Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя 4 страница

- 105 -

ного критичного його неприйняття. Ця обставина обумов­лює необхідність розібратися з ЇЇ дійсною суттю.

За своїми вихідними підставами марксистська теорія права • — це онтологічна об'єктивістська концепція. Вона виходить з того, що не можна розривати і протиставляти суще і належне, факт і норму, фактичні відносини і право­ві відносини, що надбудовуються над ними.

У цьому плані марксизм протилежний юридичному по­зитивізмові з його ототожненням права з правопорядком (законом), нормативним наказом суверена і, у кінцевому підсумку, ототожненням права зі свавіллям. Концепція К. Маркса і Ф. Енгельса у своєму теоретичному, в тому числі філософському, трактуванні права аж ніяк не запе­речує його зв'язку із соціальними ідеалами, моральними нормами, культурою, так само як і необхідність ціннісного підходу до права, а також не вважає право лише функцією економічного процесу.

На противагу юридичному позитивізмові, що визнає реальність лише позитивного права, марксизм вважає по­зитивне право лише вторинною реальністю, відображен­ням стану справ, що виражається у певних суспільних від­носинах. З марксистської точки зору право як міра волі визначається економічними відносинами, у яких коренить­ся " правова природа речей", тобто соціальна норма, що володіє внаслідок своєї об'єктивної природи загально-бов'язковістю і потребує законодавчого закріплення.

В основі марксистської філософії права лежить теза про те, що право є вираження і закріплення волі економіч­но пануючого класу. Як і держава, воно є продуктом кла­сового суспільства. Його зміст має класово-вольовий ха­рактер. " Крім того, — писали К. Маркс і Ф. Енгельс, — що пануючі індивіди при цих відносинах повинні конструюва­ти свою силу у вигляді держави, вони повинні додати сво­їй волі, обумовленій цими визначеними відносинами, за­гальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону" ¹.

Таким чином, виникнення й існування права вони розу-

Маркс К., Энгельс Ф. - Соч. - Т. 3. - С. 322.

- 106-

міли як необхідність нормативного регулювання суспіль­них відносин в інтересах економічно пануючого класу.

Згодом положення марксизму про класово-вольовий зміст права було перенесено радянською юридичною нау­кою на вітчизняне право. Стверджувалося, що в суспіль­стві, в якому відсутні антагоністичні класи, у праві вира­жається воля всіх дружніх класів і верств суспільства, керованих робітничим класом. Тим самим підтверджувала­ся ідея, що класовість права є його постійною й об'єктив­ною ознакою.

Таким чином, відповідно до марксистсько-ленінської концепції в основі виникнення права, його функціонуван­ня і неминучого відмирання лежать класово-економічні причини.

Світова наука і практика державно-правового життя суспільства не заперечує визначальної ролі соціальних і економічних факторів у виникненні й розвитку права, од­нак розглядається ця проблема з інших позицій. Якщо марксизм-ленінізм бачить у праві засіб закріплення волі й охорони інтересів економічно пануючих класів, то пред­ставники інших наукових концепцій зосереджують увагу на співвідношенні права і держави, права й особистості. У їх розумінні права, правового регулювання головне міс­це посідає людина з її різноманітними інтересами й потре­бами, а не лише протилежні інтереси класів.

Класово-економічна теорія вважає, що право як явище історично минає і необхідно суспільству лише на певному етапі його розвитку. Зі зникненням класів воно цілком втратить свою соціальну сутність.

Марксистсько-ленінська теорія стверджує, що пра­во — явище, похідне від держави і повною мірою визна­чається його волею. Проголошуючи примат держави над правом, марксизм вступає у суперечність з теорією право­вої держави, яка не заперечує провідної ролі держави у правотворчості, однак вважає, що сама держава повинна підкорятися законам, а не стояти над ними.

Висновки:

1. Методологічна розробка І. Кантом проблеми катего­ричного імперативу має величезну цінність для об-

- 107-

грунтування сутності природного права. Це свідчить про те, що принципи права і моралі ті самі. Вони ли­ше дістають різної форми свого вираження, оскільки мораль є сфера внутрішніх мотивів індивіда, а пра­во — галузь практичних дій відповідно до зовніш­нього стандарту, встановленого законом. Однак змістом цих принципів виявляється особистість. То­му розходження права і моралі може бути зведене до розходження змісту дозвільної і заборонної вер­сій одного й того самого категоричного імперативу. Залишаючись на позиції суб'єкта, кантівський раціо­налістичний суб'єктивізм здійснював моральне, де-онтологічне обгрунтування ідеї права. 2. Філософія права Г. Гегеля являє собою інший ва­ріант природно-правового мислення, що грунту­ється на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи щодо багатьох моментів лінію Канта, він прагне реа­лізувати принцип суб'єктивності, шукаючи джерела права і його критерій у людській свідомості — у сфері духу. Він створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права. Будь-яка сту­пінь розвитку Духу як волі має у нього поняття пра­ва: абстрактне право, мораль, моральність.

4. Перехід від ідеалізму до об'єктивізму намічається в історичній школі права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пух-та). Відповідно до поглядів історичної школи право виникає спонтанно з надр народного духу, як не­від'ємна частина цілісної культури народу. Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп осіб (навіть якщо ці люди законодавці). Отже, у їх побудовах відсутній су­б'єкт, аправопорядок виростає із суспільних відно­син.

5. У філософії права К. Маркса і Ф. Энгельса вплив со­ціальних умов на суб'єкта, що констатував правопо­рядок, набув причинно-детермінованого характеру. Вони недостатньо враховують роль суб'єкта (особис­тості) у формуванні права як його першореальності, розчиняючи суб'єкт у суспільних відносинах (умо­вах). Вірно вказуючи на глибоку обумовленість сус­пільних і насамперед економічних відносин, марк-

систська теорія не порушує питання про наявність особливої сутності права, зводиться до його соціаль­но-економічної сутності.

Контрольні запитання:

1. У чому полягають світоглядні й методологічні осно­ви вчення І. Канта про право?

2. У чому сутність категоричного імперативу І. Канта?

3. У чому полягає зміст морального обгрунтування права за І. Кантом? Як співвідноситься право і мо­раль відповідно до теорії І. Канта?

4. Дайте визначення права за І. Кантом?

5. Яке місце посідає філософія права у системі філосо­фії Г. Гегеля?

6. Наведіть приклади застосування діалектичного ме­тоду до аналізу становлення і розвитку права?

7. Що є право за Г. Гегелем? Що розуміє Г. Гегель під природним і позитивним правом і як вони співвідно­сяться?

8. Що загального у філософсько-правових концепціях І. Канта і Г. Гегеля і чим вони відрізняються?

9. Сформулюйте особливості марксистського розумін­ня природи і сутності права. Які позитивні й нега­тивні сторони цієї теорії?

Тема 4. Філософія права XX століття

XX століття, яке вже стало надбанням історії, характе­ризувалось досить складною духовною ситуацією, конт­растністю соціально-політичних реалій. Світ збурювали революції, світові війни, протиборство протилежних соці­альних систем, мільйони людей пережили злет та крах то­талітаризму, відстоювали свої права і свободи як найвищі цінності цивілізації. Все це стимулювало філософсько-правову думку до нових пошуків у сфері права і правової культури, сприяло розширенню діапазону філософсько-правових досліджень.

- 108-

- 109-

Проблемною метою теми є окреслення кола концепцій, що належать до філософсько-правових, розкриття їхньої сутності й ролі в осмисленні правових явищ XX ст.

§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття

Особливою рисою філософсько-правової думки XX ст. є те, що в ній немає одного генерального напряму, а існує плюралізм поглядів і тенденцій. Зокрема, XX ст. породило численні спроби реанімувати доктрину природного права і пристосувати її до умов сьогодення. Прикладом таких по­шуків може бути концепція справедливості, досить склад­на за ідейно-філософською структурою, бо в ній поєднуються ідеї неокантіанства, природно-правові ідеї минулого і сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї та ідеї екзистенціалізму.

Виникає полеміка між позитивізмом і вченням про при­родне право (юстнатуралізмом). Істотні зміни відбувають­ся і в юридичному позитивізмі, який трансформується в неопозитивізм. У межах цього вчення про право сформу­валися і поширилися нові підходи до розуміння права (лін­гвістичний, юридично-логічний, структуралістський і деякі інші).

Основні сучасні концепції філософії права будуть вис­вітлені окремо. Слід лише зауважити, що їх формування відбувалося у загальному руслі зміни всієї культурної па­радигми, яка характеризувалась переходом від класичної форми філософії і науки до некласичної. Цей перехід був обумовлений зростанням ролі творчого начала, людської суб'єктивності в соціальних процесах при одночасному за­гальному з'ясуванні меж втручання у внутрішній світ людини. В найширшому плані зазначену зміну парадигм можна охарактеризувати як перехід від принципу суб'єк­тивності до принципу інтерсуб'єктивності.

Про сучасні концепції інтерсуб'єктивного напряму в філософії права докладніше йтиметься у наступних пара­графах теми.

- 110-

У конкретному випадку доцільно звернути увагу на ок-оемі моменти розрізнення класичної і некласичної моделі осмислення права, особливості метафізичного мислення класичної і постметафізичного мислення сучасної філосо­фії права. Класична модель осмислення права спирається на осягнення загальних принципів, не пов'язаних з акту­альним існуванням людей і речей. Йдеться про надчуттєві феномени права, які осягаються умоглядно. Цей метафі­зичний підхід характерний насамперед для класичних кон­цепцій " природного права". В них виділяють два плани правової реальності — емпіричний (позитивне право) і ідеальний (природне право). Метафізична модель певною мірою притаманна і класичному позитивізмові, який роз­глядав владну силу держави як метафізичний феномен.

Некласична модель осмислення права виявляється у виключенні власне трансцендентального плану буття і в запереченні визнання як його єдиного носія моносуб'єкта (індивідуального чи соціального). Тут справжньою реаль­ністю є мова у значенні мовної діяльності, комунікації, в мові матеріальний та ідеальний плани (як знак і значення) тісно переплітаються. Про такі концепції докладніше йти­меться в останньому розділі.

У сучасній філософії права помітного розвитку досяг соціологізм як спосіб розгляду права виключно в соціаль­ному контексті. В межах соціологізму право розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей. Воно реалізується у процесі тлумачення, застосу­вання і створення соціальних норм, підкріплене юридич­ною силою дії, забезпеченої правовою санкцією політичне організованого суспільства. За твердженням представни­ків соціологізму, соціальні норми не функціонують авто­матично, їхня дієвість залежить від їх використання та інтерпретації людьми¹. Соціологізм приваблював право­знавців і філософів полемікою з аналітичними настанова­ми попередньої філософії права, критикою теорії сус­пільного договору, яка поєднувалась з визначенням звичаєвого права як історично вихідного порядку.

Див.: Філософія права: Навч. посібник // За заг. ред. М. В. Костиць-кого та Б. Ф. Чміля. - К., 2000. - С. 175.

- 111 -

У сучасній західній філософсько-правовій думці все виразніше виявляються тенденції відстоювання пріоритету особистості та суб'єктивних прав. У конституціях західних демократій закріплено принципи: самоцінності людського життя, свободи, рівності прав. Ці норми виводяться з уяв­лення про недоторканність людської гідності як критерію права і як " людського виміру" основного закону. Під­твердженням цього можна вважати збільшення чисельнос­ті теорій справедливості (Ю. Габермас, Дж. Роулс та ін.). Ідея людської гідності стала не лише мірою організаційно-структурних засад, а й способом проведення демократич­ного процесу, становлення і вибору методу прийняття рі­шень.

На ідеї людської гідності зосередилися комплекси нау­кових дисциплін і галузей досліджень, центральне місце серед яких посіла проблема морально-етичного і філософ­сько-правового обгрунтування (" легітимації") недоторкан­ності людського життя. Конструктивні суперечки з цього питання, змагання позицій на просторі демократично ор­ганізованого дискурсу мисляться водночас як спосіб роз­в'язання практичних проблем і як форма науково-теоре­тичного, в тому числі філософсько-етичного, діалогу. Видатні філософи Заходу — Р. Дворкін, Дж. Роулз, Ю. Га­бермас, К.-О. Апель, Ч. Тейлор та інші — стали авторитет­ними учасниками спеціальних дискусій юристів, політиків, соціологів, екологів, лінгвістів, культурологів. Цим самим дискусії набули певної теоретичної і методологічної спря­мованості.

Вітчизняні дослідники права відмічають одну з найха­рактерніших ознак сучасної західної філософсько-право­вої думки, а саме: понятійне розмежування і критичне зіс­тавлення права і закону. Для правової традиції Заходу характерне розуміння права як сукупності до- і надпози-тивних безумовних етичних комунікаційних регуляторів (справедливість, моральність, правдивість, вірність, надій­ність, порядок тощо). З цією обставиною значною мірою і пов'язане міждисциплінне поєднання філософських, пра­вових, соціологічних, психологічних, лінгвістичних дослі­джень, і знаменним результатом цього можна вважати утвердження думки, що закон не є правовим, легітимним, якщо він не узгоджений з правом.

- 112 -

Для XX ст. і його духовної ситуації досить помітними є також ідеологічна і практична радикалізація протилеж­ностей " право — неправо", " право — свавілля", " людина — влада", " людина — колектив", " індивід — держава", пошу­ки універсальних критеріїв права тощо. Це істотно сприя­ло актуалізації ідей, цілей, цінностей юридичного типу, праворозуміння, відродженню природного права, форму­ванню і розвитку філософсько-правових концепцій лібе­рально-демократичного характеру. Водночас, попри роз­маїття і поліваріантності позицій і наукових концепцій філософсько-правової думки, обумовлених спробою ана­лізу складних, протиборних " зрізів", аспектів правової ре­альності, все ж можна вирізнити певні значимі концепту­альні напрями, типи правового мислення, властиві сучасній філософії права. До аналізу їх ми і переходимо.

§ 2. Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм

Як відомо, характерною рисою правового позитивізму є ототожнення права і позитивного права чи правопоряд­ку в його розумінні як системи встановлених норм та істо­рично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого типу правового мислення є лише феномени позитивного права і заперечення будь-яких феноменів надпозитивного харак­теру як правових.

Як самостійна течія правової думки позитивізм виник у ЗО—40-х роках XIX ст. у зв'язку з теоретичним обгрунту­ванням формально-догматичної юриспруденції. Най­ближчим попередником цієї концепції був І. Бентам (1748—1832), а безпосереднім засновником і головним представником — Дж. Остін. Помітними представниками юридичного позитивізму в дореволюційній Російській ім­перії були Г. Шершеневич (1863—1912) і, зокрема, в Украї­ні — М. Палієнко.

Позитивізм у праві виник як реакція на спекулятивно-метафізичну філософію права XVII—XVIII ст., як праг­нення змінити метафізичне вчення на абсолютні начала права таким його вивченням, яке спирається на позитив-

і-5-2

- 113-

ний дослідний матеріал, на " факти", тобто безпосередньо " дане". Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку позитивістів, повинна займати­ся вивченням їх логічного змісту і мовного висловлювання. Позитивність права означає його " фактичне існування", його " дійсність". Позитивне право тому є " фактично чинне право". Різні напрями правового позитивізму відрізняють­ся тим, що для кожного з них є ознакою " позитивності". Виділилося кілька видів позитивізму. " Етатистський" пози­тивізм вбачає позитивність права у встановленні його дер­жавною інстанцією (" авторитетом"). Буття права для нього існує в актах цього " авторитету" (договорах, які санкціоновані державою, в законах, постановах, звичаєво­му праві). " Психологічний" позитивізм вбачає пози­тивність права в певних психологічних станах, таких, на­приклад, як " визнання", " переживання належного". " Соціологічний" позитивізм шукає позитивність права у певних зовнішніх способах поведінки: у фактичному вико­нанні правових приписів суб'єктами права або в його за­стосуванні певною групою людей.

У розвитку юридичного позитивізму виділяють такі по­мітні етапи: 1) класичний позитивізм Дж. Остіна; 2) " чисте вчення про право" Г. Кельзена; 3) аналітична юриспруден­ція X. Харта. Серцевиною класичного правового позити­візму є теорія наказів Джона Остіна (1790—1859). Вона значною мірою оновлена сучасною критикою з боку пред­ставників історичної і соціологічної шкіл правознавства. Дж. Остін пояснював, що закон — це правило, встановле­не для панування з боку однієї особи, що мислить, над ін­шою. З його точки зору, є закони божі й закони людські. Божі не мають юридичного значення. Людські'закони по­діляються на позитивні та позитивну мораль. Позитивні закони встановлюють політичні керівники для політичних підлеглих чи самі громадяни, щоб здійснити свої юридичні права, які їм надано. Правила позитивної моралі або мо­ральні закони, не встановлені вищим політичним керів­ництвом для своїх підлеглих, включають такі правила, як статути клубів, закони моди, міжнародне право тощо. От­же, за Дж. Остіном, закон — це певна команда. Проте він відрізняє закон від такої команди, яка подається з приво­ду якогось конкретного випадку чи стосується конкретної

- 114-

особи чи події. Закон є командою чи наказом, що зобов'я­зують особу чи осіб діяти певним чином завжди або утри­муватися від певних дій.

Погляд Дж. Остіна на право як на певну команду є джерелом значних інтелектуальних турбот. Багато хто з аналітичних правників вважають це питання хворобливим. Так, Г. Кельзен зазначає, що аналітична чистота будь-якої теорії права може бути скомпрометована введенням до неї визначеного Дж. Остіном психологічного фактору. Крім того, як вважає X. Харт, визначення закону повинно вихо­дити із поняття правила, тому наполягати, що статус зако­ну як закону випливає із припису, явно чи неявно вираже­ного, є догматизмом. Акцент Дж. Остіна на команді та санкції як істотних елементах права критикують також прибічники історичного і соціологічного підходів до права, які вважають, що право існує незалежно від команд тих, хто володіє владою. І все ж ключовими поняттями класич­ної теорії юридичного позитивізму залишаються такі, як " суверен", " обов'язки", " санкції", " команда". А його сут­ність зводиться до того, що крім позитивного знання пра­ва нічого більше знати не можна. Пізнавати можна тільки правові явища, а не їхні внутрішній зміст, витоки і сенс.

У другій половині XX ст. у загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук відбуваються значні зміни у філософських тлумаченнях співвідношення права і закону, в оцінках позитивного права, в розумінні предмета, цілей і завдань філософії права. На цьому етапі юридичний позитивізм трансформується у неопозитивізм. З'явилася низка нових напрямів у розвитку аналітичної юриспруденції. Вони пов'язані насамперед з іменами Г. Кельзена (1881—1973) і X. Харта (1907—1993).

З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, вважається, що адекватною позитивістською теорією про позитивне право є розроблене ним " чисте вчення про право". Для більшості неопозитивістів " при­родне право", " ідея права" і взагалі все, що не є позитив­ним правом (законом), — це " мораль". У звільненні право­знавства від такої " моралі" Г. Кельзен і бачить основне досягнення свого " чистого вчення про право". Хоч заради справедливості деякі, не настільки радикальні, неопозити-

-115-

вісти допускають той чи інший вплив такої моралі на по­зитивне право.

У своїй " чистій теорії права" Г. Кельзен намагається розглянути універсальні моменти права (позитивного пра­ва), виключивши з нього випадкові та такі історичні еле­менти, як ідеали справедливості або соціальні умови. Знач­ною мірою він визначає природу права, застосовуючи розрізнення світу сущого і світу належного. На думку Г. Кельзена, природа права належить виключно до світу належного. Коли у світі сущого діє причинний зв'язок, що виходить з принципу: " якщо А, то Б", у світі права як на­лежного цей зв'язок існує за принципом " входження". Це значить, " якщо А, то повинно бути Б". З цього випливає, коли допущено несправедливість, то повинна бути дія (санкція) як наслідок цієї несправедливості. Право на жит­тя означає лише те, що в разі вбивства людини проти вбив­ці буде застосовано силу.

" Чиста теорія права" Г. Кельзена є теорією чинного права і не ставить питань, пов'язаних з його справедливіс­тю чи несправедливістю, не відносить чинне позитивне право до доброго чи негативного. Будь-який порядок з точки зору " чистої теорії права" є справедливим.

Г. Кельзен ставить і питання про нормативну (обов'яз­кову) силу права. Відповідь на нього він дає згідно зі своєю неокантіансько-позитивістською методологією. У нього дія правової норми обумовлюється не фактичним відношенням, а силою іншої, більш високої норми. Устрем­ління до більш високої норми має межу. Нею є " основна норма", її не може встановити ніякий авторитет, вона мо­же бути лише " запропонована", щоб право як складна нормативна система було можливим. Основна 'норма пе­редбачає підкорення конституції і, зрозуміло, законодав­цеві. " Кожний повинен діяти так, як приписано автором правового порядку" — такий девіз Г. Кельзена.

Все ж Г. Кельзен намагається пом'якшити статус права як команди. Звужує сферу державного свавілля. Для цього він пропонує концепцію " повноважень", тобто, право діє не тому, що воно є " силою влади", а тому, що має повно­важення на примусове застосування сили. На думку Г. Кельзена, держава відрізняється від зграї розбійників лише тим, що має повноваження на примусове підкорення.

- 116-

Отже, правовий характер має не всякий примусовий при­пис, а лише той, що походить від владної інстанції, яка має на це відповідні повноваження.

Неопозитивіст X. Харт — продовжувач ідей аналітич­ного правового позитивізму, намагається посилити процес гуманізації позитивного права. Він визначає дієвість права через термін " визнання" як ідею згоди більшості. Право він пов'язує не з обов'язком чи абсолютною необхідністю, а з вільним волевиявленням. X. Харт запроваджує таку точку зору на правову реальність, яка пов'язана насампе­ред з правилами " визнання" чи легітимації влади.

X. Харт визначає право як союз первинних правил ви­конання обов'язків і вторинних правил визнання, змін і правосуддя. Проте це його твердження не допомагає вста­новити різницю між правовим порядком і будь-яким ін­шим, таким, наприклад, як громадський клуб чи релігійний орден, які також можуть мати первинні й вторинні прави­ла такого роду.

Запровадивши у теорію юридичного позитивізму нове поняття " визнання", X. Харт прилучив до своєї теорії пси­хологічний елемент. Цим самим він підкреслює, що право­вий характер має не будь-який примусовий припис, і не тільки той, який започаткований владною інстанцією, що має повноваження, а й такий, який забезпечений внутріш­ньою згодою більшості.

X. Харт виключає мораль зі своїх правил визнання. Це змусило деяких критиків заявити, що цього не можна ро­бити, бо соціальні й моральні міркування є важливими факторами утворення права і не дають йому можливості узаконити зловживання владою.

Теорія " визнання" аналітичної юриспруденції X. Харта значною мірою зближує юридичний позитивізм з іншими правовими теоріями, зокрема з феноменологією. Проте емпіріопсихологічний, а не трансцендентальний характер терміна " визнання" залишає X. Харта у рамках школи по­зитивізму. Його аналітичний позитивізм позначений і пев­ними антропологічними рисами. Правова людина — це вже не просто абстракція ідентифікації нормативної сис­теми як правової. Образ людини визначається через аналіз універсальних принципів її існування в суспільстві, які мають певні мінімальні ознаки " природного права". Тут і

- 117-

принцип " уразливості людини", з якого випливає необхід­ність обмежувати можливе застосування сили приватними особами; і принцип " примусової рівності" суб'єктів права; і принцип " обмеженого альтруїзму", що вбачає " взаємну терпимість" людей; зрештою, і принцип " інституту влади", виправданий обмеженістю ресурсів задоволення потреб людей¹. Перелік певних антропологічних констант у ціло­му свідчить про тенденцію, що існує в неопозитивізмі, а саме: прагнення до дедалі більшого врахування суб'єктив­ності й емпіричних умов у процесі пізнання права.

Все ж істотною ознакою основного принципу позити­візму є державний абсолютизм, тобто визнання єдиним джерелом права державну волю. Ця ознака проходить як через класичний позитивізм, так і через неопозитивізм. І хоч у процесі історичної еволюції позитивізму, особливо в XX ст., цей принцип пом'якшується (від " сили" через " повноваження" до " визнання"), бо тенденція до гуманіза­ції права охоплює і юридичний позитивізм, все ж держав­на воля і в концепції " основної норми" Г. Кельзена, і в " правилі визнання" X. Харта зберігається як очевидний, вихідний пункт юридичної юриспруденції як науки.

§ 3. Концепції відродженого природного права XX століття

Як зазначалося у попередньому розділі, юридичний по­зитивізм вважає право утворенням держави, залежним від державної влади і підкореним їй. Позбавляється сенсу проголошення будь-яких вічних і невід'ємних принципів і прав, тобто заперечується доктрина філософського, або природного, права. Усе, що не є законом, юридичною нор­мою, взагалі позбавлено будь-якої сили.

Такий світогляд зневажає вічні, природні принципи права. Це вчення значною мірою розчиняє браму всякому свавіллю і деспотизму, від якого принципово не може від­городити ніяка конституція, ніяка, навіть найбільш демок­ратична і ліберальна форма державного устрою.

Див.: Харт X. Л. А. Концепція права. — К., 1998.

- 118

У XX ст. у всій світовій філософії права, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право. Кожний з численних на­прямів антипозитивістської правової думки розвиває своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, форми й методи його обгрунтування, йо­го завдання і функції, його принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його онтологічні, гно­сеологічні та аксіологічні характеристики. Досліджуються логіка і механізм його співвідношення з позитивним пра­вом та ін. Пошуки природного права — це пошуки універ­сальних понять, їх основною метою є керівний ідеал, а не конкретний припис, і цей ідеал реалізується в історії. Тому природне право передбачає постійно змінювані юридичні норми.

Варто нагадати, що першооснови природно-правової думки були закладені ще в політико-правових вченнях ста­родавності, розвивались у період середньовіччя, Відро­дження. На рубежі XIX і XX ст. в межах природно-право­вого мислення особливо посилилися оцінюючі і пояснювальні підходи до правових явищ. Саме це спричи­нило початок справжнього відродження природно-право­вої думки. Проте найвищого свого розвитку теорія при­родного права досягла після закінчення другої світової війни. Цей бурхливий процес відродження природного права в європейській філософії права був своєрідною від­повіддю на особливе засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, які, можна впевнено сказати, капітулюва­ли перед попередньою тоталітарною владою, що виховува­ла абсолютну готовність юристів до сліпої покірності від­носно всіх законодавче оформлених установлень влади. Механізм природного права запрацював прямо протилеж­ним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, неза­лежних від держави норм і принципів, що уособлюють ро­зум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей, муд­рість Бога. Протягом кількох останніх десятиліть відбулося свого роду нове народження багатьох теорій, що орієнтувалися на концепції природного права. У фор­муванні свого поняття права, як і у праворозумінні взагалі, природно-правова думка наголосила на тому, що " право"

- 119-

правильне за змістом, а не за юридичною формою, отже не кожний закон, точніше, не кожне правове юридичне рі­шення — законодавче чи суддівсько-адміністративне, бу­дучи формально-коректним, містить у собі право. Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допу­скає можливість свавілля при його встановленні. Право ж є силою, що протистоїть свавіллю, є явищем, що виникає " природним чином" поряд з іншими основними атрибута­ми соціального буття людини, такими, наприклад, як сім'я або власність. Звідси випливало й інше важливе положен­ня природо-правової думки, а саме: зміст закону повинен критично оцінюватися з позицій знання про належне при­родне право. Тобто природно-правовий підхід претендує на сутнісний і аксіологічний аналіз, ставить завдання вия­вити сутність правових явищ, тобто явищ, які існують за зовнішніми, формальними властивостями позитивного права, ставить завдання з'ясувати й оцінити правові явища з позицій знання про належне право і з точки зору норма­тивних цінностей, ідеалів.