Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя 3 страница

¹ Кант И. Собр. соч.: В 6 т. - М., 1963-1966. - Т. 4, ч. II. - С. 260. Там само. — С. 270.

-91 -

мог усі рівні, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст загального морального закону.

Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей І. Канта є його розуміння поняття права.

Саме поняття права І. Кант вважає апріорним, однак це не означає, що його суть є безпосередньо доступною пізнанню. " Поняття, дані a priori, — пише він, — наприк­лад, субстанція, причина, право, справедливість і т. д., точ­но кажучи, також не піддаються дефініції", саме тому " юристи і дотепер шукають дефініцію для свого поняття права" ¹.

У той же час І. Кант усвідомлював, як важлива проб­лема праворозуміння, наскільки необхідно вірно її постави­ти, належним образом сформулювати. " Питання про те, — писав він, — що таке право, являє для юриста такі самі труднощі, які для логіка являє питання, що таке істина" ².

Розуміння І. Кантом права тісно пов'язано з його ро­зумінням волі, як єдиного природженого права. " Воля, — зазначав він, —...єдине первісне право, властиве кожній людині внаслідок її належності до людського роду" ³. У той же час І. Кант припускає, що, незважаючи на наяв­ність у свідомості кожного розумного індивіда морального закону, людина може поводитись всупереч йому. Тобто свобода волі, що розуміється лише негативно — як здат­ність особи діяти на власний розсуд, зводиться до свавілля особи. Отже, право має на увазі волю індивідів (свободу їхньої волі) і пов'язану з цією волею можливість і необхід­ність свавілля, зіткнення і колізію різних довільних дій.

Тут важливо підкреслити, що Кантівське вирішення складної проблеми, пов'язаної з волею й антагонізмами серед людей, полягає у визначенні й збереженні меж волі. Тому необхідно, щоб свавілля кожної особи було постав­лено в суспільстві у певні межі для того, щоб ніхто не міг порушити волю інших. Лише за цієї умови воля пого­джується сама із собою. Це завдання, з погляду Канта, і виконує право. Зміст і призначення права в тому, щоб

Кант Й. Критика чистого разума. — М.: Мысль, 1994. — С. 431—432.

² Кант И. Соч.: В 6 т. - Т. 4, ч. II. - С. 138.

³ Там само. - С. 147.

-92-

увести болю і свавілля індивідів у розумні й загальнозна-чущі рамки. Право стосується лише дій і позначає тільки зовнішні межі загальноприпустимої поведінки, тобто, інакше кажучи, виступає у вигляді заборон, припускаючи дозвіл незабороненого. Як пише І. Кант, тільки право ви­значає " для усіх, що їм за правом має бути дозволено чи не дозволено" ¹.

У зв'язку з цим І. Кант дає таке визначення права: " Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі" ². В іншому місці його праці ми чи­таємо: " Воля — незалежність від примусового свавілля ін­ших". Інакше кажучи, завданням права є допускати лише таку діяльність окремих осіб, яка б зовні об'єктивно була сумісною з вимогою морального закону. Розум виражає це як постулат, подальший доказ якого неможливий. Тому правомірним є будь-який вчинок, при якому прояв вільно­го свавілля кожного може співіснувати з волею всіх інших людей. Навпаки, відповідно до загального правового зако­ну все, що перешкоджає здійсненню волі, є неправомірною дією.

Для здійснення зазначених вимог загального правового закону необхідно, щоб існували якісь реальні гарантії його дійсної реалізації. Це у свою чергу має на увазі, що право повинне володіти певною примусовою силою, щоб воно могло змусити виконувати свої вимоги, перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Без цього право бу­ло б безсилим, а категоричний імператив у формі загаль­ного закону права не мав би безумовного значення і не пе­решкоджав правопорушенням. От чому всяке право повинно виступати як примусове право.

І. Кант поділяє право на природне і позитивне. При­родне право, вважає він, за своїм походженням апріорно, існувало до всякого досвіду і базується на вимогах розуму. Іншими словами, за І. Кантом, природне право —це право, яким воно повинно бути відповідно до вимог практичного розуму.

¹ Кант И. Соч. - М., 1994. - Т. 1. - С. 297.

² Кант И. Соч. - Т. 4, ч. 2. - С. 139.

-93-

Позитивне право — лише історично існуюче право, яке необхідно перетворити відповідно до вимог права природ­ного. Звідси можна зробити висновок, що правова теорія І. Канта — це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному в праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму.

Кант також розрізняє право в широкому розумінні і право в строгому, вузькому розумінні. Право в широкому розумінні має місце тоді, коли обов'язок і примус не вста­новлені законом і засновані, внаслідок цього, на справед­ливості та на крайній необхідності; у вузькому — коли обов'язковість здійснення права заснована на законі (у державному розумінні).

Важливим поняттям кантівської філософії права є та­кож поняття правопорядку. Правопорядок, за І. Кантом, це " порядок волі". Він є умовою надійності правовідносин. Це значить, що для того, щоб стихійні правовідносини під­корили собі практичне життя суспільства, суб'єкти право­відносин мають бути особисто вільними людьми і наділені правами людини й елементарними політичними правами.

На думку І. Канта правопорядок грунтується на таких апріорних принципах:

1) волі кожного члена суспільства як людини;

2) рівності його з кожним іншим як підданого;

3) самостійності кожного члена суспільства як грома­дянина¹.

В основі цих принципів лежить поняття автономії осо­бистості, що диференціюється на види:

а) моральна автономія, яка припускає, що людина са­ма здатна розуміти, що є добро і зло. Отже, вона не має потреби в державі, яка має бути виведена з моральної сфери. У цьому разі моральна сфера стає справою цивіль­ного суспільства;

б) утилітарна автономія, яка припускає, що людина сама знає, що для неї добре, а що погано, що вигідно, а що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювати людей;

¹ Див.: Кант И. Собр. соч.: В 6 т. - Т. 4, ч. 2. - С. 79.

-94-

в) цивільна автономія, яка передбачає, що людина по­годжується жити тільки за такими законами, у складанні яких вона брала участь.

Такий, коротко кажучи, основний зміст кантівського морального обгрунтування права. Суть справи, як ми ба­чимо, полягає не в тому, що І. Кант намагається дедукува­ти правові норми з моральних. Тенденція кантівського мо-рального обгрунтування права зовсім інша. У правовій законності він бачить саме гарантію невтручання держави в процес індивідуального " самовиховання". Отже, мораль­не обгрунтування права І. Кант здійснює за допомогою розведення і наступної кореляції моральних і правових норм.

Таким чином, критична філософія права І. Канта пере­борює традиційно слабкі місця теорії природного права. / Тому вона є принциповою основою багатьох " теорій спра-Г/ / ведливості", зокрема, концепцій Дж. Роулза, Ю. Хаберма-Іса, О. Гьоффе. Однак, незважаючи на оригінальність і (фундаментальність цієї теорії, вона містить ряд спірних питань, що викликають критику і дискусії. Серед них: аб­солютизація безумовних моральних вимог для обгрунту­вання права і неврахування мотивів доцільності і вигоди при виправданні правових вимог; чисто трансценденталь­ний характер його підходу, що мало враховує емпіричні мо­менти права; пріоритет апріорних вимог перед апостеріорни­ми; настоювання на універсальному характері права, єдиного для всіх культур, тощо.

Подальший розвиток (і завершення) класична традиція праворозуміння знаходить у творчості Г. Гегеля.

§ 2. Філософія права Г. Гегеля

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) є геніаль­ним мислителем-діалектиком, який зробив видатний вне­сок у прогрес людського пізнання. Значне місце у творчос­ті Г. Гегеля посідали проблеми держави і права, тому він увійшов в історію не тільки як класик філософії, а й як класик філософії права.

Проблеми права перебували в центрі уваги Г. Гегеля на всіх етапах його творчості. Ця тематика докладно висвіт-

люється у багатьох його працях, у тому числі таких, як Конституція Німеччини (1798—1802), " Про наукові спосо­би дослідження природного права, його місце в практич­ній філософії і його ставлення до науки про позитивне право" (1802—1803), " Феноменологія духу", " Звіт станових зборів королівства Вюртемберг", " Філософія історії", " Ан­глійський біль про реформу 1831 р." та інших. Найбільш цілісно і систематизовано філософсько-правове вчення Г. Гегеля викладено у його творі " Філософія права" (1820).

Це одна з найвідоміших праць у всій історії правової, політичної і соціальної думки. У " Філософії права" у кон­цептуально-концентрованій формі відбилися досягнення гегелівської філософії у сфері соціальних, політичних і правових проблем.

Яка ж сутність філософії права Г. Гегеля, у чому її ме­тодологічні основи?

У найзагальнішому вигляді філософія права Г. Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислен­ня, що грунтується на ідеалістичному світогляді. Продов­жуючи багато в чому лінію І. Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності. Це свідчить про те, що джерела права та його критерії він шукає в людській свідомості. Так, порівнюючи закони природи і закони права, він від­значає, що мірило перших знаходиться поза нами, другі ж — " це закони, що йдуть від людей" ¹. Людина, вважає Г. Ге­гель, " усередині себе має мірило правого", " її внутрішня сутність завжди говорить їй, як повинно бути, і вона у собі самій знаходить підтвердження чи не підтвердження того, що має силу закону" ². З принципу суб'єктивності Г. Гегель виводить і нормативну силу права: " У законах права роз­порядження має силу не тому, що воно існує, а коясна лю­дина вимагає, щоб воно відповідало її власному крите­рію" ³.

Джерела права, стверджував Г. Гегель, — у сфері духу. А ця сфера відрізняється поділом на протилежності і бо­ротьбою між ними. Насамперед для нього характерна ко-

¹ Гегель. Философия права. — М., 1990. — С. 57.

2 т

Там само. Там само.

лізія між тим часом, що є, і тим, що повинно бути. Проте, ця ж обставина, на його погляд, є перевагою духу. Саме ця суперечність обумовлює необхідність філософського ос­мислення права, розгляд розумності права.

Однак у пошуках легітимації ідеї права він відкидає спроби звертання до природи як зразка для себе, тим са­мим відкидає спроби натуралістичної легітимації, харак­терної для філософії епохи Просвітництва. Відкидає він і підхід І. Канта до конструювання ідеалу, вважаючи, що філософія має бути далекою від того, щоб конструювати право і державу такими, якими вони повинні бути¹. Він від­кидає також романтичний суб'єктивізм тих, хто вважає, що основою права і держави мають бути внутрішнє почут­тя і серце², що веде до знищення як внутрішнього мораль­ного і правового порядку у відносинах між людьми, так і публічного порядку і державних законів.

Тому основи легітимації права Г. Гегель шукає в само­му праві, у його іманентній розумності. Його природне право і розумне, і дійсне. Розумне тому, що належить до сфери справжньої реальності, до того, що є, а те, що є, є розум. Дійсне тому, що як сутність прилучається до існу­вання (позитивного права). Воно є розум у стані світового здійснення. І саме у цьому діалектичному значенні слід ро­зуміти вислів Г. Гегеля про те, що " філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його здійснення" ³. Право, як і все інше у світі, є єдність розумного й емпірично-ірраціонального. Розумне — це є " чисте поняття" (у собі несуще право) і його здійснення (для себе суще право) у конкретному правопорядку, тобто дійсне. Тому для нього право і природне право є те саме. Усе, що не розумно, не має дійсності, а, отже, не є і правом.

Специфічний зміст філософії права Г. Гегеля, як зазна­чав В. Нерсесянц, розкривається в його розбіжності з при­родно-правовою концепцією І. Канта. Основна мета філо­софії права, за Г. Гегелем, вбачається в очищенні її від ідей

Гегель. Философия права. — М., 1990. — С. 57. Там само. — С. 46, 48. Там само. — С. 59.

-97-

природного права XVII—XVIII ст. Він заперечував про­тиставлення природного права позитивному. На його дум­ку, природне (чи філософське) право — це найбільш ро­зумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Г. Греція та його послідовників, що трак­тують природне право як щось від століття дане й застиг­ле. Таке розуміння права далеке від гегелівської ідеї загального розвитку. Можна сказати, що на відміну від І. Канта, який розглядав " ідею" у стані спокою, Г. Гегель предметом свого аналізу зробив ідею у розвитку.

Такі світоглядно-методологічні основи філософії права Г. Гегеля.

Для з'ясування філософського і політико-правового змісту гегелівської філософії права важливо встановити, яке місце посідає вона у системі всієї філософії Г. Гегеля.

Відомо, що Г. Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену теорію Всесвіту. З цією метою він створює всеосяжну систему мислення, початковим ступен-нем якої виступає Абсолютна ідея, яка водночас є і Розу­мом, і Духом.

Абсолютна ідея перебуває у процесі безупинного роз­гортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу і синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Г. Гегель, міс­тить свою власну протилежність (антитеза), а процес пере­ходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття " буття" (теза) містить своє заперечення " ніщо" (антитеза) і проходить через " станов­лення" (синтез). Чи поняття " сутність" (теза) і " явище" (антитеза) знаходять свій синтез у понятті " дійсність". Синтез у свою чергу стає початковим пунктом нової тріади. Таким чином, весь Всесвіт розвивається у всіх ас­пектах.

Цей процес, як вважав Г. Гегель, є логічним процесом. Кожна частина з логічною необхідністю з'єднується з будь-якою іншою частиною. Будь-який аспект реальності, таким чином, грунтується на розумі. Завдання філосо­фії — показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне -розумним. Отже, не існує розриву між досвідом та ідеєю чи між розумом і дійсністю. Важливо лише бачити іма­нентну і вічну сутність у тимчасовій і мінливій видимості.

-98-

У своєму діалектичному розвиткові ідея, за Гегелем, проходить ряд послідовно висхідних сходин завдяки ру­шійній силі суперечності, що веде вперед. Ідея у логіці (тобто на першій сходинці філософської системи) пере­творюється на абсолютну ідею (тезу). На другій сходинці розвитку абсолютного начала ідея виявляє себе зовні, тоб­то у природі. Це — інобуття ідеї (антитеза). На третій схо­динці ідея знову повертається до себе, у сферу духу (син­тез).

Трьома основними сходинами духу, що діалектичне розвивається, є: суб'єктивний дух (тобто до категорії по­чуття, мислення і свідомості), антропологія і феноменоло­гія, психологія містить свою антитезу в об'єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає аб­солютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чи­ном, у рамках гегелівської філософії, філософія права яв­ляє собою філософію об'єктивного духу. Діалектичну тріаду об'єктивного духу становлять собою: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальна етика (синтез).

Для нас насамперед істотно зазначити два моменти: 1) об'єктивний дух — це, за Г. Гегелем, той ступінь роз­витку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобу­ває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді дер­жавно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб'єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто " об'єктив­ність духу входить у свої права" ¹. Таким чином, у " Філосо­фії права" розвиток об'єктивного духу дається через роз­криття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права до моралі, а потім до моральності (родини, цивіль­ного суспільства і держава).

Як же розглядаються у гегелівському вченні ці три го­ловні рівні розвитку поняття права?

Абстрактне право в Г. Гегеля містить у собі ті права й обов'язки, що належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому, що вони являють со-

Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. — М., 1977. — Т. 3. — С. 32, 34.

-99-

бою людські особистості. Ці права поділяються на три групи, а саме: власність, контракт і збиток (делікт і зло­чин). Право власності є результатом вільної волі, оскільки будь-яка річ може бути привласнена певною особою як засіб задоволення її потреби. Присвоєння є вираженням верховенства волі особи стосовно речей шляхом демонст­рації того, що вони не мають якого-небудь власного при­значення. Однак для Г. Гегеля наслідки права власності, що є результатом дії вільної волі, полягають не в тому, щоб власність була поділена рівно серед людей, а скоріше в тому, що вона має бути розділена нерівне, залежно від різних здібностей і талантів. Антитезою власності є дого­вір, за допомогою якого людина може відмовитися від власності за допомогою акту свободно'! волі. Збиток — ре­зультат протиставлення індивідом себе загальній волі. Злочин являє собою заперечення права. Метою покарання є відновлення права, чи, іншими словами, відновлення щи­рої волі злочинця, тобто тієї, яка перебуває у згоді з за­гальною волею.

Мораль — антитеза абстрактного права. Мораль, за Г. Гегелем, — це раціональний фактор, а не суб'єктивне почуття. Вона є результатом збитку, завданого індивіду­альною волею, коли вона стає відмінною від загальної во­лі. Мораль полягає в тому, щоб відповідати загальному, коли воля виявляється за допомогою діалектичного проце­су, коли будь-яка воля, що протиставляє себе універсаль­ній волі, є аморальною.

Соціальна етика (моральність) у Г, Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу вона розгор­тається у тріаді: 1) родини, 2) цивільного • суспільства, 3) держави. Вони є інститутами, у яких воля індивіда вияв­ляє себе у згоді із загальною волею. Розглянемо коротко погляди Г. Гегеля на ці інститути.

Родина — інститут, заснований на почуттях. Однак у шлюбі дві незалежні особистості втрачають себе для того, щоб злитися в одну особистість, так шлюб стає інститу­том, заснованим на розумі, до якого закоханість не має відношення.

Цивільне суспільство виникає тоді, коли члени роди­ни здобувають незалежний статус і більше не є частиною родини. Таким чином, суспільство задумане як суспільство

- 100-

окремих індивідів, що дбають лише про свої специфічні, егоїстичні інтереси, розділене на стани. Таких станів три: сільськогосподарські класи, що залежать від природи; промисловий і комерційний класи, що залежать від своєї роботи і мислення; універсальний, або правлячий, клас, що залежить від розуму. Цивільне суспільство має потребу в правосудді, що регулює стосунки між людьми за допомо­гою опублікованих законів і судів, захищає їх права на добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, які сприяють здійсненню загальних цілей сус­пільства, оскільки їх мета більш універсальна, ніж мета ін­дивіда.

Держава є синтезом родини і цивільного суспільства. Вона розгортається у тріаді: 1) відносини держави до своїх громадян (внутрішня політика чи конституція), 2) відноси­ни держави з іншими державами і 3) перехід держави у світову історію.

У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як ін­дивідуальної волі, так і загальної. Тому в її діяльності є три аспекти: загальний (закони), особливий (застосування законів до конкретних справ) і одиничний (монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою, нав'язаною осо­бистості, вона є результатом реалізації універсального ха­рактеру самої особистості. Держава, таким чином, як вва­жає Г. Гегель, є втіленням волі. Вона є вираженням раціональної волі, а не загальної (чи волі більшості).

У відносинах держави з іншими державами немає об'єктивної сфери загального права. Проблеми в їх відно­синах, які постійно змінюються, у кінцевому підсумку, розв'язуються за допомогою воєн.

У синтезі переходу держави у світ історії дійсна свідо­мість якої-небудь нації, що актуалізує себе через взаємини визначених раціональних розумів, виступає як загальна свідомість у процесі світової історії. Право універсального всесвітнього розуму є верховним правом.

Таким чином, під правом Г. Гегель розуміє не просто цивільне законодавство, а також і мораль, етичне жит-Іпя г світову історію. Саме тому, що ця концепція права поєднує знання про те, що він назвав " щирою системою", Досліджуючи діалектичні стадії, він вважає, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі у най-

- 101 -

більш конкретній формі, що підкоряється лише вищій аб­солютній істині світового розуму.

Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об'єктивно-ідеалістичної думки. Весь наступний розвиток філософії права в XIX ст. відбувався за спадною, поступаючись місцем соціології права. Однак невірно ду­мати, що розвиток філософії і науки збігається з розвит­ком ідеологічних і політичних поглядів, що існують у сус­пільстві. Крах філософсько-спекулятивних систем під тиском науково-технічного прогресу та у зв'язку з затвер­дженням у науковому співтоваристві методів об'єктивних оцінок навколишнього світу людини не означає, що ці сис­теми вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архів­ним надбанням минулого.

Одним з різновидів правового об'єктивізму зазначено­го періоду є історична школа. Розглядові цієї школи, а та­кож вченню про право марксизму присвячене наступне питання теми.

§ 3. Історична школа і марксизм як форми правового об'єктивізму

Наприкінці XVIII ст. у Німеччині зародився і в першій половині XIX ст. зробився дуже впливовим у вивченні пра­ва особливий напрям дослідницької думки. У центрі своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив питання не про те, у чому укладається сутність права і чим воно повинно бути, а про те, як право виникає і яка його іс­торія.

Засновником цього напряму в юриспруденції, що діс­тав найменування історичної школи права, є Густав Гу­го — професор Геттінгенського університету. Найвизнач­нішими представниками цієї школи були також німецькі юристи Фрідріх-Карл фон Савіньї і Георг-Фрідріх Пухта.

Цей напрям виник як протест проти двох факторів: 1) раціоналізму XVIII ст., що не звертав уваги на історичні особливості розвитку права і відстоював віру в природне право; 2) установлень Великої французької революції, що проголошували перевагу людської волі над традиціями й обставинами.

- 102 -

Головним об'єктом своєї критики представники істо­ричної школи обрали природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права, історична школа пра­ва визначала право не як результат природної необхіднос­ті й не як довільне встановлення людей, а як закономірний історичний продукт громадського життя, її прихильники намагалися розтлумачити становлення і життя юридичних норм та інститутів як визначений об'єктивний хід речей. Еволюція права, як вважав Густав Гуго (1768—1844), від­бувається мимоволі, пристосовуючись сама собою до по­треб і запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися здавна заведених і освячених досвідом сто­літь порядків. Чинне в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству як би ззовні, тобто даються " зверху" людьми, які мають на те спеціальні повноваження. Право (і приват­не, і публічне) виникає спонтанно. За висловлюваннями представників цієї школи, право є " сукупність установ­лень, повсякденних звичаїв і принципів справедливості, додержуваних членами суспільства, а не корпус наказів і норм, що виходять від суверенної влади" ¹.

Гуго уподібнює розвиток права розвиткові мови. По­дібно до того, як мова не встановлюється договором, не запроваджується за вказівкою і не дана від Бога, так і пра­во створюється не тільки і не стільки в результаті законо­давчої діяльності, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом внаслідок адекватності їх обставинам їхнього життя. Акти влади доповнюють пози­тивне право, але " зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право похідне від права звичаєвого, а це остан­нє виростає з надр " національного духу", глибин " народ­ної свідомості" і т. п.

Подібні погляди дістали розвиток також у працях Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779—1861), який з повною на те підставою вважається головою історичної школи права.

Поздняков Э. А. Философия государства и права. — М., 1995. -С. 207.

-103-

Ф. Савіньї доводив, що право не встановлюється волею певної особи. Право — це продукт народного духу, що ви­являється у всіх членів суспільства і приводить усіх до тієї самої правосвідомості. Іншими словами, право кожного народу росте разом з ним. Чи, як писав Ф. Савиньї, усяке право виникає тим способом, що пануюче слововживання називає звичаєвим правом, тобто створюється насамперед народними вдачами і віруваннями і вже потім — юриспру­денцією.

Георг-Фрідріх Пухта (1798—1866) — найближчий пос­лідовник і учень Ф. Савіньї — зазнав впливу Ф. -В. Шел-лінга, внаслідок чого спробував об'єктивувати поняття на­родного духу, інакше кажучи, зробити його об'єктом філософсько-правового аналізу. На його думку, народний дух — це сила, що діє в організмі народного життя й існує незалежно від свідомості окремих представників народу. Народний дух усе робить із себе, у тому числі й право. От­же, окрема особистість не бере участі у створенні права.

Підняти авторитет звичаєвого права, показати його зв'язок з народним духом, і, як наслідок, його практичну силу — такі керівні ідеї поглядів Г. Пухти. Якщо Ф. Са­віньї говорить про утворення права як про загальну (за­гальнонародну) справу, то у Г. Пухти йдеться про природ­ний саморозвиток права, що розвивається як рослина з зерна, з народного духу. Всю історію народного розвитку він розумів лише як розкриття того, що вже споконвічно закладено в народному дусі. Однак у цьому вченні залиша­лося нез'ясованим питання про те, яким чином утворюєть­ся сам народний дух.

Таким чином, з погляду історичної школи, право є продукт народного духу, народного правового переко­нання. Розвиток права полягає у тому, що народний дух поступово виявляє норми, які об'єктивно містяться у пра­ві. Тому право існує не у вигляді формальних прав, а у ви­гляді живого уявлення правових інститутів у їх органічно­му взаємозв'язку. Юристи ж лише витягують правило з норми шляхом аналізу і вивчення досвіду існуючого права.

Представники історичної школи, критикуючи доктрину природного права, вказали на такі її вразливі місця: 1) вчення про довільне встановлення права; 2) існування системи норм, однаково придатних для всіх часів і народів;

- 104-

3) прагнення додати суб'єктивним правовим ідеалам без­посереднього юридичного звучання.

У свою чергу історична школа мала свої недоліки. Кон­серватизм і обмеженість історичної школи виявилися в за­переченні ролі суб'єктивної правотворчості і значення но­вого законодавства в прогресивній зміні громадського життя. Історична школа також надмірно перебільшувала місце звичаїв у системі нормативного регулювання сус­пільних відносин, ставлячи їх над законом, і заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існую­че право. Представники історичної школи права бачили призначення діючих у державі юридичних інститутів у то­му, щоб служити опорою існуючого порядку, яким би кон­сервативним він не був (Г. Гуго). На їх думку, позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що трапляється у житті. У кращому разі вони здатні допомогти впорядку­ванню звичайного права і політичної структури, що фор­муються історично під впливом непоясненних перетво­рень, що відбуваються у народному дусі (Ф. Савіньї). Законодавець повинен намагатися максимально виражати " загальне переконання нації", за такої умови правові нор­ми матимуть сакральне значення і тому придбають само­достатню цінність (Г. Пухта).

У цій частині філософії права з особливою наочністю представлена істотна риса всіх об'єктивістських теорій: у їх побудовах відсутній суб'єкт, хоч очевидно, що правопо­рядок — це " справа" рук людини. У них правопорядок ви­ростає із суспільних відносин, з чим не можна погодитися. Роль суб'єкта тут зводиться до простого " похідного" буття існуючих суспільних відносин. Тому правопорядок є дзер­кальним відображенням цих умов у свідомості пасивного суб'єкта.

Ще одну форму правовий об'єктивізм придбав під впливом ідеалу науковості, розробленого К. Марксом j йо­го послідовниками в першій половині XIX ст.

Марксистська філософія права. Ставлення до філо­софсько-правової спадщини Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) у наші дні неоднозначне. Діапазон оцінок їх теорії різний: від проголошення мар­ксистських положень вершиною наукового знання до пов-