Етнічні чистки

Заки у січні 1945 року Червона армія дійшла до руїн Варшави, Сталін уже знав, яку Польщу хоче побудувати. Він знав, де пробігатимуть її кордони, кого змусять у тих кордонах жити, а кого — геть забратися геть. Польща стане комуністичною державою і етнічно однорідною країною. Хоча у східноєвропейській імперії, що її він замислив, Сталін не провадитиме політики масового вбивства, Польщі судилося стати центром зони етнічної чистоти. Німеччина стане землею німців, Польща — поляків, західна частина Радянської України — українців. Від польських комуністів, разом із тими, що й самі належали до національних меншин, він очікував, що вони очистять свою країну від етнічних меншин. Сталін відродив у Польщі комуністичну партію, обрав її очільників і відправив їх до Польщі. Він знав, що його дії з усунення великої кількості німців підтримають не лише поляки, а й американці з британцями. Гітлерова політика пересування німців під час війни давала можливість уявити, як після війни з німцями поводитимуться інші. Воєнна німецька колонізація створила враження неминучості певних силуваних переселень. Питання полягали хіба в тому, скільки німців і з яких територій належить виселити. Сталін мав на ці питання точні відповіді, навіть якщо таких відповідей не мали його американські та британські союзники[646].

На конференції зі своїми британськими та американськими союзниками, що відбулася в Ялті у лютому 1945 року, Сталін висловив свої побажання і не мав підстав сподіватися спротиву. Рузвельт і Черчиль не мали заперечень, коли Сталін знову забрав собі землі, що їх отримав був від Гітлера: половину Польщі, а також Балтійські держави і північно-східну Румунію. Польщі — своїй комуністичній Польщі — Сталін збирався компенсувати це через покарання Німеччини. Територію Польщі посунуть на захід, і вона поглине німецькі землі до межі, що її окреслювали Одер та Найсе в Лусатії. На землях, що їх Сталін збирався передати Польщі, мешкало не менш ніж 10 мільйонів німців. Справою їх виселення й утримання за межами Польщі мав перейматися уряд, у якому переважали польські комуністи. Вони отримають зиск від прагнення численних поляків усунути німців; вони привласнять собі заслуги за досягнення етнічної чистоти, яка більшості польських політиків на закінчення війни здавалася очевидною. Комуністи отримають підтримку поляків шляхом розподілення земель, що їх покинуть німці, і втримуватимуть цю підтримку, нагадуючи полякам, що лише Червона армія зможе не дозволити німцям повернутися й повернути собі втрачену власність[647].

Польські комуністи пристали на такі кордони і знали, що мусять позбутися німців. «Ми мусимо їх вигнати, — казав у травні 1945 року Владислав Гомулка, генеральний секретар польської партії, — оскільки всі країни стоять на національних, а не багатонаціональних принципах». Пересунення Польщі на захід саме собою не могло перетворити її на «національну» країну в цьому сенсі слова: зміна кордонів просто замінила великі українську та білоруську меншини на дуже велику німецьку. Для того, щоб стати країною «національною» у розумінні Гомулки, Польща потребувала масового переселення мільйонів німців. Близько 1, 5 мільйона з цих людей були німецькими адміністраторами і колонізаторами, які не прийшли б до Польщі, якби не Гітлерова війна. Вони жили у будинках чи помешканнях, що їх відібрали в поляків, виселених (чи вбитих) у ході війни, або ж в убитих євреїв. Ще понад півмільйона цих людей були польськими німцями, які жили в межах довоєнної Польщі. Решта 8 мільйонів мали втратити свої домівки на землях, що належали Німеччині навіть до Гітлерової експансії, і населення яких впродовж століть було переважно німецьким[648].

При створенні своєї Польщі Сталін перевернув Гітлерів генеральний план «Ост» з ніг на голову. Замість того, щоб поширитися на схід і створити величезну суходільну імперію, Німеччину стримуватимуть на заході. СРСР, американці й британці окупували Німеччину разом, і найближче політичне майбутнє країни було не зовсім зрозумілим. Очевидним було лише те, що це буде Німеччина для німців — лише не в тому сенсі, що його передбачав Гітлер. Німеччина мала зайняти компактний простір посередині Європи, відокремлений від Австрії, від Судетської землі в Чехословаччині; вона мала приймати німців зі сходу, замість того, щоб відправляти їх туди колонізаторами. Замість раси володарів, що керує рабами вздовж нової східної границі, німці мали перетворитися на ще одну однорідну націю. Та, на відміну від Гітлера, для Сталіна слово «переселення» не було евфемізмом, за яким ховалося масове вбивство. Він знав, що у плині масових перевезень населення загинуть люди, але не ставив собі за мету знищити німецький народ.

Усі чільні польські політики, як комуністи, так і некомуністи, погодилися зі Сталіним у тому, що Польщу слід посунути якнайдалі на захід, а німців із неї слід прибрати. Коли 1 серпня 1944 року Армія крайова розпочала Варшавське повстання, польський уряд у Лондоні позбавив німців громадянства і зобов'язав покинути країну. Прем'єр-міністр лондонського уряду Станіслав Міколайчик розтлумачував значення повоєнних умов для німців не менш категорично, аніж його вороги-комуністи: «Досвід п'ятої колони і німецької окупації унеможливлює співжиття польського і німецького населення на території однієї держави». Таким бачився консенсус не лише у польському суспільстві, а й серед очільників союзних держав. Рузвельт сказав, що німці «заслуговують» на вигнання терором (а його попередник Герберт Гувер назвав переселення «героїчним кроком»). Черчиль пообіцяв полякам «чисте прибирання»[649].

У лютому 1945 року в Ялті американці й британці у принципі погодилися на те, щоб посунути територію Польщі на захід, але не поділяли Сталінового переконання пересунути її аж до лінії Одер-Найсе. Тим не менш, як Сталін передбачав, вони пристали на його бачення на наступному, липневому з'їзді у Потсдамі. На той час це бачення вже значною мірою впроваджено в життя. Станом на березень Червона армія завоювала всі німецькі землі, що їх Сталін планував віддати Польщі. У травні Червона армія була в Берліні, а війна у Європі дійшла кінця. Радянські війська пройшли східною Німеччиною з таким надзвичайним поспіхом і насиллям, що все раптом здавалося можливим. Близько 6 мільйонів німців виїхало в ході евакуації, що її організувала німецька влада, або ж втекло перед наступом Червоної армії. Таким чином вони створили передумови для того етнічного і географічного бачення Польщі, що його виношував Сталін. Численні з німців намагалися повернутися після капітуляції Німеччини, але вдалося це дуже небагатьом[650].

У Британії у лютому 1945 року востаннє висловив своє бачення ситуації Джордж Орвел. Він назвав заплановане виселення німців «страшним злочином», що його «неможливо здійснити». Та він помилявся — його політична уява вперше його підвела[651].

Під час наступу на Берлін Червона армія вдавалася у східних землях Райху — землях, що мали відійти до Польщі, — до страхітливо простої процедури. Її солдати гвалтували німецьких жінок і захоплювали німецьких чоловіків (як і частину жінок) для праці. Так тривало й далі, коли солдати дійшли до німецьких земель, що мали залишитися німецькими, і нарешті до Берліна. Солдати Червоної армії гвалтували жінок також і в Польщі, в Угорщині, навіть у Югославії, яка через комуністичну революцію стала радянською союзницею. Югославські комуністи поскаржилися Сталінові на поведінку радянських солдатів. Той прочитав їм невелику лекцію про «розваги»[652].

Кількість згвалтувань зросла, коли радянські солдати дійшли до Німеччини. Чому так сталося, сказати важко. Егалітарний у принципі Радянський Союз не насаджував поваги до жіночого тіла — у цьому найбезпосереднішому розумінні. Солдати Червоної армії були витвором радянської системи, до того ж нерідко її найжорстокіших інститутів. Близько мільйона в'язнів ГУЛАГу було звільнено передчасно, щоб вони могли воювати на фронті. Радянських солдатів, схоже, дратувала повна безсенсовість німецького нападу на їхню бідну країну. Будинок кожного німецького робітника був вишуканішим за їхні домівки. Солдати іноді казали, що нападають лише на «капіталістів» — але, з їхнього погляду, навіть простий німецький фермер був немислимо багатим. Тим не менш, попри очевидно вищий рівень життя, німці прийшли в Радянський Союз грабувати і вбивати. Згвалтування німецьких жінок радянські солдати могли розуміти як спосіб принизити і збезчестити німецьких чоловіків[653].

Після величезних втрат Червоної армії із поступом на захід її лави поповнили новобранці з Української та Білоруської радянських республік. Сім'ї цих людей постраждали від рук німців, а на їхні молоді життя наклала відбиток німецька окупація. Відтак численні радянські солдати мали особисті причини схвалювати пропаганду, що її читали й чули, — а вона нерідко покладала вину за радянську трагедію на цілу німецьку націю. Переважна більшість солдатів Червоної армії не чинила помсти за Голокост як такий, але читали пропаганду у виконанні людей, глибоко вражених масовим убивством євреїв. Ілля Еренбург, радянський єврей, письменник, який працював журналістом в армійській газеті Червона зірка, був спеціалістом із пропаганди ненависті. «Відтепер, — писав він у 1942 році, — нам зрозуміло, що німці не є людьми»[654].

Якими б не були їхні мотиви, спалах насильства проти німецьких жінок був надзвичайним. Чоловіків, що намагалися захистити своїх доньок чи дружин, били, а нерідко і вбивали. Та й не було в жінок багато захисників. Їхні чоловіки загинули в боях (на цей час у бойових діях загинуло близько 5 мільйонів німецьких солдатів), або служили у Вермахті, або в цивільній обороні, або ж їх використовували як робочу силу. Більшість чоловіків у Німеччині були в похилому віці, або ж неповносправні. У багатьох селах згвалтовано кожну жінку, без огляду на вік. Як дізнався в дорослому віці німецький письменник Гюнтер Грас, його мати запропонувала себе в обмін на те, щоб не чіпали його сестру. Однак не помилували ні одну, ні іншу. Дуже поширеними були масові згвалтування. Багато жінок померло від ран, отриманих від серійних згвалтувань[655].

Щоб уникнути згвалтування, чи не в змозі пережити сорому, німецькі жінки часто накладали чи намагалися накласти на себе руки. Одна така жінка згадувала свою втечу: «Як тільки надворі темніло, накочував страх. Багатьох жінок і дівчат росіяни згвалтували затемна». Почувши їхні крики, ця жінка і її сестра розрізали собі зап'ястя, але не померли: ймовірно через те, що було надто холодно, і кров швидко згорталася; а наступного дня їм допоміг радянський лікар. Уночі їх не займали, очевидно, тому що вони зомліли і здавалися мертвими. Справді, смерть стала чи не єдиним захистом від згвалтування. Марта Курцман із сестрою уникнули згвалтування лише через те, що готували свою матір до похорону. «Щойно ми омили нашу мертву матір і збиралися одягнути тіло, як прийшов росіянин, який хотів нас згвалтувати» Він плюнув і відвернувся. Цей випадок був винятковим[656].

Згвалтованих жінок часом забирали на примусову працю, однак більшість захоплених для праці осіб були чоловіками. Росіяни захопили близько 520 тисяч німців — отже, близько десятини від тої кількості людей, що їх на примусову працю з Радянського Союзу вивезли німці. Крім цього, росіяни захопили близько 287 тисяч робітників із країн східної Європи, а також депортували принаймні 40 тисяч поляків, яких вважали загрозою для радянської влади чи майбутнього комуністичного правління. У Будапешті вони захопили угорських цивільних, з якими поводились як з військовополоненими і змусили їх працювати у таборах. Німців скеровано на тяжку й небезпечну роботу в шахтах польської Силезії, східної України, Казахстану чи Сибіру. Рівень смертності серед них суттєво перевищував рівень смертності серед радянських громадян. У Карельському таборі 517 німці гинули уп'ятеро швидше за інших в'язнів ГУЛАГу.[657]

Близько 600 тисяч німців, яких наприкінці війни захоплено як військовополонених чи робочу силу, загинуло. Близько 185 тисяч німецьких цивільних загинули в радянському полоні під час і після війни. Ще близько 30 тисяч загинуло в польських таборах. Крім цього, в радянських таборах померло близько 363 тисяч німецьких військовополонених (показник смертності становить 11, 8 % — проти 57, 5 % смертей серед радянських солдатів у німецьких таборах). Ще багато полонених загинули дорогою до таборів, або ж їх розстріляли після того, як вони здалися, не реєструючи як військовополонених[658].

Як і в численних інших випадках, Сталінові злочини уможливила політика Гітлера. Так багато німецьких чоловіків захопили, а жінок згвалтували значною мірою через те, що нацисти не організували систематичних евакуацій. Упродовж останніх тижнів війни німецькі війська чимдуж утікали на захід, щоб здатися британцям чи американцям, тільки б не Червоній армії. Цивільне населення часто не мало такої можливості.

Гітлер уявляв війну як справу волі. Таким чином, він наголошував, що на війні зазвичай заперечують поразку і так погіршують її наслідки. Збройний конфлікт він трактував як випробування для німецької раси: «Або Німеччина стане світовою потугою, або ж Німеччини не буде». Націоналізм Гітлера завжди був особливим, позаяк він вважав, що німецька нація має в собі потенціал величі, але потребує виклику імперського панування, щоб очиститися від виродження. Відтак німців можна було шанувати доти, доки тривала успішна війна. Якщо німці розчарували Гітлера, не очистившись кров'ю загиблих ворогів, то винні в цьому лише вони самі. Гітлер показав їм дорогу, але вони відмовилися нею йти. Якщо вони програли війну свого спасіння, то в них не було більше підстав уціліти. Для Гітлера будь-які страждання, що їх могли зазнати німці, були наслідком їхньої ж слабкості. «Якщо німецький народ нездатний боротися за власне самозбереження, то нічого не вдієш. Нехай гине»[659].

Сам Гітлер обрав самогубство. Не для нього були прагматичні міркування, необхідні для збереження життя цивільного населення. Гауляйтери, що мали цивільну владу в східній Німеччині, були відданими діячами нацистської партії і належали до найлояльніших послідовників Гітлера. Ці люди не спромоглися зорганізувати евакуацію населення в трьох ключових провінціях. Гауляйтером Східної Прусії був Еріх Кох, який раніше був райхскомісаром України. Він якось сказав, що кожного українця, гідного їсти з ним за одним столом, муситиме застрелити. Тепер, у січні 1945 року, армія, яка значною мірою складалася з українців, наближалася до його німецької провінції. Він, видавалося, не міг у це до кінця повірити. У Померанії Фрац Шведе-Кобург намагався стримати потік німецьких біженців. У Нижній Силезії Карла Ганке непокоїла думка про те, що втеча підважить його кампанію з перетворення Бреслау (нині Вроцлав) на фортецю, здатну зупинити Червону армію. Насправді Червона армія оточила Бреслау так швидко, що люди опинилися в пастці. Через те, що цивільне німецьке населення розпочало евакуацію надто пізно, загинуло значно більше людей, ніж могло загинути. Радянський флот потопив 206 із 790 кораблів, що мали евакуювати німців із Балтійського побережжя. Один із цих кораблів, Вільгельм Густлофф, пізніше у своєму романі Im Krebsgang, згадав Гюнтер Грас[660].

Німці, що тікали суходолом, доволі часто потрапляли під перехресний вогонь Червоної армії та Вермахту. Знову і знову в колони німецьких цивільних і їхні вози врізалися радянські танкові дивізії. Наслідки цих зіткнень згадувала Ева Янц: «Нечисленних чоловіків розстрілювали, жінок гвалтували, а дітей — били й забирали від матерів». Грас, який спостерігав подібну сцену очима солдата Вафен-SS, «бачив, як кричить жінка, але не чув її крику»[661].

Нова Польща постала в ту мить, коли втеча стала депортацією. Завершення боїв принесло в нові західні землі Польщі (що офіційно називалися «поверненими територіями») організовані етнічні чистки. 26 травня 1945 року центральний комітет польської робітничої партії постановив виселити всіх німців із польської території. На той час німці вже починали повертатися. Вони втекли перед наступом Червоної армії, але не мали бажання втратити всю власність і покинути рідну землю. Крім того, вони не могли знати, що їхнє повернення позбавлене сенсу, що їхня рідна земля стане польською, а їхні домівки перейдуть у власність поляків. До червня 1945 року повернулося близько мільйона з 6 мільйонів німецьких біженців. Польські комуністи вирішили відіслати недавно зібране і підвладне їм військо на «очищення» польської, на їх переконання, території від цих німців[662].

Улітку 1945 року польські комуністи неспокійно чекали остаточного мирного договору. Вони побоювалися, що якщо не зможуть утримати німців на захід від лінії Одер-Найсе, то не отримають цих земель. Поза тим, вони наслідували приклад свого південного сусіда — демократичної Чехословаччини. Її президент був найбільшим у воєнній Європі прихильником депортацій німців. 12 травня він сказав громадянам своєї країни, що представники німецького народу «більше не є людьми». Днем раніше очільник комуністичної партії Чехословаччини говорив про повоєнну Чехословаччину як про «республіку чехів і словаків». Чехословаки, чия країна мала тримільйонну німецьку меншину, почали виганяти своїх німецьких громадян за кордон у травні. Загинуло в цих вигнаннях до 30 тисяч німців; близько 5 558 німців наклало на себе руки в Чехословаччині у 1945 році. Гюнтер Грас, який на той час був військовополоненим у американському таборі в Чехословаччині, питав, чи американські солдати там для того, щоб стерегти його, чи щоб охороняти німців від чехів[663].

Офіцери нової польської армії наказали своїм солдатам ставитися до німецьких селян, як до ворогів. Уся німецька нація вважалася винною і не заслуговувала жалю. Один генерал розпорядився «поводитися з ними так, як вони поводилися з нами». До цього не дійшло, але умови військових депортацій, які тривали від 20 червня до 20 липня 1945 року, виказували квапливість, байдужість і зверхність високої політики. Військо депортувало населення, яке мешкало найближче до лінії Одер-Найсе, щоб створити враження, що ці землі були готові для передачі до Польщі. Армія оточувала села, давала мешканцям декілька годин на пакування речей, шикувала їх у колони, а тоді вела через кордон. Армія доповіла про переселення таким чином 1, 2 мільйона осіб, хоч це число, ймовірно, дуже перебільшене; принаймні, частину людей депортували двічі, оскільки повернутися назад після відходу солдатів було нескладно[664].

Найімовірніше, дії поляків улітку 1945 року ніяк не вплинули на остаточний результат. Хоча британці й американці погодилися між собою, що опиратимуться Сталіновим планам на західний кордон Польщі, та відступилися щодо цього у Потсдамі в кінці липня 1945 року. Сталінів кордон Польщі, лінію Одер-Найсе, західні союзники прийняли. Єдиною умовою їхньої згоди була вимога, щоб наступний польський уряд обирався на вільних виборах. Сталін, мабуть, розумів цей крок як створення вітрини для американських виборців польського походження. Три держави зійшлися на тому, щоб депортації населення з Польщі, Чехословаччини та Угорщини тривали, але тільки після перерви, необхідної для того, щоб забезпечити більш притомні умови для депортованих. Німецькі землі потрапили під спільну окупацію — радянську на північному сході, британську на заході, американську на півдні. Американців і британців непокоїла думка про те, що подальші хаотичні переміщення населення спричинять безлад у їхніх окупаційних зонах у Німеччині[665].

Після Потсдамської конференції польський уряд прагнув створити для німців у Польщі саме нелюдські умови, щоб вони самі вирішили виселитися. Сталін сказав Гомулці, що той «повинен створити такі умови для німців, щоб вони самі захотіли втекти». Починаючи з липня 1945 року, польська влада під маркою «добровільних репатріацій», займалася саме цим. Політика непрямого виселення була, мабуть, найбільш кричущою в Силезії, де місцевий губернатор заборонив використання німецької мови в громадських місцях, зліквідував німецькі школи, конфіскував власність німців, а німецьких чоловіків відправив на працю в шахтах. Найбільш наївний (чи цинічний) підхід до справи можна було спостерігати в колишньому східнопруському місті Ольштині. Тут німцям наказали «добровільно» переселитися до Німеччини, водночас повідомивши, що «той, хто буде противитися, опиниться в таборах»[666].

У польських в'язницях і тимчасових каральних та робітничих таборах у цей час було повно німців. Поводилися з ними дуже погано — як, зрештою, і з усіма іншими в'язнями. Тюрми й табори передано під юрисдикцію міністерства громадської безпеки, що його очолювали комуністи, а не під юрисдикцію міністерства юстиції чи внутрішніх справ. На цей час польський уряд усе ще був коаліційним; але домінували в ньому комуністи, які завжди брали такі установи, як міністерство громадської безпеки, під свій контроль. Командирів таборів, як правило, ніхто не контролював, і там панував загальний безлад і нерідко траплялися вбивства. У селі Нешава в центрально-північній Польщі 38 чоловіків, жінок і дітей скинули у Віслу; чоловіків і жінок спершу розстріляли, а дітей — ні. У таборі в Любранці командир топтався по німкені, такій побитій, що вона не могла рухатися. Так, пояснював він, «ми закладаємо фундамент нової Польщі»[667].

У деяких місцях помста була напрочуд жорстокою. У Ламбиновицях командир Чеслав Гемборський відкрито запровадив у таборі правила на німецький кшталт (попри накази, що забороняли це), а також відверто говорив про своє бажання помсти. 4 жовтня 1945 року там було вбито 40 в'язнів; у висліді протягом 1945 та 1946 років тут загинуло близько 6 488 німців. За німецького правління Гемборський був у тюрмі; в інших таборових командирів були свої підстави для помсти. Ізидор Цедровський, командир табору в Потулицях, був євреєм, уцілілим в Аушвіці, його родину розстріляли німці. Від холоду, хвороб і поганого поводження в цих таборах щодня гинули сотні німецьких та інших в'язнів. Загалом у польських таборах працювало близько 200 тисяч німців. Дуже багато їх — близько 30 тисяч — померли у 1945 або 1946 році[668].

У другій половині 1945 року німці мали всі підстави «добровільно» покинути Польщу, хоча відхід виявився не менш небезпечним, аніж спроби залишитися. Для їх перевезення тепер виділялися поїзди — хоча здебільшого вантажні, часто з відкритими вагонами. Коли вагони були закриті, німці побоювалися, що їх задушать газом. Такого, звісно, ніколи не ставалося — але страх цей показує, що німці знали про те, що ще зовсім недавно в подібних закритих приміщеннях газом душили інших. У Штутгофі, одному з місць, із якого виселяли німців, вони свого часу облаштували під газову камеру саме залізничний вагон[669].

Поїзди рухалися надзвичайно повільно і перетворювали подорожі, що не мали тривати понад декілька годин, на жахливі одіссеї. Німці, яких зганяли на поїзди, часто були голодними або хворими, їм дозволяли брати з собою тільки те, що вони могли винести на власній спині. Це майно у них нерідко крали бандити або польська міліція, що мала їх обороняти. Поїзди зупинялися так часто зокрема, для того, щоб дозволити бандитам украсти те майно, яке в цих людей залишалося. За таких обставин смертність у поїздах була великою, хоч мала б наближатися до нуля. Під час зупинок німці мали ховати своїх померлих, без жодних розпізнавальних знаків, що дозволили б їм пам'ятати, куди повертатися. У Польщі ніхто не переймався їхніми інтересами, а по той бік кордону їх переважно ніхто не вітав. У такий спосіб у другій половині 1945 року до Німеччини дісталося близько 600 тисяч німців[670].

Союзники погодили план наступних депортацій у листопаді 1945 року, після чого британці й росіяни приготувалися приймати німців, що мали прибути у 1946 році. Оскільки значною мірою смертність і безлад «забезпечувалися» умовами посадки на поїзди, росіяни і британці відіслали своїх представників для нагляду над депортаціями з польського боку. Вони сподівалися (і це значною мірою справдилося), що більш впорядковані перевезення знизять безлад по прибутті до Німеччини. Впродовж 1946 року до зон британської і радянської окупації в Німеччині поїздами доправлено ще близько 2 мільйонів німців; у 1947 році до них приєдналися ще близько 600 тисяч. Хоча умови їхнього перевезення були далекими від людських, смертність була значно нижчою — загинуло не більш ніж декілька, або щонайбільше кількадесят тисяч осіб[671].

На кінець 1947 року Польщу покинуло близько 7, 6 мільйона німців. Приблизно половина їх були біженцями, що тікали від Червоної армії, інша половина — виселенцями. Точні числа і співвідношення встановити годі, оскільки багато людей тікали, поверталися, а тоді підпадали під депортацію; інших депортували декілька разів. Чимало з тих, що під час війни (або й перед війною) ідентифікували себе німцями, тепер стверджували, що є поляками, і таким чином уникали перевезень. (На цей час польський уряд більше цікавила робоча сила, ніж етнічна чистота, тож його представники воліли дозволяти, щоб у неоднозначних випадках людей вважали поляками. Мало того: чимало тих, що раніше називали себе поляками, тепер казали, що вони німці, оскільки вважали, що Німеччина має світліше економічне майбутнє, ніж Польща). Однак загальний рахунок зрозумілий: переважна більшість осіб, що вважали себе німцями, покинула Польщу на кінець 1947 року. Під час цієї втечі й перевезення, між початком 1945 і кінцем 1947 року, померло близько 400 тисяч німців із земель, що їх анексувала Польща. Більшість із них померли в радянських і польських таборах, інша велика група потрапила між двох армій або втонула на морі[672].

Останні тижні війни і запізніла евакуація були значно небезпечнішими, ніж виселення, що прийшли після завершення війни. За останні чотири місяці війни німці частково зазнали тих страждань, що були знайомі іншим цивільним на східному фронті за попередні її чотири роки, під час наступу і відступу Вермахту. Мільйони осіб утекли перед німецьким наступом у 1941 році; ще мільйони захоплено для примусової праці між 1941 та 1944 роками; ще більшу кількість людей до евакуації змусив відступ Вермахту в 1944 році. Значно більше радянських та польських громадян загинуло після втечі від німців, аніж німців — унаслідок втечі від росіян. Хоча такі переміщення не були наслідком політики навмисного вбивства (а тому в цьому дослідженні отримали дуже мало уваги), втеча, евакуації і примусова праця прямо чи непрямо призвели до смерті декількох мільйонів радянських і польських громадян. (Німецька політика навмисного масового вбивства забрала ще 10 мільйонів життів)[673].

Війна точилася в ім'я німецької раси, але завершилася байдужістю до живих німецьких цивільних. Відтак значна частина провини за пов'язані з утечею та виселенням смерті лягає на нацистський режим. Німецькі цивільні знали про воєнну політику Німеччини достатньо, щоб розуміти, що їм слід тікати, але німецька держава не зорганізувала їхньої втечі як слід. Поведінку численних радянських солдат, безперечно, толерувало високе командування, а Сталін навіть очікував, що вона буде саме такою; однак Червона армія не прийшла б у Німеччину, якби Вермахт не напав був на Радянський Союз. Сталін прагнув етнічної гомогенності, але враження неминучості цій ідеї (і не лише в Москві) надала політика Гітлера. Самі виселення були наслідком міжнародної згоди між переможцями та жертвами.

Зрештою, виселення стало черговою Сталіновою перемогою в Гітлеровій війні. Відібравши, від імені Польщі, такий великий шмат Німеччини, Сталін забезпечив зобов'язаність поляків перед Червоною армією, бажану чи ні. Хто, крім Червоної армії, міг би оборонити цей західний польський кордон від німецького відродження в майбутньому? [674]

У ці роки Польща була нацією в русі. У той час, як німці мусили рухатися на захід, у західнішу Німеччину, поляки теж мусили рухатися на захід, у західнішу Польщу. Тоді, коли комуністичну Польщу очищали від німців, Радянський Союз очищали від поляків. Попри те, що проти цього були всі польські політичні партії, включно з комуністами, Радянський Союз знову анексував колишні східнопольські землі. Відтак люди, які (за сталінським евфемізмом) зазнали «репатріації» до Польщі, не мали підстав любити ані комунізм, ані Сталіна. Але й вони були прив'язані до комуністичної системи. Комуністи могли відбирати землю, але й надавати її; могли виселяти людей, але й давати їм прихисток. Люди, які не лише втратили старі домівки, а й отримали нові, цілком залежали від тих, хто міг їх захистити. Захистити ж їх могли лише польські комуністи, які обіцяли, що Червона армія боронитиме польські набутки. Комунізм як ідеологія небагато міг запропонувати Польщі й ніколи не користувався тут особливою популярністю. Але етнічна геополітика Сталіна замінила тут класову боротьбу і створила тривке підгрунтя якщо не для легітимності, то принаймні для підтримки нового режиму[675].

На Постсдамській конференції американці й британці підтримали виселення, сподіваючись демократичних виборів у Польщі. Таких виборів не відбулося. Замість цього перший повоєнний уряд, у якому переважали комуністи, вдався до залякувань і арештів своїх опонентів. Тоді американці почали вбачати в питанні щодо лінії Одер-Найсе важіль проти Радянського Союзу. Коли у вересні 1946 року американський держсекретар поставив під сумнів її довговічність, він посилював американський і послаблював радянський уплив на німців, які не змирилися з утратою території та виселенням. Однак водночас він зміцнював радянські позиції в Польщі. У січні 1947 року польський режим провів парламентські вибори, але сфальсифікував результати. Шанси американців і британців отримати якийсь уплив у Польщі танули на очах. Трохи раніше Станіслав Міколайчик, прем'єр-міністр польського уряду в екзилі, повернувся, щоб оскаржити результати виборів як голова селянської партії. Тепер він мусив утікати[676].

Польський режим міг дозволити собі переконливе твердження: лише радянський союзник зможе оборонити новий західний кордон від німців, яких американці заохочували. На 1947 рік самі поляки, незалежно від ставлення до комуністів, не могли припускати втрати «повернених територій». Як слушно очікував Гомулка, виселення німців «прив'яже народ до системи». Талановитий комуністичний ідеолог Якуб Берман вважав, що комуністи повинні вповні скористатися зі своїх етнічних чисток. «Повернені території» дали багатьом полякам, які потерпали під час війни, кращий будинок, чи більше господарство. Вони дозволили проведення земельної реформи, що була першим кроком у перейнятті влади комуністами будь-де. Можливо, найважливіше те, що мільйони мігрантів зі східної Польщі (яка тепер належала СРСР) мали куди податися. Захід був надзвичайно цінним саме через те, що на сході Польща так багато втратила[677].

Етнічне очищення нових польських земель від німців відбулося наприкінці війни. Однак це очищення було «другим боком» радянської політики, впровадження якої почалося значно раніше, ще під час війни, у землях довоєнної східної Польщі, на схід від лінії Молотова-Рібентропа. Так само, як німці мусили покинути землі, що більше не були німецькими, поляки мусили покинути землі, що більше не були польськими. Хоча, з технічного погляду, Польща була однією з держав-переможниць війни, вона відступила майже половину (47 %) своєї довоєнної території Радянському Союзові. Після війни поляків (і польських євреїв) більше не хотіли бачити у (відтепер) західних землях Білоруської та Української радянських республік і Вільнюській області Литовської радянської республіки[678].

Зміна структури населення східної Польщі не на користь поляків і євреїв розпочалася раніше, у воєнні роки. Під час своєї першої окупації, у 1940 та 1941 роках, росіяни депортували сотні тисяч людей. Непропорційно велика частка цих людей була поляками. Чимало з них пробралися з ГУЛАГу через Іран та Палестину і приєдналися до союзників на західному фронті; інколи в кінці війни вони доходили до Польщі, але майже ніколи не досягали своїх домівок. На землях, що колись належали Східній Польщі, у 1941 та 1942 роках німці, з допомогою місцевих поліцаїв, убили близько 1, 3 мільйона євреїв. Частина цих українських поліцаїв у 1943 році заснувала українську партизанську армію. Під орудою українських націоналістів ця армія очистила колишню південно-західну Польщу — землі, які вважала західною Україною, — від решти поляків. ОУН-Бандера, націоналістична організація, що стояла на чолі цієї партизанської армії, давно постановила позбавити Україну національних меншин. Спроможністю вбивати поляків вона завдячувала німецькому вишколові, а рішучість, із якою поляків убивали, випливала з прагнення очистити територію від гаданих ворогів перед остаточним зіткненням із Червоною армією. Ця партизанська армія, що мала назву УПА, вбила десятки тисяч поляків і спровокувала відплатні акції поляків над українськими цивільними[679].

Хоча УПА була завзятим (може, найзавзятішим) ворогом комунізму, розв'язаний нею етнічний конфлікт лише зміцнив Сталінову імперію. Розпочате українськими націоналістами Сталін довів до завершення. Він продовжив усунення поляків і приєднав спірні території до своєї радянської України. У вересні 1944 року польські комуністи підписали договори щодо обміну населенням між Польщею і радянською Україною (а також радянськими Білоруссю та Литвою). У радянській Україні поляки добре пам'ятали недавнє радянське правління, а водночас відчували загрозу з боку українських націоналістів. Відтак вони мали всі підстави брати участь у цих «репатріаціях». З України до комуністичної Польщі в нових кордонах доправлено близько 780 тисяч поляків. Приблизно така ж кількість подалася до Польщі з радянської Білорусі та радянської Литви. На середину 1946 року Радянський Союз покинуло 1 517 983 поляків. Близько сотні тисяч цих людей були євреями: радянська політика передбачала усунення з колишніх польських земель етнічних поляків та етнічних євреїв, але збереження на них білорусів, українців та литовців. Близько мільйона польських громадян переселено в землі, що колись належали Німеччині, а тепер вважалися «поверненими територіями» західної Польщі. Водночас у 1944–1946 роках із комуністичної Польщі до Радянської України вислано 483 099 українців, переважно силоміць[680].

Заки радянський режим пересилав людей через кордони, власних громадян він також засилав у табори і спеціальні поселення. Більшість нових в'язнів ГУЛАГу походила із земель, що їх Сталін з дозволу німців зайняв у 1939 році, а тоді ще раз захопив у 1945-му. Так, між 1944 і 1946 роками з радянської України до ГУЛАГу заслано 182 543 українців — не за якийсь злочин і навіть не за те, що вони були українськими націоналістами, а за те, що вони були родичами чи знайомими українських націоналістів. Приблизно в той же час, у 1946–1947 роках, росіяни засудили 148 079 ветеранів Червоної армії на ув'язнення в ГУЛАГу за колаборацію з німцями. У ГУЛАГу ніколи не було більше радянських громадян, ніж у повоєнні роки; мало того: кількість радянських громадян у таборах і спеціальних поселеннях збільшувалася щороку від 1945-го до смерті Сталіна[681].

У комуністичній Польщі не було ГУЛАГу, але в 1947 році її провід запропонував «остаточне розв'язання» свого «українського питання». Вирішення це мало відбутися шляхом розсіяння тих українців, що залишалися в Польщі, але далеко від дому. Між квітнем і липнем 1947 року польський режим сам виконав ще одну операцію проти українців на підвладній йому території, названу «Вісла». Близько 140 660 українців, або людей так визначених, силоміць переселили з півдня та південного заходу країни на захід і північ, у «повернені території», що донедавна належали Німеччині. Операція Вісла мала змусити українців у Польщі, чи принаймні їхніх дітей, асимілюватися в польську культуру. Водночас польські війська перемогли частини української армії, УПА, на польській землі. Бійці УПА в Польщі отримали друге дихання як захисники людей, що не бажали переселятися. Але після фактичної депортації майже всіх українців УПА в Польщі діяти більше не мала змоги. Частина вояків УПА втекла на захід, інша частина подалася до Радянського Союзу, щоб продовжувати боротьбу[682].

Операцію «Вісла», що початково мала кодове ім'я операція «Схід», здійснили винятково польські сили, які практично не отримували в Польщі радянської підтримки. Та ключовими особами, що відповідали за плани операції, були радянські клієнти, а сама операція, безперечно, узгоджувалася з Москвою. Вона відбулася тоді ж, коли й низка радянських операцій на сусідніх радянських територіях із подібними криптонімами. У найбільш очевидний спосіб пов'язана з польською була операція «Захід» на сусідніх землях радянської України. Із завершенням операції «Вісла» росіяни розпочали депортації українців із західної України до Сибіру і центральної Азії. За декілька днів у жовтні 1947 року до ГУЛАГу перевезено 76 192 українців. У західній Україні радянські спеціальні війська вели фантастично криваву боротьбу з УПА. Обидві сторони чинили звірства, зокрема виставляли понівечені трупи ворогів чи гаданих колаборантів на загальний огляд. Та врешті-решт технологія депортацій дала росіянам вирішальну перевагу. ГУЛАГ продовжував зростати[683].

Після такого успіху на українсько-польському кордоні росіяни звернулися до інших погранич Європи і здійснили подібні операції подібними засобами. У ході операції «Весна» у травні 1948 року відбулася депортація 49 331 литовця. Наступного березня в ході операції «Прибій» було виселено ще 39 917 осіб з Литви, атакож 42 149 осіб з Латвії та 20 173 — з Естонії. Загалом між 1941 та 1949 роками Сталін депортував із трьох маленьких Балтійських держав близько 200 тисяч осіб. Як і всі землі на схід від лінії Молотова-Рібентропа, що потрапили під потрійну (радянську — німецьку — радянську) окупацію, Балтійські держави у 1945 році ввійшли до СССР, перед тим втративши значну частину своїх еліт і чималий відсоток населення[684].

За Сталіна Радянський Союз зазнав повільної і нерівномірної еволюції від революційно-марксистської держави до великої багатонаціональної імперії із загальною марксистською ідеологією і традиційними міркуваннями безпеки щодо кордонів і меншин. Оскільки Сталін успадкував, зберіг і опанував апарат безпеки, що діяв у революційні роки, то ці його страхи можна було полегшити, вдавшись до спалахів національно вмотивованого вбивства у 1937–1938 та 1940 роках, а також до спалахів депортації на національному грунті, що розпочалися у 1930 році й тривали до смерті Сталіна. Воєнні депортації стали продовженням і розвитком радянської політики депортацій: від традиційного переселення осіб, що вважаються представниками ворожих класів, до етнічної чистки, що приводила етнічний склад населення у відповідність із кордонами.

У довоєнний період депортації до ГУЛАГу мали слугувати здійсненню двох завдань: зростання радянської економіки та виправлення радянського населення. У 1930-х роках, коли росіяни почали у великих кількостях депортувати людей на етнічному грунті, депортації мали на меті переселити національні меншини геть від дражливих прикордонних районів — у глибину. Ці національні депортації не можна було трактувати як покарання для окремих осіб. Однак вони все одно грунтувалися на припущенні, що депортовані асимілюватимуться в радянське суспільство краще, якщо їх розлучити з домівками й рідними землями. У 1937–1938 роках національні акції Великого терору вкоротили віку чверті мільйона осіб, а також відіслали сотні тисяч осіб у Казахстан та Сибір, де вони мали працювати на державу і займатися самовиправленням. Навіть депортації 1940–1941 років із анексованих польських, балтійських та румунських земель можна розглядати в радянських термінах — як класову війну. Чоловіки з елітарних родин загинули в Катині та інших місцях; їхніх дружин, дітей і батьків полишено на ласку казахського степу. Тут вони мали стати частиною радянського суспільства — або померти.

Під час війни Сталін вдався до каральних дій проти національних меншин за їхній зв'язок із нацистською Німеччиною. У 1941–1942 роках жертвами депортацій стали близько 9 тисяч радянських німців і близько 89 тисяч фінів. На початку 1943 року, поки Червона армія продовжувала свій наступ після перемоги під Сталінградом, Лаврентій Берія, голова Сталінового органу безпеки, рекомендував депортувати цілі народи, яких звинувачував у колаборації з німцями. Стосувалося це переважно мусульманських народів Кавказу та Криму[685].

Коли радянські війська знову захопили Кавказ, Сталін і Берія запустили свою машину в дію. За один-єдиний день, 19 листопада 1943 року, росіяни депортували усе карачайське населення — 69 267 осіб — до радянського Казахстану та Киргизстану. Впродовж двох днів, 28–29 грудня 1943 року, вони відправили до Сибіру 91 919 калмиків. Берія особисто вирушив до Грозного, щоб наглядати за депортацією чеченців та інгушів 20 лютого 1944 року. На чолі спеціальних загонів чисельністю 120 тисяч солдатів він трохи більше, ніж за тиждень зігнав і вивіз 478 479 осіб. У його розпорядженні були американські Студебекери, що їх Радянський Союз отримав під час війни. Оскільки на місці не мав залишитися жоден чеченець чи інгуш, усіх, хто не міг пересуватися, розстріляли. Усі села спалили дотла, інколи в селах палили і повні стодоли людей. За два дні, 8–9 березня 1944 року, росіяни депортували до Казахстану ціле населення балкарів — 37 107 осіб. У квітні 1944 року Берія запропонував, а Сталін погодився депортувати все кримськотатарське населення. За три дні, 18–20 березня 1944 року, вивезено 180 014 осіб — більшість із них до Узбекистану. Пізніше, у 1944 році, Берія депортував із радянської Грузії турків-мешкетів — 91 095 осіб[686].

На цьому тлі фактично безперервних національних чисток Сталі-нове рішення провести чистку радянсько-польського пограниччя не дивує і видається одним із кроків у здійсненні ширшої політики. Із радянського погляду, українські, балтійські та польські партизани були черговими бандитами, що створюють клопоти на периферії і вимагають застосування сили та депортацій. Тим не менше, тут була суттєва відмінність. Усі куркулі та представники національних меншин, що їх виселено у 1930-х роках, опинилися вдалині від дому, та все ж у межах СССР. Те ж саме стосувалося кримського, кавказького та балтійського населення, що зазнало депортацій під час і невдовзі після війни. Однак у вересні 1944 року Сталін постановив переселити поляків (і польських євреїв), українців та білорусів по різні боки кордону, щоб створити етнічну однорідність. Тієї ж логіки, на значно ширшій шкалі, застосовано до німецького населення Польщі.

Радянський та польський режими працювали паралельно, а часом — спільно. Унаслідок своєї співпраці в період між 1944 та 1947 роками вони змогли похвалитися своєрідним досягненням. З пообіч радянсько-польського кордону їм вдалося усунути етнічні меншини, що урізноманітнювали населення цих пограничних регіонів. Водночас вони усунули тих етнічних націоналістів, що найзавзятіше боролися саме за таку етнічну чистоту. Комуністи присвоїли програму своїх ворогів. Радянське правління перетворилося на етнічні чистки — які вичистили чистильників.

Територія повоєнної Польщі була географічним центром Сталінової кампанії повоєнних етнічних чисток. У тій кампанії свої домівки втратило більше німців, ніж представників будь-якої іншої групи. Станом на кінець 1947 року Польщу покинуло близько 7, 6 мільйонів німців. Ще близько 3 мільйонів депортували з демократичної Чехословаччини. У межах Радянського Союзу протягом війни депортовано близько 900 тисяч поволзьких німців. Кількість німців, що втратили домівки впродовж і після війни, перевищувала 12 мільйонів осіб.

Хай яким велетенським було це число, воно не становить більшості насильних переселень, що відбулися під час війни. У той самий повоєнний період радянська влада (чи влада комуністичної Польщі) депортувала близько 2 мільйонів німців. Тоді ж до Радянського Союзу повернулося ще 8 мільйонів людей, що були насильно вивезені на роботи Німеччині. (Оскільки багато, якщо не всі з них, воліли б не повертатися, їх можна рахувати двічі). У Радянському Союзі й Польщі під час і після війни втекли чи зазнали переселення понад 12 мільйонів українців, поляків, білорусів та представників інших народів. Тут не враховано близько 10 мільйонів осіб, що їх у той чи інший спосіб перемістили перед убивством[687].

Хоча втеча й депортація німців не була навмисною політикою масового вбивства, вона є важливим прикладом повоєнних етнічних чисток. Внаслідок усіх громадянських конфліктів, утеч, депортацій та переселень між 1943 і 1947 роками, що їх спровокувало повернення Червоної армії, загинуло близько 700 тисяч німців, принаймні 150 тисяч поляків і з 250 тисяч українців. Під час або невдовзі після депортації з Кавказу, Криму, Молдови та Балтійських держав померло ще принаймні 300 тисяч осіб. Якщо боротьбу литовських, латвійських та естонських націоналістів проти повернення радянської влади вважати спротивом депортаціям (а таким спротивом ця боротьба до певної міри й була), то до загального числа загиблих унаслідок етнічних чисток слід додати ще 100 тисяч осіб[688].

Беручи відносно, частка німців, що зазнали переміщення (у відсотках до загальної кількості німецького населення), значно поступається часткам кавказьких та кримського народів, що їх вивезено до останньої особи. Відсоток німців, що переїхали чи зазнали переселення наприкінці війни, перевищує відсоток поляків, білорусів, українців та прибалтів. Але якщо до воєнних переселень, що їх спричинили німці, додати переселення, спричинені наприкінці війни радянською окупацією, ця різниця зникає. За період від 1939 по 1947 роки поляки, українці, білоруси та прибалти мали приблизно такі ж самі шанси (часом трохи більші, часом трохи менші) зазнати насильного переселення, що й німці. При тому, що всі згадані народи мали справу з ворожою політикою як німців, так і росіян, німці (за низкою винятків) зіткнулися із утисками лише з радянського боку.

У повоєнний період німці могли втратити своє життя із такою ж імовірністю, як і поляки — інша група, що її здебільшого переселено на національну батьківщину. Німці й поляки гинули зі значно меншою ймовірністю, ніж українці, румуни, прибалти, а також представники кавказьких і кримського народів. Під час або безпосередньо внаслідок утечі, виселення чи депортації загинув майже кожен десятий німець або поляк; серед прибалтів і радянських громадян співвідношення було ближчим до кожної п'ятої особи. Загальне правило можна було б сформулювати так: що далі на схід відбувалися депортації і що більш безпосередню участь у них брала радянська влада, то смертоноснішими були їх наслідки. Це можна спостерігати й у випадку самих німців: переважна більшість тих німців, що втекли з Польщі та Чехословаччини, вціліла, тоді як велика частка тих, що зазнали переселення на схід — чи то у межах Радянського Союзу, чи на його територію — загинули.

Було краще зазнати переселення на захід, ніж на схід, а також — потрапити до рідної країни, аніж до далекої й чужої радянської республіки. Було краще опинитися в розвиненій Німеччині (навіть у Німеччині розбомбленій і роздертій внаслідок війни), аніж у радянських пустелях, що їх депортовані мали розвивати самі. Краще було потрапити в окупаційні зони до британської та американської влади, аніж до місцевого НКВД в Казахстані чи Сибіру.

Доволі швидко — приблизно за два роки після завершення війни — Сталін створив свою нову Польщу і нові кордони, а також переселив народи у відповідності до цих кордонів. Станом на 1947 рік могло здаватися, що війна нарешті завершилася, а Радянський Союз здобув військову перемогу над німцями і їхніми союзниками, а також перемогу політичну — над супротивниками комунізму в східній Європі.

Поляків, що завжди були непростою групою, відіслано з Радянського Союзу до нової комуністичної Польщі — країни, прив'язаної до СРСР у ролі якоря нової комуністичної імперії. Могло видаватися, що Польщу підкорено: країна зазнала двох вторгнень, пережила дві кампанії депортації та вбивств, отримала нові кордони й зазнала змін у демографічному складі, стала підвладною партії, що залежала від Москви. Німеччина зазнала цілковитої поразки і приниження. Станом на 1948 рік її землі поділено на численні зони окупації, а також віддано п'ятьом різним суверенним державам — Федеральній Республіці Німеччині (Західній Німеччині), Німецькій Демократичній Республіці (Східній Німеччині), Австрії, Польщі та СРСР (Калінінградська область). Японія зазнала цілковитої поразки від американців, її міста зруйновано бомбардуваннями, зокрема і ядерною зброєю. Країна більше не була значною силою в континентальній Азії. Сталінові традиційні загрози усунено, а довоєнний кошмар японсько-польсько-німецького оточення відійшов у минуле.

Під час Другої світової війни загинуло більше громадян Радянського Союзу, аніж представників будь-якого іншого народу в будь-якій іншій війні за всю писану історію. Всередині країни радянські ідеологи скористалися з цього страждання, щоб виправдати сталіністьке правління — як необхідну ціну перемоги у так званій «Великій вітчизняній війні». Під вітчизною цей термін мав на увазі не лише Радянський Союз, але і Росію; відразу після завершення війни, у травні 1945 року, сам Сталін підняв тост за «великий російський народ». Як стверджував Сталін, війну виграли росіяни. Безперечно, росіяни складали близько половини населення Радянського Союзу, тож, у чисельному розумінні, вони відіграли у перемозі більшу роль, аніж будь-який інший народ. Однак у своїх словах Сталін навмисне сіяв сум'яття: на радянській території війна точилася (а перемогу здобуто) переважно в радянських Білорусі та Україні, а не в радянській Росії. На війні загинуло більше єврейських, білоруських та українських цивільних, аніж росіян. Оскільки Червона армія зазнала таких страшних втрат, то її лави як на початку, так і наприкінці війни поповнювали місцеві новобранці з Білорусі та України. Зрештою, у Червоній армії загинув вищий відсоток молодого населення серед виселених кавказьких і кримського народів, аніж серед росіян. Із більшою частотою, ніж росіяни, відзнаки за хоробрість отримували солдати єврейського походження.

У радянський досвід годі було помістити, зокрема, трагедію євреїв. Тож вона стала загрозою для радянської мітотворчості. Німці й румуни вбили близько 5, 7 мільйона єврейських цивільних. Близько 2, 6 мільйона з них у 1941 році були радянськими громадянами. Це означало не лише те, що в абсолютних термінах загинуло більше єврейських цивільних, ніж представників будь-якої іншої національності Радянського Союзу. Це означало також і те, що понад половина катаклізму відбулася поза межами повоєнного Радянського Союзу. Із сталіністського погляду, навіть цей досвід масового вбивства власного народу становив тривожний приклад зв'язків із зовнішнім світом. У 1939–1941 роках, коли Радянський Союз анексував Польщу, а німці ще не вторглися в СРСР, радянські євреї спілкувалися з польськими, які нагадували їм про релігійні та мовні традиції і про світ їхніх дідів. Упродовж цієї короткої, але значної миті радянські і польські євреї жили поруч. Згодом, після німецького вторгнення, вони гинули разом. Саме тому, що винищення торкнулося євреїв пообіч кордону, пам'ять про нього не можна було звести до складника Великої вітчизняної війни.

Поки його систему відтворювала низка держав східної та центральної Європи, Сталіна непокоїв саме цей досвід Заходу. У міжвоєнний період радянські громадяни справді вірили, що їм живеться краще, ніж стражденним масам на Заході, які потерпають від капіталістичної експлуатації. Тепер Америка вийшла з Другої світової війни незрівнянною економічною потугою. У 1947 році у формі плану Маршала вона запропонувала економічну допомогу європейським країнам, які погоджувалися співпрацювати одна з одною в елементарних питаннях торгівлі та фінансової політики. Сталін міг відмовитися від допомоги в рамках плану Маршала, міг змусити відмовитися від неї і своїх клієнтів — та нічого не міг удіяти із знанням, що його радянські громадяни отримали під час війни. Кожен радянський солдат, кожен вивезений на примусові роботи, що повертався додому, знав, що стандарти життя в решті Європи — навіть у порівняно бідних країнах, таких як Румунія та Польща — значно перевищували стандарти життя в Радянському Союзі. Українці повернулися до країни, у якій знову лютував голод. За два повоєнні роки від голоду загинуло близько мільйона осіб. Від ще більших страждань решту радянської України врятувала західна Україна з її приватним землеробським сектором, на колективізацію якого росіяни ще не знайшли часу[689].

Росіяни надавали безпечніше підгрунтя для сталіністської легенди війни. Битви за Москву та Сталінград закінчилися переможно. Росіяни були найбільшим народом, їхня мова і культура займала панівне становище, а республіка лежала далі від Заходу — як у його нацистському, так і новому, американському втіленні. Росія величезна: німецькі плани не передбачали колонізації більш ніж однієї п'ятої її найзахіднішої території, насправді ж німцям вдалося завоювати не більш ніж найзахіднішу одну десяту. Радянська Росія, на відміну від балтійських країн, Білорусі та України, не зазнала місяців і років тотальної окупації. Усі, хто залишився в радянських Білорусі та Україні, зазнали німецької окупації; величезна більшість мешканців радянської Росії — ні. Голокост зачепив радянську Росію значно менше, ніж радянську Україну та радянську Білорусь, бодай тому, що сюди німці прибули пізніше і не встигли вбити таку ж кількість євреїв (на російських землях загинуло близько 60 тисяч євреїв, тобто близько 1 % жертв Голокосту). У цьому відношенні радянська Росія теж була більш віддаленою від досвіду війни.

Після завершення війни завдання полягало в тому, щоб ізолювати російський народ, як, звісно, і всі інші народи, від культурної інфекції. Однією з найбільш небезпечних інтелектуальних зараз стали інтерпретації війни, що відрізнялися від Сталінових.

Перемога радяноподібного комунізму в східній Європі породила не лише тріумф, а й неспокій. Політичні здобутки ідеології, безперечно, вражали: станом на 1947 рік комуністи Албанії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Югославії займали панівне становище у своїх країнах — завдяки радянській підтримці, але також завдяки власному вишколу, безжальності та винахідливості. Комуністи виявили добрі здібності до мобілізації людських ресурсів для вирішення нагальних проблем повоєнної відбудови — як, наприклад, у Варшаві.

Але як довго могла радянська економічна модель швидкої індустріалізації спричиняти розвиток у країнах із вищим рівнем індустріалізації, ніж спостерігався в Радянському Союзі на час першої п'ятирічки, країнах, чиї громадяни звикли до вищих стандартів життя? Як довго могли східноєвропейські суспільства погоджуватися з тим, що комунізм несе національне визволення, коли їхні комуністичні чільники виразно залежали від чужої держави — Радянського Союзу? Як могла Москва підтримувати образ Заходу як постійного ворога, коли Сполучені Штати уособлювали і достаток, і свободу? Власноруч настановлені східноєвропейські очільники потрібні були Сталінові для того, щоб виконувати його бажання, експлуатувати національні почуття та ізолювати свої народи від Заходу. Цього поєднання було дуже складно досягнути.

Оквадратити всі ці кола мав Андрій Жданов, новий голова пропаганди і улюбленець Сталіна. Жданов мав надати теоретичне обгрунтування неминучої перемоги Радянського Союзу у повоєнному світі, а тим часом — боронити російську чистоту. У серпні 1946 року комуністична партія Радянського Союзу прийняла резолюцію, що засуджувала вплив Заходу на радянську культуру. Джерелом зараження західною культурою могли бути західна Європа чи Америка, але також і культури, що перетинали кордони, — як-то єврейська, українська чи польська. Крім цього, Жданов мав пояснити нове суперництво між Радянським Союзом та Сполученими Штатами — так, щоб його могли зрозуміти й застосувати у своїх країнах східноєвропейські очільники.

У вересні 1947 року голови комуністичних партій Європи зібралися в Польщі, щоб почути нову лінію Жданова. На зустрічі у Шклярській Порембі, колишньому німецькому курортному містечку під назвою Шрайбергау, вони дізналися, що їхні партії вступлять до Комуністичного інформаційного бюро, чи Комінформу. Ця організація стане знаряддям, через яке Москва передаватиме лінію та координуватиме політику. Присутні комуністичні очільники дізналися, що світ поділявся на «два табори» — прогресивний та реакційний, і в цьому світі Радянському Союзові судилося провадити нові «народні демократії» східної Європи, а Сполучені Штати були приречені успадкувати всі вади виродженого капіталізму, що їх іще недавно можна було спостерігати в нацистській Німеччині. Незмінні закони історії гарантували остаточну перемогу сил прогресу[690].

Комуністам залишалося хіба грати відведену їм у межах прогресивного табору роль — звісно, під проводом Радянського Союзу — а також уникати спокуси ставати на будь-який окремий шлях до соціалізму. Отож, усе було гаразд.

Тоді Жданов пережив перший із декількох серцевих нападів. Та все ж — усе було негаразд.