовна і польськомовна українська поезія ХУІ ст. дає матеріал для розв’язання таких важливих проблем, як Ренесанс і Гуманізм в давній українській літературі, розширення репертуару історії давньоукраїнської літератури. Це був окремий літературний масив, цілком новий за типом художнього мислення, за концепцією світу.

Новолатинські поети творили високохудожню поезію, наснажену гуманістичними ідеями. Новолатинська література була явищем загальноєвропейським, вона творила єдиний західноєвропейський літературний контекст, а латинська мова давала змогу переносити на будь-який національний грунт багатство думки і красу слова, а також була засобом проникнення в глибину віків і спілкування між народами. Поети були слугами латинського Парнасу, латинською мовою вони прагнули повідати цілому світові про свій народ та землю. Це зовсім не означає, що ця література, втопила, перемогла стару культуру; вона почала існувати паралельно, тобто створила рудимент кількашаровості в культурі. На першій порі не була навіть антагоністична до традиційної, антагонізм з’явився згодом, десь через сто років. Зробивши крен у бік європейської освіченості, Україна водночас чіпко трималася консервативного курсу, тобто продовжувала консервувати давню духовність, доки в другій половині ХУІ ст. не дійшла переконання про потребу ренесансу в питомих формах. На це були свої причини. Перша з них – потреба національного самозбереження, адже ті, що входили в систему європейської освіченості, космополізувалися, вони й мову для свого вжитку взяли латинську, отже, ніби відривалися від питомого кореня, незважаючи на те, що незмінно підкреслювали свою етнічну приналежність додатком до прізвища слова Русин, Роксоланин, Рутенець, тобто українець, тим самим зовсім не бажаючи відріктися від рідного краю.

На терені України діставали освіту „вищої міри” було ніде, тому вихідці з України здобували освіту за кордоном: у Празі, Кракові, в Падуанському і Болонському університетах, у Сорбонні, німецьких університетах. Не всі вони в Україну поверталися, дехто осідав по згаданих навчальних закладах, а в Краківському університеті зібрався був гурт українців, як студентів так і викладачів.

Найвидатніше ім’я з цього ряду – Юрій Дрогобич (Котермак, близько 1450-1494) – професор медицини й астрономії в Болонському і Краківському університетах, автор книги „Прогностична оцінка 1483 року”, виданої в Римі, в якій подано відомості з астрології й астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Видав він також трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року „Трактат із шести розділів про затемнення” (1490). Юрій Дрогобич підтримував українського першодрукаря Швайпольда Філя, учнями його були німецький поет Конрад Цельтіс, астроном Миколай Копернік; він став першим з українців, котрий почав писати латиномовні поезії, започаткувавши цим самим цілий підвид її в українській літературі. З найвизначніших індивідуальностей, що користувалися латинською мовою як літературною і впроваджували ренесансні літературні форми, особливо вирізняється Павло Русин із Кросна (близько 1470-1517) – поет, магістр Краківського та Віденського університетів, учитель словесності в Угорщині. У 1509 р. видав у Відні збірку латиномовних поезій, а у 1512 р. – вірші хорватсько-угорського поета Яна Паннонія, виховував відомих польських поетів Яна Дантишека та Яна з Вислиці. Для нього русин – „слово солодке”, і він залюбки це підкреслює. Ілля Голенищев-Кутузов назвав Павла Русина першим гуманістичним поетом України, хоч він був фактично другим таким поетом.

Друга хвиля» перекладної л-ри (15-16ст) приорітети, значення, жанри, твори, стиль.МІСЦЕ ПЕРЕКЛАДІВ В ІСТОРІЇ СТАРОЇ ЛІТЕРАТУРИ Література Київської Русі XI — XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних.

Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, і ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релігією — пануючою формою ідеології епохи феодалізму.
ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Величезна більшість пам'яток перекладної літератури в Київській Русі XI — XIII ст. має своїм джерелом літературу візантійську. Твердження це вимагає, однак, пояснень і застережень.
Візантійською літературою називається сукупність творів грецькою мовою, написаних у Візантійській імперії з IV до XV ст. і своїм складом дуже різноманітних.
Але Київській Русі Візантія давала тільки те, що вважала за потрібне імпортувати в слов'янські землі. Творів, що призначалися для верхівки візантійського суспільства, написаних прозаїками і поетами, які продовжували античну традицію в напрямі найвитонченішого формалізму і схоластичної казуїстики — цих творів Візантія не імпортувала в країни, які вона хотіла б зробити своїми культурними колоніями. Передавалось лише те, що було абсолютно необхідне для потреб нового християнського культу, або те, що своїми властивостями і змістом могло сприяти візантійській культурній гегемонії над «варварами», що їх вона «цивілізувала».Говорити про візантійський вплив на Київську Русь можна, отже, тільки взявши до уваги, що в складі перекладеної літератури приходили насамперед:

1) пам'ятки літератури староєврейської, перекладені з єврейської мови на грецьку і з грецької на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецької християнської літератури (від І до V cт. н. e.);

3) пам'ятки власне візантійської літератури.
Перекладна література, у величезній своїй більшості, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплінувати волю поборників нового релігійного культу в певному напрямі, прищеплюючи їм нові поняття, нові почуття, певну поведінку.

Літописний переказ сповіщає, що, задумавши прийняти нову віру, Володимир запросив до себе грецького проповідника. Цей проповідник, піддавши критиці всі інші релігійні культи і довівши перевагу грецької ортодоксії («православ'я»), розповів князеві про створення світу, про історію відносин між людьми й богом, а на закінчення розгорнув картину — «запону, на ней же бh написано судище господне», показав йому «одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю грhшники идуща в муки»; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого «страшного суду». Картина справила на Володимира величезне враження; зітхнувши, він, за літописним переказом, нібито сказав: «Добро сим одесную, горе сим ошюю». Так само могли впливати своєю образно-емоціональною стороною і пам'ятки перекладної літератури.
Серед них ми маємо ряд творів, що цілком належать до ділової прози і тому не входять до нашого розгляду (монастирські і богослужебні устави, збірники церковних правил — Кормча книга, Номоканон і т. ін., коментарі візантійських церковних письменників до біблійних книг тощо); далі — ряд творів щодо основного завдання теж прозових, які, проте, елементами змісту або форми можуть впливати на почуття й фантазію (історичні твори, твори про явища природи і т. ін.), і, нарешті, твори, які більше за інші відповідають теперішньому нашому уявленню про поезію і белетристику.

34) Драматургія 18ст. Розширення тем піднесення до рівня західноєвропейської драми. Драма «Милість Божа» невідомого автора. Побудова твору, його проблематика, образ, стильові ознаки.
Перші українські драми ХVІІ ст. були віршованими діалогами й називалися шкільними, бо їх створювали й виконували в навчальних закладах (КМА, Остр. ак.). Авторами драматичних творів, як правило, були викладачі поетики, а виконавцями — їхні учні. викладачі теорії літератури поділяли драматичні твори на трагедію, комедію і трагедокомедію. За тематикою шкільні драми поділялись на кіл