Іbah Вишенський послання до єпископів

Твір починається з глузливого звернення до архієпископа Михайла та ще п'яти єпископів, які підписали унію:

«Вельможним їх милості панам». До автора «Послання» дійшов плід їхнього «подвигу, праці, ретельності і старання, писання під назвою «Оборона згоди з латинською церквою і вірою, що служить Риму». Характеризуючи своїх ідейних супротивників, як «піклувальників і будівничих тієї названої згоди, унії зміїної, як її зве руський народ», він запитує, де й хто з них виконував шість заповідей Христових: голодних нагодував, спраглих напоїв, мандрівних упокоїв, голих зодяг, хворим послужив, у темницях одвідував?..»

Чи не самі «їхні милості» чинять голодними і спраглими «бідних підданих», забирають пожертви на прогодування сиріт церковних та тягнуть з гумна стоги та ожереди. Разом із своїми слугами пожирають «отих труд і піт кривавий», горілки проціджувані курять, пиво добірне варять і «в прірву ненаситного черева вливають».

Тоді як самі єпископи об'їдаються, сироти церковні терплять від голоду і спраги, а піддані з дітьми змушені урізати собі пайку хліба, боячись, що не дотягнуть до нового урожаю.

Де вони голих одягали? Чи не самі забирають у людей коні, воли, вівці, податки грошові живцем здирають, у непогідь гонять на важку роботу. Самі ж «яко ідоли» на місці сидять, а якщо й трапиться того «трупа обідолотвореного» кудись перенести, то тільки на колисках, немов дома сидячи, переносяться.Отак, висмоктавши з своїх підданих їхню кров, силу і працю, своїх прислужників у дорогі сукна вдягають, щоб приємним виглядом їх тішитись. Між тим у бідолашних людей немає навіть «сірячини путящої», аби наготу свою прикрити.Єпископи повні мішки грішми золотими напихають, «а тії бідаки шеляга, за віщо сіль купити, не мають». Чи не для того вони єпископства домагались, щоб більше майна, маєтностей та прибутків у церкві Божої здобути? Щоб у достатках розкішних, «яку маслі плавати?»Дочок вони багатим приданим єпископським наділяють, зятям титули найславніші надали.Далі І. Вишенський наводить приклади розкішного життя та великих статків каштеляна Потія, архієпископа Рогози, який колись був лише небагатим шляхтичем, єпископа Кирила Терлецького, раніше простого попа.

Автор «Послання» аргументовано доводить, що його супротивники не йдуть за Христом. Вони пишаються своєю зверхністю над хлопами, бо купаються у розкошах і навіть воєводи їм низько кланяються. Насправді ж, їм нема чим гордитися. Адже ті архієреї, що Христа вбили, подібні до них в усьому. Так само, як і вони, ті архієреї розкошували і мали багато слуг. їх також вшановували володарі тих часів — Пілати та Іроди.

А поряд з ними жили й тоді «хлопи Христові» — бідні, поганьблені, биті і повбивані. І були ці хлопи в усі часи чеснішими й славнішими від своїх духовних владик.

Автор «Послання» кидає в обличчя «панам єпископам» гнівне звинувачення: високо сидять вони на місцях єпископських, але не сидять на гідності й чесності; володіють селами, але душами їхніми диявол володіє; пастирями себе звуть, але «есте прокляті»; йменують себе єпископами, але «есте мучителі»; вважають себе духовними [особами], але «есте поганці й язичники».

50) Демократичні мотиви у творчості К. Зіновієва. Вірші про ремесла і ремісників. Жанрова природа творів, їх мова, стильові особливості. Реалістичні тенденції виявилися у поезії демократично настроєного шляхтича Данила Братковського, мандрівного дяка Петра Гученського-Поповича і поета-ченця Климентія Зіновієва, цілковито заклопотаних справами " цього світу". Укладений рукописний збірник К. Зіновієва містить 370 віршів, написаних жвавою, розмовною українською мовою, пройнятих симпатією до людей праці, народного побуту і звичаїв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором пройняті вірші-травестії, автори яких — мандрівні студенти, бурсаки (подібні до європейських вагантів) — пристосовували біблійні сюжетні схеми до повсякденного життя. Пишуться і " Світські пісні", де домінують мотиви сирітства, гіркої долі і несправедливості (О. Падальський, І. Бачинський), а любовна лірика позбавляється поступово дидактизму і моралізаторства, стає щирішою й безпосереднішою. На відміну від Івана Величковського Климентій Зиновіїв мало дбав про форму своїх віршів, користувався перевалено 13-складовим силабічним віршем з парним римуванням. За жанром більшість його поезій можна зарахувати до епіграм — коротких віршів про особи, предмети, явища, окремі вчинки, дії без авторських висновків або ж інколи і з дотепним закінченням. Цей жанр культивували Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Данило Братковський, Іван Величковський, витворивши довершені зразки календарних, сатиричних, морально-повчальних епіграм.Загалом поетична творчість Климентія Зиновієва не виходила за межі стилю простого, низового бароко, її тематика, форма й образно-стильове вираження оберталися в буденній, соціально-побутовій сфері тогочасного життя.

57)У другій половині XVII ст. закінчується розпочате ще наприкінці XVI ст. узгодження жанрової системи української поезії з тією жанрово-стильовою системою, що була теоретично розроблена в західноевропейських шкільних курсах поетики [8, с. 36]. На українські терени перенесення нових жанрових модифікацій, що складалися з елементів класичних (або античних) і новоевропейських (християнських і автохтонних, почасти " поганських"), відбулося за посередництвом шкільної освіти. Цей процес був зумовлений духовними потребами України, що формувалася як новоевропейська політична потуга: нові тенденції в розвитку ориґінального письменства частково отримувало імпульс ззовні, головно через польське посередництво (" латинізація" українського шкільництва в першій третині XVII ст.). Основним центром, де формувалися нові жанри, у XVII і на початку XVIII ст. була Києво-Могилянська колегія, як перед нею у XVI ст. – Острозька академія. Українські шкільні курси спиралися на відповідні підручники і трактати італійських гуманістів, зокрема, на „Поетику" Юлія Цезаря Скаліґера (1561) та „Поетичні настанови" Якова Понтана (1600) [7, с. 172–173].Розглядаючи жанрові форми тогочасної української поезії, потрібно враховувати прикладне призначення віршованих творів. Особливу категорію становить панеґіричне віршування: похвальні та вітальні вірші, " побудки" до меценатства, треноси (похоронні плачі або уславлення померлих церковних, громадських, культурно-просвітних діячів), орації були улюбленим жанром українських схоластичних (тобто пов'язаних зі школою) поетів, за що промовляє безліч текстів – і рукописних, і друкованих

58) Іоаникій Галятовський - представник української плеяди науковців другої половини XVII ст., богослов, професор і ректор Києво-Могилянської колегії, автор праць морально-духовного спрямування, першого підручника з гомілетики (розділу богослов'я, що вивчає питання теорії й практики церковної проповіді). І. Галятовського слід зарахувати до кола педагогів не тільки за його педагогічну діяльність, але і як учителя народу. Саме таким постає перед нами цей богослов-проповідник.

59) До нашого часу дійшло 16 трактатів і послань Івана Вишенського, 10 іа них він об’єднав у рукописну «Книжку».

Її побудовано за зразком «Книжиці», що вийшла в Острозі 1598 року. «Книжку» полеміст надіслав в Україну не раніше 1599 року й не пізніше 1601 р., сподіваючись, що її читатимуть по братствах і видадуть друком. Ще до укладання «Книжки» було надруковано «Послання до єпископів» (Острог, 1588 р.). Є думка, що близько 1609 р. Іван Вишенський послав в Україну другу «Книжку».

Окремо стоїть «Видовище мисленне» – останній твір полеміста, написаний на переклад 10-ї книги Іоанна Златоустого «Книга про священство» у 1615 1616 рр., де він обстоює свою відстороненість від світу.

«Послання до всіх, в Лядській землі живущих»

(«Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься польська»)

Перший твір Івана Вишенського (підписався «Іван, чернець з Вишні, від святої Афонсь-кої гори»),

«Послання до єпископів»

Послання адресоване архієпископові Михайлові, єпископам Потієві, Кирилові, Леонтіеві та Ін., які в 1596 р. проголосили унію православної церкви з католицькою з метою відділити українську православну церкву від Московського патріархату і повернути П’ в бік Західної Європи.

Більшість віруючих на чолі з князем Костянтином Острозьким унії не підтримали. Іван Вишенський вів непримиренну боротьбу, з уніатами. На початку твору автор саркастично висміяв Берестейську «гадючу» угоду, чим посприяв посиленню розколу української церкви на дві ворогуючі конфесії. У творі єпископи зображені як жорстокі феодали, які селянський «труд і піт кривавий поїдають».

Автор став на бік тих, хто в суспільстві «гнані й опльовані, биті й повбивані»; засуджує єпископів за їхнє зневажливе ставлення до простих людей.

Письменник виносить вирок: такі єпископи – не духовні ватажки для народу, а «мучителі», бездушні «ідоли», «вовки».

У своїх творах Іван Вишенський виступає на захист трудівників, протестує проти соціальної нерівності. Письменник не закликає до збройної боротьби проти Ватикану і шляхти, але пробуджує національну свідомість українців, їхню людську гідність, прагнення лравди й волі.

60) Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

§ перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

§ друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.
Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки.

На початку XVIII ст з нав'язуванням до літописної традиції автори-інтелектуали з-поміж козацької старшини створили низку Історичних творів, що за тематичним спрямуванням (висвітлення головно Історії Козацької держави), а також обґрунтуванням автономістичної Ідеї були явищами одного порядку ЦІ твори прийнято називати Козацькими літописами Важливим зразком цього жанру був " Літопис Самовидця" Жоден Історик, який вивчав Історію України 1648-1734 рр, не минав цього джерела 3 джерелознавчого погляду літопис вивчали М Максимович, О. Левицький, О. Бодянський, М.Петровський, Д.Багалій, М.Грушевський Ним цікавились І високо оцінювали Т.Шевченко, М Костомаров, І.Франко, Д Яворницький, М Возняк та ін.

61) Тренос — твір Мелетія Смотрицького, написаний у 1610 році. В перекладі означає «плач».

«Тренос» справив великий вплив на сучасників Мелетія Смотрицького. Полемічно-художня книга письменника «Тренос або плач Східної церкви» видана у Вільно під псевдонімомТеофіл Ортолог. Приводом для книги стала сутичка між православними і прихильниками Берестейської унії, а також відібрання у віленських православних братського Троїцького монастиря.

Безпосередня причина — погром віленських православних міщан, вчинений в 1609 році Іпатієм Потієм за підтримки польських королівських властей.

«Тренос» є вершиною літературної творчості М. Смотрицького і всієї слов'янської полемічної літератури, плач-голосіння української православної церкви за всіма церквами та монастирями, які були відібрані королем і католиками.

62) Барокова поезія другої половини XVII століття стимулювалася засвоєнням теоретико-літературних знань і розвивалася у найтіснішому контакті з викладанням поезії в школі. На той час писання поезії не було таїнством. Для епохи бароко створення віршів є обов'язком. У школах викладалася теорія поезії — поетика. Велика увага приділялася концептуальній насиченості, парадоксальності вірша. Характерною ознакою барокової поезії, на думку дослідників, є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма, змістові надається другорядне значення. Мета мистецтва за часів «бароко» — вразити, зацікавити читача несподіваними стилістичними ефектами. Загалом, у поезії цієї доби виразно виявлена тенденція циклізувати поезії, об'єднувати їх у групи на підставі жанрово-тематичної спорідненості, певної художньої форми тощо.

Поезія XVII століття не менш багата експериментами, ніж сучасна авангардна лірика. Яскравим представником курйозного барокового вірша є Іван Величковський — автор двох збірок із цікавими назвами «Зеґар з полузеґарком» («Годинник і півгодинник») та «Млеко». В основу першої збірки покладено філософську концепцію минущості часу. Збірка складається з кількох частин. «Зеґар цілий» містить двадцять чотири вірші, які визначають зміст кожної години доби, двовірші співають славу Богородиці, а рефреном звучить «Радуйся!» Друга частина доповнює першу, години розбиваються на денні й нічні. Третя частина — «Минути», тобто хвилини, побудована за принципом анафоричної рими.

Збірка «Млеко» є своєрідним зразком хрестоматії експериментального вірша, становить ніби добірку прикладів різних видів курйозного й фігурного віршування. Збірка складається з передмови й кількох розділів. І. Величковський подає різні зразки фігурного вірша, наприклад, «ехо» (луна), принцип якого полягає в тому, що два останні склади, повторюючись, відлунюють у наступному рядку; «рак літеральний» — паліндром, у якому літери читаються зліва направо і справа наліво; «рак словний» — ритміка зберігається, слова читаються зліва направо й навпаки; «піраміди», «лабіринти», інші графічні фігури; акровірш тощо. Естетичний смисл цих словесних «іграшок», як назвав свої фігурні вірші Іван Величковський, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальний потенціал читача, який допомагав би осягнути невідоме й незрозуміле та давав би естетичну насолоду від «розгадування загадок».

Фігурні вірші стоять на межі різних видів мистецтва. Це своєрідний химерний синтез зорового й слухового образів, перетин словесного й графічного вираження смислу. Таке кооперування різних мистецьких форм є характерною тенденцією для барокової естетики. Автор фігурних віршів повинен мати неабиякий талант володіння словом, бути в постійному художньому пошуку. Іван Величковський і є саме таким митцем слова, чия експериментальна творчість через стільки часу стала справжнім поштовхом для цілої плеяди оригінальних українських поетів-вісімдесятників, таких як І. Іов, М. Мірошниченко, М. Сарма-Соколовський, Н. Гончар, В. Женченко, А. Мойсієнко.

63.) Доба орнаментального стилю, її ознаки. Галицько-Волинський літопис як визначна пам’ятка ХІІ ст. Зміст та ідейна основа твору. Фольклорні впливи.

Орнам.стиль:

Доба літературного розвитку, що починається в перші десятиліття 12-го в., має куди виразніше обличчя, ніж перший вік київської літератури. Київ усе ще стоїть на чолі літературного руху, але поруч нього та старого Новгорода з’являються інші політичні, а пізніше й культурні центри. Не зважаючи на занепад та руїну Києва та на заникнення самої думки про велику Київську державу, література ще довго черпає з джерел київської традиції. Пересунення центру політичного тяжіння з одного боку на північний схід у Суздаль, а з другого на захід у Галич не є, одначе, підставою починати з цього нову добу літературного розвитку. Далеко важливіша є зміна літературного стилю та висловлених у літературі ідеологій. 2. Стиль 12-го ст. втратив багато основних рис стилю 11-го ст., що можна було б схарактеризувати й „неґативно“ через утрату рис стилю 11 віку. Але до багатьох рис стилю 11- го віку можемо вказати в літературі 12 ст. і нові риси. Одностайна монументальність творів 11-го ст. замінюється різноманітністю орнаментальних прикрас кожного твору, прикрас, що іноді зовсім закривають провідну думку, тенденцію, змінюють характер твору. Та іноді твір навіть не має такого тематичного осередку. Бо й самий зміст не є вже таким одностайним, яким він здебільшого був у творах найстарішої доби: автори охоче збирають старий матеріял та використовують його як прикраси нового твору (збірка прислів’їв в „Молениї“ Данила, різні згадки про старих князів та наслідування Бояна в „Слові о полку Ігореві“). Або провідна думка не просто розвивається в творі, але проходить через численні окремі мотиви (пор. зокрема „Печерський Патерик“ або „Слово о полку Ігореві“). Письменник навіть іноді всю будову твору робить „мозаїчною“, весь час працює з матеріялом зовсім різних шарів, як автор „Слова о полку Ігореві“, в якого сучасна йому дійсність чергується то з спогадами про літературну старовину (Боян), то з спогадами про старовину історичну, або автор Київського та Галицько-волинського літописів, в яких /134/ за викладом подій почувається трохи не на кожному кроці літературна традиція. Цікаво, що зміни теми, відхилення від головної теми тут уже не роблять враження безпорадности, як у письменників 11-го віку: читач почуває, що ця заплутаність, складність будови з збоченнями та ухилами, належить до єства стилю до тієї складної тканини. подібної до многобарвного килиму, якою є тепер структура літературного твору .3. Змінює простоту будови творів та обставина, що їх світогляд має основну рису всякого „середньовіччя“ (в тому числі візантійського): погляд на світ є послідовно „символічний“, усяка дійсність є разом знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо в дійсності не даного або нам неприступного. Належачи до єства власне всякого, навіть „найреалістичнішого“ мистецтва, символіка дістає в певні моменти розвитку надзвичайне значення (також у барокку і в романтиці), а саме в зв’язку з світоглядом часу, що не хоче обмежуватися лише на пізнанні безпосередньо даного, а шукає за ним або „під ним“ іншого, глибшого, міцнішого „дійсного буття“. Символічний світогляд є безумовно загальною підставою літератури 12-13 в. Це вело до розвитку „символічного стилю“.Прості порівняння замінюються тепер розвиненими символічними картинами: битва — це пир або весілля, весна — символ воскресіння. Навіть Іларіон, у стилі якого символіка вже грає деяку ролю, здається, досить примітивним, коли порівняємо його численні, але в основі прості порівняння з символічними образами, напр., Кирила Турівського. Дійсність часто вже не змальовується, а на неї лише „натякають“ різні інші образи. Символіка не лише засіб, а до певної міри самоціль.

64) Притчі.

Г. Сковорода є також автором ряду притч-оповідей алегорично-повчального характеру. Притча за жанром споріднення є байкою, бо вона так само як байка має сюжет, діалог, мораль. У притчах Сковорода висловлював свої філософські, естетичні і педагогічні погляди. Наприклад, у притчі “Вдячний Еродій” йдеться про велику роль природних нахилів людини у справі виховання і навчання.

Притча “Вбогий Жайворонок” навчає судити про людину не за обличчям, а за розумом і серцем. Вістря твору спрямоване проти зажерливості панів, їхнього паразитичного існування. Жити треба чесно, стережися: “споживати чуже добро”, - радить Сковорода. – Що не поклав – то не руш. Письменник закликає до гуманності: “Хай болить тебе горе ближнього”.

Прозираючи думкою в майбутнє, Сковорода замислювався, якою буде людина прийдешнього суспільства. Йому мріялось, що людина буде в майбутньому досконалою – розумною, доброю, порядною, справедливою, тоді виникало запитання: як же досягти такої досконалості?

Поширенням знань насамперед. У філософських листах і працях Сковорода утверджував культ розуму. Також його твори допомагають нам збагнути шляхи їх досягнення, без якого наше життя не має жодного сенсу. Одним з свідчень глибини творів Сковороди є їх афористичність. Не одна крилата фраза пішла мандрувати по світу з його писань:

- ні про що не турбуватись – значить не жити, а бути мертвим;

- любов виникає з любові, коли я хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю;

- не все те отрута, що неприємне на смак;

- з усіх втрат – втрата часу – найгірша;

- один – у багатстві бідний, а інший у бідності багатий.

Проте цікавий нам не тільки зміст цих притч, але й їх форма.

По-перше, кожна з них має присвяту, в якій автор пояснює, що спонукало його взятися до письма і що він хоче сказати. Письменник вже у передмові вводить нас у світ своїх героїв, пояснює, хто такий еродій («вони схожі на журавлів, але мають світліше пір’я, ніс кораловий чи світло-червоний»), мавпа Піпяк та інші.

По-друге, ніби на підтвердження того, що думки свої він побудував не на порожньому місці, Сковорода наводить декілька висловів відомих авторитетних людей. Для нас вони є яскравим свідченням освічености письменника, проте навряд чи він хотів лише похизуватися своєю ерудованістю. Ці цитати автор об’єднав в окремий розділ — у притчі «Благородний Еродій» він має назву «Главиз- на і твердь книжечки» — і підкреслює таким чином основні думки притчі, ніби заручається підтримкою попередників.

Цікавою є і форма побудови самої притчі. Це не просто послідовний виклад подій і думок, а діалог. І тут вже простежується вплив на Сковороду давньогрецького філософа Платона, який всі свої твори також писав у такій формі. Як відомо, Григорій Сковорода був добре обізнаний з творчістю цього грека і навіть запозичив у нього деякі філософські ідеї. Діалог робив твір більш динамічним, створював ілюзію відсутності автора, дозволяв читачеві стати на місце кожного з його учасників. Але, на відміну від Платона, у Сковороди в суперечку вступали не люди, а тварини: еродій, мавпа, жайворонок, тетервак. Кожен з них уособлює якийсь людський характер, тобто для сковородинівських притч характерна алегоричність.

65).Іван Вишенський належить до найбільш знаних українських письменників-полемістів. Про нього існує чимала література. Однак важко сказати, що всі сторінки його життя достатньо досліджені. Зрештою, це зрозуміло. Адже біографічних даних про письменника залишилося мало. В основному інформацію про цього автора черпаємо з його творів.

Дослідники звертали увагу на те, що Вишенський був пов’язаний із Острозьким культурним осередком, який виник у другій половині 70-х рр., а в 80 — 90-х рр. ХVІ ст. переживав піднесення. До складу цього осередку входила одна з перших кириличних друкарень, а також перша вища школа в східноєвропейському регіоні — Острозька академія. Тут у 1581 р. побачила світ перша друкована старослов’яномовна «Біблія», друкувалися різноманітні книги, писалися полемічні твори.

Аналіз біографічних даних про Вишенського дає підстави говорити, що саме Острозький осередок відіграв важливу роль у його становленні як письменника й релігійно-культурного діяча. Ми не знаємо, коли точно й де народився Вишенський. Вважається, що письменник прийшов у світ десь у середині ХVI ст., а місцем його народження є містечко Судова Вишня на Галичині. Однак це не більше, ніж вірогідна гіпотеза.

У своїх творах Вишенський мало говорить про Галичину. Проте в них часто йдеться про Волинь і волинські реалії. В одному із автобіографічних свідчень, яке зустрічаємо в творі «Короткослівна відповідь Феодула...», письменник говорить, що його молоді роки пройшли в Луцьку. У творі «Порада» згадує Жидичин — село біля Луцька, в якому знаходився відомий на Волині православний монастир. У цьому ж творі є згадка й про Острог.

Низка свідчень дає підстави вважати, що Вишенський був пов’язаний із князем Василем-Костянтином Острозьким, який і організував у своєму родовому місті Острозі культурний осередок. Так, улітку 1598 р. в Острозі була надрукована «Книжиця», до якої ввійшли вісім перекладених з грецької мови послань александрійського патріарха Мелетія Пігаса, послання князя В.-К. Острозького та анонімне послання Вишенського від імені афонських ченців. До речі, це був єдиний твір, виданий за життя письменника.

«Книжиця» з’явилася якраз невдовзі після Берестейської унії 1596 р. і мала антиуніатську спрямованість. Видана була на кошти князя В.-К.Острозького, який у той час активно виступав проти унії. Дослідники вважають, що саме острозька «Книжиця» 1598 р. послужила взірцем для Вишенського і вже наступного року він, перебуваючи на Афоні, уклав за такою схемою «Книжку» — збірку власних творів.

Заслуговує на увагу те, що Вишенський пише спеціальне послання до В.-К. Острозького. У творі «Порада» згадує одного із синів князя, Костянтина, засуджуючи його за перехід від православ’я до католицизму. Згадує у своїх творах і православних єпископів Кирила Терлецького та Іпатія Потія, котрі були пов’язані з В.-К. Острозьким. Очевидно, Вишенський непогано орієнтувався в тому, що відбувалося при дворі цього заможного волинського можновладця.

66)Вивчення давньої української літератури має суттєву специфіку і певні пізнавальні труднощі. Передусім дається взнаки мовний бар’єр, адже більшість пам’яток давнини написано книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від сучасної. Тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички. Давнє письменство належить до середньовічного типу літератур, однак розвивалося воно за іншими, ніж європейські естетичні системи, канонами і правилами. Література мала свою систему жанрів та специфічний набір художніх засобів. Художній світ тих часів не викликає у сучасного читача таких естетичних почуттів, як літературні твори ХІХ чи ХХ ст. Із цих причин дехто трактує давні писемні пам’ятки як непривабливі й неактуальні. І все-таки збагнути художній код літературних пам’яток можливо, цілеспрямовано і зацікавлено читаючи давні тексти.