Вступ в історію медицини. Медицина первісного суспільства

Історія медицини є одним з розділів загальної історії куль­тури людства. Вона розглядає розвиток знань, пов'язаних із захворюваннями, лікуванням людини, збереженням і зміцнен­ням її здоров'я. Зміст медицини, якість лікувальних, рівень за­побіжних засобів, становище медичних працівників завжди за­лежали і залежать від соціально-економічних умов життя люд­ства, від суспільного ладу, розвитку природничих наук, філософії, техніки. Тому вивчати історію медицини, правильно розуміти її розвиток можна лише в нерозривному зв'язку із загальною історією людства. Оскільки сучасна медицина єсистемою наукових знань про здоров'я і захворювання людини в умовах її як індивідуального, так і громадського життя, ця наука має біосоціальний характер. Біологічне і соціальне вхо­дять у медицину не ізольовано, а в діалектичному поєднанні.

Історія медицини поділяється на загальну, яка вивчає розви­ток медичних знань у людському суспільстві в цілому, та спе­ціальну, в якій висвітлюється розвиток окремих галузей медици­ни — терапії, хірургії та ін. Викладання спеціальної історії медицини звичайно здійснюється відповідними профільними ка­федрами. Оскільки розвиток медицини залежить від рівня роз­витку продуктивних сил та характеру виробничих відносин, то воснову викладу загальної історії медицини покладено поділ на епохи і періоди, прийнятий у загальній історії. Хоч, зрозу­міло, тут немає і не може бути повного хронологічного збігу.

Медицина, як і кожна інша наука, зазнає також змін у зв'язку із суспільними зрушеннями, розвитком економіки, тех­ніки, споріднених наук. Великі успіхи у розвитку фізики, хімії у другій половині XIX ст., становлення мікробіології, впро­вадження у хірургію антисептики та ін.— все це зумовило до­корінні зміни в різних галузях медицини, навіть порівняно з першою половиною цього ж століття. В історії розвитку окре­мих медичних наук прийнято виділяти періоди залежно від особливо важливих для розвитку тієї чи іншої галузі нововве­день. Наприклад, в історії хірургії виділяють періоди до від­криття антисептики і після впровадження її, оскільки антисеп­тика й асептика різко змінили характер і роль хірургії у медич­ній практиці.

Історія медицини як галузь науки і окремий предмет викладання у вищих медичних школах на території України пройшла складний і важкий шлях. Зачатки її знаходимо у медичному класі Києво-Могилянської академії, де історію медицини викладав професор Петро Пелехін (1790–1871, уродженець Черкащини), видатний український лікар ХIХ століття. Поруч з іншими предметами він викладав спудеям Академії «Історію і літературу медицини та висловлювання давніх медичних авторів». Він був палким прихильником українського національного відродження, заповів велику суму грошей на відкриття у Львові українського університету та побудову хірургічної клініки.

У Києві з відкриттям 1841 р. в Університеті св. Володимира медичного факультету почато викладання історії медицини в курсі, що мав назву «Енциклопедія і методологія медицини». Першу лекцію з цього предмета прочитав 12 вересня 1841 p. професор В.О. Караваєв (1811–1892) — відомий київський хірург, організатор медичного факультету і хірургічної клініки та його перший декан.

Статутом для університетів Росії 1842 р. в числі медичних наук було запроваджено предмет «Історія і література медицини». В Університеті св. Володимира пізніше курс історії медицини читали професор-анатом Микола Kозлов (1814–1889) і Олександр Вальтер (1817–1889) — ініціатор будівництва Анатомічного театру, в якому сьогодні розташований Національний музей медицини України; історію медицини викладали також Хрістіан Гюббенет (1822–1873) — професор теоретичної хірургії та шпитальної клініки; Карл-Георгій Гейбель (1839–?) — професор фармакології, Фрідріх Мерінґ (1822–1887) — завідувач кафедри спеціальної патології й терапії (пізніше останній опублікував свої лекції з історії медицини окремою книгою).

На українських землях під пануванням Польщі викладання історії медицини започатковано у Львівському університеті у 1929 p., коли було відкрито кафедру історії медицини. Першим професором історії медицини був Вітольд Зємбіцький (1874–1950, уродженець Львова), після закінчення медичного факультету у Львові працював у клініці внутрішніх хвороб, протягом року перебував у закордонних клініках Цюріха, Страсбурга і Парижа. Він відзначався високою ерудицією, заснував часопис «Боротьба за здоров’я» (1917), був редактором «Польської лікарської газети», опублікував багато праць з історії медицини, видав низку бібліографічних та біографічних праць, був співавтором «Польського біографічного словника», загалом автором понад 500 публікацій. Його власна бібліотека нараховувала біля 15000 назв. Це був перший і єдиний професор історії медицини у Львівському університеті (1929–1944) та на українських землях взагалі. Ця кафедра перестала існувати у 1944 p., коли В. Зємбіцький виїхав до Вроцлавського університету.

В 1935 p. в 1-у Московському медичному інституті створено першу радянську кафедру історії медицини. В 1940 p. кафедру історії медицини Центрального інституту вдосконалення лікарів у Mоскві очолив проф. П.Ю. Заблудовський (родом з Поділля). В 40-х роках в Інституті організації охорони здоров’я і історії медицини ім. М.О. Семашка в Москві відкрито відділ історії медицини, який став союзним науково-методичним центром. Всесоюзне наукове товариство істориків медицини створено лише у 1946 p., того ж року видано перший посібник з історії медицини для медичних вузів під редакцією Б.Д. Петрова, який декілька разів перевидавався. Виходили також підручники та лекції з історії медицини Ф.Р. Бородуліна, П.Ю. Заблудовського і А.Г. Лушнікова, М.П. Мультановського. 1-й всесоюзний з’їзд істориків медицини відбувся тільки у 1961 р.

Вивчення історії людства започатковано в античному Римі, зокрема, медичну спадщину стародавньої Індії, Вавилону, Єгипту відтворив Корнелій Цельс. Він видав восьмикнижковий трактат «Про медицину». Пізніше, за доби Відродження (XVI–XVII ст.), дослідники проявили живу цікавість до забутих та спеціально перекручених пам’яток далекого минулого. На противагу схоластичним догмам середньовіччя, вони відродили культурну та медичну спадщину стародавнього світу. Були розшукані рукописи стародавніх авторів, відкопані статуї, пам’ятники різних видів мистецтва та медицини.

В середині XV ст. Гіованні Тореллі (помер в 1466 р.) опублікував першу книгу з історії медицини.

У XVI ст. Симфорін Таннір опублікував біографії окремих лікарів.

У ХVII ст. історія медицини замість біографічного набула літературно-історичного характеру. Представниками цього напряму були Йоган Лінден та ГерманКонрінґ.

У ХVIII ст. в німецьких університетах вперше впроваджено викладання історії медицини.

Історія медицини як наукова дисципліна та предмет викладання в університетах сформувалась в Європі у 20–30-ті роки XX ст. Професор Лейпцизького університету Сігеріст Генрі, досліджуючи у 1925 р. викладання історії медицини в європейських і американських університетах, виявив, що викладання історії медицини проводилося в 63 університетах на спеціальних інститутах або кафедрах, в тому числі в Німеччині було 15 кафедр історії медицини, в США — 9, Італії — 8, Польщі — 5, Швейцарії — 3. Історію медицини викладали відомі вчені Габерлінґ (Дюссельдорф), Кох (Франкфурт-на-Майні), Кардіні (Рим), Нойбурґер (Відень) та ін. У 1928 р. засновано Медико-історичний періодик «KYKLOS» — щорічник Лейпцизького університету; в Нью-Йорку (США) виходив періодик «Annals ofMedical History» (ред. — Ф.Р. Пакард), відкрито Інститут і бібліотеку історії медицини при Університеті Джона Гопкінса (США, директор — проф. Вільям Г. Велч).

Польське товариство історії медицини засноване в 1924 р., тоді ж почали видавати «Архів історії і філософії медицини», який виходить досі як квартальник. До 1996 р. відбулося 13 з’їздів товариства.

Формування історії фармації як самостійної науки почалося на початку ХIХ ст., коли почали створювати Товариства та музеї історії фармації, видавати книги і журнали. В багатьох країнах засновано Інститути історії фармації. Фармацевтичні товариства різних країн створили Міжнародне товариство історії фармації (1926). В 1956 р. при Польському фармацевтичному товаристві створено Секцію історії фармації. Музеї історії фармації діють в Чехії, Норвегії, Швеції, Польщі, Німеччині, США. Створені кафедри історії фармації. Одна з перших таких кафедр відкрита 1959 р. в Медичній Академії в Лодзі (Польща).

Відомим істориком медицини був Савелій Ковнер (1837–1896). Він вчився в рабинській школі, був викладачем єврейського училища, опісля закінчив Університет св. Володимира і став земським лікарем, працював довгий час у Ніжині та в Києві. Знав багато мов, в тому числі стародавніх, підготував фундаментальні праці з історії медицини Стародавнього Сходу, Греції та Риму, які ґрунтувалися на першоджерелах; йому належать тритомна «Історія медицини» (Київ, 1879–1888), «Історія середньовічної медицини» (Т. 1–2, Київ, 1893).

У Галичині з самого початку зародження українських медичних видань і організацій, ще в час панування Австро-Угорської імперії, з’явилися українські медико-історичні публікації. У працях Євгена Озаркевича (1861–1916) подано відомості з історії вивчення та профілактики інфекційних недуг (починаючи від Гіппократа); Володимир Щуровський (1890–1969) — шеф санітарної бригади Українських Січових Стрільців, пізніше лікар Української Галицької Армії, опублікував спогади про медицину в УГА; Володимир Білозор (1890–1969) — лікар Українських Січових Стрільців та УГА, комендант шпиталю в Кам’янці-Подільському, опублікував нариси про медичну службу в роки Визвольних змагань. Максим Музика (1889–1972) — згодом професор-мікробіолог, доктор медичних наук, довголітній керівник кафедри мікробіології Львівського медичного інституту, у 1920 p. опублікував велику статтю «Розвиток медичної науки і літератури на Україні в 1917–1918 pp.».

Розпад Російської імперії приніс Україні на деякий час визволення від російського поневолення, настав бурхливий розвиток української медицини, що почався в період УНР і продовжувався протягом десятиріччя «українського відродження». В цей час закладено основи новітньої української історії медицини.

Першим великим медико-історичним дослідженням цього часу є аналітична стаття Овксентія Корчака-Чепурківського (1857–1947) «Основні етапи будування та розвитку вищої медичної школи у Києві за перше десятиліття Радянської влади на Україні». Автор — видатний громадський лікар, гігієніст та демограф. Може видатися неймовірним, що О. Корчак-Чепурківський відважився в той час (1928) писати у цій статті про розвиток української національної вищої школи та реалізацію національної ідеї, роль національних принципів, про русифікаторську політику центру і владних структур.

Окремі матеріали з історії української медицини публікували в 20–30-ті роки українські лікарі-практики, військові лікарі, науковці, що працювали в період українського відродження. Олександр Пучківський (1881–1937, уродженець Чернігівщини), засновник і завідувач кафедри отоларингології Київського медичного інституту, дослідив історію своєї спеціальності від найдавніших часів, праці давніх та середньовічних авторів, зокрема, письмові джерела часів Київської Руси-України, часів Гетьманщини та ін., опублікував велику працю «Основні дати розвитку отоларингології (ЛОР) в колишній Росії та в СРСР» (1936), в якій навів дані про усіх отоларингологів, які працювали до 1936 p. Ця історико-медична праця досі залишається унікальною. О. Пучківському належать обширний «Покажчик літератури громадської та народньої медицини, гігієни, санітарії та бальнеології України по 1890 рік», статті про українців, які створювали російську медицину.

Спомини військового лікаря опублікував Мартирій Галин (1856–1943) — доктор медицини, головний хірург Київського військового шпиталю, один із організаторів і голова Медичної секції Українського наукового товариства в Києві, укладач перших українських науково-медичних словників.

Одним із найактивніших істориків медицини в сучасній Україні є Олександр Грандо (1919, уродженець Вінничини) — професор-гігієніст, організатор і директор Національного музею медицини України (з 1974 p.). Протягом минулого часу він опублікував понад 120 праць з питань історії та організації охорони здоров’я, лікарської етики, медичної деонтології, а в останні роки видав низку книг з історії української та світової медицини, заснував (1994) і редагує Український історико-медичний журнал «Агапіт», який видається Національним музеєм медицини України українською, англійською мовами, резюме російською. До 2000 p. вийшло 13 чисел журналу зі статтями з проблем української та світової історії медицини, про українських медиків XVII–XIX ст., про репресованих і забутих українських вчених, статті з української медичної діаспори, про медицину Росії та інших зарубіжних країн. О.А. Грандо є автором книги-альбому «Очима художників. Медицина в українському образотворчому мистецтві» (1994) та книг «Подорож у минуле медицини» (1995), «Визначні імена в історії української медицини» (1997).

Важливою подією в українській історії медицини стало видання Національним музеєм медицини України за редакцією О.А. Грандо об’ємної (320 с.) книги групи авторів «Визначні імена у світовій медицині» (2001), яка містить біля 1300 імен видатних лікарів усіх народів від найдавніших часів до кінця XX ст. Безсумнівною заслугою авторів є те, що вперше видана така фундаментальна праця українською мовою та що в ній вперше нарівні з німецькими, французькими, російськими та іншими вченими представлені українські вчені-медики і лікарі-подвижники.

Окремі матеріали до історії української медицини опублікували К. Дупленко, Л. Лєкарєв, Б. Криштопа, К. Васильєв, М. Барціховська, Я. Радиш, О. Голяченко, Ю. Віленський, В. Коган, П. Петров та ін. Я. Ганіткевичем видано праці Євгена Озаркевича (1999), книгу «Українські лікарі-вчені першої половини XX ст. та їхні наукові школи» (2002), опубліковано кілька десятків статей з питань становлення та історії української медицини.

Українську історію медицини збагачує недоступний раніше в УРСР доробок української діаспори, яка в роки панування тоталітарного режиму багато зробила для збереження і розвитку традицій української медицини та її історії.

Найвидатнішим істориком української медицини, що працював на еміграції, був Василь Плющ (1903–1976) — професор-фтизіатр, доктор медицини, професор кафедр туберкульозу в Києві (1941), Львові та Братиславі, активний член УВАН, УВУ, НТШ. Працюючи в Мюнхені, він підготував і опублікував низку фундаментальних праць з історії української медицини, у тому числі дві великі монографії: «Нариси з історії української медичної науки та освіти. Від початків української державності до 19 століття. Книга 1» (1970) та «Нариси з історії української медичної науки і освіти (дев’ятнадцяте і двадцяте століття)» (1983). В передмові до другої книжки автор писав: «Ці дві книги нарисів з історії української культури є спробою дати систематизований огляд історії української наукової медицини та медичної освіти. Для повного всебічного висвітлення української медичної науки та освіти, зокрема за останні 75 років, потрібно видати не два чи три томи нарисів, а десятки монографій. Це є завдання істориків медицини на Батьківщині».

У 1975 p. за головною редакцією В. Плюща вийшла книга «Матеріали до історії української медицини», т.1, видана УЛТПА, надрукована в Мюнхені. У 1988 p. в Чикаго вийшов II-й том «Матеріалів до історії української медицини» (головний редактор — д-р Павло Джуль). Нагадаємо, що в УРСР ім’я і праці В. Плюща були заборонені.

Значний вклад в розвиток української історії медицини вніс Геннадій Шульц (1907–?), уродженець Києва, український лікар-гігієніст, доктор медицини, працював у Київському НДІ очисних споруд, обласним епідеміологом, співробітником Київського бактеріологічного інституту. З 1943 p. — на еміграції, професорФордемського університету (Нью-Йорк, США), директор Інституту з вивчення СРСР в Мюнхені, постійний член Міжнародної біографічної асоціації, заступник генерального директора Міжнародного біографічного центру в Кембріджі (Англія). Опублікував понад 200 біографій лікарів і біологів СРСР, близько 200 статей, видав 28 книг-звітів Інституту з вивчення СРСР, що всебічно і об’єктивно висвітлюють різні події та періоди розвитку медицини в СРСР та УРСР.

Низку праць на теми історії медицини опублікував у діаспорних українських виданнях Іван Розгін (1897–1972, уродженець Поділля), доктор біологічних наук, професор та ректор Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, який у різний час співпрацював з О. Богомольцем, П. Кучеренком. На еміграції в Німеччині та США став професором Українського Вільного Університету, дійсним членом Української Вільної Академії Наук, очолював математично-природописно-лікарську секцію НТШ, працював в Детройті в Інституті для вивчення раку. Йому належить низка статтей про історичні постаті української медицини.

Матеріали до історії розвитку медицини на західноукраїнських землях у 1939–1944 pp. опублікував Роман Осінчук (1902–1991, уродженець Тернопільщини), український лікар і громадський діяч у Львові та на еміграції, професор суспільної медицини в Українському технічному інституті в Нью-Йорку, засновник і редактор відродженого в Америці (1954) «Лікарського вісника», голова природничо-хімічної секції НТШ в діаспорі. Історію цього ж періоду висвітлюють публікації Софії Парфанович (1898–1968) — лікаря-гінеколога і письменниці, уродженки Львова.

Із сучасників значний вклад в становлення історії української медицини вносить Павло Пундій (1922 р. н., уродженець Тернопільщини), лікар загальної практики у США, дійсний член НТШ та голова його осередку в Чикаго, довголітній директор бібліотеки та архівар УЛТПА. Він опублікував понад 200 статей про українських лікарів у діаспорі, видав 13 книг «Українського медичного архіву» (1989–1997), які містять цінні добірки опублікованих у різний час матеріалів як про окремих українських лікарів і науковців, так і про події з розвитку української медицини. Йому належить укладання унікального двотомного біобібліографічногодовідника «Українські лікарі», виданого в Україні (Львів–Чикаго, 1994, 1996), в якому подані біографічні довідки про понад 1100 українських лікарів — активних учасників громадсько-політичного життя, дипломованих до Другої світової війни, та лікарів діаспори; приведені їх праці, література про них.

Андрій Олеарчик (1935 р. н.) — уродженець Перемишля, кардіохірург і науковець у США, автор біля 150 наукових праць українською, польською, німецькою, англійською та російською мовами, член УЛТПА, опублікував українською і англійською мовами книгу «Коротка історія медицини» (Чикаго, 1991), в якій виділяє імена, пов’язані з Україною.

Матеріали про розвиток медицини на західноукраїнських землях знаходимо в працях польських істориків медицини (W. ZwoРdziak, 1964–1965; W. Ziembicki, 1991; В. Seida, 1997).

Таким чином, українська історія медицини має глибокі традиції, великий, хоч і розрізнений, доробок та значні здобутки. Вона повинна розвиватися на фундаменті, закладеному як українськими, так і іншими вченими протягом більше ніж двох століть, на працях лікарів-науковців в краю та в діаспорі. При цьому потрібна об’єктивна критична оцінка різних періодів її становлення, особливо в часи, коли вона розвивалася іншими мовами, знаходилася під тиском ідеологічних та політичних догм.

В історії кожної країни були визначні події, які позначили­ся на характері соціально-економічних відносин, на розвитку її культури і науки, в тому числі й медицини. Історія медицини використовує ті самі джерела, що й загальна історія, приділяю­чи, звичайно, особливу увагу всьому, що стосується справи охо­рони здоров'я. У вивченні стародавніх епох допомагають архео­логічні розкопки. Виявлені під час розкопок стародавніх похо­вань патологічні зміни на скелетах дають уявлення про харак­тер захворювань у ті часи. З малюнків на побутовому посуді, з різного знаряддя, знайденого під час розкопок, можна склас­ти уявлення про можливі лікувальні заходи, які застосовували в ті часи. В народних епічних творах, таких, як «Іліада», «Одіс­сея» у стародавніх греків, у російських билинах та українських думах, а також у засобах народної медицини знаходимо бага­тий матеріал, який свідчить про уявлення наших предків щодо причин захворювань, лікування, ставлення народу до лікарів. Найбільше для історії медицини дає, зрозуміло, вивчення писем­них творів з медицини стародавніх і пізніших часів. Цінні для історії медицини відомості про засоби лікування, правове ста­новище медичних працівників знаходимо у відповідних законах різних країн, літописах, архівах, судових актах, художній та мемуарній літературі і творах мистецтва.

Названі джерела слід, звичайно, вивчати критично, порів­нюючи їх з іншими, оскільки висвітлення подій і характеристи­ка їх у писемних джерелах часто подаються з погляду того шару суспільства, до якого належить автор.

Джерела вивчення історії медицини можна розподілити по таких групах.

1. Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогою графічних знаків (рукописи, друк, папірус, кераміка тощо).

2. Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці, інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо).

3. Етнографічні джерела. Це — явища культурного і суспільного життя, які передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази, засоби лікування).

4. Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох.

5. Фото- та кінодокументи.

6. Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій

Загальновизнаною є така періодизація історії медицини, яка співпадає із загальноісторичною періодизацією розвитку людства.

1. Медицина первісних часів. Обіймає період орієнтовно від трьох мільйонів до п’яти тисяч років до нашої ери.

2. Медицина стародавнього світу. Обіймає період від п’яти тисяч років до нашої ери до V століття нашої ери, коли впала Римська імперія.

3. Медицина доби середньовіччя (V–XVII ст.).

4. Медицина XVIII сторіччя.

5. Медицина XIX сторіччя.

6. Медицина XX сторіччя.

Кожен з цих періодів поділяється на підперіоди, наприклад, доба середньовіччя — на раннє (V–X ст.), середнє середньовіччя (XI–XV ст.), епоху Відродження (XVI–XVII ст.).

Для України, яка розвивалась в своєрідних соціально-економічних умовах, ця періодизація потребує уточнення. Загалом можна сказати, що цивілізаційні процеси в Україні йшли з певним запізненням. В стародавні часи в Україні розквітла Трипільська культура. Рабовласницька держава на наших теренах не отримала розвитку. Період формування феодальної Української держави — України-Руси — починається з IX ст. Епохи ренесансу, або відродження, Україна не переживала. На підставі вищесказаного, періодизація історії медицини України може бути представлена так:

1. Медицина первісних часів (до IV тис. до н.е.).

2. Медицина стародавніх часів (IV тис. до н.е.–VIII ст. н.е.).

3. Медицина доби середньовіччя (IX–XVII ст.).

4. Медицина XVIII ст.

5. Медицина XIX ст.

6. Медицина XX ст.

Чому лікареві потрібно знати світову і вітчизняну історію медицини?

Історія медицини допомагає правильно зрозуміти сучасний стан медицини і передбачати перспективи її розвитку. Вивчен­ня минулого медицини дає правильне уявлення про те, як ви­никли й нагромаджувалися навички розпізнавання захворю­вань, уміння лікувати їх і запобігати їм, як поступово почали правильно розуміти функції організму та зміни їх під час за­хворювань. Минуле медицини дає змогу простежити в історич­ній послідовності, як змінювалися зміст медичних знань, спрямо­ваність медичної діяльності, становище медичних працівників у суспільстві залежно від соціального ладу, рівня продук­тивних сил, від розвитку наук, зміни світогляду. Історія меди­цини на багатовіковому досвіді показує, зокрема, всю помилко­вість численних намагань знайти універсальний засіб лікуван­ня — панацею.

Значення історії медицини посилюється тим, що вона на конкретних історичних прикладах учить непримиренності в бо­ротьбі з усілякими реакційними теоріями і поглядами в медици­ні. Нищівній критиці піддаються антинаукові теорії про біоло­гічну нерівність рас, про поділ людства на вищі і нижчі раси, які повною мірою відбилися в людиноненависницькій теорії і практиці фашизму.

Ми всі є свідка­ми радикальних перетворень, що відбуваються сьогодні у нашо­му суспільстві. Правдиве вивчення минулого показує, що створення в нашійкраїні тоталітарної суспільної системи су­проводжувалось знищенням мільйонів невинних людей, у тому числі й медиків. Вивчення історії медицини радянськогоперіо­ду як частини загальної історії, повинно допомогти встановити історичну правду і цим сприяти неможливості повторення тяж­ких часів. Розвиваючипозитивні традиції світової і вітчизня­ної медицини, лікарі зможуть зробити свій вагомий внесок у по­будову нового життя, у зміцнення фізичного і моральногоздо­ров'я народу.

По-перше, не можна уявити фахівця з вищою освітою, який не знає історії розвитку світових цивілізацій, коли було винайдено письмо, сформовані сучасні світові релігії, відкриті перші шпиталі тощо.

По-друге, як казав великий німецький філософ Гегель, без історії предмета немає теорії предмета. Медицина у всі часи свого розвитку ґрунтувалася на певних теоретичних постулатах, на основі яких пропонувались практичні заходи щодо поліпшення здоров’я людей. Створення теоретичних постулатів завжди починається із вивчення попередніх теорій, їхнього розвитку, здобутків і помилок. Фахівець, який формулює сучасну теорію медицини і не знає її історії, приречений пройти тисячі років її розвитку, але ж Бог відвів йому обмежений вік земного життя.

По-третє, знання історії допомагає уникнути помилок попередників. Відомо, що вчитися на помилках або, як ще кажуть, шляхом проб і помилок — це дуже дорого і неефективно. Водночас історія вчить, що нічого нового на цій Землі не буває. Усяке нове — це давно забуте старе, з тою лиш різницею, що воно накладається на нові вимоги часу і ґрунтується на досвіді попередників.

По-четверте, історія є могутнім джерелом виховання патріотизму, усвідомленням того, хто є твій рід — носієм давньої культури чи новітнього варварства. Для українців, чия національна свідомість грубо упосліджувалась, це має особливе значення. Відомо, що народ, позбавлений історії, втрачає свою самобутність, стає натовпом, населенням. Не може заслуговувати на повагу і наука, що не має історичного коріння. Вона приречена на пасивну роль в інтелектуальній взаємодії і здатна лише на запозичення та наслідування.

Нарешті історія медицини є джерелом виховання подвижництва, гуманізму і милосердя. Впродовж тисячоліть існування медицини таких прикладів маємо безліч. Наведемо один з них. Коли Осип Ковшевич вчився в Бережанській гімназії, тяжко захворіла його мама. Приватний лікар заломив таку ціну за лікування, яку сім’я оплатити не змогла. Малий Осип дав собі присягу вивчитись на лікаря, безкоштовно лікувати хворих і немічних. Закінчив медичний факультет Віденського університету і все своє свідоме життя дотримувався тієї присяги. Однак, щоб бути матеріально незалежним, вступив до цісарської армії і дослужився до полковника. Був активним учасником Визвольних змагань українського народу, одним із засновників Української Галицької Армії. У 1918 р., очолюючи боротьбу з епідемією холери в Бережанському повіті, заразився і помер від цієї недуги. За його труною йшли десятки тисяч людей з Бережанського та інших повітів краю. Ім’я того лікаря-здирника, який хотів нажитися на сімейній трагедії, нікому не відоме. А ім’я Осипа Ковшевича назавжди залишиться в історії медицини.

Первісна медицина – емпірична медицина.

Медицина первісних часів обіймає період орієнтовно від Палеоліту (3 млн. років тому) до неоліту (5 тис. років до н.е.). Здобутки цієї медицини усі народи Землі можуть записати на свій рахунок, оскільки немає підстав виокремлювати котрийсь із них. За цей гігантський період розвитку людина набула сучасних антропогенних рис, розвинула мову.

В розвитку людини розрізняють два переломних моменти. Перший, найважливіший, характеризується початком трудової діяльності із застосуван­ням знаряддя та переходом від стадії тваринних попередників людини до стадії формування людей. До цього періоду в най­більш ранні його стадії відносять такі типи людей, як архан­тропи (пітекантропи, синантропи) та палеоантропи (неандер­тальці).

Другий переломний момент на межі раннього і пізнього па­леоліту характеризується перетворенням палеоантропів на лю­дей сучасного типу — неоантропів з переходом (40—35 тисяч років тому) від стадії первісного людського стада до первісної родової общини.

У першому періоді формування людей разом з іншими пере­житками тваринного минулого людини зберігались і застосову­вались при захворюваннях та пошкодженнях засоби, близькі до генетично зумовлених, інстинктивних, які спостерігаємо і у ви­щих тварин. Адже тварини при пошкодженнях зализують рани, при захворюваннях вишукують і поїдають різні трави, п'ють воду з мінеральних джерел, використовують поклади солі, звіль­няються від паразитів.

На початкових етапах зародження й формування медицини інстинктивні дії з самодопомоги поступово набирали форми усвідомленої допомоги. Подання допомоги однією людиною ін­шій при травмах і захворюваннях уже свідчило про зародження медичної допомоги як форми суспільної практики. Початки та­кої допомоги, за даними науки, можна віднести до кам'яного віку, вони були характерні вже для неандертальців.

Свого часу деякі філософи й історики медицини (Жан Жак Руссо, В. Ріхтер та ін.) дотримувались погляду, що первісна людина взагалі не мала потреби в медичній допомозі. На їхню думку, життя первісної людини минало в повному єднанні з природою, щедрі дари якої вона сприймала безтурботно, не знаючи ні недуг, ні страждань, ідучи з життя лише в глибокій старості, як падає перестиглий плід з дерева. Наукою доведено, що такий «золотий вік», коли людина не знала турбот і хвороб, є лише поетичною легендою.

За даними палеоанатомії середня тривалість життя людини у Юрмському періоді (70—30 тис. років тому) становила 29, 4 роки, а у Верхньому палеозойському періоді (30—12 тис. років тому) —32, 4 роки.

Основною відмінністю людини від інших живих істот є ха­рактерна для неї цілеспрямована праця. Виготовлення перших знарядь праці було наслідком певного рівня розвитку мозку і, в свою чергу, спричинювало утворення нових міжнейрональних функціональних зв'язків. Впливаючи своєю працею за допомогою виготовлених нею знарядь на природу навколо себе, людина змі­нювала і свою власну природу. При цьому людина природно прагнула зберегти свої фізичні сили, тобто здоров'я. Елементарні заходи захисту від несприятливих зовнішніх умов — холоду, не­годи, прикриття тіла або окремих його частин одежею, влашту­вання найпростіших жител, хоча б самого лише даху, — все це примітивні зачатки гігієни.

Тяжкі умови існування, трудність добування їжі сприяли виникненню захворювань. Уже на скелетах тварин і людей, що їх наука відносить до найстародавніших часів історії, знаходять сліди як перенесених хвороб, так і лікувальних втручань.

З цими ж умовами життя пов'язані і початки лікувальної діяльності, передусім самолікування. До найдавніших лікуваль­них галузей, очевидно, належать: допомога при пологах (особ­ливо жінці, що родить уперше), при травмах (забиті місця, па­діння з висоти, зіткнення з дикою твариною), деякі розлади травлення, явні зовнішні ураження на шкірі. І. П. Павлов пи­сав, що лікувальна діяльність у своїх початках — ровесниця першої людини; було б несправедливо починати історію медици­ни з писемного її періоду.

Величезною подією було застосування вогню для потреб людини. Очевидно, цей вогонь людям подарувала блискавиця, а спостереження за його дією переконало людину у можливості його використання для власних потреб. Застосування вогню зменшило залежність людини від природи. Людина змогла збільшити територію свого проживання. Урізноманітнилось її харчування. Спочатку це була переважно рослинна їжа і вода, яку люди споживали із прісних водоймищ. Місцем їх першого розселення були береги річок. Поруч із рослинною їжею вживалась і риба. Приготована на вогні їжа набувала нових смакових і споживчих властивостей. Споживаючи рослинну їжу, людина, окрім рослин з їстівними властивостями, виокремила такі, що мали властивості отруйні, цілющі тощо. Очевидно, що першими цілющими рослинами були знеболюючі, проносні, блювотні, зокрема мак, тютюн, конопля тощо.

Першими знаряддями, з допомогою яких людина добувала собі засоби до існування, були каменюка, потім отесана каменюка або кам’яна сокира, поліно, спис з кам’яним наконечником. Люди жили спільно родами, племенами, бо це надавало їм можливість здобути їжу. Очолювали ці роди і племена жінки, що дало назву цьому періоду історії людства — матріархат. Провідна роль жінки проявляється не тільки в тому, що вона очолює рід, а й несе відповідальність за його продовження, тому вона вступає в статеві стосунки з усіма чоловіками. Полігамія є моральною нормою життя.

Провідна роль жінки в управлінні людськими спільнотами знайшла відтворення у численних зображеннях жінок, які виліплювались із глини, вистругувались із дерева або витесувались із каменя (кам’яні баби).